Жінка, що не викликала інтересу
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 105-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «СТЕП» ім. В. Погрібного
Ніна Даниленко
Козячий випас
– Ви будете засмученою і пригніченою, але не безпорадною. Бо немічні люди всім заважають. Хочеться швидше від них утекти. Під час війни це бажання сильніше, ніж у мирні часи. Нащо зайвий раз бачити чуже лихо, коли свого – ні підняти, ні здолати, ні витерпіти, хіба ні? Жалюгідні люди всіх дратують. І все, що викликає негатив, не забувається довше, ніж щось хороше. А в наше завдання зовсім не входить, аби ви залишалися в чиїйсь пам'яті.
Вона згідливо хитнула головою на слова куратора й притисла долоню до лівої ключиці. Саме там починало боліти при кожній згадці про сина.
До постійної туги за Ігорем серце вже ніби призвичаїлося. Озивалося такими відчуттями, як у зламаній до війни руці. Трохи крутить, часом давить, іноді не дає спати.
А коли отак, раптово... розмова ж була зовсім не про сина, а запекло – ніби окропом хлюпнуло.
Чи хоч раз вона внутрішньо не сахнулася стражденної бабусі біля свого супермаркету? Чи хоч раз її душа не заволала з відчаю: цій обвугленій бадилині років дев'яносто, а має ж енергію цілими днями пронизливо скімлити! Прохає хлібця, молочка, яблучка (тим часом під ці благання перепадають і шпроти, салямі чи персики в сиропі), а мій син... Він ще й не жив як слід... Прослужив кілька місяців після училища – а тут ...
Ігор з лютого 2022-го заскакував додому лише двічі. Попереджав, що може не дзвонити й не писати – і то бували дні чи тижні.
А тепер – нескінченні місяці…
Жодної звістки.
«Серед загиблих, полонених і зниклих безвісти такого немає!» – казали в установі, куди зверталися всі матері, батьки, дружини, діти.
А коли питала там, де це могла зробити тільки вона, куратор співчутливо розводив руками: «Не моє відомство, не маю доступу до цих даних».
Щоразу після таких відповідей, коли на очі потрапляла та бабуся, вона її ненавиділа. І себе теж. За неспроможність опиратися темній силі з дна душі. Адже в тієї жебрачки чи хтось із рідних, чи й усі могли загинути.
І дім могла ракета розтрощити. І пенсія могла бути, як на два тижні перлової каші поїсти.
І лаяла себе за лихі почуття, і тицяла бабусі то батон, то упаковку сосисок, то сіточку моркви, та все одно хотілося штурхонути стару. Нікчемна, невагома, майже примарна істота була жива! Якби хтось захотів знати, де ця подоба жінки перебуває, то знайшов би хутко – он стільком людям вона промозолила очі.
А де її син?..
Колег, друзів і знайомих вона попередила, щоб не дзвонили. Вимкне телефон, така вимога лікарів. Треба мінімізувати контакти, щоб приборкати її неврастенію.
(Для іншого спілкування в неї буде інший канал).
А що коли на старий номер подзвонить Ігор – а там: «Абонент поза зоною»? І він це чутиме щоразу, коли набиратиме її?
У війну така відповідь часто означає, що абонента вже немає. І ніколи не буде.
Навіщо це Ігореві там?
А що коли він приїде додому й застане порожню квартиру?
А що як буде поранений і потребуватиме її допомоги?
– Коли ваш син появиться, йому повідомлять, що ви на лікуванні там, де може не бути зв'язку. І ви ж не забули, Раїсо Федорівно, – куратор обережно взяв руку, якою вона тепер потирала ліве плече, і переклав їй під праве підребер'я, – при холециститі болить ось тут.
Хронічний холецистит, гастродуоденіт і ще з десяток недуг як наслідків стресу, що потребували свіжого повітря, дієтичного харчування і козячого молока, були документально засвідчені лікарями різного профілю.
На новому місці баба Рая оселилася в хаті родини, що виїхала на захід України, коли фронт впритул наблизився до їхнього міста. А коли згодом відступив, то тут обстріли чомусь припинилися. Удалині зліва й справа гатили майже без передиху, а над майже сільською з городами, пасіками й левадами околицею тільки зрідка щось пролітало й прямувало далі. І сирени повітряної тривоги долинали тільки тоді, коли вітер був з міста.
