Шляхетний Пегас vs троянська кобила
15 липня 2025 року "Українська літературна газета" вмістила допис "Не заціловуйте Пегаса" https://litgazeta.com.ua/dopysy/vasyl-piddubniak-ne-zatsilovujte-pehasa/ Можливо, авторові згаданого тексту Василеві Піддубняку буде приємно знати, що він не один у Всесвіті–є однодумці.
Ось ця стаття і коментарі до неї, там є і сліди "Степу"
Василь Піддубняк. «Не заціловуйте Пегаса!»
“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Ще у минулому столітті відомий літературознавець Михайло Стрельбицький на шпальтах поважної газети «Вечірня Одеса» закликав: «Поете, будь своїм редактором!»
Більшість творчих людей Південної Пальміри цю відозву молодого натоді критика почули. Бо кому ж, як не авторові, дано перше право священнодійствувати над власним словом?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цим правом, для прикладу, користувався геніальний письменник Іван Франко, автор орієнтовно 6000 творів, серед них – 11 збірок віршів і поем, десяти творів великої прози і близько сотні – малої…
Відозва «бути редактором», як на мене, насущна у будь-які часи, нині ж, у час всенародної версифікації і безконтрольного по суті книговидання.
Бразильський вислів «Не стріляйте в піаніста, він грає, як уміє» – поганий вислів. Та й не про музикантів, зрештою тут мова…
«Піаністи» від літератури обрали свій шлях до визнання хоч би містечкового рівня, а там, як Пегас вивезе чи старший товариш на цього коня «підсадить».
Таке вже було, було!
На увазі – забута нині «творчість» члена ВЛКСМ Бориса Корнієнка. Її розібрав у критичному огляді «І більш нічого поміж нами…» (часопис «Збруч» за 31.01.2024 р.) Юрій Винничук.
Огляд цей присвячений містифікації в літературі. Але не тільки. Втім, раджу ознайомитися із цією вельми чутливою публікацією. З огляду на неї, дозвольте віднести передмови вітчизняних майстрів пера до збірок віршів деяких «пробивних» авторів саме до містифікаційних.
«Я вам не обіцяю, що[…]збурить вашу свідомість, піднесе вас над світом чи, навпаки, занурить у нурти підсвідрмості. Ні. Нічого такого, що зденервує чи приголомшить вас, що подратує нервову систему. І дякувати Богові, що цього не станеться, просто занурить в легкі хмарини, в яких більше озону, приємних асоціацій, насолоджуйтесь і формуйте спільно з текстом свій настрій, незалежно від пори року чи часових рамок» (із передмови Павла Мовчана до збірки С. Н. (2022 р.).
Творчість С. Н. «має свої внутрішні координати. Вони ведуть до герменевтичного пояснення сутності поезії як неповторної тканини вічності», – вторить Павлу Мовчану Тадей Карабович.
С. Н. «…(як степовик і фронтовик, за власним лапідарним визначенням, котрий плідно творив на Поділлі, у Галичині), обравши для наслідування й ойкуменізації Євгена Маланюка, Юрія Липу, Олеся Гончара, Василя Земляка, Михайла Стельмаха (письменників із воєнним досвідом), зайнявся ліричним моделюванням самості, кодуванням самості» (Ірина Зелененька).
Імені С. Н., «степовика і фронтовика, за власним лапідарним визначенням», мені принаймні знайти так і не вдалося.
Чого не скажеш про вірші. Ними засіяні, здається, всі наявні часописи у Європі. Проте жоден із творів поки що за живе не зачепив, не «занурив у нурти підсвідомості», як прогнозував Павло Мовчан.
Може, ці рядки зачеплять: «ліплені голови з попелу споглядають на мене мовби хочуть схопити і потягти за собою».
Навіть підсвідомість відмовляється уявити голови з… руками! Мабуть, я таки відстав від такої образної європейської поезії.
Спробував уявити опоетизоване ним же самим місце народження автора: «… я народився між Бугом і Дунаєм…» Де це? Між Бугом і Дністром – це ще уявити можна. А тут… Щось воно не туди…
«Не як же! – чую заперечення молодого класика. – «там, де я чув пісні жінок, які повертались з поля». Де це? Може, в сусідній Молдові?..
