Гарної долі однісінькій доні...

 

Газета "Народне слово" продовжує публікувати розділи книги "Секрети сюжетів" авторів із Кіровоградського обласного літературного об'єднання "Степ" ім. В. Погрібного до 85-річного ювілею організації

                            Людмила Юферова

 

. Свій день народження, 18 березня 1959-го року, я не пам’ятаю. Зовсім не пам’ятаю. Моя найдобріша у світі мамуся Галинка розповідала, що то був сонячний і дуже теплий березневий день у найріднішій Добровеличківці. І вона тоді загадала своїй однісінькій доні таку ж гарну долю. Але… Не так сталося, як гадалося.

Та треба зазначити, що моє дитинство було щасливим і сонячним. Я насолоджувалася любов’ю мамочки та бабусі Вустини у селі Василівка, що за 3 км від райцентру. А ще дідівське село називали Дрибушівкою – від прізвища пана Дрибушевського, якому в наших краях імператриця Катерина ІІ виділила землю для ведення сільського господарства.

Батько Леонід Юферов багато працював у міжколгоспбуді і одночасно зводивв для молодої сім’ї будинок у Добровеличківці. А 59-річний дід Нестор Іванченко ще комбайнерував у місцевому колгоспі «Дружба», голова якого Іванченко Федір Гаврилович, рідний брат мого діда, помер якраз у день мого народження.

Кажуть, дитина починає себе усвідомлювати десь у 5-річному віці. Не буду заперечувати. Але я добре і дуже яскраво пам’ятаю на вигляд свої пелюшки з бабусиних ситцевих платків, оцинковані ночви, в яких мене купали. Пам’ятаю дідів вулик без кришки, який піднімали на теплу лежанку і ставили мене всередину – такий був у мене манеж. А ще яскраво пам’ятаю 18 березня через рік, коли готували поминальний обід у сусідській хаті по діду Федору. Хатинку покійний голова колгоспу собі побудував малесеньку – на дві кімнатки. У той день там товклося багато людей – йшли приготування до обіду. Мамочка одягла мене у червоненьке пальтечко і такого ж кольору фетровий капелюшок, і я плуталася під ногами у дорослих, бо в рік вже майже добре ходила і майже пристойно, як для свого віку, розмовляла. Раптом координація моїх рухів дещо порушилася – і я шубовснула у новенькому пальтечку прямо у велику миску з помиями. Зізнаюся чесно, не пам’ятаю: плакала чи ні.

Тоді кожен день здавався мені вічністю. Особливо це стосувалося літечка. Дідусь Нестор возив мене у низенькому дерев’яному візку, бабуся й мамочка носили мене на руках. Я дуже любила вечори, коли до прапрадідівської хати на дві половини приходили сутінки, а у малесенькій кімнатці горіла гасова лампа. Як я любила той запах! Навіть зараз, коли закриєш очі, відчуваєш, що вечір знову пахне гасом. І знову чуєш голоси діда та батька, котрі розповідають приголомшливі історії про щось неймовірне – як хтось з-за шафи погрожував кинути торбу з грішми, як маленький хлопчик, охоплений яскравим сяйвом, ходив у великій кімнаті по лаві, як якась нечиста сила жбурнула у мого діда каменюкою, як неіснуючий півень вночі у хаті гучно кукурікав. Безліч непізнаного і таємничого. Мені було дуже лячно, але я слухала ті розповіді з відкритим ротом. А потім дід мене кутав у поли свого бавовняного піджака і носив по хаті, показуючи, що нічого диявольського у нас не водиться.

А взимку чи пізньої осені, коли у вікна старенької хати лізли густі патлаті сутінки, дід з бабусею йшли порати корівку Жданку, я залишалася на лежанці сама. І тоді до мене з плаката на стіні сходили пан Коцький, Лисичка-сестричка, дикий Кабан, Ведмідь та інші лісові звірі. Я з ними розмовляла, створюючи свої дивовижні казки, котрі потім переповідала мамі та бабусі.