Новим сусідам баба Рая пояснила: приїзд сюди для неї – остання нагода поправити здоров'я. Бо інакше – тільки під ніж, а вона того страшенно боїться. У неї негативний резус, а де у війну дістанеш такої рідкісної крові, якщо треба буде перелити? І грошей нема на операцію, бо пенсія... ну якою вона може бути в адміністратора самодіяльного театру?
А вмирати їй не можна. Їх на світі лише двоє – вона й син. Поїхав у рейс – і вже пів року невідомо де. І здається їй, що поки вона ще якось жевріє, то й він живий...
Чого прибула близько до фронту з тилового міста? Та в ньому ж он мало не щоночі прильоти, про наслідки й згадувати не хочеться, усі бачили по телевізору. І їхні краї спекотні та посушливі, уже в травні зелень без дощу стає рудою – а тут он які луги та квіти в людський зріст. Оце позичила у фермера козу, хай на дикому різнотрав'ї набирає в молочко цілющих речовин, що бабі потрібні. І не геть уже вона безпомічна, щоб не обійти себе й козу в чужому краї. То через кляті болячки й журбу за сином вона така худа й виснажена, що здається старою.
Усе то була майже правдою, що усувала загрозу заплутатися.
– Літні непоказно одягнуті жінки з господарськими сумками – категорія людей, що викликає найменше інтересу і, відповідно, найменше підозрінь, – пояснював куратор. – До того ж тепер, коли всюди біженці. Ви з вашими манерами, ходою, інтонаціями, жестами, темами розмов не повинні здаватися людиною, що шукає в інших розради. Багато хто таких не терпить. Бо знає: знехотя комусь поспівчуваєш – і він тебе так завалить скаргами на життя, що не продихнеш. Ваше завдання – просто досягти розуміння вашого становища. Як тільки люди збагнуть, що ця бабця зайнята лише собою, козою і ні в кого нічого не просить, то збайдужіють до неї і перестануть звертати увагу.
Не докучатиме вона нікому проханнями про допомогу, ні! Навезла ось у причепі найманої автівки стільки харчів для себе, що серед коробок і пакунків і коза ледве помістилася.
– Водій здер за козу більше, ніж за мене, та хай уже, вона ж товща й важча. Зробила запаси на місяць, щоб не бігати щоразу до магазину. Сама варитиму, то в мене продукти, які лікар дозволив. Усю пенсію витратила, тільки трохи лишила, щоб яєчок та медку прикупити й, може, курочку домашню, якщо вистачить.
То було сказано для осіб, що їх могла зацікавити в сенсі пограбування самотня жінка, яка тут нікого й нічого не знає. Їм же ніхто не доповідав, що баба Рая два місяці вивчала рельєф місцевості, розташування будинків, блокпостів та позицій військ, заочно знайомилася з людьми, які живуть тут постійно, і запам'ятовувала, з ким про що говорити й про що мовчати, як кому відповідати й кого слід остерігатися.
Козу, поводитися з якою вона вчилася понад тиждень, звали Нарнією. Це додало бабі Раї симпатій нових сусідів того покоління, чиє дитинство припало на зоряний час фільмів «Хроніки Нарнії».
Бідненько, але охайно одягнена жіночка в зав'язаній на потилиці хусточці, незмінно замислена й смутна (бо все менше сподівалася колись побачити сина), і привітна з тими, хто до неї звертався, стала звичною деталлю приміських гаїв, перелісків та ярів.
Вона прив'язувала круторогу, круглобоку і бородату Нарнію щоразу в різних місцях – там, де знаходила необхідну для лікувального молочка травичку. Приносила те зілля, сушила й розказувала сусідкам, що від чого помагає. Хоч і далеко за ним ходити, і місця там безлюдні, і ліс отой непроглядний бовваніє на виднокраї так лячно, як грозова хмара, однак же поблизу таких рослин нема. Іноді давала комусь козячого молока в обмін на зелену цибулю, огірки та ще якусь городину, якої й не можна їй багато, але ж так хочеться!