Критики, як взірець високої поезії, цитують і такі рядки автора: «Десь поряд: село у якому стара мати чекає свого сина з далекого поля вона вишила для нього сорочку з весняних квітів які ростуть на могилі батька…»
У Німеччині квіти з могили справді несуть додому і висаджують у садку. Але ж Україна – не Німеччина.
В Україні по-українськи: із цвинтаря не варто забирати додому будь-які предмети, аби не накликати біду не лише на себе, але й на родину…
Кому-кому, а лауреатові літературних премій імені Михайла Коцюбинського, імені Павла Тичини, імені Пантелеймона Куліша (2020), імені Леоніда Народового (2022), імені Леоніда Глібова, імені Олеся Гончара, Літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука (2024), премії імені Юрія Тітова, Львівської обласної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, Всеукраїнської премії імені Івана Багряного (2024), Літературної премії імені Марка Вовчка, Вінницької обласної премії імені Володимира Забаштанського годилося б все таки все-таки стати редактором хоч би власних поезій.
Авторам передмов і післямов єдине побажання: не обціловуйте надміру ні Пегасів, ні вершників на них. А щоб Пегаси везли авторів куди слід і як слід, то чи не так, як конюхи радять: «Батіжком краще, батіжком…». Це стосується всіх без винятку – і степовиків, і фронтовиків.
КОМЕНТАРІ ДО СТАТТІ
Шляхетний Пегас vs троянська кобила
С.Н., С.Н... Ого! Знайомі ініціали, маршрут переміщень та іконостас літературних бряцалок ! Чи не той це С.Н., що починав присусіджуватися до літератури далеко від Дунаю– на берегах Інгулу? Це між Дніпром та Бугом, у місті Кропивницькому.Зокрема,у літстудії «Степ», звідки після ближчого знайомства з доробком йому було вказано на двері з табличкою «Ехіt».Тоді він вийшов на інші географічні обрії і он чого досяг! Я теж так хочу! Хочу лантух дипломів, призів та інших плюшок! Розумію, що задарма ніхто нічого не дає, треба працювати! А як?Ну хоча б спробувати «зайнятися ліричним моделювання самості» у тій манері С.Н., яка полонила журі літературних премій.
яблука в долонях трави
яблука на підвіконні
стомлено стукотять
* * *
Щодо ковбоя СН на Пегасі, то – молодець! Класно обробляє «літературних дідів і бабів». До нього у мене питань немає. Тільки коняка не Пегас, а Троянська кобила, яку йому змантачили шанувальники. На неї на Парнас зручніше прямувати.
А от рецензенти, чиї витіюваті рядки так близькі рядкам «творіння», у мене викликають наївне здивування: невже казка про голого короля нікого нічому не навчила? І вони бачать те, що загалу зрозуміти неможливо? Тобто, всі дурні, а їм відкрито одкровення «віршів», які за межою розуміння пересічних громадян, і тільки вони вміють вибрати з множинності змістів, закладених у творі, саме той, що мав на увазі автор. (Там був зміст?!!)
О, то то рецензії не про СН, а піар самого рецензента! Щоб у читача був культурний шок: «Шо-шо??». «А я такий!» - самовдоволено потирає руки метр, закручуючи неперекладну на людську мову фразу. А у читача виробляється комплекс неповноцінності, і замість того, щоб чесно сказати собі і іншим, шо то фігня, він нахиляє голову і намагається зробити вигляд, що теж причетний до вибраних, яким відкрита вища істина…
І не тільки у читача. Бо якщо рецензент НН** похвалив, то рецензенту ББ* якось невдобно суперечити… Бо’ його зна, може і справді в тих рядках щось є… І сніжна куля рецензій і нагород прямує далі… Але перешкода у вигляді, наприклад, рецензії пана Піддубняка може бути фатальною для неї. Вдариться з розгону – і розсиплеться.
Хоча – ні. Бо кількість тих, хто хоче виглядати розумним, набагато більше, ніж тих, хто… самі розумієте.
Тож, ковбою СН, уперед! Ще не здоланий щабель Нобелівської премії!
За нахабство.
Підпишуся по-модньому - Л.Р.