Дід мені змайстрував гойдалку. Як я любила вибивати п’ятами у хмари чи у літню небесну синяву! Яке то було бемежне щастя! А дзвін дідової коси ще й досі вчувається мені у снах. А скільки радості і сміху було тоді, коли мій любий дядечко Гаврило носив мене у мішку! Город наш круто збігав до берега малесенької річечки. Дорослі копали картоплю, дядько виносив її під гору, зсипав уже перебрану у погріб, а потім я залазила у мішок і щасливо сміялася, коли дядько мене ніс донизу.

А хіба можна забути, як старший двоюрідний братик «включав» мені дощ під деревом після нічної зливи, як вся родина пізнього вечора шукала надворі мого плюшевого «медедика», бо я відмовлялася спати без нього!

А старенька бабусина машинка «Зінгер» стала моєю найулюбленішою іграшкою аж до 16 років! Наша спільна любов почалася у п’ятирічному віці, коли я вперше сама натиснула на підніжку машинки. Бабуся була на городі, а я сама почала строчити! Правда, до цього я безліч разів бачила, що вона робить із «зінгеркою». І вийшло! І нитку заправити змогла, і засилити, і строчити. А найбільшим дитячим щастям став для мене великий клумак різнобарвних клаптиків та сплутаних жмутів ниток, котрі привіз спеціально для мене дядечко Гаврюша з Помічної, де він працював помічником машиніста тепловоза, а клаптики давали залізничникам для витирання рук від мастила. Того ситцевого щастя мені вистачило років на 7! Я усім своїм лялькам шила платтячка спочатку на «зінгерці» стоячи. І це у п’ятирічному віці! Зараз, коли дивишся на маленьку п’ятирічну дівчинку, то навіть припустити не можеш, що вона здатна щось шити чи в’язати. До сьогодні пам’ятаю ті платтячка! Згодом я вже пересіла на мамину «Подолку», але то вже була надто примхлива машинка. І те вже було у моїй любій Добровеличківці.
Коли я розплутала усі дядькові ниточки, дід Нестер подарував мені гачок для плетіння, який він знайшов у райцентрі у шкільному парку. І тоді почалася моя в’язальна епопея, котра триває до сьогодні. Сама додумалася, як плести ланцюжок, як рядочки без накиду та з накидом. Згодом мої ляльки вдягли кольорові плетені шапочки, светрики та штанці. Батько показав мені, як в’язати шпицями. Першими моїми інструментами стали натерті до блиску велосипедні шпиці, а потім пішли шапочки та светрики вже для себе. Ніколи не забуду, як ми з батьком пішли до універмагу «Ювілейний» і я вибрала собі 5 мотків ниток. А мій татусик не пожалів для своєї малої рукодільниці грошей! Я пам’ятаю ті нитки! А мені було тоді 10 років.

Потужний вантаж дитячих яскравостей переслідує мене все доросле життя. Мабуть, старію…

Хіба ж можна забути, як я майже кожного дня тікала з дитячого садочка! Бо звикла бути вільною. Тож відсувала прибиту на один гвіздок дощечку у кутку паркану і йшла додому. Дорогою всідалася у чиємусь яскравому квітнику і гралася барвистими квітами чи заходила на покинуте старезне єврейське кладовище і розмовляла зі статуєю померлої дівчинки Сари. Як ми гарно з нею гралися удвох! Десь під п’яту годину, коли мама мала повернутися з роботи, дитина прибивалася додому. А поруч з нами жила тітка Клава, котра працювала у дитсадківській пральні. Їй доводилося майже щодня йти на мої пошуки! Іноді вона мене повертала до садочка, а іноді й не чіпала, бачачи, що дитина близько біля своєї хати. Як мені зараз хочеться сісти у чийсь квітник посеред літа і літати у своїх думках та мріях, як колись. Тільки, на жаль, оті думки з роками стали надто тяжкими, а мрії розлетілися за життєвими вітрами.

