"Задули знову з півночі вітри"...
Побачив світ 102-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об'єднання "Степ" імені В.О. Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Тексти підготував Олександр Архангельський
НІНА ДАНИЛЕНКО
На вихід
Цей лабіринт мене затягнув
У своє павутиння
Не долинають сюди
ні щебет птахів, ні дзенькіт трамваїв
Ні дзвінки телефонні
І я там блукаю, перечіпаючись об камінці
- а може, то метеорити, які уціліли тут з ери
Удавоподібних араукарій
Це привіти із космосу,
передані невідомо кому,
вони не знайшли адресата -
от хіба що мої босоніжки
відчули їхню присутність тут.
Я розтинаю морок, тікаю від цього болю
І знов спотикаюсь уже об уламки бетону
Я їх оминаю -
І далі втрапляю у ями.
Та зачепивши темряви пригорщами,
вмиваю нею спаленілі щоки
І разом із чистотою шкіри
приходить і ясність думок:
То не сама я задля розваги
Поринула в цей атракціон
Сюди скерував мене ти,
Усміхаючись снігами арктичної сліпучості
Аж до твоїх коханих прозорих вушок,
На яких я не завважила рисячих китичок.
І може, то вийшло й на ліпше.
Бо якби я ходила з тобою гладенькими,
мов те дзеркало, стежечками у лавандових преріях
І ковтала, котячо мружачись
Медові цукати з твоїх цитрин,
То згодом б знайшла себе фореллю на гальці
Яку потім знову поверне море в глибини,
Але вже не таку живу, як доти.
А тепер я навпомацки доповзаю до сонця
Вже чую, як сміються фонтанні бризки,
Пірнаючи в простір басейну
Вже бачу, як голуби гуртом
Видзьобують щось невидиме в хмарах
І я вже на волі.
І спираюсь на руку першого-ліпшого чоловіка,
Що мене підхоплює.
І немає й не буде на світі щастя більш діамантового,
Ніж бачити у цю хвилю твоє обличчя.
...Ти стояв біля виходу і чекав,
коли мене витягнуть на ношах рятувальники.
Обстріл
На долонях рубці
Від мечів,
Впав огонь у ріку.
Кров тече по щоці і парчі,
Darling, будь на зв’язку!
Голос твій уночі,
Як рука на плечі
Угамує плачі.
Вже відбій. Ти мовчиш…
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Чи інтермецо сталось на війні,
чи просто притупилося чуття?..
Жахи вже не ввижаються мені
і не здається темним майбуття.
Й воєнна, друга поспіль вже, весна
пробуджує жагу й бажання жить.
Мов курва з котелком, гримить війна
й не припиня безчинств ані на мить.
І підла все збира свою ясу,
і сп’яну голосить, й справляє пир.
Мантачить знову Смерть свою косу
і крівцю п’є – вона ще той упир!
Ворожість проступає крізь віки,
і розумом цього не осягнуть.
Надія в нас на стійкість вояків,
на мужність, силу й праведную лють.
Вороння (диптих)
1
Що не кажіть, а правди діти ніде:
для вороння широти наші – південь.
Війна… Споживи досить у полях.
У плямах геть засніжена рілля…
2
Задули знову з півночі вітри –
і понесло мертвизною і гаром.
І чорнії провісники покари
ураз чимдуж гайнули догори.
Зі свистом зграя простір розтина
і падає згори важким камінням.
Гортанно кричачи, кружляють тіні,
пророчачи трагічний нам фінал.
У душі жах закрався крадькома:
це що, настав кінець всьому живому?!
Коли усе скінчиться, що потому?
Невже огорне землю знов пітьма?..
…Вже вороння на північ відліта:
чека на них рясна спожива там.
ОЛЕНА МАТЮШЕНКО
Ти лежиш у постелі,
Я в посадці помер...
Ні дерев, ні пустелі,
Сонце зникло тепер.
Навіть подиху мого
вже немає
Але щемно і різко
забилося серце
І перестало.
Я поліг. Мене війна ця навік розпластала.
Ти думаєш, попити кави чи заварити чаю.
А я, вмираючи, благав собі води
І вже, доведений до відчаю,
Молився Богу: прийди скоріш із неба,
Зійди і забери мене скоріш,-молив,-
прийди сюди.
Мені стало враз так боляче,
Гарячим різонуло рвучко.
І я ще тоді, стоячи,
Молитву хотів озвучить.
Та вирвалось - Ай! - і зникло все.
І небо впало на мене.
А я ж не відчував болю вже.
Так стрімко майнуло життя повз мене.
От чому я маю тут мертвим довго лежати?
От чому вже не жити на цій землі?
Я сміявся й хотів вважати,
що бажати щось хочуть лиш діти малі.
Що хотіти лиш можуть все прості люди.
Що їм треба те все, щоб себе обійти.
А де Я вже тепер? - повсюди.
І ніде я тепер. Холоднеча моя на землі.
