Латентний майстер педикюру ФОТО
.
Латентний майстер педикюру
Автор кількох книжок Василь Бондар із Кропивницького пише і регулярно публікує подобу мемуарів, де щедро квацяє каламутною юшкою письменників живих і тих, хто в позасвітах, географічно чужих і своїх земляків. Серед своїх у нього є штатні мішені для вмочених у ядучу субстанцію стріл. У цій категорії Кіровоградське літературне об'єднання «Степ» імені В. Погрібного– багаторічний лідер. Бондар невтомно вішає на нього собак, менше всього турбуючись про відповідність фактам. Йому при цьому байдуже навіть до себе самого. До того, що читач помітить: чужі тексти Бондар пробігає поверхово, аналізує їх тенденційно і сам демонструє неприпустиме для письменника нерозуміння значення слів і брак відчуття доречності їх вживання.
Ось як Бондар згадав одну минулорічну подію, про яку я писала.
" Літоб’єднання «Степ» не пропускає найменшої нагоди пропіаритись – зокрема на сайті УЛГ. Ось про захід до Шевченківських днів пам’яті: квіти до стіп поетові поклали конкретно три названі особи, члени «Степу» – і ніхто більше? А потім, мовляв, пролунав сигнал тривоги (якраз сигнал і не лунав – я ж був там присутній) і «степівчани» поїхали на зустріч із читачами бібліотеки Великої Балашівки, де відкривалась виставка покійного місцевого художника, який колись ілюстрував обкладинку книги нинішньої керівниці «Степу»; і там виступили, подарували книги… А про те, що у кілька разів масовіша делегація продовжила захід в укритті обласної бібліотеки для дітей імені Т.Шевченка, що перед школярами виступили професор Г. Клочек, письменники Н.Гармазій, В.Бондар, О.Надутенко, директор бібліотеки Т.Манжула – про це ні слова. Викривлене, однобічне висвітлення події. Авторка – професійна журналістка. Але ж… ще й член літоб’єднання. Корпоративна журналістика".
Корпоративна? І що ж такого? Рublic relations, PR– зв'язки якоїсь структури із громадськістю, які можуть здійснюватися і через інформацію про свої справи та наміри. Такий формат комунікації дає масам можливість дізнаватися про діяльність якоїсь організації із перших рук, а не з чуток та інтерпретацій. Та публікація, яку коментує Бондар, називалася «Шевченківський день кропивницького “Степу». Цей заголовок чітко засвідчує, що я ставила за мету розповісти саме про те, що робив цього дня «Степ»–і тільки він. Василь Бондар не є моїм сюзереном, а я не його васал, щоб він міг наказувати мені, як і що писати.
У письменників зі «Степу» заздалегідь була призначена зустріч із читачами, нас там чекали, ми туди і поїхали. Чи, як дає зрозуміти Бондар, я повинна була зламати наші плани і піти за іншою компанією? А чому? Тому, що вона була «у кілька разів масовіша»? Спокуситися розміром? Гм. Варена соєва ковбаса теж у кілька разів товща за м'ясну сиров'ялену салямі, та я вибираю на сніданок салямі не за більший діаметр.Чи Бондареві хотілося, аби я пішла у підвал з переліченими особами тому, що серед них був він сам? То сам би й написав,чим вони там займалися, ніби ж теж колись журналістом був.
Чи вважався? Бо фаховий журналіст мав би писати так, щоб не виникало питань, які подаю нижче.
Хто що клав?
«Квіти до стіп поетові поклали конкретно три названі особи, члени «Степу» – і ніхто більше?»–пише Бондар.Та хіба? У моєму тексті читаємо наступне: «Щороку 22 травня у Кропивницькому відбувається урочисте покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку з нагоди роковин його перепоховання. Зазвичай там збираються представники владних структур, громадські активісти, шанувальники мистецтва і, звісно ж, письменники. Серед них цього разу були голова Кіровоградського обласного літературного об'єднання “Степ” ім. Віктора Погрібного Ольга Полевіна та її колеги Олена Трибуцька і Ніна Даниленко. Ледве встигли присутні покласти до підніжжя пам'ятника синьо-жовті хризантеми»...
