Порошинка в чужому оці, або Звізда на букву «Ч»

 

Порошинка в чужому оці, або Звізда на букву «Ч»

На наших теренах є явище, яке зветься «Василь Бондар».

Чому явище, а не особа? Бо так він сам себе поставив, звівши для себе п’єдестал мудрагеля. От і віщає зі сторінок сайту «Кропивницький час-тайм», створивши сторінку «Середмістя». І поливає літераторів тим, що має під рукою. І ніхто йому не указ, бо сайт веде його дружина. І по пиці ніхто не б’є, бо минули часи благородних лицарів.

А щоб не бути голослівним, слід навести цитати з останнього випуску «Середмістя» №74 (червень 2026) і, звичайно, прокоментувати писанину.

Цитуємо дослівно.

            Читаю твори, висунуті на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Із колективного збірника «Смертельний соль-дієз» (Кропивницький, «Імекс-ЛТД», 2024, 432 с.), який підготували до друку члени літоб’єднання «Степ», сторінки аж трьох авторів претендують на визнання: положення про премію прописує від недавніх пір змагальне право не тільки творам, які вийшли окремими книгами, а й публікаціям у періодиці. Як на мене, то лиш вірші Назарія Назаріва серйозно претендуватимуть на успіх: сумна, трагічна в пору війни, часом безнадійна й іноді зі сподіванням, але витончена лірика українського вигнанця на берегах Сени.

Щодо віршів Назарія Назаріва усе нібито гаразд, але щодо …вигнанця на берегах Сени…

Чи вигнанець поет, який поїхав до Франції ще до початку великої війни, викладає там у вишах? І що таке – вигнанець?

Звернімося до Лінгвістичного порталу, а саме до «Словників Онлайн», Український мовно-інформаційний фонд НАН України. (До речі, ми ще не раз будемо звертатися до цього сайту як до взірця мови).

ВИГНА́НЕЦЬ (той, хто вигнаний, висланий кудись із певної місцевості, території), ВИ́СЛАНЕЦЬ, ЗАСЛА́НЕЦЬ, ВИ́СЛАНИЙ рідше; БАНІ́Т [БАНИ́Т] заст., БАНІ́ТА [БАНИ́ТА] заст. рідше (людина, оголошена поза законом).

То з якого переляку Бондар записав Назаріва до вигнанців?! Чи не без підкилимних діянь Бондаря поет, чиї поезії були найкращими, не отримав премії?

 Оповідання Ніни Даниленко, представлені в «…соль-дієзі», суттєво визрілішали в порівнянні з тими, які я читав раніше, але ж їх недостатньо, двоє, аби серйозно сказати «так», оглядаючись на постать «імператора залізних строф»; зачекаймо до повноцінної книги.

Щодо прози Ніни Даниленко Бондар видав блюзнірську тираду, мовляв, треба давати премію за книжку, а не за публікації в збірках, хоча сам вище зазначив, що в Положенні такі випадки передбачені, але що йому до тих положень – у нього своя думка. І, мабуть таки, прислухавшись до неї, більшість комісії премії Даниленко не дала...

 Овва! Хто б говорив! Тобто йому на здобуття Премії імені Арсена Тарковського можна подавати всупереч Положенню замість книги публікацію у журналі і отримати премію, а Даниленко – ні, хоча Положення Премії імені Маланюка дозволяє висувати твір у збірці (бо де ж авторам брати гроші на окреме видання?! А Бондар вміє – за його висловами – з першої сторінки зрозуміти рівень твору! Тобто багато тексту і не треба!) Так, йдеться про різні премії, але мова не про них, а про про подвійні стандарти пана.

 

Поясню. Повернімося до міської Премії ім. А.Тарковського 2020 року. Бондар як член конкурсної комісії висунув свої рукописи, повідомивши, що ці твори були опубліковані в альманахах (оригіналів творів не подав!). Комісія не прийняла їх до розгляду, бо в Положенні немає цього пункту. Та Бондаря це не засмутило. Він прожогом побіг чи то до голови, чи то до секретаря ради, і хтось із них дав указівку – рукописи прийняти до розгляду! Комісія взяла під козирок – і Бондар отримав премію. При цьому всім підніс під ніс (яке словосполучення!) по дулі – і іншим конкурсантам, і членам комісії, і, у кінцевому підсумку, керівництву міськради.

