«І знову ти, і знову поруч…»
Сайт "Ранкове місто " вмістив чергову літературну сторінку літоб’єднання "Степ"
30 груд. 2024 10:48 48 Мистецтво, література
Побачив світ 101-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Олександр Архангельський
«І знову ти, і знову поруч…»
Пам’яті Богдана Весоловського та Ірени Яросевич (Ренати Богданської) присвячується
І знову ти, і знову поруч – / у серці зболенім моїм… От причепилося!.. І не відстане, поки не прозвучить у чиємусь виконанні під акомпанемент хоча б мого акордеона. І так завжди, усі ці роки, з часів юності, коли з друзями грав у оркестрі, писав пісні, які із захватом підхоплювала публіка. На той час на далекій батьківщині тотально переважала польська естрадна музика. Але ж ми зуміли переламати ситуацію! І вже з естради звучали не польські, а українські пісні.
Коли це було… С тих пір минула ціла епоха: еміграція, війна, ще одна еміграція, поки він остаточно не кинув якір у такій далекій Канаді.
Про друзів юності жодної звістки, а надто – про Інесу…
Інеса… Її золотаві коси, м’який погляд, жагучі вуста, тендітні рухи… А голос!.. Вона миттєво схоплювала ті посили, які він закладав у свої мелодії. Її не треба було переконувати, як інтонувати ту чи іншу фразу – це в неї виходило природно. І це не на погляд закоханого юнака, бо публіка на біс приймала її виступи. Якби був якийсь фальш, то цього не сталося б.
І треба ж було йому все перекреслити й податися на ту малу війну за визволення Закарпаття!.. Нічим він не допоміг землякам, а батьківщини лишився. Добре, що встиг перебратися до Австрії. Велика війна напряму не зачепила: поганий зір не дозволив перетворити його на гарматне м’ясо. Там він і одружився, там народився й первісток. А після війни за наполяганням дружини вони зуміли перебратися до Канади, де давно вже мешкали родичі. Вони й приютили їхню родину.
Акордеон знову став у нагоді. Працювати доводилося багато. Спочатку перебивався випадковими заробітками – грав на весіллях, брав участь у концертах як соліст і разом зі створеним ним ансамблем. Це вже потім його пісні почали звучати на радіо, записуватися на платівки. Це приносило хоч і невеликий, та стабільний прибуток, тож родина перестала перебиватися з хліба на воду.
Він писав, не тільки задовольняючи власну потребу в творчості, а й на замовлення. А чому б і ні? Співають. Публіці подобається. Та вчора сталося не так: написалася нова пісня на такому піднесенні, що він аж злякався сам себе.
Вірші йому показала дружина, яка фактично брала участь у створенні пісень, підбираючи на свій смак тексти, перелопачуючи гору книжок, газет. Смак у неї був довершений, і він залюбки писав музику на ці тексти.
Інеса й Христина… Обидві відчували його музику, але одна вміла передати всі інтонації у співі, а інша – створити умови для творчості й сприяти розповсюдженню його пісень. Без неї він не досяг би нинішнього рівня популярності.
«Тимоше, подивися на цей текст. Ніби про вас із Іннесою», – хитро зиркнувши, дружина простягла йому тоненьку збірочку із закладками.
«А хто автор?» – проковтнувши шпильку дружини, автоматично спитав він, ніби це його дійсно цікавило. Текст є – і добре. Якщо автор маловідомий, слова можна й переписати, підлаштовуючи під мелодію, бо не всі поети мають музичний слух і відчуття ритму, та й пишуть часто-густо абияк.
«Прізвище незнайоме. Мабуть, із емігрантів. Аж надто проникливо пише. Без великої життєвої драми там не обійшлося».
Дружина знала історію їхніх стосунків з Інесою Ковальською, була з нею знайома ще в ті далекі часи. Чи ревнувала? Мабуть, що так, але виду не подавала. І він був вдячній їй за це. Сліди Інеси загубилися у стрімкому вирі подій. Чи жива? А якщо так, то як склалася її доля? Можливо, концертує, а можливо, обзавелася сім’єю, стала огрядною матроною. Чи згадує про нього? Чи намагалася знайти або отримати хоча б звістку?..
Він її не шукав – було не до цього.
Минуло вже понад двадцять років з тих благословенних богом часів. І раптом цей текст. І коментар дружини.
Його ніби щось штовхнуло – мелодія сама забилася в підсвідомості – щемлива, тужна, як і сам вірш…
Він схопив олівець і на чистому аркуші з нотним станом швидко почав записувати почуте зсередини. Йому вже не потрібен інструмент – і без нього відчуває висоту тону. Гармонії спливали самі по собі – а він все писав і писав, майже не користуючись гумкою, аби щось змінити.
