РЕЦЕНЗІЯ НА ЩОДЕННИК ЛЮДМИЛИ ЮФЕРОВОЇ «У РАШИСТСЬКОМУ КІЛЬЦІ»
ГАЗЕТА "НАРОДНЕ СЛОВО" ОПУБЛІКУВАЛА РЕЦЕНЗІЮ НА ЩОДЕННИК ЛЮДМИЛИ ЮФЕРОВОЇ "У РАШИСТСЬКОМУ КІЛЬЦІ".
Твір висунуто на здобуття Літературної премії імені Євгена Маланюка
ПРО ЩОДЕННИК ЛЮДМИЛИ ЮФЕРОВОЇ «У РАШИСТСЬКОМУ КІЛЬЦІ»
ТА ПРО ЇЇ ПИСЬМЕННИЦЬКІ ПЛАНИ
У 2024-ому році мені вдалося придбати і прочитати чергову книгу, яку написали члени Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного. Хочеться подякувати теперішньому керівнику Ользі Полєвіній за згуртування літераторів області, за сприяння їхньому творчому розвитку, за презентацію творчості і поетів, і прозаїків, і публіцистів для широкого загалу не тільки на Кіровоградщині, а й на теренах усієї України. Вдячний долі, що колись давно, у мої ще студентські роки, я також був активним членом «Степу».
Тож книга, яка вразила мене до глибини душі, називається «Смертельний соль-дієз». Чому вразила? Тому що вона стосується російсько-української війни та її наслідків, людських доль, переживань, болів. Я сам був безпосереднім свідком вторгнення російських окупантів на Київщину 24 лютого-2 квітня 2024-го року. Тому найближчим для мене твором у «Смертельному соль-дієзі» є щоденник із зони бойових дій «У рашистському кільці» Людмили Юферової, яка протягом усього часу загарбницької окупації завжди була поруч мене, тому що вона працювала у той час і працює нині керівником художнім у пристоличному Будинку культури села Дмитрівка Бучанського району, де я вже 30 років як є директором цього закладу.
Усе, про що написано у її щоденнику, є болісною правдою, яка, сподіваюся, стане колись своєрідним підручником майбутнім поколінням про війну, що увійшла вже у світову історію як найжорстокіша з усіх попередніх воєн.
До цього щоденника я знав Людмилу Юферову як одного з найкращих поетів України, яка двічі стала лауреатом Міжнародного літературного фонду імені Стенлі Пітерсона (Канада). Я, знайомлячись з її новими віршами, не перестаю дивуватися яскравості та багатству метафоричних образів та внутрішнього світу цієї жінки. А тут – щоденник!
Правда, цей щоденник вартий уваги, адже він незвичайний, небуденний… Все, про що пише Людмила, я бачив на власні очі, чув від сусідів, від керівництва села, від тероборонівців. Але я хочу сказати не про ті події, а про високу майстерність літературного слова письменниці. Вона вміє просто і в той же час високохудожньо розповісти про будь-які події. І я не дивуюся цьому, адже більше 20 років свого життя Людмила Леонідівна була і кореспондентом теле-радіокомпанії «Колос», і журналістом, і головним редактором інформаційно-видавничого об’єднання «Сільське життя», і редактором районної газети у Добровеличківці. Я знаю її як відмінного філолога, котрий має неймовірну мовну «чуйку», котрий бачить чи чує граматичну, пунктуаційну помилку у найскладніших випадках. Тому наразі її часто просять бути літературним редактором відомі письменники.
Але про щоденник. Ми не зможемо оцінити питому вагу цього твору без цитат. Тому далі – невеличкі витяги з її роботи.
«Я тільки під ранок міцно заснула – дорогі мої собачки вже просяться надвір. Гуляємо… Десь о 4.30 прямо у мене над головою почулося страхітливе «ТІУуууууу»… Відразу в свідомості стрельнула пронизлива думка: ракета! Та звідки їй взятися? Але в ту ж мить зляканий льодяний внутрішній голос сказав мені: війна! Зрозуміла, що ракета летить на Київ, який від нашої Дмитрівки за якихось 20 кілометрів.
