"Вони думають, що з ними розмовляє якийсь великий пес"...

 



  • Стаття Побачив світ 108-ий випуск «Стежини» Ранкове місто. Кропивницький

    Сайт "Ранкове місто" надрукував чергову літературну сторінку "Степу"

    Побачив світ 108-ий випуск "Стежини"

  1.  8 черв. 2025 09:28 
  2.  50 
  3.  

    Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного

    Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна

    Текст підготував: Олександр Архангельський

    У м. Дніпро презентували книжку з серії «Бібліотека Всеукраїнського щомісячника «Бористен». Це художньо-публіцистична збірка «Берегині України». Головна тема – «Жінка і війна». Упорядник – голова Дніпровського осередка НСПУ Фідель Сухоніс.

    Приємно, що до створення цієї книжки запросили авторів Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного.

    Це свідчення того, що наш «Степ» уже вийшов за межі області і стає відомим в Україні.

    До вашої уваги оповідання «степівчан», які увійшли до книжки.

    Ознайомитись зі збіркою можна за посиланням:

    https://dobm.dp.ua/ebooks/beregyni-ukrayiny/

    ОЛЬГА ПОЛЕВІНА

    Лінина війна

    Собаки – дивні істоти. Усе розуміють. Усе відчувають.

    Завила сирена – і вся зграя, яка живе біля смітника, завила в унісон. Смішно! Підлаштовують своє виття на цю висоту тону. Що це – попередження своїх про небезпеку чи гра? Може, вони думають, що якийсь великий пес з ними розмовляє, і відповідають йому?..

    Ліна чула, як гримнули двері в сусідів: пішли до укриття. Це поряд. Їхньому дому пощастило: недалеко бігти. А інші навіть на авто їдуть. Як завиє сирена – кілька машин гуркотять. Уночі чутно, як поспішають люди до бомбосховища, освітлюючи собі дорогу мобілками й ліхтариками.

    Ліна не була там жодного разу. Кажуть, є вода й світло, вентиляція і вбиральня…

    Десь далеко гуркнуло: або влучили, або спрацювало ППО.

    – Зачини вікно, хіба не чуєш – грім! Зараз злива буде, кімнату заллє! – обізвалася мати зі свого ліжка.

    – То не грім… – тихо сказала Ліна.

    Та мати не слухає її: вона живе у своєму світі, де все, як раніше.

    – Батько взяв парасольку? – хвилюється мати.

    Батько помер кілька років тому, але вона не може прийняти цього. Похорону не пам’ятає.

    – Знову гуркнуло. Ліна не зачиняла вікна, щоб зберегти шибки. Вибухова хвиля дихнула їй в обличчя.

    – Вікна зачини! – сердилась мати. – Не бачиш, який вітер! Петре, ти тільки поглянь на неї – наче не чує! Кажу їй, що злива, а вона вікна не зачиняє!

    Раптом відключили світло. Та чому ж – раптом? Якщо тривога, то чекай блекауту…

    – Ти знову не сплатила за електрику! – не вгавала стара. – Кожного дня відключують за несплату! Коли батько цим займався, усе було гаразд!

    Батько помер перед війною. Уперше Ліна подумала, що, мабуть, це на краще: він не пережив би цього. Не повірив би, що таке можливо. А так лежить собі спокійно під високою сосною на старому цвинтарі.

    Знову гримнуло, але вже далеко. Може, і правда – слід ходити до укриття?..

    «Ти що, удома під час тривоги?» – дивувалися знайомі.

    А куди вона піде? Мати не ходить, а якщо б і ходила, то тричі за ніч з шостого поверху в її віці не набігаєшся… Ліна не може її залишити. Не всидиш у безпеці, коли мати сама під бомбами. Страшний сон: Ліна виходить з укриття, а будинку немає… А мати була там… Краще вже – разом… Якщо така доля.

    «Та вона ж стара й хвора. Вона й не помітить, що тебе немає вдома».

    «Вона – моя мати».

    Уперше подякувала Богові, що не має дітей: хвилювання за них гірше за смерть…Чоловік покинув, бо вважав її винною в цьому.

    Краще б раніше покинув: може, влаштувала б своє життя. Довго чекав дитини, не дочекався – і пішов від неї. Але й з іншими жінками не склалося. Мабуть, справа була в ньому.

    А зараз вже пізно заводити дітей – їй багато років…

    Із Сергієм, бойфрендом, у них було все гаразд. Здавалося, знайшла свою долю.

    Він зателефонував їй через тиждень після початку війни, коли вона вже втратила надію його побачити. Чого тільки не передумала! Загинув, пішов добровольцем на фронт!..

    «Привіт! Я в Іспанії. Тут тепло! Приїдеш до мене?».

    «Чому ти там?» – не одразу зрозуміла.

