Крилатий кінь таке не вивезе
На сайті "Української літературної газети" 2 січня 2026 року було надруковано статтю «З нових імпресій та медитацій-2».Автор–лауреат Шевченківської премії письменник Володимир Базилевський, який народився і тривалий час працював на Кіровоградщині.
Рахна «Повільна катастрофа Шевченківської премії».
У ній сказано, що від часу відставки «відверто токсичного» Ю. Макарова нічого не змінилося. «Ті, хто там /у Комітеті – В.Б./ сидять, або не мають уявлення про ще ненагороджених значущих діячів культури, або свідомо їх ігнорують».
Розмивається, за автором, саме поняття культурної значущості, поняття літературної і моральної цінності. «Премійоване мистецтво не несе в собі українських цінностей, не є спадкоємцем стосовно української культури, не пропагує етнокультурну спадщину. Деякі нещодавні лауреати Шевченківської премії, не виключаючи й нинішнього, мають глузливі й нищівні висловлювання про Тараса Шевченка. Після цього їх нагородження стає абсурдним».
Абсурд продовжується і заохочується. Катастрофа триває.
ДОМАШНІЙ постмодернізм полегшив існування віршникам без стрижня. Розворот з віршами в газеті. Уже від самого вигляду цього полотна рябіє в очах. Позаяк це переважно мініатюри. Маленька літера там, де мала би бути велика, відсутність розділових знаків – ну, цим сьогодні не подивуєш. Читаєш вибірково.
тремтіння
хата холодна
І це все? Зірочка підтверджує – так. Ще мінівіршик, затиснутий зірочками.
дзвіночок
з білими
крильцями
Який дзвіночок? І що нам до нього і його білих крилець?
Далі вже не дивуєшся. Інерційно звикаєш до інфантильності.
білі
руки
доторкнулись
до землі
Марно шукати сенсу там, де він відсутній. Чим далі в ліс – тим більше дров.
голодні
хмари
не дочекались
роси
з білих
рушників
весни
Ох, це западання в декоративність і надуману метафорику. Ця очевидність насильницьких розривів між словами. І все те заради того, щоб наївний читач піймався на графічний стовпчик і, боронь боже, не подумав, що це притягнута за вуха анемічна проза.
Невдячна це справа – калатати у дзвони в пустелі. Та ось – нечувана досі річ, у червневому, а потім у липневому номерах «УЛГ» були оприлюднені репліки Василя Піддубного і Д.Я. І з’ясувалося, що життя в пустелі існує.
Цитата з репліки Піддубного. «Може, ці рядки зачеплять: «ліплені з попелу голови споглядають на /?/ мене мовби хочуть схопити і потягти за собою».
Навіть підсвідомість відмовляється уявити голови …з руками! Мабуть, я таки відстав від такої образної європейської поезії.
Спробував уявити опоетизоване ним же самим місце народження: «я народився між Бугом і Дунаєм…» Де це? Між Бугом і Дністром – це ще уявити можна. А тут … Щось воно не туди…»
Явно не туди. Профанація поезії у цих писаннях зашкалює. Піддубного підтримав Д.Я. «С.Н., С.Н. Ого! Знайомі ініціали, маршрут переміщень літературних бряцалок! Чи не той це С.Н., що почав підсусіджуватися до літератури далеко від Дунаю – на берегах Інгулу? Це між Дніпром та Бугом, у місті Кропивницькому. Зокрема у літстудії «Степ». Звідки після ближчого знайомства з доробком йому було вказано на двері з табличкою « Exit». Тоді він вийшов на інші географічні обрії і он чого досяг!»
Досяг справді багато. 12 чи 13 премій упродовж короткого часу. Либонь, рекорд в українській літературі.
«Ними /віршами С.Н./ засіяні, здається, всі наявні часописи у Європі. Проте жоден із творів поки що за живе не зачепив, «не занурив у нурти підсвідомості, як прогнозував Павло Мовчан». /В.Піддубний/.
Важко повірити, що розлога цитата з передмови до книжки С.Н. належить знаному поету. Що спонукало його «підсаджувати до Пегаса» авантюрного віршника, лишається тільки здогадуватися.
Відповідь на здогади -за посиланням
https://stepkr.blogspot.com/2025/07/vs.html