Саме у цьому дитячому віці у моїй душі поселилася тітка Поезія, хоча я й не знала, що то таке. У моїй голові тоді клубочилося стільки яскравих думок! Десь самі собою бралися рими. Я співала свої перші віршики. Наприклад: а у мене є грибочки: тато, мама й два синочки. Ці рядки я могла повторювати безліч разів. Потім забувала, бо з’являлися інші. І так аж до того часу, відколи я навчилася записувати те, що називалося віршиками.

А загалом я думала років до 12, що абсолютно кожна людина складає свої віршики і живе зі своїми власними римами та образами.

На нашій новопрорізаній вулиці Калініна у Добровеличківці молоді батьки побудували 24 будинки, в яких проживало 57 дітей. Ми всі були майже одного віку, так, як і наші батьки. Половина дітей ходила у «вищу» школу, а інша половина – у «нижчу» – так люди називали школи за місцезнаходженням. Тільки дехто пішов до школи-інтернату, просто як до школи.

Перше вересня 1966-го року назавжди врізалося в мою пам’ять. Ось лінійка. Ми, першокласники, стоїмо перед випускниками і декламуємо їм віршики. Народу – сила-силенна. Поруч – вчителька, яка нам підказує слова. Я розгубилася і геть забула свій текст. Вчителька щось каже мені, але я не чую, бо думаю, що ж альтернативне можна сказати. Тоді згадалися мені власні рядки, які я так ретельно придумала, йдучи до першого класу. Я їх нікому не читала, бо соромилася цього свого улюбленого заняття, яке «вчепилося» у мене мертвою хваткою. І от декламую свої рядки, за які мені, починаючи з середніх класів, було соромно. Але напишу – не судіть строго те дошкільнятко, яким колись була і я:

 

Осінь вже прийшла, в школу йти пора,

Від порогу мати проводжає,

Вулицею мчить до школи дітвора,

Де учитель радо нас вітає.

А потім чогось вийшло таке:

Швидко ми ростем, і літа біжать –

Ось і за плечима вже шкільні пороги.

Як колись стрічать, вийшов проводжать

Вчитель нас у сонячні дороги.

 

Від хвилювання я нікого не бачила і нічого не чула, тільки думала, що ж мені скаже вчителька. І після лінійки вона на мене кричала. А вже на шкільному подвір’ї до мене підійшов, якщо так можна було сказати, «страшний дядько». Він пересувався на двох палицях-милицях. Дядько запитав мене, що то за віршик я читала на лінійці. Я, соромлячись, прошепотіла, що то я сама його придумала. Раптом дядько мене похвалив і сказав, що хоче, щоб я ще раз прочитала віршик, аби він його записав. І ми це зробили. А через кілька днів усі наші сусіди на вулиці тільки й говорили, що читали мого віршика у нашій районній газеті «Сільське життя». «Страшний дядько» виявився батьком Асі Бондар – дівчинки із паралельного класу, його звали Василь Павлович, він був рідним братом нашого земляка Володимира Бондаря – Героя Радянського Союзу часів другої світової війни.

Це саме Василь Павлович одного разу привів мене до редакції районки, яка стала у майбутньому моїм рідним домом на багато десятків років.

Як зараз бачу себе у першому класі – сором’язлива і невпевнена в собі, бо не могла писати букву «ж». Ну просто не виходила вона у мене! Тоді наша перша вчителька Політаєва Валентина Павлівна розкричалася на мене при всіх 42 школяриках-однокласниках і порвала мій зошит. Я почала її боятися і постійно почуватися невпевненою в собі.