У місто баба Рая ходила рідко, бо весь час була зайнята. Як не пасла козу, то біля плити вовтузилася. Лікарі радили їсти 5-6 разів на день і обов'язково двічі на добу теплі страви; вона постійно тягала з собою торбу з повними термосами, баночками та лотками.
Якщо хтось вряди-годи здибував її десь у закинутому піщаному кар'єрі чи зарослій глодом улоговині, то вона майже завжди щось делікатно жувала та запивала молоком. Угледівши чи чоловіка, що забрів накосити поживи для кролів, чи велосипедиста, що вів свій транспорт у руках, зрізаючи шлях із траси занедбаними дачами, баба Рая пропонувала пригоститися.
– Усе свіженьке. Вранці зварене, мені вчорашнього не можна. І так багато наготувала, що й не здолаю всього, прямо хоч лисичкам лишай. А то буває, що оце нещастя, – вказувала хворостиною на козу, – забіжить кудись, поки її відшукаю, то вже й не знайду, де обід лишила, мушу додому повертатися.
Це говорилося на випадок, коли хтось надибає полотняний мішечок із, наприклад, супом, оладками та консервами раніше, ніж його заберуть.
Баба Рая щодня в певний відрізок часу й щоразу в інших місцях залишала страви як на двох людей, а наступного дня вже в інших точках забирала порожній посуд. Усі локації були розписані завчасно й помічені на карті, яку вона тримала в голові. Хто знайде порожню тару, то може і не подумати, що то баба Рая загубила чи викинула. Бо й без неї кущі засмічені залишками трапез шашличників: війна ніяк не перешкоджала їм пиячити на природі.
Від пригод з обідами й посудом Бог милував. Тільки Нарнія одного разу висмикнула з мокрої землі кілка, до якого була припнута, рушила до виярка з густішою травою, сполохала зайця, жахнулася, прожогом кинулася тікати й звалилася в прірву.
Це був велетенський котлован із руїнами якоїсь будівлі, що вже майже сховалися в плетиві чагарів. Нарнія м'яко приземлилася на них, як на подушку, і жалібно замекала.
Баба Рая оббігла довкола провалля, примітила відносно нижче місце і, чіпляючись за хміль, не як підтоптана квола жінка, а як добре тренована альпіністка, спустилася вниз.
Ланцюг обкрутив роги Нарнії і застряг у жмутку шпичастих гілок та ліан. Одними руками тут було не впоратися. Баба Рая видряпалася нагору за ножем, яким мала відтяти гілля та визволити козу.
А коли повернулася, Нарнія вже мирно щипала бур'янець.
Довкола валялися стебла й галузки, у яких щойно борсалася коза.
Чітко і рівно відрізані гострим лезом.
Баба Рая подякувала долі, що кози наділені здатністю прудко долати навіть вертикалі, знаходячи невидимі людині зачіпки, і за якусь хвилю вони були вже нагорі, а хвилин за двадцять удома.
Добре, що вона перед цією напастю вже віднесла куди слід щоденну порцію страв...
Чи недобре? Її вистежили? І відпустили, аби подивитися, що робитиме далі, і утвердитися у своїх припущеннях щодо неї? Чи вона їм ще потрібна разом із твариною? То могли б дочекатися, поки вона сама звільнить Нарнію, і не лякати її тими хірургічно обтятими гілками.
Комусь потрібен її страх?
Комусь необхідно, щоб вона злякалася й забралася геть звідси?
І більше не носила обіди?
А може, це знак, що їх уже нікому їсти?
Вони відтепер постійно чатуватимуть її в ярах, в очеретах і за кожним деревом? І хто є ці «вони»? Жодна засвоєна нею схема розподілу обставин, прикмет і дій по лінії «свій-чужий» тут не спрацьовувала.
Спитати поради не може. Сеанс зв'язку лише завтра, самовільно дзвонити чи писати не має права.
І не має права дати поглинути себе паніці! Бо що сталося? Вона жива й неушкоджена. Вона не в окопах, не під кулями й не під бомбами.
А син, можливо, саме там... то кому з них двох тяжче?