Багаторічний досвід давався взнаки: народжувалася або перша музична фраза, або остання. Він називав їх «скелетом». А потім наповнював змістом, який уже був продиктований кимось згори. Тут допомагала техніка, бо музика надто заорганізована: мелодія пішла вгору чи вниз – і виникає відповідне продовження, І тільки так. Варіанти можуть бути, лише коли повністю переробити твір, змінити ритм, фразування.
У кафе, де він любив випити філіжанку вранішньої кави, майже нікого не було. Біля входу сиділи хлопець і дівчина і, жестикулюючи, про щось жваво розмовляли.
«Мабуть, студенти з сусіднього коледжу прогулюють заняття» – мимоволі подумав він.
А ще в кутку літній пан зі старомодною борідкою читав газету, відставивши вже порожню чашечку. Цей був завсідником. Вони чемно привіталися, мов давні знайомі.
За столиком біля вікна сиділа пара. Уже немолодий чоловік з військовою виправкою і пані середніх літ у гарному, зі смаком підібраному вбранні.
«Цікава пара. Мабуть, подружжя. Не місцеві, бо раніше я їх тут не бачив», – мимоволі відмітив він.
Чоловік окинув його побіжним поглядом, а його супутниця навіть очей не підвела. Та й що на ньому розгледиш? Досить огрядний, зсутулений, в окулярах із сильними мінусовими діоптріями, із дводенною щетиною, із зачіскою назад довгого волосся. Нічим не примітний, а надто для такої пані. Хоча йому ще й п’ятдесяти не виповнилося, та він мав вигляд людини похилого віку.
«Мабуть, уже час відвідати перукарню. Та й варто поголитися», – мимоволі подумав він.
Сівши за крайній столик біля піаніно, він замовив звичну каву і, чекаючи на неї, розгорнув аркуш із учорашньою піснею. «А ловко вийшло! Недарма цей хліб їм! Треба показати Богданові, а може, Казимірові? Перший заспіває проникливіше, а в другого вийде краще, хоча він спочатку почне вередувати, та потім усе одно згодиться з авторською трактовкою.
Він, посьорбуючи ще гарячу каву, мугикав під носа мелодію зі словами, які почав підписувати під нотами, переписуючи з книжечки. Він завжди саме так робив: читаючи текст, складав мелодію й записував її, а вже потім, часто тут, за вранішньою кавою, доводив справу до кінця. Робота над мелодією, бувало, затягувалася до глибокої ночі, його очі благали про відпочинок, тож чорнову роботу він залишав на ранок.
Заглиблений у себе, він краєм вуха почув, як бармен, який, залишивши стійку, пройшов залою і проказав польською:
«Panie pulkowniku, dzwonia Pa'nstwo do telefonu».
«Чому – «пане полковнику»? Чому – польською?» – мимоволі подумав він, але, згадавши, що кафе належить полякові Ковальському, і вся обслуга з поляків, зразу забув про це.
Коли роботу над текстом було закінчено, він підвівся й сів за фортепіано. Він учиняв так завжди, бо вдома в маленькій квартирі вночі не можна було грати – діти й дружина сплять. Вона – «жайворонок», тому й лягає зрання. Це він – «сич», звик працювати вночі. Зранку в дружини домашні клопоти, тож він і йде до кафе, аби закінчити почате звечора. Коли він пише, Христина йому не заважає – поважає творчу особистість. А він звик показувати їй, своєму першому слухачеві, уже готовий твір. От і зараз, умостивши аркуш із нотами, він тихенько заграв мелодію, а потім заспівав тихим, ледь хрипким баритоном:
І знову ти, і знову поруч…
Він знав, що відвідувачі й бармен звикли до його вранішніх екзерсисів, тож і не очікував на чиюсь реакцію.
Заглибившись у себе, він не помітив, як пані, супутниця полковника, стрепенулася, уважно прислухалася – і, зірвавшись з місця, прожогом кинулася до піаніно. Та раптом за крок зупинилася і, притиснувши руки до грудей, нерухомо застигла. Він не бачив, як змінювався вираз її обличчя: на ньому в цей момент вирувала хвиля почуттів – від подиву до замилування. Він не бачив, як сльози потекли щоками, як розмазувався старанно накладений макіяж, і як ця дама, досі неприступна, з холодним відчуженим поглядом, перетворилася на розчулену і вкрай стривожену звичайну жінку, яка не може – та й не хоче – стримувати емоцій.
Коли він, дійшовши кінця пісні, перейшов на повтор приспіву, почув за спиною голос, який підспівував йому:
Мені краса земна навіщо?
Без тебе все навкруг пусте…
Він стрепенувся. Що це? Марення? Як таке може бути. Її голос!
– Інесо?.. – вирвалося мимоволі.
