Літаки черкали верхівки тополь
Сайт "Ранкове місто" розмістив чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 117-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Ніна Даниленко
Кадр із індійського фільму
– Не переживай, не бійся, нічого поганого, зовсім нічого.
Сьомий місяць вони з Миколою кожну телефонну розмову починають лише так і вже потім вітаються.
Півроку... Ще не фатальна цифра для прощання з надією. Он же повертають із полону тих, хто туди потрапив ще в двадцять другому. Декого, як Даню, теж вважали зниклими безвісти, а вони знайшлися. Схудлі, скалічені, виснажені, іноді й на себе не схожі – однак живі.
Повертаються й неживі...
Тому спочатку запевнення, що в розмові не буде страшної новини, – а все інше можна витримати.
– Ладо, нам треба зустрітися якнайшвидше.
– Щось про Даню? – як і багато разів доти, вона це запитання майже простогнала, хоча в голосі Миколи не було тривоги.
– Заспокойся й не розпитуй нічого, про все дізнаєшся, як приїдеш до мене на роботу. Тут у нас комп'ютер з великим монітором, нам якраз такий потрібен. Мій домашній не підходить, а твій тим більше.
Отак: просив не хвилюватися – і водночас штрикнув. Нагадав про її менший від розгорнутого учнівського зошита монітор до древнього комп'ютера. Купив колись його з рук. Терпляче (тоді вона ще його не дратувала) навчав її, малоздібну, ним користуватися. І, спасибі, хоч не забрав, коли з низького старту пружно рвонув до молодої.
Молодої настільки, що Даня одразу без усяких там «тьоть» став звати її Женею, ганяти у футбол з її братом, своїм однолітком, і з часом узагалі став більше бувати в батька, ніж удома. А коли одну її організацію оптимізували до повного зникнення, на іншій роботі скоротили штат, і вона мусила піти, куди взяли, – касиром у супермаркет – Даня майже перебрався з їхніх двох суміжних кімнаток до облямованого ювелірно підстриженими екзотами батькового будинку.
Тепер гілки тих дерев стирчать куди попало – садівника звільнено. Між декоративною плиткою на в'їзді в гараж накреслилися зелені споришеві лінії – дороге авто продане. Силуети бременських музикантів позривало з башточок шквалами.
Знала це, бо не втрималася й пройшла повз Миколин дім через кілька місяців по тому, як звідти виштурхали Женьку. Даня сказав, що вони з батьком застали її в саду з сином сусіда. І вони там не персиковий сік пили, хоча графин із ним і стояв у альтанці поряд з двома порожніми пляшками від «Асті».
– Так довго збиралися вихлебтати те пійло, що там встигли потонути три мухи, дві оси й сороконіжка, – здавалося, син ось-ось заплаче, пригадуючи ці подробиці.
Даня допомагав спроваджувати Женьку й залишився жити з батьком, бо «він нещасний». Бо його, як казав син, витисли з бізнесу, навісили борги, могли ще й посадити.
І Миколі, як і їй, довелося йти, куди візьмуть. Прийняли в рятувальники – колись там трохи працював.
Кілька разів і сам, і з сином ходив до Женьки – просив повернутися. Умовляв, вибачався, благав. Обіцяв навіть пів будинку на неї переписати. Доти садиба була на ньому, бо збудована ще до офіційного шлюбу з Женькою. А її внесок у спільне майно обмежувався шафами зі шмотками, килимком для фітнесу та смугастим гамаком.
Женька на пропозицію не спокусилася й майнула буцім на заробітки за кордон. Сказала, що все живе звідси тікає. Та ніби й так. Останніми роками кого не візьми, то більше рідні та друзів має по світах, ніж в Україні.
Даня став приходити частіше. Не заради неї. Просив зійтися з батьком, бо... ну, він же нещасний!
– І ти нікого іншого собі досі не знайшла, – повторював, – та й не знайдеш, бо вже вік. Ти ж он наскільки старша за батька...