    «Я встиг виїхати. Не повернусь, поки війна. Приїдеш?».

    «Як я матір покину?»…

    «Найми когось. Чи в будинок для людей похилого віку…».

    Ліна кілька днів не могла отямитися. Отак – збіг, навіть їй не сказав…

    Війна проклята, усе переламала. Здерла маски. А під ними – хижі пащі…

    І одразу всі почуття до нього якось зникли. Залишилася відраза. Телефонував – не відповідала. Він зрозумів – більше не турбував її. П’ять років… Планували жити разом, і ось так – водночас…

    Відчувала відразу до всіх, хто виїхав. З лінії фронту – зрозуміло: якщо не воюєш, то не плутайся під ногами, не заважай. Але ж – аж до Іспанії?! Чому не можна тут, допомагати, чим можеш?

    Не можеш… З’явилася причина проїхатись європами – усі, хто бажав, скористалися! Біженці грьобані! Сидять собі в безпеці, а тут працювати нема кому…

    Навіть у їхньому місті можна жити. То чому ж третій рік не повертаються? Воювати можна і в тилу.

    Пробувала воювати. У перші дні плела з усіма маскувальні сітки. Не вистачало матеріалу, і всі приносили своє шмаття.

    Ліна теж зібрала купу. Був такий відчай, таке бажання все віддати!.. Свою улюблену оливкову спідницю з золотими мережками теж кинула до купи. З нею були пов’язані спомини… Але ж була впевнена, що скоро всі загинуть, і не знадобиться…

    Через рік випадково зустріла жінку в ній… Не впізнати не могла – сама шила…

    Волонтери ліпили вареники на фронт. Жінки збиралися вечорами і готували. Ліна теж приходила допомагати.

    – Але ж вареники зіпсуються, поки довезуть у таку спеку! Краще консерви в залізних банках – не розіб’ються… – якось несміливо запропонувала, коли побачила, що вчасно не забрали їхню вареничну «продукцію»…

    – А де ми стільки грошей візьмемо на тушонку? – обрізали її.

    Якось не склалося волонтерити. Ліна впевнилася, що найбільша користь від неї – добре виконувати свою роботу. І щоб так кожен на своєму місці… Стріляти вона не вміє, медичного досвіду не має. Гроші систематично передає з усіма, та скільки тих грошей вона може віддати?! У новинах часто кажуть про мільярди допомоги, то невже ж її копійки щось змінять?

    А може, немає ніяких мільярдів? Хай руки в того відсохнуть, хто наважиться щось узяти з тих грошей, що на війну!..

    – Запали свічку! – обізвалася мати. – Темно! Батько прийде і двері не знайде!

    Ліна здригнулася, уявивши, як у темряві стукають у двері і заходить… батько…

    – Ти мене чуєш? – сердито спитала мати.

    Ліна ввімкнула ліхтарик. Стара сиділа на ліжку й намагалася встати.

    – Мамо, не треба! Я тобі все принесу.

    – Навіщо ти моє ліжко від вікна відсунула? Я дивилася на двір, а тепер лежу в темному кутку!

    «Щоб уламки до тебе не дістали, про всяк випадок», – хотіла сказати Ліна, але промовчала.

    Мати ледве шкандибала, і Ліна завжди боялася, що вона впаде без неї і щось собі зламає.

    Прикута до дому, добре, що хоч на роботу ходить, А мати чекає її. Допомогти – нікому.

    А він каже: приїзди до мене!..

    Війна торкнулася всіх. Зламала життя всім. Ліна в тилу, але все одно – на війні.

    «Я ж тебе не покинула!.. Ні матір, ні Батьківщину… Я ж не рятувалася. Я кожного разу чекаю: чи прилетить по нас. Але ж не ховаюся… Що ще я можу зробити?».

    Ми всі – на війні… Вона безкінечна…

    Пролунав відбій тривоги, але собаки чомусь мовчали. Невже вони відчувають, що загрози вже немає?

    – Що це виє? – спитала тривожно мати.

    – То собаки. Спи, мамо, уже пізно, – сказала Ліна й зачинила вікно.

    Тетяна Микитась. ПОТЯГ НА ЗАХІД

    Потяг відійшов від перону, якось раптово набравши великої швидкості. Чи то рятував біженців, чи то сам утікав від настирних звуків сирени. Високі ноти ревуна проникали до самих глибин мозку й душі, викликаючи неспокійне тремтіння в кожній клітині. Уже скільки часу тривають такі хвилини, а ніяк не звикнеш до цього стану. Це не страх, не бажання бігти до укриття. Це неймовірний спалах ненависті до тих, хто накликав страшну біду на нашу землю. Хочеться зібрати всі ракети, бомби, «шахеди» в одну купу й пройтися ними від західного кордону й до крайньої точки останнього мису на березі Тихого океану «великой и неделимой». Ми вас чіпали? Ми вам щось винні?..