– Тимоше!.. – ніби відлуння, прокотилося залом.
Він рвучко обернувся – і побачив Її… Вона стояла, розгублено витираючи хусточкою заплакані очі.
– Інусю! Невже це ти? Звідки?
– Я, Тимчику. Нарешті я знайшла тебе.
– Полковник – твій чоловік?
– Так. Влодзімеж Загурські, герой війни, нині – політичний діяч у польській діаспорі. Ми тут у справах, приїхали вчора. Сюди зайшли випадково, бо побачили напис польською. А ти як тут опинився?
– Як усі в еміграції.
Він навіть не спробував підвестися з-за піаніно, бо знав, що може не встояти на ногах, які дрібно тремтіли.
Інеса обійняла його за плечі – і, нахилившись, торкнулася губами його щоки. На нього війнула хвиля таких знайомих ароматів, що він без пам’яті потонув у них.
Інеса!.. Його Інеса жива і зараз біля нього! Невже це не сон? Він хотів ущипнути себе, але рука не поворухнулася. Він жадібно дивився на ту, яка ввижалася йому весь цей час, яку він втратив і нарешті знайшов.
– Знайшлася… – ледь промовив він.
– Знайшлася, Тимчику мій!.. – уже рівнішим голосом відповіла жінка.
– Як ти жила? Чим займалася?
– Не жила – переживала. Спочатку розлуку з тобою, потім війну, потім повоєнні часи. Служила у Війську Польському, де й познайомилася з Загурські, він мені дуже допоміг у ті скрутні часи. Потім заміжжя і мандри, мандри, мандри світом…
– Діти є?
– Ні. Не дав Господь. А в тебе?
– Є. Двоє.
– Щасливий…
– І дружина. Ти її маєш пам’ятати, Христина.
– А, Христина… Це та, залюблена в тебе чорнявка.
– І досі пам’ятаєш про суперництво?
– Суперництво? З Христиною? Тимчику, хіба ми з нею суперниці? Радше, два боки медалі. Мене ти кохав, а до неї ставився з приязню.
– Так, Іннусю… Вона підтримала мене, коли було непереливки. І дружина хороша, мені з нею затишно.
– Як і мені зі своїм чоловіком. Кохання – це інше. Це вогонь, часом нестерпний. І біль, коли коханого немає поряд. І пам’ять – незгасима пам’ять…
Вони не почули, як до них підійшов чоловік Іннеси.
– Inessa, czy to twój znajomy? Przedstaw mnie mu.
Інеса стрепенулася, мов від удару струму, стрімко повернулася до чоловіка. І сталося незбагнене: тільки-но розчулена й зарюмсана жінка перетворилася на зарозумілу пані з холодним поглядом. І тільки патьоки від розмитого макіяжу і рум’янець, який не можна було приховати, видавали недавнє хвилювання.
– Tak, Wlodzimierz. To mój stary przyjaciel Tymish Zdanovsky, muzyk. Mówilem ci o nim.
– Tak stara, ze przyjela's nawet pseudonim – Tymoszewska? – не зміг не штрикнути полковник.
Але Інеса проковтнула образу і з викликом відповіла.
– Zgadza sie. Masz co's przeciwko sobie?
– Nie, przepraszam. Zagurski, emerytowany pulkownik,– вичавив із себе полковник і стримано вклонився.
– Zdanowski, muzyk i kompozytor, – підводячись, незграбно вклонився Тиміш.
«Оце сюрприз! Інеса Тимошевська… Мені казали друзі, що є така відома польська співачка з діаспори, навіть переказували її дивну історію, але я й гадки не мав, що це – моя Інеса!».
– Pulkowniku, lubisz muzyke? – після деякої паузи, раптом із викликом спитала Іннеса.
– Tak… – дещо розгублено відповів той.
– На замовлення мого чоловіка – перше виконання пісні «І знову ти, і знову поруч…». – зненацька перейшовши на українську, піднесено, із запалом продекламувала Інеса. – Маестро, музику!
З цими словами Інеса витонченим рухом узяла аркуш з нотами й текстом.
Нарешті Тиміш усвідомив, що відбулося диво: він не тільки зустрів своє перше й незабутнє кохання, а й створив шедевр, якому судилося облетіти всі континенти в неповторному виконанні його Інеси.
Нічого не змінилося. Усе було, як тоді, понад двадцять років тому. Був він, була вона. І між ними музика, яка поєднувала два люблячих серця.
Він обернувся до зали, чемно вклонився уявній публіці й з юнацькою грацією сів за фортепіано, посміхнувся, подивився на Інесу, яка відповіла йому теплим вдячним поглядом, витримав паузу – і натхненно взяв перший акорд…
06.11.2024.
м. Знам’янка.