– А-а, то через це він так мене соромиться, що сам не проситься, а тебе підсилає? А коли одружувався, то я була молодшою від нього, так? А коли з посмішечкою казав, що жінка після клімаксу чоловікові не цікава, то не був нещасним, ні? А ти... ти... думаєш, я не знаю, чого ти там постійно товкся? Бо воно ж приємніше, коли прислуга подає на стіл п'ять страв, ніж самому розігрівати мій суп із курячими шийками, так? А тепер ти, мабуть, пильнуєш, аби батько знову не пустив слину на якусь чергову Женьку, бо ця вже точно відбере маєток? А чи знаєш, як то воно, коли тебе зіжмакують, викидають та ще й притоптують, наче пачку ваших смердючих цигарок? А знаєш, як боятися відповідати по телефону, щоб зайву хвилинку не знати, що то дзвінок не від твоєї єдиної дитини? А як щовечора заходити в хату й не хотіти вмикати світло, аби не побачити, що й жалюгідна решта твоїх речей зникла, і ти вже не появишся? Не знаєш? То, може, колись від своїх дітей узнаєш. І у твого батька ще можуть бути діти, а в мене – ні! У мене тільки ти! А я тобі не потрібна! Потрібен лише догляд за батьком, поки він нагуляє силу для нової дівки? Ну, та от оце вже ні, вибачайте. Навіть якби й хотіла, то вас двох уже не потягну, бо ви ж не забули: я стара!
Даня більше не озивався. А їй аж легше стало, що все йому висловила. І майже раділа, коли на запитання про сина могла відказати: «Не знаю, не доповідав». І промовити це вільно, а не ховаючи вогкі очі, як інші забуті синами, дочками й онуками батьки, матері, діди та баби. У тих їхнім дітям «немає вільної хвилинки щось розказувати, бо тяжко працюють, вчаться, хворіють, а діти маленькі, а квартира найнята й тісна, та й незручно звідти дзвонити, весь час зв'язок переривається»...
І сама синові про себе не нагадувала й навіть не знала, куди він влаштувався після університету. Правда, коли злягла з пневмонією, то сподівалася: може, Даня все ж через когось стежить за її життям, узнає про хворобу і провідає? Та ні...
Ну що ж. Силоміць не будеш милим казала собі, біологічна спорідненість між людьми зовсім не передбачає не те що спорідненості душевної, а й навіть формально чемного спілкування.
А вранці 24-го лютого...
У Дані й Миколи в трубках довгі гудки, здавалося, гучніші од вибухів та гуркоту літаків, що майже черкали верхівки тополь. Побігла до Миколи додому – замкнено. Кинулася до нього на роботу – сказали, що на далекому виїзді, і невідомо, коли повернеться, – якщо повернеться.
Повернувся й сказав, що син працює в іншій області. Відлягло від душі: там ближче до західних кордонів, загроза менша, і в його віці ще не мобілізують.
А Даня пізніше пішов добровольцем…
– А мені – ні слова, – не ховала сліз перед Миколою.
– Може, і до тебе озветься, – невпевнено сказав він, – а я що знатиму, то повідомлятиму тобі.
І повідомляв потроху: живий, служить. А вона притискала до грудей синову дитячу книжку «Лис Микита» й шепотіла свої атеїстичні молитви: «Хай я його навіть ніколи не побачу, аби лише був живий, аби він лише був на цьому світі, хай навіть мене більше ніколи не згадає...».
Згадав. Одного разу написав: «У мене все добре. Даня». Микола заборонив відповідати, щоб не був активним канал зв'язку. Та й номери в нього можуть бути одноразові. І служба така, що відпустки не передбачені...
Чомусь думала, що Даня приїздив, тільки з нею не захотів зустрітися...
А ще одного бажання вона у своїх молитвах не загадувала й картала себе за те, що воно мулько ворушиться в закапелках свідомості: хотіла, щоб Микола іноді був поруч. Хай би жив, як хотів. Хай би завів хоч десять Женьок, Полінок чи Алінок, тільки б дозволяв їй хоч коли впасти лицем на його плече й виплакатися.
Та ні. Тільки сухі слова в месенджері й холодний голос у трубці.
Прийшов лише тоді, коли сказав про Даню...
– Сам усім займатимуся, – повідомив. – Він знайдеться! – а голос тремтів і погляд туманів.