Так само можна сказати й про щоденникові записи Людмили Юферової: вони на довгі роки служитимуть яскравим зразком фіксації пережитого у перший місяць російсько-української війни, але ж одним із багатьох.

Щодо твору Людмили Юферової. За словами Бондаря, там усе гаразд, але… це одна із багатьох сторінок про ті перші дні війни, тобто, на думку Бондаря, твір премії не вартий! Аргументація – хоч куди!..

 А що по-справжньому чогось варте в цій книзі, то це цикл новел Ольги Полевіної «Байки з Чорнобаївки» – тільки ж вона давно вже лауреат як популяризатор української поезії для росіян.

Побіжно про цикл Ольги Полевіної (який на премію не висувався!) і ядуче зауваження, що вона давно вже лауреат як популяризатор української поезії для росіян.

Ні, Бондарю, не для росіян, а для всього світу! Для тих, хто не читає творів Ліни Костенко в оригіналі! Це – експансія української літератури в російськомовне середовище. До речі, Бондар був членом журі, коли Полевіна отримала цю нагороду, мабуть, голосував за неї, бо книжку висунули від спілки. Тоді промовчав. А через 20 років звинуватив її – у чому? В любові до української літератури, до творів, якими вона хотіла поділитися з усім світом?

І не треба мерзенних натяків на відсутність патріотизму. Бо саме Ольга Полевіна була ініціатором складання збірок патріотичних творів із самого початку війни.

А де в ті страшні часи був Бондар? Що такого значного написав цей світоч літератури й патріотизму? Мабуть, відсиджувався в бур’янах і дрібно трясся?

 

Новели Ольги Полевіної з циклу «Байки з Чорнобаївки» – оригінальні в кількох сенсах. По-перше, вони показують російсько-українську війну переважно з боку ворога, фактично в об’єктиві – дії й міркування московських загарбників. Здебільшого в підрозділах танкових військ По-друге, письменниця задіяла в своїй новелістичній творчості просторий пласт української демонології: відьми, мавки-навки, потерчата, чугайстер, песиголовці і т.п. Тобто, це не чистий реалізм, а справдешнє життя на замісі фольклорної чортівні. Тепер це в літературі називають фентезі. Рашисти потрапляють у чужу їм українську землю, де опір їм чинять не тільки люди, а й сама природа та надприродні сили. Дуже вдале й дуже творче поєднання. Єдине, що вадить творам: місцями невдалий переклад. Твори писані російською мовою, це легко помітити з перших рядків циклу засиллям русизмів: ключ – слід джерело, доктор – слід лікар, клюка – слід костур, ціпок, котелок – слід казанок, пильні – слід запилюжені, розсіяний – неуважний і т.д.: увели, меня, девчина, вскрикнув, упливає, угоратимуть, шмотки, половиці, замріли, відріддя, розсіяний, повітруля, рухати замість рушати, та гаразд! замість та годі!.. А як сприйме, для прикладу, читач означення до обличчя – огрядне? Або повтор одного й того речення «закипіла робота» на початку трьох оповідань: «Ламія», «Песиголовці», «Навка» – наче інших слів для означення початку дії не знайшлося в авторки. Тому мені здається, що новели написані поспіхом, над ними слід було б іще попрацювати не тільки в сенсі кращого перекладу, а й точності вислову. Проте це дрібні зауваги, легко поправимі, у пристойних текстах і читабельних сюжетах.

 

Бондар чомусь вважає, що Полевіна пише російською, а в книжці поданий переклад українською. Ольга достатньо володіє українською, щоб не робити подвійну роботу – писати, а потім ще й перекладати.

Розумію, що цілив Бондар у мене (О.А.), бо я (та не тільки я один!) редагую багато творів «степівчан». Тож і відбиватися доведеться саме мені.

Щодо «русизмів», які, на думку Бондаря, присутні в текстах. Чи є вони такими? Словник каже, що такі слова є в українській мові.

Ключ – слід джерело.

Звернімося до вказаного вище Лінгвістичного портал (далі ЛП): ДЖЕРЕЛО́ (потік води, що утворюється внаслідок виходу підземних вод на поверхню землі), КЛЮЧ рідше, але допустимо.

Доктор – слід лікар.

ЛП: ЛІ́КАР (особа з вищою медичною освітою, що лікує хворих), МЕ́ДИК, ДО́КТОР розм.