Вона нічого не сказала кураторові про випадок із козою. Злякалася свого мовчання дужче від імовірної зустрічі з власником гострішого, ніж у неї, клинка. Та оскільки більше нічого тривожного не відбувалося і ніяких додаткових розпоряджень не надходило, вона, міцніше звичайного припинаючи козу і не відходячи від неї далеко, носила обіди ще три дні.
На четвертий приїхав уже інший водій іншою машиною з причепом і забрав підліковану бабу Раю разом із козою та залишками припасів.
На п'ятий день не так далеко від бабиних пасовищ по той бік фронту струсонули землю і зафарбували небо кумачем вибухи нечуваної сили.
На шостий у новинах скупо повідомили, що ворог у тому місці готував прорив. Він став би вирішальним для цієї ділянки зіткнення, аби розвідники та партизани по той бік фронту не знищили дуже важливий об'єкт.
На сьомий день Раїса Федорівна була вже у своєму місті, загорнутому в їдкий жовтуватий смог. То аж сюди вітрами пригнало дим і кіптяву спричинених тими самими вибухами пожеж.
Син не приїздив, і ніяких звісток від нього не було...
Їй подякували за те, що блискуче справилася з дорученням. Хотіла спитати, чи вижили виконавці завдання, незрівнянно небезпечнішого, ніж її козячий випас, та знала, що відповіді не буде.
А ще через два дні подзвонив головний режисер її театру. На Закарпатті відбудеться мистецький фестиваль. Театр везе туди виставу, у якій вона грала, і, якщо здоров'я вже дозволяє, то її хочуть бачити на цьому заході.
Вистава була з побуту європейських королівських династій та придворних із незрозумілого століття. Не водевіль, не комедія, не драма. Костюмні конфлікти, обмани та інтриги, що показують людську сутність хутром навиворіт.
– Зараз якраз таке й треба, – запевняв головний режисер. – Крові та горя в житті вистачає. А смішити народ у такий час я не підписувався.
У середині першого акту, щойно Раїса Федорівна за кулісами скинула мантилью, щоб трохи охолонути, як зі складок нещільно присунутої до краю порталу завіси вигулькнув хлопчик років дванадцяти, тицьнув їй папірець і розчинився в бордовому оксамиті.
«Погані новини не передають дітьми. Погані новини не передають дітьми, – ці слова танцювали в її голові в одному ритмі з тремтінням пальців. – Діти люблять жарти й розіграші. Може, це у них квест такий – вручити записку найпотішнішій артистці. Я ж у спектаклі єдиний персонаж із натяком на пародійність».
Вона притисла долоню до лівої ключиці, зачепила нігтем і второчила нитку з мережива, вкололася об забуту в корсеті булавку і розгорнула аркушик.
Напис від руки.
Літери друковані.
«В антракті біля дзеркала у фоє».
Це великими буквами.
Внизу меншими й нерівними, ніби доданими поспіхом після вагання:
«Привіт Нарнії».
Як ото шквал закручує хмаркою і розсипає тисячами конфетті опале листя, так останні два слова підняли з її душі й розпорошили на молекули похмурі здогади щодо випадку в котловані.
«Це може бути той, хто поміг мені з козою. Я, попри похвали куратора, не професіонал. Думала про диверсантів та провокаторів... Зарозуміло вважала себе невразливою до загроз і нескінченно діяльною, ніби вічний двигун. Та досить було мені... хоча б підвернути ногу й стати недієздатною... не кажучи про щось інше. Фронт же поряд».
Звісно, хтось її підстраховував і мав плани замінити в разі чого. Може, вона бачила його там, у магазині чи на вулиці ...
До кінця першого акту її роль обмежувалася напівлежанням на софі стилю рекам'є й періодичними кокетливими репліками. У паузах між ними можна було міркувати далі.
«Чому він призначив зустріч саме в такий спосіб? А тому, що не чекав мене тут побачити, сидів у залі як глядач. Міг же він бути з цих країв. Або приїхав на відпочинок – аж тут знайома постать на сцені. І поквапився написати, щоб я після спектаклю кудись не зникла. На пресконференцію, фуршет абощо. А не боїться зустрітися відкрито, так це тому... тому... Тому що вони насправді легально знайомі, спілкувалися там, на випасі».