У третьому класі я перестала ходити на продовжений день і робила уроки сама чи з батьками. Робимо уроки. Батько щось кричить, мати кричить. Я сиджу і нічого не можу второпати, чого вони хочуть від мене. Розв’язуємо задачу, щось не виходить, бо вони в школі вчили дещо по-іншому математику. Батько біжить то до одних сусідів, то до інших. Потім те втокмачують в мою голову та в голови моїх однокласників. А наступного ранку вчителька усім нам дає «втик», що ми розв’язали задачку не тим способом і ще й посписували одне в одного. І такі маленькі неприємності траплялися з нами доволі часто…

А от поза школою я була активним призвідником усіх наших вуличних ігор! І не тільки ігор… Часто ще в дитинстві дивувалася, як я можу одночасно бути і дуже посидючою, і невгамовною. До цього часу не розумію, як це вживалося в мені одночасно. Я могла годинами сидіти за шиттям чи в’язанням, заохочуючи до цього своїх подружок. Ми любили ховатися у холодку в мене за хатою у батьковому надувному човні і шити чи вишивати, було так зручно втикати голку у надувну гуму! Втикали… А через кілька місяців таких посиденьок стало очевидно, що човен здувається! Але батько не кричав, він тільки сміявся довго і згадував до самої смерті про той човен.

Після закінчення першого класу до мене «привалило» щастя: поштарка вкинула до нашої скриньки повідомлення з райгазети «Сільське життя» на 6 карбованців – це був мій перший гонорар. Я чимдуж побігла на пошту, щоб отримати чесно зароблені мною перші гроші. Касирка подивилася на мене пронизливо через віконечко і запитала, чого я без мами. Я щиро здивувалася і сказала, що я і є Людою Юферовою, як і написано у повідомленні. І тоді я «відірвалася» по повній програмі! Шмигнула до «Дитячого світу» і купила пластмасового малюка Юрчика у повзунках та колясочку для нього – точно такі ж іграшки, як у Ліди Сологубки, моєї сусідки-ровесниці! Я була щасливою. Моя мама також.
Одного разу, я була ще у 2-ому класі, мама мені купила «Планшет художника» – так називалася папка з папером формату А4, набором простих олівців та гумок. З того часу я захотіла стати художником. Папір був змальований на «портрети» батьків та подружок, але любов до малювання засіла у моїй душі на все моє життя, я навіть працювала у дорослому віці у дитячій школі мистецтв та школі естетичного виховання – навчала школярів малювати, різати по дереву, декоративно-ужитковому мистецтву тощо. От що сотворив зі мною «планшет художника».

Годинами я могла засиджуватися за читанням книг, а потім верещати і ганяти в компанії подружок-друзів на вулиці до пізнього часу – аж поки нас не розженуть батьки додому. Ми билися на «шпагах» (і хлопці, й дівчата), які виготовляли з кленових гілок, вирізали візерунки на рукоятках, грали у «море хвилюється раз…», доганяли одне одного, шукали «скарби» за саморобними картами, які я малювала, збирали різнокольорові скельця тощо… А як трішки підросли, полюбили волейбол чи щось дуже подібне до цього – спочатку грали надувними дитячими м’ячами, які часто лопали, натрапивши на щось гостре або від потужних батьківських ударів – батьки до нас приєднувалися кожного вечора після роботи. А коли м’яч втрапляв на город сусідньої баби Олі Крейторки, я завжди перелазила через її паркан, щоб забрати той м’яч. Згодом баба почала нам влаштовувати засідки і ловити на гарячому. А я… А я вирізала у гарбузі рот і очі, вставляла туди недогарок свічки і пізнього вечора, перелізши через паркан, ставила бабі на підвіконня свій виріб, стукала у шибку і хутко зникала за своєю хвірткою. Потім я почала з вуличних батьків збирати гроші на шкіряний волейбольний м’яч, ми з подружками йшли у спортивний магазин і купували добротний м’яч. Правда, його міцності вистачало не більше, як на місяць. Як то було класно, коли дітвора з вулиці та наші батьки йшли на стадіон «нижчої» школи і там лупили м’яч до сутінків.