Клюка – слід костур, ціпок.

ЛП: ПА́ЛИЦЯ (опора при ходінні), ЦІПО́К, ПА́ЛКА, КИЙ, КИЙО́К, ПАТЕРИ́ЦЯ, ПО́СОХ (довга, перев. як ознака статечності); ТРОСТИ́НА (тонка, спеціально оброблена); КОВІ́НЬКА, КО́СТУР, КАРЛЮ́ЧКА, КЛЮ́КА діал. (із загнутим кінцем, грубої роботи).

Котелок – слід казанок.

ЛП: КАЗАНО́К (невелика металева посудина з дужкою та накривкою, в якій варять страву в польових умовах або з якої їдять), КОТЕЛО́К розм.,  КОТЕ́ЛИК діал. 

Пильні – слід запилюжені.

ЛП: КУРНИ́Й (з курявою, вкритий курявою), КУ́РЯВИЙ, КУ́РЯНИЙ, ПИ́ЛЬНИЙ, ПИЛЯ́СТИЙ розм.,

Розсіяний – неуважний.

ЛП: розсі́яний – дієприкметник.

Як сприймати означення до обличчя – огрядне.

У творі вжито з іронією: у значенні товстомордий.

То що тут не так?

По всьому видно, що не користується Бондар сучасними словниками, інакше не ніс би дурниць.

Щодо жаргонних слів: не буду нікого переконувати в доцільності їхнього вжитку. Це справа автора.

А щодо …мені здається, що новели написані поспіхом, над ними слід було б іще попрацювати не тільки в сенсі кращого перекладу, а й точності вислову… – досконалості немає меж.

 

Насамкінець наведу кілька цитат зі свої давньої статті «Красне письмо периферійних авторів» щодо грамотності та стилю самого Бондаря.

 

…Ну то що ж, дійшла черга й до «метра».

На здобуття премії Василь Бондар подав аж три повісті, надруковані в різних журналах (оскільки в тексті не вказано, в яких саме, не будемо й ми шукати ці малотиражні журнали, бо їх немає ні в продажу, ні в бібліотеках; тож будемо вважати тексти автентичними, бо подані вони самим автором).

Повість «ЦЕ МИ, ОТАМАНИ»

На стор. 1 читаємо: «За моєю спиною заскреготів засув і з темної ночі я ступив у ніч ще темнішу». Після «засув» має бути кома, яка розділяє частини складносурядного речення. Ця помилка типова, зустрічається майже на кожній сторінці.

Там же: «…від самого подільського Могилева у степовий Зінов’євськ…». Помилка в чергуванні голосних та приголосних: замість «у» має вживатися «в». Таких помилок безліч, бо автор, мабуть, не знайомий з цими правилами – у Шевченківському університеті, мабуть, рівень викладання мови не той, чи він сам, навчаючись, не старався, а, працюючи в редакції, цілковито покладався на редакторів та коректорів…

Та ж стор. «Я шоригнув валянком крок уліво й пальцями натрапив на стіну, вона була хоч і холодна, але суха і це мене втішило». Характерна для автора фраза. Ужито маловживане слово «шоригнув»: ані «Гугл», ані «Лінгвістичний портал» не видає інформації, що б це значило. Будемо вважати, що ЛГ ступив валянком уліво (як це можна ступати валянком? Ногою у валянку – так, але валянком замість ноги?.. Це щось з ортопедичної галузі!). Тож ЛГ ступив валянком, а пальцями натрапив на стіну. Прекрасний взірець літературної мови! Де ті пальці – на ногах чи на руках? Після слова «стіна» логічнішою була б не кома, а двокрапка чи тире, бо далі йде уточнення. Після слова «суха» має бути кома, бо речення складносурядне.

«Хотів трохи відсунути стілець назад, аби не сліпила так очі настільна лампа, але згадав, що ці стільці не рухаються, то лиш потримався руками за краї й смикнувся, нахиляючись, ніби краще втаковлювався». Знову лінгвістична загадка – «втаковлювався». Та ще й не узгоджена в часі (усі дієслова вжиті як закінчена дія, а останнє – як дія незакінчена). Узагалі автор полюбляє маловживані слова, архаїзми, ніби хизуючись своїм словниковим запасом.