Усе ж, крокуючи фоє у своїх парчі, органзі та шиньйоні під хихотіння й вигуки «Диви-диви, це що, продовження вистави?», Раїса Федорівна притискала руку десь... у районі панкреатиту.
Вона репетирувала, як швидко крізь щойно прорізану й нашвидкуруч прикриту латкою з тієї ж тканини дірку зможе видобути предмет у формі літери «Г» із довшим за ніжку хвостиком.
Тьмяний, плоский, майже невагомий.
І безшумний у разі чого.
Публіка охоче розступилася перед актрисою. Зрозуміло, що для огляду такої неосяжної сукні їй не вистачило люстра в гримерці. Тому вирішила пригладити пір'ячко перед дзеркальним овалом, де одночасно могла відобразитися сотня людей, якби стояли щільно один до одного.
Вони й з'юрмилися щільно – жінки й дівчата. Одним оком пильнували, чи не розмазалася в них помада та не з'їхало намисто. А другим прикидали (особливо старші), чи цій графині справді сорок згідно з виставою, чи це зухвало заліплена тональним кремом особа за сімдесят.
Вишукуючи поглядом серед цих розмальованих облич менш інтенсивно забарвлені чоловічі, вона враз мало не засміялася зі своєї обмеженості: а чому той її... охоронець, партнер чи дублер постає в уяві як «він»? З таким же успіхом це могла бути й «вона». А хто? Може, ота? Не метушиться поблизу, а стоїть нерухомо віддалік... Може, чекає, поки всі ці спітнілі жар-птиці розлетяться... але ж так і антракт закінчиться. Треба підійти ближче самій.
Ледве відвернулася від дзеркала, як відчула чиїсь пальці на зап'ясті й вловила чемний голос під вухом:
– Раїсо Федорівно, вас просять для короткої ділової розмови, я проведу.
Дозволила собі глухо скрикнути й застогнати вже в напівмороці порожнього другого поверху. А поки йшла поміж гомінкої публіки й підіймалася неосвітленими сходами, то зберігала величну поставу й поблажливо всміхалася до свого супутника.
Молодим чоловіком, що галантно підтримував її за лікоть, був Ігор.
Її син.
Господи!
– Ти живий...
– І ти, мамусю!
Вони опустилися на широке низьке підвіконня – і не було сил навіть обійняти його. Син сам обережно, щоб не порушити продуманості сценічного вбрання, пригорнув її й запитав:
– Мамо, скільки в нас часу?
– Антракт майже закінчився, мій вихід через двадцять хвилин від початку дії, ну, ще поки спущуся... та це не має значення, ти ж мене забереш після спектаклю?
Навіть у сутінках розгледіла на його обличчі відповідь раніше, ніж почула.
– Мамо, у нас тільки і є, що ці кілька хвилин, я й так не мав би тут бути. Я стежив за тобою в Інтернеті, і він видав мені твоє фото під афішею спектаклю на цьому фестивалі. А я поки що саме тут. Послав записку, щоб встигнути побачитися з тобою.
– А я думала, що то написав...
– Той, хто вирятував твою Нарнію? Правильно думала. Він біля тебе...
«Синку, я тебе люблю! Ти – все моє життя! Я не витримаю, якщо з тобою щось станеться! Коли ми ще побачимося? Чи ти здоровий? Куди тебе тепер? Це дуже небезпечно? Чи зможеш хоч якось сповіщати, що живий?»
Вона хотіла говорити тільки це. І безперестанку гладити Ігоря по щоках. І закутати краєм штори, бо він наче змерз. І після відповідей на свої питання разом із сином дружно замовкнути. Бо в німоті безцінні хвилини танули в безвісті повільніше, ніж коли були заповнені словами.
Та обоє вони побули матір'ю й сином лише невловимі секунди й одночасно стали тими, ким зробила їх війна.
– Ігорю, ти ж учився на артилериста...
– Це також служба. І також фронт.
– Нічого не казав мені. Навіть натяками.
