"По схилу вітер котить камінці"...
Чергова літературна сторінка "Степу" надрукована на сайті "Ранкове місто"
Побачив світ 124-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Олександр Архангельський
Тим, хто в воєнну пору народився
Гуркоче небо. Полум’ям палають
в Печерській лаврі куполів дахи.
Торкнувшись материнської щоки,
малятко спить. А мати не змикає
всю ніч очей і сон охороняє,
щоб син не був зобижений ніким.
Не дзвонів дзвін, а лютий вий вовків
те немовля з народження вчуває.
Дитина кольорові бачить сни:
батьки в нім серед вічної весни
під небом, світлом сонячним заллятим.
Сьогодні малюкові повезло.
Йому на захист стала Божа Матір
і Ангел розпростер своє крило.
Напередодні
На болотах в той день царив бардак,
тож з перепою все пішло не так…
Чотири роки… Хто б подумать міг,
коли все починалося ізрання?..
Ведмідь-шатун покинув свій барліг
і вийшов на безумне полювання.
А ми пліч-о-пліч стали у ряди,
аби грудьми закрити рідну землю.
Багато ворог нам приніс біди,
вбиваючи, руйнуючи оселі.
Прорахувався п’яний супостат,
бо не на тих напав дурний злодюга.
А гнати на забій своїх солдат –
мерзенна справа, над життям наруга.
На люту смерть приречений шатун,
а нам судьба – добити нечисть ту.
*
Мирні мешканці гинуть щодня –
нас жорстоко вбивають нізащо.
Тільки б вижити – думка одна,
і примарна надія на краще.
Сонце вигляне завтра чи ні?
Ніч прийдешня пригорне в обіймах?
Тож не спиться до ранку мені:
ніби – вдома, а ніби – у приймах.
Розриває зсередини біль,
ятрить зболене серце розпука.
Крівцю п’є без упину упир
і чманіє від нашої муки.
Знаю, підлий заллється колись –
міцно ми в свою землю вп’ялись.
*
Вже сплинуло три четверті століття –
і зими, й весни, й осені, й літа,
і радощі, й печалі, й щастя миті,
і молодість, і зрілість. А відтак –
уже й незвана старість на порозі
із возом прикрих звісток і турбот.
Та, попри все, на дещо ми ще в змозі –
закладено багато в генний код.
Тож живемо й за те ми хвалим Бога,
що бачим світ у всій його красі,
на лікарські плюєм перестороги
і ходимо босоніж по росі.
Достойно кожну пору зустрічаєм,
бо знаєм: шляху іншого немає.
Назарій Назаров
Без радості й без смутку, без печалі,
У затінку просвітлених дерев,
В монастирях, у кам'яній Поталі,
У сховку королів і королев,
Вирощували лотосову квітку,
Нечистих уникаючи потрав,
Байдужі до грошей і заробітку,
Байдужі до земних нагальних справ,
Убравшися в усе жовтогаряче
І молитовні крутячи млини,
Просвітлення чекаючи терпляче
І спокою досягши глибини,
Нічого не хотіли й не чекали,
Гортаючи сувої молитов,
Із вікон неприступної Потали
Лиш бачили, як люд кудись ішов.
Про дальні битви й дальні перемоги
Непевні присилали їм звістки,
І про держави, що зійшли з дороги,
І вояків розсипані кістки.
Невидиме, незвідане Нічого
Дорогу твердо вказувало їм.
І до небес світилася дорога,
Якою йшов прозорий пілігрим.
Народжені в далекому сторіччі,
На каменях чіткий лишали слід.
І, вічності вдивляючись у вічі,
Дивилися на гір одвічний лід.
Хоч сотні літ минуло вже потому,
Їх подвиг невимовний не забудь.
Вклонися безіменному святому,
Одному з міріад блаженних Будд –
Без радості й без смутку, без печалі,
У затінку просвітлених дерев,
В монастирях, у кам'яній Поталі,
У сховку королів і королев.
*
По схилу вітер котить камінці.
Він мчить кудись, не знаючи дороги.
З’явились зморшки на моїм лиці.
І від шляхів далеких терпнуть ноги.
Дерева йдуть дорогою увись.
Людина йде дорогою донизу.
Росте бур’ян, де ми жили колись.
Для вогнища я не знаходжу хмизу.
В очах моїх ще є живий вогонь,
і полум’я палає в моїм серці.
Та сивина вже дивиться зі скронь,
коли дивлюсь на себе у люстерці.
Я вчивсь в мурахи, вчився й у бджоли,
хотів зібрати меду я на старість.
Зібрав слова – і трішечки золи,
й печаль пустила в серці моїм парость.
Лічив я дні від літа до зими –
літа минули, відбіліли зими.
Я був і сам, і був поміж людьми.
Оселю часто я ділив із ними.
Шматок землі у кожного є свій,
який прийме оселю домовини.
Розвіє попіл сильний буревій,
забудуться непрощені провини.
Та я благаю: ну хоч щось – лишись!
Не йди шляхом – дорогою донизу!..
Дерева йдуть дорогою увись.
Для вогнища я не знаходжу хмизу.
*
Вірш-переклад давньокитайської пісні, першої в анонімній збірці «19 древніх віршів» (епоха Хань, між 206 р. до н.е. і 220 р. н.е.). Переклад за французьким науковим перекладом Жана-П’єра Дьєні
Іду і йду, іду і йду весь час.