Він займався – і вона теж. Не писала нікуди, не ходила на акції підтримки родин полонених та зниклих безвісти. Вона крадькома від Миколи знаходила в новинах імена повернених полонених і навідувалася до тих, хто жив ближче. Показувала фотографії сина – давніші, ще студентські. Новіших, передвоєнних, не мала. Називала особливі прикмети (а їх у зовнішності Дані й не було), якісь характерні інтонації у мові (а вона їх уже й забула, бо коли то чула сина)...
Ті чоловіки, бувало, узагалі відмовлялися говорити; інші ж самі плакали разом з нею, розраджували, розказували, що про обмін полоненими часом заради безпеки повідомляють не одразу, що можуть якийсь час не називати прізвищ, що й самим їм після повернення не завжди вдавалося швидко зв'язатися з сім'ями...
І тут нічого.
І в Миколи теж.
А тепер ось щось.
Інакше не кликав би до себе.
...Монітор у нього справді був майже на пів стіни, ще й вигнутий плавною дугою.
– Шукав я в Ютубі одну рибу, неважливо яку...
Він обірвав продовження, «бо ти ж цим не цікавишся», і перечікував, поки вона потамує намічений на обличчі та в позі порив нестямно скрикнути: «Ну, яке це має значення?».
Ніщо не має значення, коли немає сина! Її дитина невідомо де, для неї тільки це важливо. А поза тим Миколина риболовля – то додатковий удар тупим молотком по голові.
Закидати неводи та чаклувати з рибними стравами він став уже не при ній. У Дані очі сяяли, коли переповідав батькові поради, який соус підходить для коропа, як правильно робити на спинці товстолобика надрізи для лимонних скибок і під яким гарніром слід подавати щуку.
А при ній – «навідаюся на озерце в кар'єр, може, якого линка загарпуню» – означало, як згодом дізналася, поїздку з Женькою на пляж.
Навряд чи він на тому узбережжі за поплавком стежив. Та, мабуть же, на залишені напризволяще вудки щось мимохіть клювало, якщо так захопився цим ділом.
Уже он скільки Женька в європах чи ще десь, а слід по ній знову тухлою рибою засмердів...
– Ладо...
Микола націдив у чашку води з кулера, і вона шарпнулася: готується бризнути їй в обличчя, коли знепритомніє від новини? А риба – це так, для підготовки?
Трохи відлягло, коли налив і собі та кинув у обидві посудини кубики льоду з холодильника. Дочекався, поки вона зробить кілька ковтків, і продовжив:
– Так ото знайшов я блог про потрібну рибу, подивився. А ти ж, може, знаєш, що Ютуб на бічну панель викидає рекомендації на ту ж тему. Глянув і туди. Ладо... Я тобі нічого не говоритиму. І ти мовчи. Просто дуже уважно подивися це відео. Воно з Росії.
Він відійшов подалі й сів спиною до неї, ніби щоб не заважати.
Хирлявий хлопчисько нудно й хвалькувато розказував, який він вправний кулінар, як у нього все смачно виходить, яка в нього репутація на все місто, що ось доти незнайомі, але дуже поважні персони запросили його на дачу, щоб приготував їм рибний ексклюзив на пікнік.
Поки він базікав, камера переїжджала то на мангал, то на миски, лотки й відрубані голови риб зі зловісно виряченими очима, то на квіточки; а то раптом зупинилася на двох котах, що випнули бугром хребти й люто сичали один на одного, гатячи хвостами об землю.
Може, знімав підліток, якому такі сцени здаються смішними, а їй до чого це все, вона розваг не потребує.
Уже хотіла промотати відео вперед, як занесена до миші рука застигла в повітрі, ніби в скульптури.
– Миколо!
Відстань із далекого кутка він подолав одним стрибком.
– Я знав, я знав, одна людина може помилятися, а двоє ні, дивися ще раз, ще десять, ще сто разів!
Його лице перекреслила блискуча вервечка зубів.
Микола сміявся! Микола радів! Микола був майже щасливим!