– Як і ти. Ти... давно там?
– Рік чи більше. Потрібна була людина з акторськими навичками. До того виїзду мала тільки дрібні справи в нашому місті. А ти знав, хто та хвора баба Рая? Тебе зумисно поставили оберігати матір?
– Ні. Я не повинен був бачити, хто носить мені їсти.
– Тобі? Господи, синку, то це я тобі... що ж ти там робив?
– Оті вибухи там, де нас із тобою вже нема. Якби ми там дещо не підірвали, то вони б зараз були... – вона вп'ялася нігтями в його рукав, коли назвав місто. – Вони тому цю ділянку й не обстрілювали – берегли для себе. Для своїх наступних потреб.
– А як ти дізнався, що це я?
– Я якраз у тому котловані... виконував частину свого завдання, коли почув лемент. Пам'ятаєш – «Нарніє, Нарніє, зупинися, клята тварино, баба за тобою не поспіє! Стій, кажу, цапове поріддя, бо я тобі на хребті ґирлиґу переполовиню!». Достатньо слів, щоб упізнати голос. Хоча бувають і схожі. А коли коза впала в терен, і я побачив тебе на кручі, то перелякався насправжки. Якби ти стала нишпорити котлованом, то могла б мене помітити. А це провал.
– Ігорю, а хіба наші... куратори не знали, ким одне одному ми доводимося?
– Думаю, що ні. У нашій справі... Мамо, нагадай закінчення фрази «Що знають двоє...».
– ...Те знає і свиня.
– Так. Ми ж із тобою й зараз не говоримо одне одному всього. Я повинен був негайно втекти, проте... не хотів, щоб ти пошкрябалася, тому сам звільнив цю рогату. Ти ще тільки вилазила схилом нагору, а я вже орудував ножем. Коли ти вибралася і глянула вниз, я вже повз по шляху відходу.
– Господи, ти був за кілька метрів од мене... А де ти спав, брав воду?
– Спав у лісі в різних місцях. Вода – з джерела, знезаражував таблетками. І з болітця. Цю підігрівав спеціальним приладом і обливався – ну ніби душ. Навіть дещо з одягу прав. Хто б побачив на просушці, то не спокусився б – бомжацькі лахи. А годувала мене ти.
– Синку, якщо в тебе було все, що потрібно, то мали б забезпечити й продуктами...
– Для них треба було зробити закладку, а її міг хтось надибати. Особливо ризиковано було доставляти й зберігати партію основного продукту. Мамо, пригадай, що ти обов'язково носила мені через день?
– Гусячий паштет у зелених баночках. Єдина страва, якої сама не їла.
– Я змішував той... паштет із приправами, і потім інші люди дозовано так, невеликими порціями пригощали тією закускою фундамент... однієї важливої споруди – аж поки в неї в животі не стався ураган... консерви виявилися бомбажними.
Він понуро всміхнувся вперше за всю розмову, час якої майже сплив, підвівся й простяг їй руку.
– Синку, – Раїса Федорівна обхопила його за плечі, – чому ти не підійшов до мене перед виставою? Чому не написав, що то ти?
– Бо я проник у зал посеред спектаклю, сів у порожнє крісло і послав записку одразу, як нагледів, ким її зручно передати. Дорослий міг відмовитися чи допитуватися, що й до чого, а для дитини це розвага. Нарнію згадав, щоб ти збагнула, що це хтось знайомий із тих місць. Бо до зовсім чужого ще й не пішла б. А не написав, що це я, бо ти... мені здається, ти б не змогла дограти, якби знала, що я тут. А ти повинна! І тобі вже час!..
…Ледве торкнулися одна одної стулки завіси, як вона кинулася за лаштунки, щоб звідти бігти в зал. Вона б і зі сцени туди стрибнула. Але ж високо, ще заб'ється. І поки зводитиметься на ноги, згає час – Ігор може вже піти.
Не могла, не хотіла, нездатна була повірити, що він справді попрощався остаточно. Ні, то він вигадав, аби вона дограла виставу спокійно. Інакше б хвилювалася, могла забути текст, бо шукала б його поглядом у залі.