    Потяг мчить на Захід, часом підбираючи на окремих станціях нові групи пасажирів зі східних міст і сіл. Я в останню хвилину потрапила до вагона – їду у відрядження до Ужгорода. Поряд сидить жінка в літах з маленькою білявкою на руках. Дівчинка дивиться навколо сумним поглядом, а невдовзі починає дрімати. Дорога вимагає або сну, або розмови. Тож незнайомка, уважно поглянувши на мене, без будь-якого попередження починає свою розповідь. Напевне, я викликала в неї довіру.

    – Навіть у страшному сні не привиділося мені таке повернення до рідного краю. Я рятую свою п’ятирічну внучку Софійку, наше сонечко. Лише заради неї, на прохання сина, залишила свою наполовину розтрощену прифронтову домівку, де прижилася, де була щасливою.

    Народилася я в мальовничому містечку Прикарпаття. Увесь теплий період року разом з батьками жила в горах. Тато був місцевий, знав там усі стежини й мене теж призвичаїв до походів. То був один з найкращих періодів мого життя. Мама була настільки гостинною жінкою, що кожного літа приймала безліч гостей. У нас безкоштовно відпочивали люди зі Сходу й Заходу, з Півночі й з Півдня України. Ми ділилися з ними красою Карпат, своєю любов’ю до неповторних синювато-зелених гір, таких привабливих і в ранковому прозорому серпанку, і в лагідному сяйві призахідного проміння.

    Проте, після закінчення вузу я за направленням поїхала до невеликого міста на заході Донеччини. Добиралася до нього автобусом. Поряд зі мною місце зайняв миловидний юнак, що теж їхав до цього ж міста на завод як інженер-радіотехнік. Час промайнув непомітно, адже ділилися своїми ще такими свіжими студентськими спогадами. Олександрові (я пообіцяла, що зватиму його Олесем) дуже сподобалося моє ім’я – Зореслава. Але занадто офіційне й довге. Він називатиме мене Зосею. На тому й розійшлися на автостанції, хоча не приховую – він мені таки сподобався. Та не скажу ж я йому про це! А через місяць роботи на подвір’ї школи мене чекав юнак, обличчя якого не було видно з-за величезного букета троянд. Виявилось, що моє ім’я не давало йому не лише спати, а й працювати. Тож він вирішив таки знайти ту, яка присвоїла собі таке незвичайно «кучеряве» ім’я, щоб назавжди поставити його поряд зі своїм прізвищем.

    З того часу ми разом завжди і всюди. Були… Ростили сина, щоліта їздили до Карпат. Олесь, син степової Черкащини, усім серцем прикипів до стежок у моїх Карпатах. А про сина вже й казати нічого! Він би й жив там. У старших класах і в студентські роки разом з друзями пропадав у горах усі канікули.

    Я любила свою роботу, любила спілкуватися з дітьми. На своїх уроках географії розповідала їм про красу й багатства України, про дива всього світу. Звичайно, зачіпала й питання взаємин між народами, між країнами. Чи бачила й чула нотки сепаратизму та недоброзичливості? Так. Але, як і всі ми, думала, що то випадковість, що своїми розповідями, художніми вечорами, поїздками в Карпати зможу переламати, стерти все те з душ дітей і їхніх батьків. На перший погляд ніби так і було. А в душах – не вийшло. Особливо з тими, хто бігав у вишиванках і кричав про свою любов до всього українського. Вони першими топтали синьо-жовтий прапор. Тому й став можливим 2014-й рік…

    Олесь першого ж тижня з початку подій пішов до військкомату й записався у добровольчу частину. Тільки тепер я дізналася, що й на заводі він працював над удосконаленням радіоуправління різними видами зброї. До того на розмови про рід його занять було накладене табу. Ми й не чіпали цієї теми. Хоча з Ігорем вони таки чимось ділилися, бо й син пізніше вибрав його професію. А коли я про щось ненароком запитувала, то вони обоє сміялися, мовляв, наші заняття занадто різновекторні.

    З того часу весь навколишній світ для мене зник. Я не бачила весняних квітучих садів, небесної блакиті, краси дерев у морозному інеї, не чула співу птахів. Я вся була в повідомленнях з фронтів. Де мій Олесь, на якому полі бою? А чи живий, чи не поранений?

    Домовилися, що при нагоді він надсилатиме мені сердечко. У ньому було все: живий, люблю, повернуся, чекай. І я чекала… Чекаю й дотепер. Хоча Іловайська трагедія не залишила мені навіть часточки від мого любого і єдиного. Очевидці розповідали, що його підрозділ корегував рухом колони при виході з оточення. Проте, ворог точно вирахував автомобіль зв’язку й розтрощив прямим попаданням. Але, не маючи могили, я буду чекати його до кінця своїх днів. Бо в серці живе непохитна віра, що він таки повернеться. Адже не похований – завжди живий. Чи то його душа залишилась біля мене? Туга і біль щохвилини точать моє серце. Вижила завдяки синові.