Позаду тих котів стирчали грати – напевно, паркан сусіднього обійстя. Багатого, судячи з видимої частини будинку «під старовину». Там поралися троє чоловіків – підмітали, обрізали кущі, згрібали скошену траву. Рухалися мляво, ніби їм було важко виконувати цю просту роботу. Один потер спину, намагаючись випрямитися, але постать так і залишилася напівзігнутою. А коли таки вдалося випростатися, то стулив поперед себе долоні наче для молитви, став легенько вклонятися й робив це й тоді, коли камера вже їхала вбік на кухаря.
– Що?!
– Даня?
– Ні...
– Так!
– Він.
– Це не може бути хтось інший!
Вони без упину навперебій повторювали ці слова і, здавалося, усоте переглядали той момент.
Він був у кадрі всього 28 секунд, зображення нечітке. Рис наполовину затуленого козирком кепки обличчя не розібрати, фігура потопала в бахматому спортивному костюмі – але цей жест!..
Ці стиснені докупи руки.
Цей нахил голови.
Цей уклін не прямо, а ніби трохи вліво.
Намасте!
Індійське привітання…
...Її мати з дитинства любила індійські фільми й поки жила, то дякувала Миколі за доісторичний DVD, а Ладі – за диски із різними Радхами, Кумарами й Гопалами. Малий Даня, що в баби бував чи не частіше, ніж удома, мусив терпіти присутність обвішаних браслетами чорнявок із намальованими плямочками між бровами та співучих красенів у спідницях поверх штанів. І так до них звик, що обгортався простирадлом та кумедно імітував їхні танці й поклони з молитовно складеними долонями.
Усі його дитячі забавки забулися, ніби й не існували ніколи, а ця чомусь зосталася. Бувало ні-ні та й повторить жартома ті індійські жести вдома.
Ніколи ніхто з них не зустрічав людей, які так віталися б.
Це він!
– Він, мабуть, не значиться в списках полонених, бо якась паскуда при жирних погонах його в рабство потайки взяла. Свою солдатню на фронт погнали, а тут безплатна робоча сила. І звітувати за неї не треба, як помре хтось, то закопають у посадці як... – Микола хапко ковтнув те, що мав сказати далі, і подав їй ще води. – Ти розумієш, він помітив камеру того бовдура і скористався моментом, щоб подати нам знак! Один шанс із мільйона, що те відео потрапить в Інтернет. Може, то хтось для себе знімав і видалив би через півгодини. Один шанс із мільярда, що ми це побачимо – а ми побачили!
Вона підвела голову від збільшених розмазаних зображень із того відео, шо їх Микола віддрукував на принтері:
– А де й коли це було?
– Я проглянув профіль того кухарчука, там є й дата зйомки – три місяці тому, і регіон та місто. Усе я повідомлю, куди належить!
– Колю... – затнулася, бо вже й забула, коли так його називала, – а не можна сказати нашим, щоб вони це місце не бомбили, бо як узнають, що там якийсь їхній важливий генерал, то...
Микола озвався впевнено й бадьоро:
– Я вже промоніторив локацію по кількох картах. Там немає важливих військових об'єктів. І це не воєнне містечко, а дачі вперемішку з сільськими хатами. А заради якогось одного... ніхто не буде гнати цілий дрон за тисячу кілометрів!
Уже на східцях тролейбуса почула Миколине запитання: «Можна до тебе приходити?» – і через вікно відповіла згідливим кивком.
Приходив. Говорили тільки про Даню. Передивилися нові ролики того кулінара. Тепер він варив юшку на вбогому туристичному кориті, що теліпалося річкою із горбкуватими берегами. Познаходили і його старі зйомки – а раптом там якийсь натяк, спонукальний сигнал чи напрям подальшого пошуку?
Микола шукав також інше відео з тих місць, де міг бути син.
Нічого.
Один обмін – немає.
Другий обмін – так само.
Ще один...
На всі дзвінки відповідь:
– Розуміємо ваші почуття. Працюємо. Поки нічого нового.
Нічого нового – то ще й добре. Значить, нічого безпросвітного, безнадійного, безповоротного.