Мені здалося, що серце на якусь мить зупинилося, а потім відразу стало спокійно, включилася незнайома для мене нервова саморегуляція, з’явилися впевненість і розуміння, що робити далі».
А потім я організував наших працівників, аби підготували велетенський підвал для проживання людей. І от перші години рашистського наступу з щоденника:
«Ми чули потужні вибухи. Хтось комусь зателефонував у Гостомель. Тож дізналися, що наші літаки всі цілі, адже вони здійнялися у повітря якраз до бомбардування аеродрому і висадки ворожого десанту з 34-х вертольотів російської армії. Бій був дуже запеклим, вибухи чулися так, ніби зовсім поруч. Ніхто з нас не панікував – працювали. З вікна другого поверху побачила, як дві зенітки проїхали у сторону Гостомеля. Знову хтось з наших працівників приніс звістку з аеродрому: наші захисники збили спочатку 2 вертольоти, вони вибухнули в повітрі. Потім підбили третього, який впав на землю майже цілим. Він був начинений бомбами. Коли рашисти це побачили, розділилися на групи по 2-3 гелікоптери, які то прилітали до Дмитрівки, то летіли на Гостомель…
***
О 15 годині дня я знову побачила з вікна БК, як по дорозі проїхали три воєнні машини з гаубицями – наші захисники викликали вогонь на себе, але встигли вчасно відійти, тому що закінчилися боєкомплекти.
Хто лишився живим, скільки загинуло наших воїнів – до цього часу невідомо. Чи вертольоти втекли, чи ще були збиті – також невідомо нам, жителям Дмитрівки. Але автомобільний рух не припинявся, а знайомі розповідали про події в телефонному режимі з самого Гостомеля. Наша артилерія відпрацювала гарно по злітних смугах, щоб рашистські літаки не могли сідати на аеродром та доставляти воєнну техніку і живу силу до Києва. Потрібно зазначити, що багато російських десантників втекло в ліс. Поліція та нацгвардія прочісували територію, що там було далі – не знаю, але казали, що йде запеклий бій на околицях Гостомеля.
Ось такий сьогодні був напружений день».
І щоб зрозуміти вміст щоденника, треба ще трішки цитат:
«Розпочалися надто жорстокі бої в Ірпені та в Бучі, а це за 7-10 кілометри від Дмитрівки і за якихось 5 кілометрів від Києва!
У тому напрямку підіймалися до неба чорні їдучі дими, які пахли плавленим пластиком. Цей запах в’їдався у легені, я старалася дихати поверхнево, бо аж вивертало.
***
«Вийшла з під’їзду, а біля підвальних дверей стоять зо два десятки людей. Дивляться на мене, як на примару, кричать: «Куди тебе несе! Йди до підвалу! Подивися, які страшні бої, які обстріли Ірпеня та Бучі!» А я йду – мені треба нагодувати Жульку.
Дорога довжиною у кілометр виявилася сьогодні значно довшою. Пройшла половину, і раптом – вибух! Вибух такої сили, що аж земля задвигтіла під ногами. Я підбігла до чужого бетонного паркану й присіла. Ще один вибух! Але я розуміла, що то десь щось було підірвано. Не в Дмитрівці, мабуть, в Ірпені. Я вже не йшла, а бігла, слухаючи обстріл. Розуміла: там! Не в нас.
***
Ранок розпочався о 6 годині потужною стріляниною. Стояли густі дими над Бучею, над Гостомелем, над Ірпенем. Чулися й трішки віддалені бої – швидше, це бухало у Ворзелі. Треба йти до будинку культури, адже там знову ночували люди, треба взнати, що і хто вчора підірвав. Біля БК вже крутилися хлопці з тероборони з автоматами, які оперативно зумів роздобути сільський голова. Кажуть, що вчора наші ЗСУ-шники підірвали мости через річки Бучанку та Ірпінь, щоб рашисти не змогли просуватися на Київ. Хлопці розповіли, що біля Гостомеля наша артилерія розгатила велетенську колону російських бойових машин.
