Заздрісна чорна рука шматує долю ФОТО
Тетяна Микитась
Штрихи долі
Людина так влаштована, що завжди сподівається на добро, вірить у
прихильність Небесних сил, розраховує на кращий випадок, чекає допомоги від своєї
долі. Адже кожен з нас народжений для щастя, для любові до навколишнього світу,
для радості. Та, на жаль, життєві шляхи не завжди уквітчані перемогами, лаврами,
квітами. Ми долаємо природні перешкоди, намагаємося якнайзручніше влаштувати
побут своїх сімей, дарувати краплі радості коханим і друзям, радіємо й сумуємо,
втрачаємо й знаходимо. Головне, що при цьому віримо в свої сили, стаємо
впевненішими, знаходимо в повсякденності хай невеличкі, але часточки щастя. Таким
воно є – наше життя.
Проте бувають випадки, коли в твоє життя втручається чиясь рука. Добре, якщо
це рука друга чи доброзичливого товариша. А коли ні? Якщо цією рукою керує
заздрість або звичайна людська пиха? Говорять, що заздрість, це не тоді, коли в когось
є річ, що подобається й тобі, а тоді, коли ти хочеш, щоб ця річ стала твоєю. Така
заздрість стає приводом до негараздів у стосунках між людьми, а в світовому
масштабі– до жорстоких воєн. Мабуть, саме наші простори й волелюбність стали
приводом до заздрощів північного сусіда, які призвели до цієї жорстокої нищівної
війни. Якщо не заберу, то зітру з
лиця Землі. Та ми вистоїмо! Останній штрих
у
боротьбі за життя
країни й народу поставлять наші захисники.
Чомусь ось такі думки мимоволі виникли під час презентації нової – десятої –
збірки оповідань членів Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
із символічною назвою «Останній штрих». Практично в кожному з них мовиться про
останній штрих на полотнах художників перед авторською виставкою. У ніч перед її
відкриттям чиясь невидима – і не прошена! – рука робить отой останній мазок на
готовій картині, який змінює не лише картину, а часом і долю самого митця. У цих
розповідях слово письменників єднається з пензлем художника. І тоді читач бачить,
кому належала та рука – людині зі світлою душею чи володареві чорної заздрості.
Галина Суржок. «Близькі люди чи вороги?». Свекруха власною рукою наносить
кілька мазків на полотна юної художниці, невістки. Зіпсовані не лише роботи, а й доля
молодої сім’ї, яка розлучилася. Син не знайшов свого щастя в майбутньому. На шляху
ж молодої жінки з’явився чоловік, який дав їй і підтримку, і справжні почуття, і як
художниці – допомогу в досягненні мети. Чим керувалася свекруха? Чи ж не тремтіла
її рука, що робила злочин? Не кричала душа від жаху?
Олександр Архангельський. «Та, що приходить лише в сни». Так він бачив її у
своїх мріях і наяву: юну, усміхнену, щасливу, що йде поряд у легкій літній сукенці.
Узявшись за руки, вони прямують через поле до стіжка. Дійдуть? А що далі? Не
дійшли… Не дозволив викладач перспективного художника. У ніч перед дипломним
захистом він перемалював талановиту роботу, змінивши її сутність. Чорною рукою
змінив і долі юнака з його коханою. Де вона тепер? Його ж підхопив вир життєвої
суєти.
«Усього було. Та не було головного – тієї, яка з юнаком, так схожим на нього,
вечірньої пори рука об руку йшла до стіжка.
Вона приходила лише в сни… З кожним разом усе частіше й частіше».
Людмила Юферова. «Побільше сонця». Ой, як же хочеться слави! Та такої, щоб
не ділити ні з ким! Бо я єдиний талановитий художник у цілому світі. Чорна душа
підказує вихід, а зла рука злодія хватає ніж… І звисають шмаття з картин, на яких
усміхалася ще дідівська хата й цвіли маки та бузок. Треба мати силу волі й мужність,
щоб тут же вирішити намалювати нові полотна, де буде «…нове обійстя діда
Нестера… До голубих бузків обов’язково додам фіолетових півників-ірисів та
сонячних кульбаб на подвір’ї. А біля хати діда Никифора густіше насію червоних
маків, стіни, солом’яний дах і дерева намалюю яскравішими – нехай більше сонця
заглядає в мою стомлену життєвими прикрощами душу. Так, побільше сонця».
Максим Липкан. «Нейро-арт». Яким воно буде – мистецтво майбутнього? Про
це сперечаються митці різних напрямків учорашнього та завтрашнього дня. Що
нового привнесе в нього науковий прогрес? Чи буде в ньому душа художника? Чи
припадуть нам до душі слова одного з дискутуючих: «…я не бачу великої цінності в
картині, якщо в її створенні не брала участі жива рука митця».
Надія Чичкан. «Пригоди пензликів». Жінка в літах знаходить розраду в роботі з
фарбами й пензлями. Вона приносять радість оточуючим, її душа радіє від того, що її
руки можуть творити красу. І сама природа сприймає той живопис і стає на захист
намальованого «…в жовто-багряних тонах, у реалістичному стилі». Поряд з нами
повинна розквітати природня, реальна дійсність. Тільки вона є окрасою нашого життя.
А ще – наша вдячність і шана рукам, які творять прекрасне.
Ніна Даниленко. «Номер відсутній у ваших контактах». Заздрість змушує одного
з героїв розповіді зрадити дружбу, обманути та образити кохану, змінити їхню долю.