    2018-го Ігор закінчив вуз і в званні лейтенанта теж пішов на фронт. Знаю лише, що останній час служить у якійсь частині ППО. Тоді ж і одружився з чудовою дівчиною. Оленка – лікар у його ж частині. Після народження Софійки вона кілька місяців побула вдома, а потім (не скажу, що без сліз) передала онуку мені й повернулася до частини.

    Тож щомиті я з ними на передовій і щодня чекаю для себе й для внучки два сердечка – від сина й від невістки. Бо люблю, бо чекаю, бо сподіваюся на їхнє повернення. Адже то мій син, а Оленка – мати моєї єдиної внучки. І мала щоденно запитує: «Бабусю, а моя любов сьогодні прийшла? Покажи мої сердечка!».

    Безсонних ночей і тривог побільшало. Дивлячись на це дитя, я безперестанку молю Бога й усіх святих, аби вберегли її батьків, аби вона не росла сиротою. Як могла, я берегла наш дім, аби в будь-яку годину вони могли повернутися хоч на часинку в рідне гніздо. Та ворог на те й ворог. Він не має ні душі, ні серця, ні жалю. Наше красиве, таке затишне місто було повністю знищене. Син з невісткою попросили врятувати внучку. Так ми потрапили до вашого міста. А через кілька місяців нас розшукала моя родичка й запросила до себе в Карпати. Ось тому ми знову в дорозі, знову шукаємо собі новий дах над головою. Я повинна, я мушу вберегти внучку. А ще сподіваюся, що й вона любитиме мої гори.

    Журою й тугою були наповнені очі цієї немолодої вже жінки. Але в сумному голосі чулося неймовірно глибоке тепло й любов до всіх і всього, про що вона говорила ці довгі години дороги. Після недовгої мовчанки вона заговорила знову.

    – Вибачте, що весь час говорю тільки я. Просто довгий час мовчала. До того ж знову дорога… А ще мене хвилює одне питання. Чую багато розмов про учасників війни. Так, я не снайпер, не медсестра, навіть не волонтер (хоча якісь кошти й опускаю в кожну скриньку, яка потрапляє на очі). Але невже жінки, які втратили своїх чоловіків, матері, які не дочекаються своїх синів, наречені, які не обіймуть своїх коханих, не є учасниками війни? А ті діти, на яких чекають важкі роки сирітства? Невже наші сльози, наші переживання, наші надломлені серця нічого не варті? А як назвати тих, хто залишився без домівки? Хто про це подумає? Ми – учасники війни чи ні? Найперше, я хочу, аби на ці питання відповів ворог і щоб він та ті, хто його сюди кликав, заплатили за них нам усім сповна. Я хочу миру для всіх нас на нашій землі. Потім гуртом розберемося й впораємося з усім іншим.

    Що я могла сказати цій згорьованій жінці? Чим допомогти? Минув лише рік, як я теж втратила свого коханого чоловіка. І теж щомиті говорю з ним…

    …Потяг, не збавляючи швидкості, мчав на Захід. Та через кілька сотень кілометрів, на території однієї із західних областей, неподалік від колії в небі пролунав вибух. Військовими ППО був збитий «шахед». Війна наздоганяла наш потяг. Пані Зося міцніше притисла своє сонечко до грудей. Онука усміхалася вві сні в надійних бабусиних обіймах.

    Нехай у ці тяжкі часи хоча б у снах вона буде щасливою.

    01.10.2024

    м.Кропивницький

    Валентина Кондратенко -Процун

    ЧЕКАННЯ

    Сонця спечена плачинда

    Спати моститься за обрій.

    Вечір – оксамитна хустка,

    Лащиться, як пес, до ніг.

    Опадає охолода

    Шаллю на рамена квітці.

    Парубок – цвіркун-музика

    Вихваляється талантом.

    «Чоловічки» у зіницях

    Витанцьовують від щастя.

    Буде ніч ця горобина

    У природі і в тілах.

    Руки лебедями линуть

    Ув обійми подушкові.

    Пасма кіс коханих срібні

    Ткатимуть казки на ложі.

    Губи, солодом намиті,

    Набубнявіють цілунком.

    Полотняна льоля-хмарка

    Тихо спуститься пелюстям.

    Буде ніч палка, жагуча

    У природі і в серцях.

    Тільки, любий, ти прилинь!

    Популярні дописи з цього блогу

    А що там із фейсом у скинутого літературного короля?

    ОСОБЛИВІ ОКУЛЯРИ ДЛЯ «СТЕПУ»

    Акції та гостини "Степу"ФОТО