І ось…
Світанок. Магазин із єдиним заспаним покупцем біля полиці з пивом здавався наповненим такою лункою порожнечею, яка буває лише на старовинних залізничних вокзалах під час ремонту – і враз на вході нізвідки виник чужорідний елемент. Він складався із мерехтливих зелених ліній на чорному тлі, які вкупі утворювали рухливу пляму з хиткими обрисами. Вона зростала в розмірі, стрімко обтікала багажні бокси, пакувальні столи, батареї візків та кошиків і зрештою затулила їй світ, упавши на скло перед касою.
Микола.
Заліплений попелом шолом, із форми капають брудні патьоки, запах горілої фарби – і закіптюжені руки з подряпинами. Вони сіпалися, шаруділи, нишпорили комбінезоном і зрештою видобули з клейончатої торбинки телефон.
– Я хотів зразу, але викликали на пожежу... Там повідомлення, прочитай, – Микола притулився до опорної колони й заплющив очі.
– Ні! Ні! Ні! Я не хочу, не буду, ні, ні! – це вона закричала чи тільки судомно ковтала повітря, а всі вигуки так і лишилися десь у горлі?
Вискочила з-за каси, хотіла пожбурити телефон прямо в пряжку Миколиного пояса й чимдуж бігти не знати куди, але геть. Геть від цього повідомлення, яке він чомусь сам не читає, а повільно осідає додолу... і раптом хапає її за ноги так міцно й різко, що вона теж опиняється внизу на білих кахлях. Вихоплює в неї телефон, і ніби щойно й не засапувався до хрипіння, урочисто декламує дзвінким дикторським голосом: «Рідний, я вже в Україні, цілую, передзвоню згодом».
І передихнувши, уже тихо додає:
– Живий...
Вона перебирала ті два рядочки по буквочці й здригалася як від ридань – а очі залишалися сухими, а телефон тремтів у руках суголосно з перебігом, перестрибуванням і поверненням на початкове місце лихоманкових сумнівів: що тут не так? Чого не вистачає? Де між цими словами зяє дірка, у яку провалюється її віра?
– Підпису немає, – сказала нарешті.
– Та не встиг, не було часу, може, похапцем на ходу писав із чийогось телефона, може, там вежі зв'язку далеко, і покриття слабке, хотів устигнути відправити, поки є сигнал...
– А може, рука не слухалася, бо поранена, а може, контужений і важко писати, а може, він і взагалі на ношах, – і цих її власних моторошних, проте ж логічних пояснень було мало для остаточної впевненості в тому, що це син.
Поблукала очима довкола, ніби шукаючи підтримки в заставлених пляшками, банками та коробками стелажів, ковзнула поглядом по нерухомому Миколі, зосередилася на перекинутій через спинку стільця своїй сумці, підвелася й смикнула її так, що замок розстібнувся.
Під ноги посипалися пудрениця, футляр із окулярами, таблетки, кілька монет і телефон.
Утупилася в каламутні зіниці камер на задній панелі й приречено промовила:
– А мені він нічого не повідомив. Не написав. Не подзвонив. Твій номер пам'ятає, а мій – ні. Або це не він, або я не його мати.
– Ти диви, не розбився, – Микола підняв її телефон і дрібно помахав ним, ніби сварячись.
– Ладо, а чи не ти попереджала мене, що не завжди можеш прийняти дзвінок чи прочитати повідомлення? Вас же зобов'язують на зміні ставити телефон на беззвучку чи й узагалі відключати, хіба ні? Ось я зараз його ввімкну!..
...Магазин поволі став наповнюватися гомоном та стукотом од відвідувачів; кілька вже було рипнулся з товаром до Ладиного поста, та охоронець рішуче хляпнув на конвеєр табличку «Зверніться до іншої каси», і вони спроквола та неохоче позадкували, озираючись, зупиняючись і витягуючи шиї.
Бо ж їм цікаво було поспостерігати за жінкою й чоловіком у брудному обладунку, що впритул одне до одного напівлежали на підлозі. Він раз по раз торкався чорним пальцем телефона, вона прикладала долоні одна до одної, легенько спиралася підборіддям на кінчики пальців – і обоє зачудовано, ніби не зовсім упізнаючи, дивилися на когось, хто промовляв із дисплея ламким уривчастим голосом: «Мамо, це я, Даня, скоро буду вдома, я тебе люблю!».