Чи став він щасливим, коли зробив нещасливими інших? Адже життя доводить, що
все таємне рано чи пізно стає явним. І дивується: жив же спокійно, навіть не згадуючи
про свій підлий вчинок. А двоє закоханих, без вини винних, багато років несли таємно
свою спокуту. Він, талановитий студент художньої школи, так і не став визнаним
художником. Вона стільки прожила з нелюбим чоловіком… Чи поєднають ці двоє
свої долі? Чи стануть щасливими? Чи буде покараний винуватець їхніх страждань?
Відповіді на ці питання додумає собі сам читач.
Ольга Полевіна. «Останній штрих». Омріяна виставка авторських картин. Як
хочеться, щоб їх було видно в найкращому ракурсі, при найкращому освітленні, щоб
сподобалися відвідувачам! А головне, щоб побачили його вразливу душу, укладену в
ці полотна. Чому ж не вдається розмістити їх якнайкраще? Чи не вистачає освітлення,
чи місце вибрано невдало? Якось щемно на душі в цю останню ніч перед виставкою.
Та ранок приносить несподіванку: його картини просто розквітли, засяяли якимись
новими барвами, заіскрилися невидимими промінчиками. Хто наніс ці майже
невидимі, проте такі цінні мазки, які оживили його картини? Он стільки відвідувачів
зупиняється біля них! Хто той добрий геній, який так допоміг йому? Молодий
художнику, знайди до нього дорогу й уклонися йому до самої землі за його щире
серце. Твоїй долі він відкрив широку дорогу…
Олена Трибуцька. «Портрет». Годинник, що невідомо якимось чином з’явився
на виставленій картині, відраховує її авторові не просто години, а миті самого життя.
Містика чи зла доля? Хто незримий і з якого світу оселився в портреті його померлої
коханої дружини? Чого хоче від нього? Чому відбирає дар художника? Тривога, що
поселилася в його душі ще під час роботи над портретом, тепер лише посилювалася.
Та ще оті стрілки, які пересуваються щодня, наближаючи до чогось незрозумілого, а
тому жахливого. Як добре, що на шляху з’явилася добра цілителька людських душ із
простою порадою: «…якщо хочеш жити, відпусти її. А Бога звинувачувати не треба.
Не забувай, ми не в раю живемо. Тут ми вчимося. Подякуй небесам за роки щасливого
життя й попроси сил жити далі».
Тетяна Микитась. «Очі». Відомий художник відвідує виставку картин. З однієї з
них на нього дивляться очі його покійної дружини, яка була сенсом його життя, його
творчості, його підтримкою. За життя вона дуже любила голубі проліски, але ніколи
не зривала їх. Адже вони теж народжені природою для життя. У цю мить десь у самих
зіницях на полотні засяяли блакитні пелюстки пролісків. Хто намалював цей портрет,
ці очі? Під враженням пережитого художник навіть не звернув уваги на прізвище
автора. І ось тепер на вулицях рідного міста вдивляється в очі жінок. Він мусить
знайти ту, чиї очі були перенесені на полотно, – очі його дружини. Якщо майстер –
жінка, то, схоже, що малювала автопортрет…
Людмила Ніколаєвська. «Барви пензля у творчих долях». Ця розповідь свого
часу ведучої програми «Камертон душі» потребує особливої уваги. У ній авторка
яскраво, з почуттям великої поваги розповідає про цілі сімейні династії художників,
про окремих митців та їхні роботи. Тут читач знайде прізвища багатьох відомих
художників Кіровоградщини. Своїм словом письменниця й поетеса об’єднує долі двох
невмирущих мистецтв у одне ціле – усе для душі людини.
В руки візьму етюдник
І побреду по росі.
І оберну свої думи
В свято, дароване всім.
Вибухнуть сонячні барви
Спалахом на полотні.
Певно, малюю я гарно:
Степу натхнення в мені.
(Прізвище автора не вказане)
P.S. Червень. Спекотний день. Їдемо від приморського міста додому. Пшениці на
степах Одещини вже подекуди скошені, чорніють оброблені поля. Вочевидь, на них
щось посіяно знову. Як же ці степи й цього року потребують вологи! Дощі хоч і
перепадали, але рослинам їх замало.
А ось і Миколаївщина. Дорога рівна, не відчувається під шинами автомобіля.
Про таку дорогу моя бабуся говорила: «Хоч яйцем покоти!» Уразила велика кількість
водойм: річечки, озера й малесенькі озерця, заплави й лимани. А ще – його величність
Південний Буг! Повноводний, широкий, аж трішечки грізний своїми хвилями. А ще
безліч ярів, виярків, улоговин з невеличкими лісочками й чагарниками. Здається, що
ось-ось вигулькнуть і промчать обабіч козацькі сотні… Тут ще золотим морем
колосяться пшеничні поля. Ще кілька днів – та й загудуть комбайни. Яка краса, яке
багатство зріє! Та серце стискає жаль: тьмяно виблискують проти сонця обгорілі
подекуди посадки, у самому Миколаєві проминули розтрощений житловий будинок.
Таке не прощається…
Нарешті рідна Кіровоградщина. Безкрайні степи. Скільки око бачить, аж до
самого обрію розкинулись степи, помережані лісосмугами. Пшеничні поля ще
відсвічують під блакитним небом зеленавим кольором. Нехай колос ще набирається
сили, нехай тужавіє під степовим сонцем! Хочеться зупинити авто, вийти на простір і
йти, іти…
Рідний степе, ти такий прекрасний! Тож не могли не народитися тут такі чудові
люди, а серед них – митці слова й пензля.
23.06.2025. м. Кропивницький
Олександр Архангельський