Ось я, живий, далеко так від тебе,
бо десять тисяч миль є поміж нас,
і кожен з нас на іншім боці неба.
Дорога довга, небезпечний шлях.
Чи певність є, що буде зустріч наша?
В гілках південних в’є гніздечко птах,
в вітрах північних кінь шукає пашу.
Минає час, іде на манівці.
Все тоншає мій пояс, час минає.
І хмари плинуть в сонця по лиці.
Вже піший про повернення не дбає.
З любові я завчасно постарів.
Минають дні, роки, і раптом – вечір.
Достатньо я про це наговорив…
Аби прожити – ось важливі речі.
Степовим селам
Таке в житті буває тільки раз.
Уздовж зелених сіл ішла дорога.
Ішла гроза уздовж гарячих трас.
Вела розмову з Богом чи про Бога.
У кожному із цих зелених сіл
я жив колись й жила моя худоба.
Я клав гарячий хліб на чорний стіл
й дививсь на сонце, мружачись спідлоба.
Струміла стежка аж за виднокіл.
Губилося життя в степах, мов погляд.
У кожному із цих зелених сіл
була криниця темна, мов безодня.
Вода холодна у старих криниць
і помічна для тих, хто в літній зморі.
З розкопаних безоднявих зіниць
я досі бачу полудневі зорі.
Знаходиш те, що може й не шукав,
на цямринах вологої криниці
у спогаді, який, немов рука,
тебе стиска, коли тобі не спиться.
Таке в житті буває тільки раз.
Уздовж зелених сіл іде дорога.
Іде гроза уздовж гарячих трас,
веде розмову з Богом чи про Бога.
Вірш для дерева ТимТим
Минають дні і радості, й печалі.
Уже не юний, хоч і не старий,
минаю я, і дні мої несталі
тікатимуть удаль лиш до пори.
Перш ніж померти й перше ніж зотліти,
перш ніж зійти в околи небуття,
на дереві гойдаю співом віти,
на дереві пізнання і життя.
Я був як всі, простий вигнанець з раю,
який усе шукав його воріт.
Про все, що є, щось знаю і не знаю,
хоч знаю те, чого не знати слід.
Птахам небесним, звірям перехожим –
усім я дав прекрасні імена.
І звірі всі мовчать велінням Божим,
а мова лиш у мене є ясна.
На місяці і сонці сяє напис
небачених, нечуваних богів.
І бик пливе крізь час, священний Апіс,
шукаючи плодючих берегів.
Часи минуть, не лишають сліду.
Лиш мова нам дає якийсь приплід.
Таємний жрець у надрах піраміди
лишив на віки витесаний слід.
Лишились на папірусі й на глині
прадавніх мов нечитані сліди.
Хтось жив, як ми, кого немає нині.
Хтось був і зник, але куди, куди?
Човни в моря виходили річками.
Щороку розливавсь великий Ніл.
І не мина написане руками.
І не міліє річка із чорнил.
В моря глибокі запускали сіті
рибалками оснащені човни.
Речей багато є на сьому світі.
Але найкращі речі – головні:
опівночі стоїть прозора тиша
і небо повне сяєва зірок.
Весь світ – це вірш, який колись напише
у творчім забутті старий пророк.
У мороці крізь плетиво аканта
він бачитиме зорі крізь вікно.
У сутіні сторінка фоліанта
розкаже: все минає все одно,
тож марно сумувати нам навіщо,
рокам дивитись юним навздогін?
Мовчання з часом може стати віщим.
Гортаймо далі Книгу перемін.
Слава
Ти промов до мене словом,
душу співом розтривож –
гуком, риком, криком, громом,
щоб пройшов по тілу дрож.
Повний співом, мов дощами,
згуком душу перейми,
щоб гриміли і блищали
в темних сутінках громи.
Наче сонце, що зі сходу
світлом хмари підійма,
розбуди живу природу
згуком творчого псалма!
В непрогляднім темнім вирі
ти мене оборони
співом древньої псалтирі,
згуком дальньої луни!
Я прийшов сюди з поклоном
із віддалених світів.
Озовись до мене дзвоном,
піднеси увись свій спів!
Древня, справжня і пророча
хай лунає, голосна,
хижа пісня серед ночі,
що завершення не зна.
Ти початками й кінцями
правиш згуком голосним.
Правиш Словом, що над нами,
правиш нами, що під ним.
І не сходиш ти ніколи
із ясної висоти.
І, напнувши виднокола,
нами славно рядиш ти.
Будь прославлений навіки,
боже співу і висот,
і розлий глибокі ріки
співу віщого стокрот.
В тебе правда є і сила,
і завершення, й рубіж,
тож нехай буяє злива
поміж паростей і збіж.
А безсмертні і крилаті
хай здіймаються слова,
хай співають древні раті
і війни страшні жнива.
Про гучну, безсмертну славу
закривавлених мужів,
про війни руду заграву,
Ахіллесів біль і гнів,
про поразки й перемоги,
про пожарища багать,
про неходжені дороги,
про простолюд і про знать,
про посмертні попелища
і про крові ручаї,
і про славу, що найвища,
про запеклії бої.
Омини своїм мовчанням
духів пусток і безлюдь.
Заглуши своїм воланням
непоправну їхню лють.
І поглянь на мене зором
всевидющим і благим.
Хай лунає пісня хором,
наче гуркоти, гучним.
І цю пісню я завершу.
Я тобі здаюсь в полон,
найвеличніший, найперший,
бог великий, Аполлон.