Олександр Архангельський
Щоб більше ніколи…
Мій малий онук сидить в підпіллі,
обійнявши матір, притулившись.
У кутку десь стогне породілля
й плаче дитинча, ледь народившись.
До плеча плече – старий з старою.
З юнкою юнак взялись за руки.
І тече, тече сльоза щокою…
Небо завива, мов вовк, з розпуки...
– Треба їхати. Негайно. Пів години на збори…
Чоловік був, як завжди, зосереджений. але цього разу було помітно, що він намагається зняти внутрішнє напруження, та це в нього погано виходить. За роки подружнього життя вона навчилася читати його, мов книжку, в якій знайома чи й не кожна кома.
«Раз треба, то дійсно треба», – усвідомила вона. Його категоричність була стимулом для дії.
– Багато речей не бери. Сподіваюся, що їдете ненадовго.
Нашвидкоруч спакувавши валізи, рівно через пів години вони разом з майже дорослою дочкою й малолітнім сином рушили машиною. Дорога від столиці до західної культурної столиці не напружувала. Хіба що дивним видавалося, що зустрічних авто було мало, а от попутних, навпаки, багато.
«Вони що – усі рвонули на захід? Невже теж щось знають чи про щось здогадуються?» – розмірковувала вона, розуміючи, що не просто так чоловік зірвав їх з дому.
– Поживете поки що в кумів – я домовився. Вони у від’їзді.
– Гаразд, як скажеш. А ти?
– А що я? Робота… Не хвилюйся, якщо щось буде не так, приїду…
…«Не так» сталося за кілька днів. Ще вдосвіта її розбудив його телефонний дзвінок.
– Почалося!.. Бережи дітей!
– А ти?..
– За мене не турбуйся. Усе буде гаразд.
«Має бути – краще сказати», – подумала мимоволі.
І саме в цю мить за вікном завила ціла зграя вовків. Незвичні металеві звуки, не з мирного життя.
«Це пересторога, сигнал небес про перехід в інший стан, де немає спокою, де на тебе звідусіль чатує небезпека», – промайнула думка.
А сама вже діяла мов заведений механізм.
Будити дітей, похапцем збиратися, сходами вниз, шукати укриття.
Будинок хоч і багатоповерховий, але про бомбосховище ніхто не потурбувався. Тож доведеться сидіти в холодному підвалі й молити Бога, щоб не прилетіло прямо на них…
Скільки тривали ті кляті тривоги, скільки було близьких і віддалених прильотів – не злічити.
Чоловік зателефонував.
– Виїхати не встиг. Пізно. Орки вже в передмісті. Світла немає, води немає, газу немає. Є дрова й деякий запас круп і макаронів. А ще – варення. Якщо не буду телефонувати, знай, що немає можливості. Чекай і сподівайся.
Чекала й сподівалася…
Уже й весна на порозі, а одяг лише зимовий. Економила кошти, витрачала тільки на їжу.
Де брала сили? Невідомо. Через недоспані ночі великі кола під очима, водить при ходьбі, схудла. Та це ще нічого.
Гладила синочка, який, сидячи годинами в підвалі, тулився до неї й усім тілом здригався при кожному вибуху.
«Мабуть, це даремно не пройде ні для кого. Хтось загине на фронті, когось уб’ють ракетами, а тих, хто виживе, а надто – дітей доведеться довго лікувати від отриманих тілесних і душевних ран. Чи ж можна такого позбутися? Чи забудуть? Чи простять «старшому братові», який гірший за лютого ворога?».
Питання, мимовільні роздуми…
Ні на мить не переставала думати, як там чоловік? Чи доведеться ще побачитись?..
…Таки довелося!
Коли сповістили, що орків вибили з-під Київщини, вона з нетерпінням і тривогою чекала на його дзвінок, та замість звичного зумера подзвонили в двері.
На порозі стояв він…
Зчорнілий, схудлий, зі слідами опіків на руках і на обличчі.
Вона кинулася в обійми. Діти теж прожогом рвонули до тата.
– Нарешті ти з нами! Любий, єдиний… Дякую Тобі, Боже… Зроби так, щоб більше ніколи… Ніколи… – шепотіла вона, не в силах розірвати обійми…