Кожної суботи ми замітали вулицю з одного кінця і до іншого. Потім сміття, якого було зовсім небагато, усі разом несли до кручі – там у нас був смітник. Таким чином за 20 років урвище, яке «викопала» вода, що стрімким потоком століттями мчала згори кожної весни чи після рясних дощів, перестало існувати. Перестало, але струмки води знову помаленьку роблять свою справу.

Ніколи не забуду «змагань», хто швидше вилізе на клен біля моїх воріт чи хто краще стрибне з парашутом-парасолькою з мого сараю – о, то було щось. Можна написати цілий роман про життя нашої вулиці, бо з 4-го класу я почала вести щоденник, який покинула писати вже в зрілому віці.

Звичайно, ніхто з нас не був у ті часи голодним, кожна сім’я на нашій вулиці мала у своєму дворі легковий автомобіль, окрім наших сусідів Лузікових, у яких було семеро дітей. Усі батьки працювали, мали гроші і на одяг, і на вугілля та дрова, у кожній хаті вечорами люди дивилися телевізори. А ми, діти, почувалися захищеними і щасливими. Бувало, хтось вийде на вулицю зі шматком хліба, який вмочить спочатку у воду, а потім – у цукор, через декілька хвилин всі дітлахи вже з такими ж «бутербродами». Як то було смачно!

А ще я була фанатичним філателістом. Я купувала абсолютно кожну нову марку, яка тільки з’являлася у кіоску «Союздруку». Мені подобалося вистоювати біля вітрин і роздивлятися марки та значки. Іноді доводилося вперто ждати продавчиню, яка кудись виходила у своїх справах. Потім вона відривала для мене малесенькі шматочки паперу-марок, а я вже була закохана у кожну з них. Гроші на такі потреби-захоплення у мене вже були постійно – це гонорарчики з «Сільського життя». І таких маленьких закоханостей я назбирала десь під дві тисячі. Кожну марку пам’ятаю «в обличчя» до сьогодні. Вони й зараз лежать у спеціальних альбомах у шафі в батьківському домі, у якому все залишилось абсолютно без змін з мого дитинства і юності.

Коли я почала вчитися у середніх та старших класах, у мені проявилася впевненість у своїх силах, у своїх вчинках, у своїй правоті. Я багато читала, старанно готувала уроки. Бувало, мама мене просила вийти на вулицю погуляти, щоб не очманіти від науки. А я сиділа і втокмачувала у свою голову хімію та фізику. А вечорами дівчатка, які стали вже трішки старшенькими, разом з моєю мамою Галинкою йшли на містечко (значить, у центр) дивитися мультики на стіні готелю «Відпочинок». Там кожного вечора дітворі селища безкоштовно демонстрували кіно. А ще ходили ватагою також з моєю мамою на вечірні проходки по сусідніх вулицях. Мені дуже подобалися вечори, коли мої батьки йшли в кінотеатр, а я лишалася вдома сама – тоді я писала вірші, малювала, думала, читала, в’язала чи вишивала. Згодом ми з дівчатками-ровесницями, самі вже ходили в кіно на 16-ту годину. Правда, доводилося ще зранку йти купувати квітки, бо кінотеатр на 800 посадкових місць завжди був забитий людьми, особливо у вихідні дні.

Щасливий то був час. Дуже. Тож і пишу так багато про нього, бо доросле життя моє виявилося не таким світлим, як загадувала моя мамочка.