Тобто квіти клали перелічені вище присутні (усі чи деякі, разом чи по черзі, одночасно чи хто раніше, хто згодом). Але зовсім не «конкретно три названі особи»– хоча їх Бондар у своєму тексті й не назвав!
Коли клав?
У мене: «Ледве встигли присутні покласти до підніжжя пам'ятника синьо-жовті хризантеми, як завила сирена повітряної тривоги. Публіка мусила розійтися, а степівчани відправилися у далекий мікрорайон Стара Балашівка».
Бондар заявляє: «якраз сигнал і не лунав – я ж був там присутній».Тобто повітряної тривоги не було? А чого ж тоді згадана ним делегація «продовжила захід в укритті обласної бібліотеки для дітей імені Т.Шевченка»? Чому ця група включно з професором опинилася в укритті? Ховалися від спеки, дощу, вітру? Чи від людського ока? Чи все-таки була тривога?
Куди клав?
Де того дня опинилися букети чи вінки? У Бондаря «квіти до стіп поетові поклали...». До стіп? Та невже?
Слово «стопа» має два значення.
1. Повторювана група складів у вірші (ритмічна одиниця). Ніякої фантазії не вистачить, щоб уявити, до якого місця тут можна приліпити хоча б крихітну квіточку. Тож цей варіант категорично відхиляємо.
2.Кінцева нижня частина ноги людини, що контактує з поверхнею (ступня).Це ніби тепліше, але тільки умовно.Бо на фото пам'ятника Шевченку видно, що у скульптури ступню від поверхні п'єдесталу відділяє взуття–це раз. По-друге, «стопа»–термін зовсім не поетичний (а Бондарю, мабуть, це здалося метафорою).Слова «стопа» та «ступня» циркулюють головним чином у середовищі виробників взуття, майстрів педикюру, спортивних тренерів і лікарів-ортопедів. Можливо, контекстно недоречна поява "стіп" у тексті Бондаря – то відбиток його потаємних мрій про якусь із цих професій і в літературі він опинився випадково?
Де ж ті квіти ?
Біля стіп, тобто черевиків (чобіт, туфель, штиблетів?
Висота постаменту пам'ятника Тарасу Шевченку в Кропивницькому–2 метри 40 сантиметрів. Якби людині середнього зросту навіть із витягнутою рукою захотілося примостити квіти саме до «стіп», то їй довелося б або підставляти драбину, або всістися чи навіть стати комусь на плечі. Ще є високобюджетний і ризикований спосіб –спуститися по трапу з гелікоптера. Чи, може, у тій делегації з Бондарем у складі були баскетболісти або стрибуни з жердиною?
Ні, не було!
Бо ось на фото, зробленому того дня, про який іде мова, усі квіти лежать у самому низу пам'ятника Тарасу Шевченку. І на знімку з минулих років теж. І об'єктив зафіксував, як і сам Василь Бондар покладає квіти якраз на те місце, що згадане в моїй інформації– «до підніжжя пам'ятника».
Зі стопами не вийшло, а хотілося, тому й видав бажане за дійсне? А може, вийде цього року, якщо приєднатися до делегації ще потужнішої, ніж торік? Щоб вона гуртом напружила біцухи і підсадила Бондаря куди слід. А з кого ту силову команду сформувати? Письменники, мабуть, не атлети, бібліотекарі теж...от хіба додаткові професори виручать?
І насамкінець залишається з'ясувати,
Куди ж їздили степівчани?
А вигадана локація, котру називає Бондар – це навіть не деза. Це безсоромна демонстрація невігластва.
Ніна Даниленко