***
А ще ми взнали, що з села виїхали вже тисячі людей. А ще казали, що росіяни перебили високовольтну лінію ЛЕП, яка йде у нас прямо за школою. Світло від генератора даватимуть тільки о 19 годині на деякий час, аби люди змогли зарядити телефони.
***
Ранок 27 лютого ознаменувався черговими боями. Дими, дими, запахи горілого людського м’яса. А біля сільради на флагштоці майорять два прапори – України та Дмитрівської громади. Вранці сільський голова приїхав до БК і розповів про ситуацію навколо. Росіяни вже зайняли дорогу на Лісне, їздять біля високовольтки за школою, біля Капітанівської церкви на Ірпінь. Дмитрівка – у повному оточенні. На шестиповерхівках на Милій сидять снайпери і стріляють по всіх, хто йде чи їде по Житомирській трасі. Кажуть, що в Ірпені та Бучі розстрілюють автомобілі разом з людьми, навіть дітей не шкодують. На Житомирській трасі вже є «мертві» машини, людські трупи лежать прямо на автостраді. Вбивають кожного, хто наближається до вбитих.
***
Тільки вітер останньої зимової ночі розносив над селом бридкий смалений гар.
***
Десь о 8-ій ранку постукала в двері молода сусідка Катерина. А у мене якраз закипіла вода. Я налила їй повну каструльку і дала печива, цукерок та останній шматок хліба.
***
Виявляється, що дмитрівські хлопці, у тому числі й наш водій Олександр Онопа та завгосп Сергій Ковальчук, вночі, поки спали рашисти, автобусами вивозили зі складських приміщень «Мегамаркету» все, що не встигло згоріти, а це і крупи, і консерви, і олія, і фрукти, і цукерки, і печиво, і заморожені напівфабрикати тощо. Тож Катерина принесла цілу купу вареників і попросила зварити. Натомість я відсипала їм у їхню каструльку супу і знову поставила воду на плиту для вареників.
***
Сьогодні ми взнали, що на Стоянці вчора наші підірвали велетенський міст, бо рашистські танки вже під’їжджали до села, де наша артилерія дала їм добряче прикурити. За 5 кілометрів за мостом – вже Київ. А увечері сім’я киян на автомобілі з розгону влетіла в темну вирву мосту…
***
Ми вже лишилися без хліба зовсім. Їли вермішель. Правда, я часто-густо забуваю про їжу зовсім. Відчуваю у тілі легкість – схудла добряче за ці шість днів. А фонова «воєнна музика» не втихомирюється ніяк – вибухи й дими стали щоденними постійними реаліями.
***
А у підвалі Будинку культури «вирувало» підземне життя: в одній великій кімнаті жили жінки різного віку, в іншій – чоловіки. Нам довелося сидіти у коридорі, де також люди собі обладнали лежаки. Тероборонці розповідали, що у сусідній Михайлівці-Рубежівці рашисти вбивають і катують людей, що наші стоять по інший бік траси, що до Шпитьок вже евакуювали пожежні автомашини і весь медичний персонал амбулаторії, що там наш головний лікар вже проводить операції пораненим воїнам та місцевому населенню.
***
На голову Дмитрівської сільської ради йшло справжнє полювання, тож він більше однієї ночі не перебував на одному місці. А ще ми взнали, що на пожежно-випробувальний полігон ДСНС, що на околиці Дмитрівки, заїхало більше сорока танків та БТРів росіян.
***
Сьогодні тероборонці виключили свої рації і також виїхали з села. Тепер ми не будемо чути, звідки йдуть рашисти, що розбивають і куди йдуть.
***
Сьогодні пекла млинці – великі, на всю сковорідку, товсті. Звичайно, на воді з ложечкою оцту та содою. Ця робота зайняла у мене пів дня. Два млинці віддала Катерині, а три лишила для нас та собак. З варенням було смачно.