А вона й шукала – порожнє крісло. Зал переповнений, і вільне місце могло бути тільки недавнім синовим.
Не знайшла. Проґавити не могла. Ярусів у цьому приміщенні немає – лише крутий амфітеатр, ніби в цирку. Усе як на долоні. Навіть недосвідчені актори миттю фіксують зяючі порожнечі в рядах – хай їх і всього одна-дві.
А якщо все забито – то він тут. Бо й глядачі ще не розійшлися – слухають, як постановник перераховує учасників спектаклю, перемовляються, тицяючи згорнутими програмками на виконавців, фотографують.
Вона мчала кулуаром і мало не врізалася в одвірок. Не озираючись, шарпнула ззаду сукню, бо думала, що зачепилася оборками за ніжку банкетки, і була зупинена грізним викриком:
– Куди?!
На блискучому шлейфі стояв черевик якогось незнайомця.
– Назад! Назад, я сказав!
Їй вдалося вирватися, але чоловік одним стрибком догнав її, схопив у оберемок, поніс і кинув на руки головному режисерові – а той метнувся у бік сцени:
– Не шарпайтеся і не заважайте доставити вас на поклони, бо якщо й будете випручатися, то я вас волоком потягну!
Щойно вони з'явилися на сцені, як зал, який доти розмірено лопотів млявими чемними оплесками, вибухнув гучним ляскотом.
Головний просунув Раїсу Федорівну в отвір між балетмейстером та сценографом, витяг її майже до рампи й став кланятися так затято, що вона мусила нагинатися синхронно з ним і слухати його уривчастий монолог.
Навіть крізь ревище і радісний тупіт публіки чітко чула кожне слово. Головний до всього був хорошим артистом і вмів пристосовувати голос до особливостей акустики.
– Ви знаєте, кому адресовані ці овації? І кому ото несуть оберемок лілій? Думаєте, мені? Та хто мене тут знає? Вони аплодують вам! Я сидів у залі й уже в середині другого акту хотів стягти вас зі сцени та вгатити ляпаса, щоб привести до тями. Ви хоч пам'ятаєте, як замість герцога призначили побачення його дружині? Як розхлюпали вино, і картярі мусили сьорбати з порожніх кубків? А коли ви мало не впали в оркестрову яму, а мали лежати на плечі вашого коханця, я готовий був вас придушити! Кланяйтеся ще, вас не хочуть відпускати!
Вона бачила тільки мерехтливі плями замість облич; очі щипало, губи тремтіли, рука німіла в цупкій п'ятірні головного. Він продовжував туркотіти, майже не порушуючи своєї рекламної усмішки:
– А коли ви заплакали й стали ридати там, де мали обмахуватися віялом і пускати бісики його величності, я вже намірявся за рахунок вашої персони скоротити штат. Та спершу мав набрати для вас 103! Вискочив у прохід, спіткнувся об килимову доріжку, спинився, глянув на зал... а там половина публіки теж у сльозах! Спектакль зовсім не трагічний, а вони кулаками очі труть! Киньте кілька квіток у зал, їм це сподобається! Раїсо Федорівно, я не питаю, як і навіщо ви це зробили, тут не час і не місце...
Він підняв її правицю так, як рефері на рингу скидає вгору руку боксера-переможця, послав залу повітряний поцілунок і продовжив:
– Але я прошу, я наказую, ні, ви чуєте – я велю: не плутайте героїв і не розливайте реквізитних рідин – тільки плачте! Отак, як оце сьогодні. В отому місці, де королева згадує свого втраченого сина. Плачте весь час, поки на цей спектакль ходитимуть! Ви ото часто на лікарняних, і я збирався перевести вас у другий склад, а ви, ви... як оце зараз бачу – ви Джулія Ламберт! Плачте!
«Звісно, я плакатиму. Та якщо буду жива й вистава не злетить з репертуару, то якогось дня в отому місці засміюся!».
Бо при похапливому прощальному поцілунку син прошепотів, прошелестів, прошурхотів і видихнув кудись їй у скроню: через два місяці його переведуть у їхнє місто (додому, додому, додому!), і тут у нього буде вже інша служба.
Жовтень 2024,
м. Кропивницький
