"Пряде зима короткі білі дні"...
Чергову літературну сторінку "Степу" опублікував сайт "Ранкове місто"
Побачив світ 116-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Валентина Кондратенко
* * *
Зима. Різдво. Сніги і поле.
Кудлате хуги помело.
Старенькі братові гринджоли
І рідне мамине село.
Орали сніг швидкі санчата,
Аж ворушилися горби.
І реготала наша хата,
Метнувши ввись снопки-чуби.
Димар покашлював димами,
Аж в небі щулились зірки.
А на старій спідничці мами
Соромились нові латки.
У хаті кваші дух вишневий
З макітри дихав на черінь.
В дворі Сірко брехав коневі
Про іншу, ирійну теплінь.
Окатенький бичок дводенний
В соломі цуцика лизав.
Морозко пензликом студеним
На шибах радість зображав.
Понад дверима на поличці –
Спітнілі (парились в печі!)
Дари різдвяні, новорічні –
Смагляві житні калачі.
Надбита шиба-вітродуйка,
Розлога колисанка-піч,
Трофейна кружка-«поцілуйка» -
Найбільш коштовна в хаті річ...
Родинне коло розірвалось,
І брата вичахли сліди.
І скільки б серце не пручалось –
Не виплакать жалю-біди!
Нема сестри, і мами, й брата -
Он сіють жито в небесах.
Поплакавши, сконала й хата:
її земний скінчився шлях...
Селянський двір, батьків обійстя...
Аж стогне серце у плачах...
Комфортніше в чужому місті,
А вогник хатній не прочах!
Куди, куди все відлетіло?
Років розмотую сувій...
І тільки спомин – коник білий –
Пасеться в пам'яті моїй.
* * *
Клямка плямка - хоче вітру,
Хоче віхоли зірок.
Хлопчик тягнеться до світу,
Ростом, мабуть, з чобіток.
За порогом місяць рогом
Викликає в тан зірки.
Розгорта Різдво хорогви
Під колядки й сміх дзвінкий.
Хоче хлопчик щедрувати –
Обпіка мороз лице.
– Підрости ще, – каже мати, –
Брат гостинців принесе.
Позіхає тлуста клуня –
Збіжжя повне черевце!
Білим янголом бабуня
Цьомає хлоп’я в лице.
А на покуті цар-снопик
Святість свята стереже.
Морячок – смугастий котик –
Плутає клубок краше.
Паперовий голуб білий
Долітає до ікон.
Присмерк, цей юнак несмілий,
Сніг фарбує в сірий тон.
Кукурік! – сусідський півник
Колядки завів зрання.
Засоромивсь навіть віник,
Регіт чується здаля.
Скатертина-самобранка –
Аж дванадцять страв пісних!
Розпашілася лежанка,
Бо не вмістить геть усіх.
Комин лупає очима
Розцяцькованих квіток.
Янгол пурха за плечима
В розрум’янених діток.
Людмила Ніколаєвська
*
Благенька хата на осонні…
Криничка, мальви у воріт.
Старі намолені ікони,
Що бережуть наш родовід.
Яка ж гірка й щемлива осінь
В багрянім спалаху заграв!..
І стогін вітру стоголосий
У розпачі віконних рам.
Хтось там чаклує за дверима.
Скрипить розчулено поріг.
І оживають зримо рими,
Що так чекали до пори.
Я тут. Востаннє, очевидно,
Мов у дитинстві, обійму
Тебе, старенька хата рідна,
Прости й без мене не сумуй.
Благословля весна на щастя.
Життя, як завше, оживе.
Весна – спасіння, і причастя,
й твоє відродження нове.
Буятимуть розкішні трави,
Яскраво вибухне бузок.
І білопінням щедрий травень
Прикрасить наш старий садок.
Розбудять тишу на осонні
Дзвінкі дитячі голоси.
Молитиметься на ікони
Стара: «Помилуй і спаси!».
Олена Трибуцька
Зимова елегія
О, величава ти,
в різдвяних снах, земля.
В убранстві білих шат
зібралась до причастя.
Сніжить, весь день сніжить…
О, радосте моя,
серед твоїх снігів
моє суворе щастя.
Люблю твої вітри,
холодні і шмалкі,
і їх тривожний плач
серед нічних хурделиць.
Пряде, пряде зима
короткі білі дні
З надії і журби,
із снігових куделиць…
Ольга Полевіна
*
Новий я відкоркую день –
Вино чи оцет?
І смак покращити оцей
Хтось зможе?
Хто ж це?
Але надія завше є:
як подарунок
нам доля все ж таки доллє
води у трунок.
Ядучий оцет – ну то й що!
В наступній – хто зна?..
Бо знаю:
Десь серед пляшок
Стоїть порожня.
Олександр Архангельський
*
…а ворог розбива інфраструктуру –
готує апокаліпсис для нас.
Така в сусіда клятого натура,
і проявляє він її щораз.
Сурмить щодня й щоночі ангел смерті
й віщує лиха, що чатують скрізь.
І хижий звір, що всіх готовий зжерти,
повзе зі Сходу… Так було колись –
тоді, немов щури, Батия орди
вщерть столочили наш родючий степ.
Нащадок їхній – знавіснілий Мордор –
своїм богам війни жадає жертв.
Стає наступний ангел до роботи.
Попереджа: примножаться скорботи…
Реальність та мрії (диптих)
1
По Києву б’ють ракети,
по Харкову б’ють ракети,
майже щоночі б’ють…
По Києву б’ють «шахеди»,
по Харкову б’ють «шахеди»,
б’ють, без пощади б’ють…
Щоночі оті ракети,
щоночі оті «шахеди»
десь там когось уб’ють…
Онучка не спить – ракети!
Онучка не спить – «шахеди»!
Онучка всю ніч не спить…
Вранці засне – ракети,
вдень задріма – «шахіди»
ввижаються їй у сні.
Тож і дочці не спиться,
тільки засне – насниться
мирна блакитна вись.
Щастя було в дитинстві,
отже оце дитинство
хочеться повернуть.
Щоб і її дитині,
щоб і дитині дитини
мирні наснились сни.
Поки ж летять ракети,
поки ж летять «шахіди»
й нас на приціл беруть…
2
Мирно у Штатах спиться,
мирно в європах спиться –
діла нема їм до нас.
Що їм страхи онучки,
що їм плачі онучки,
що їм до наших бід?
Тільки боєць в окопі,
в мокрім, бруднім окопі
може наблизить мир.
Щоб воріженько лютий
став, ніби кулька здута, –
нижче трави й води.
Після, додому вернувшись,
цілим додому вернувшись,
доньку обійме він.
Знаю, у снах онучки,
вірю, у снах онучки
райдуга розцвіте!
*
Звечора виє,
виє ізранку…
Так підростають
діти-підранки:
замість уроків –
пах підземелля,
замість затишку –
темная келія.
Чи ж це проститься
підлому звіру?
В істини хибні
намарне вірить.
Ненависть в’їлась
в душі народу.
Ці ж бо уроки
так не проходять!
Час-научитель
править науку,
щоб передати
дітям й онукам.
«Вмерла?» – спитає.
Видихнуть жерла
наше сакральне:
«Ні, ще не вмерла!».