Пішла до БК. Життя у сховищі вирувало. Підвальні жителі вже зварили собі вареники з маркету, запропонували й нам, але ми з директором відмовилися, хоч і дуже хотілося просто скуштувати – так вони нам пахли.
***
Рашистські танки курсували від Милої до Стоянки і назад, розгатили супермаркет «Фору», велетенську заправку «КЛО» та зупинку біля підземного переходу. Тож сьогодні, 4 березня, наша артилерія їх гучно добивала. Літали літаки, також бомбили рашистів. А поряд з нами, за якихось 300 метрів, горіло шість приватних новеньких сучасних будинків.
***
На сцені темно, світла немає ніякого, місце, як на мене, здається найкращим. І от автобус привіз з лісу наших надто стомлених хлопчиків-воїнів, що ледве трималися на ногах – усі молоденькі… Життя кипіло у підвалі, а про те, що робиться на сцені, хто там є, так ніхто і не взнав.
***
Ранок бабака. День бабака – все повторюється і повторюється. Думаю за батька, переживаю, серце моє рветься на дрібні клаптики – як він там. Хочеться полетіти до нього. Але лечу тільки подумки. У Добровеличківці поруч нього живе моя донька – вся надія тільки на неї. Батько завжди був бравеньким і здоровеньким. Майже ніколи не хворів. А зараз, мені здається, що від підхопив ковід. Не можу ні їсти, ні спати…
***
За новими гарними п’ятиповерхівками у старому саду Інституту садівництва Національної академії аграрних наук застряг у піску рашистський танк і лупить на всі сторони. До нього під’їхала БМПшка, взяла танк на «абордаж» – орки хотіли його витягти, але нічого не вдалося. Звісно, багато снарядів влетіло у велетенські вікна нових будинків, хоча б там нікого не було.
***
Людей у дворах нашого масиву лишилося дуже мало. Найстійкіші ще варили на пічках їжу і сиділи на лавочках біля під’їздів. На сорок квартир нашого будинку якщо чоловік з 6 лишилося – то й добре. Мені вже ніхто не дорікав, що я не там кладу їжу для собак та котів. Тепер я сміливо гріюся на сонці під сусідським будинком разом з покинутими собаками.
***
Який рожевий схід сонця! Аж подих перехопило. Я вже не боюся снарядів, які літають у різних напрямках над головою, над нашими будинками, навіть уваги не звертаю на їхній свист, на вибухи. Ну вб’є – то так і буде. Милуюся рожевістю неба. Ледве умовила Султана вийти на ранкову прогулянку. Я стомилася. Я виснажена і фізично, і морально. Хочеться виспатися і зігрітися. Усі дні і ночі стали однаковісінькими: вибухи, свист снарядів і їдучі дими. Після смерті батька рука не піднімалася щось писати. Тепер, коли 11 березня через кляту війну віддалилося від мене, як вічність, починаю бачити і чути.
Знову страшенно хочеться хліба. Хоч шматочок, найчерствішого! Я з вдячністю згадала, як Ангеліна приносила нам спечений у справжній печі маленький хлібчик. Як мені хотілося його взяти і з’їсти! Але я увесь час думала про Володю – йому більше потрібно.
***
Переживаю за завтрашній день… Як виїхати своєю машиною? А раптом мінометний обстріл? Володя зібрав усіх людей у підвалі, попередив про евакуацію… Ніхто не хотів їхати – лишилися найстійкіші дмитрівчани. Коли війна стомилася трішки, ми всі вийшли надвір і довго розмовляли про завтрашній день. Попрощалися, пообіймалися один з одним. Можливо, вже ніколи й не побачимося.
***
Я точно не спала – до другої години ночі «зависала» на лоджії у вікні, щоб бачити, куди стріляє танк. Переживала за кицьок, щоб упіймати усіх і посадити в переноски. Думала і думала. Просила Бога, щоб дав нам можливість переїхати Житомирську трасу. Тяжко.