«Слідчий, не встаючи з-за столу, підвів голову, глянув на двері, повз
мене, і я почув, що за моєю спиною тихо клацнули підбори, шоригнули
чоботи й, вискнувши, причинились двері». Після «глянув на двері» кома зайва. Після «я почув» слід вжити «як» замість казенного «що». Знову вжито маловживане й незрозуміле «шоригнули», знову «причинились» замість «причинилися». До речі, остання помилка теж характерна, бо автор усюди застосовує закінчення «сь» замість унормованого «ся».

«Тут я вже міг іти сам, мені ці сходи й поверхи були знайомі з 19-го року: я тоді як комендант Єлисаветграда (по-уенерівськи його називали на український лад Єлисаветом), я тоді оглядав усі репресивні заклади міста, але ця тюрма запам’яталася найбільше – особливо зовнішнім виглядом: вишуканою своєю архітектурно-скульптурною оздобою». Недолугий стиль мовлення: повтор в одному реченні «я тоді». Зайва кома після дужки, бо зворот «як комендант» підкреслює якість і комами не виділяється. Після «особливо» має стояти кома чи тире. Нелогічне нагромадження розділових знаків. За нормами синтаксису розділові знаки варто було б розставити наступним чином: «Тут я вже міг іти сам: мені ці сходи й поверхи були знайомі з 19-го року – я тоді як комендант Єлисаветграда (по-уенерівськи його називали на український лад Єлисаветом) оглядав усі репресивні заклади міста, але ця тюрма запам’яталася найбільше, особливо – зовнішнім виглядом, вишуканою своєю архітектурно-скульптурною оздобою».

Два приклади кальки з російської мови.

«- Живєє! – прикрикнув уніформований молодичок і той його тихий вереск пішов гуляти луною по довгому коридору». Після «молодичок» має бути кома (складносурядне речення). За нормами мовлення слід уживати не «по ... коридору», а «коридором».

«Він вивів мене з першого поверху і спрямував по сходах на другий». Те ж саме: не «по сходах», а «сходами».

          «Так я незрушно сидів півгодини чи й цілу годину і, стомлений довгою дорогою а ще дужче лихоманними думками, вже почав куняти та збирався прилягти на нари...». Аж три помилки: відсутня кома після «дорогою» (зворот), замість «уже» слід ужити «вже» (чергування голосних і приголосних), після «дужче» пропущене тире (пропущені слова).

«- Мефодій Іванович, ми з вами завтра побачимось…». Ім’я та по батькові слід ужити в кличному відмінку – «Мефодію Івановичу».

«Я проспівав пісню до кінця і той недоросток мене й разу не перебив». Немає коми в складносурядному реченні (після слів «до кінця»). Пропущене слово «ні» – «ні разу», або «жодного» – «жодного разу».

На кожній сторінці на початку прямої мови замість тире вживаний дефіс. Зрозуміло, що це «викрутаси» «Ворда», але ж руками треба замінювати дефіси на тире!

У документальній повісті «НАФТУСЯ» перша ж фраза видає автора з головою: «Коли Василь П. Марко запитав мене, чим я займався тепер у Карпатах…». За нормами слід писати або повністю ім'я та по батькові (Василь Петрович), або вказувати ініціали після прізвища. А ще неправильно вжиті слова, різні в часі: «займався тепер», бо «тепер» означає «в цей час», а «займався» вжито в минулому часі.

Системних помилок безліч, якщо всі перелічувати, то стаття розростеться до розміру повісті.

Годі вже, бо таких вад і помилок ми знайдемо не один десяток на сторінку.

Виникає слушне питання: чи є в автора редактор? Мабуть, що ні. Бо він покладається на себе, на свою «природну грамотність» та надбані навички «безпомилкового письма», як він вважає. І коректори йому ні до чого.

Тож що там кажуть про дровиняку у своєму оці?..

Після всього хочеться спитати Бондаря, чи знає він звізду на букву «Ч»? І, сподіваючись на відповідь, що ні, розтлумачити, що це означає «Чи не пішов би ти…».

 А далі – цитата  з цієї ж  повісті В. Бондаря «Нафтуся»: «- Ты почему не хочешь со мной встречаться нах*й? – я впізнаю з кімнати голос Жені Колісника на коридорі».

Це я подав виділене слово скорочено. Бондар у своєму тексті наводить його повністю. Отож, мабуть, добре знає, куди йому йти...

 

Олександр Архангельський