***
І знову дими! І знову свистять снаряди над головою! Як їхати? Нас просто розстріляють!
А ми вже всі – надворі на порозі: три кицьки у трьох переносках, Муха припнута на поводку, щоб нікуди не забігла, Султан увесь час відчиняє могутньою лапою вхідні двері і біжить додому. Я мало не плачу. Десь аж під обід під’їхав Володя.
Виїхали, я молюся Богу вголос і прошу Його допомоги, щоб нас не розстріляли. Бачу в саду той страхітливий танк, який щовечора лупив по наших хлопцях, випльовуючи клубки жовто-гарячого вогню і густого диму. Він мовчить! Два кілометри дороги до траси видалися вічністю… Десь майже під колесами щось вибухало, але Володя не їхав, а летів! А я молилася і плакала. Султан тремтів. А от Жулька була веселою і щасливою, що вона не одна.
Десь за півкілометра побачили наш блокпост! Наш, наш воїн зупинив машину і подивився в салон, а там – наша переконлива перепустка: велетенська Жульчина морда, що висовувалася у Володине вікно. Військовий махнув рукою – їдьте далі, і ми помчали. У сусідніх Петрушках побачили розбиті вщент і дуже поранені приватні будинки, новий сучасний сільський клуб опустив своє розтрощене крило. Який жаль! Ще декілька блокпостів лишилося позаду, документів ніхто не просив – Жулька свідчила, що ми звичайні втікачі від війни.
При в’їзді у Білогородку знову щось бахнуло майже під колесами, але я промовчала. Тут не було війни! Не було! Я раділа! Як я раділа, що тут був мир, звичайно, відносний. Сльози увесь час текли по моєму схудлому обличчю… Від радості, від щастя, що тут немає війни…
І в Калинівці не було війни! Яке щастя бачити часточку України без війни! Знову плачу. А коли виїхали на Одеську трасу, сльози ще більшої радості почали котитися з моїх очей. Мир! Як і колись! Сонце! Птахи співають!
***
За тридцять п’ять днів бойових дій на території Дмитрівської територіальної громади загинуло майже сто мирних жителів від прильотів снарядів та куль і 8 молодих хлопців з добровольчого формування територіальної оборони. На відрізку траси Київ-Житомир, яка перетинає Дмитрівську ТГ, було знайдено 75 вбитих рашистами людей… Загарбники пошкодили більше 1400 приватних будинків і багатоповерхівок, з них 360 квартир. 700 будинків та квартир потребують капітального ремонту, 342 будинки не підлягають відбудові. 600 сімей залишилося без житла. Утікаючи, відчуваючи свій фізичний кінець, рашисти знищували все на своєму шляху».
Письменниця втратила свого дорогого батька 11 березня… Він помер від банального коронавірусу, але вона фізично не могла дістатися додому на його поховання. Цим займалася її донька.
Ось такі короткі витяги з об’ємного щоденника.
Потрібно зазначити, що ваша землячка Людмила Юферова є ще й лауреатом літературної премії Національної спілки письменників України «Радосинь», є членом та відповідальним секретарем Київської обласної організації НСПУ, членом Національної спілки журналістів України. На її рахунку – 8 книг поезії та прози. Видання останніх двох збірок поезій профінансувала РДА Києво-Святошинського району, а книгу інтерв’ю та документалістики «Знати, пам’ятати, не прощати», яка наразі видається у Києві, оплачує Дмитрівська сільська рада Бучанського району.
Письменниця підготувала до друку ще книгу оповідань про війну та її наслідки для людей «Поранені пелюстки пахнуть сильніше», яка також незабаром побачить світ.
А ще Людмила Юферова, хоч і перебуває наразі поза межами свого найріднішого у світі селища, часто його відвідує і неймовірно його любить. Вона ще має тисячі написаних нарисів про своїх земляків та з історії Добровеличківщини – свого рідного краю. Тож наступні книги письменниці-журналістки будуть саме про це.
Володимир БУБИР,
член НСПУ,
голова Київської обласної організації НСПУ.