Шкільне життя кипіло-вирувало. У старших класах я сиділа за однією партою з Володею Добряковим, найпотужнішим математиком у нашій школі. Щоб не відставати від сусіда і доброго мого друга, купила підручник з матаналізу у книжковому магазині та почала рішати приклади з вищої математики. І дивувалася, що я розуміла те, що робила. Ми з Вовкою креслили графіки наших оцінок, змагаючись, чия лінія йде швидше вгору. Та одного разу, це було в 10-ому класі, ми з ним побилися через мою шикарну поламану ручку на уроці біології. Та то була така не дуже приємна гра, але вперше за 10 років навчання мені вчителька зробила зауваження. Я від сорому вибігла з класу і пішла додому, покинувши свої речі в школі. Після уроків Вовка приніс мені портфель і просив пробачення. Ми разом пообідали під настанови моєї мами і помирилися. Але наступного дня наш молоденький класний керівник А-квадрат нас розсадив. Так ми називали вчителя математики та фізики Анатолія Анатолійовича. Більше графіків оцінок не малював ні Вовка, ні я. Але братерсько-сестринську дружбу ми пронесли через усе життя. Боляче, що наш Вовчик, який став кібернетиком за професією, помер у сорокарічному віці.

Школу я закінчила з однією четвіркою з російської мови. Це мені боліло, адже я була впевнена, що знаю цей предмет на «відмінно», тож вирішила довести це вчительці Манько Ганні Андріївні, яка аж шипіла мені в очі: «Ты не знаєш язык на «отлично…» А я знала, що знаю. І довела це, вступивши до Кіровоградського педагогічного інституту на філологічний факультет (російська мова та література), написавши твір на чотири, а всі інші 3 вступні іспити здавши на п’ять, навіть російську мову та літературу. Правда, згодом наша викладачка англійської мене постійно «перетягувала» на свій факультет.

Самостійне життя було цікавим і дуже відповідальним. Я знову вчилася і вчилася. Страждала тільки від фізкультури – ну не було у мене стільки фізичних сил, щоб бігати по велетенському центральному парку 10 кіл. Я засідала на лавочці і чекала, доки значно поріділа компанія моїх однокурсників заходила на десяте коло. Тоді я та багато інших

«фізкультурниць» непомітно, як нам здавалося, приєднувалися до витривалих і такі бадьорі та щасливі виходили на фініш. А виходу не було! Впасти з висолопленим язиком – така перспектива не приваблювала.

А в жовтні місяці нас, першокурсників усіх факультетів, непередбачено повезли автобусами у село Новоградівка Бобринецького району на збір овочів та фруктів. Правда, тільки декілька днів мені довелося різати капусту та чистити буряки. Мені та ще двом дівчатам доручили допомагати кухаркам. Пригод було – хоч відбавляй. Але всі вони були по-дитячому добрими і чистими. .

Навчання подобалося. За увесь його період не мала жодної трійки, переважали п’ятірки. У день вперто вивчала теорії мовознавства та філософії, а вночі писалися вірші – і це було так романтично. Стала членом інститутської літстудії «Обрій» та обласного молодіжного літоб`єднання «Сівач», організатором і натхненником якого був молодий, але вже відомий на теренах України поет Валерій Гончаренко. Нові знайомства з «дорослими» письменниками спонукали до відповідальної роботи з поетичним словом. Які ж то були гарні часи! А літстудія «Обрій» – то любов на все життя. Нас, молодих віршувальників узяв під своє крило тоді ще звичайний викладач української літератури Марко Василь Петрович, який приїхав до нас із Закарпаття. Чорнявий, кучерявий, завжди у вишиванці, інтелігентний, усміхнений і дуже добрий Чотири роки він був для нас батьком. Це вже пізніше Василь Петрович став літературознавцем, критиком, доктором філологічних наук, професором кафедри української літератури Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Він прикладав максимум зусиль, щоб нас, мене, мого доброго і дещо зухвалого друга Володю Бубиря, Романа Любарського, Валерія Сідніна, Валерія Сорокіна, Наталку Фесенко, Павла Бєляєва, Олексія Кононенка, Ірину Лазарєву, Василя Мошуренка, навчити чистоті віршотворення і показати людям. І ми показували себе! Василь Петрович возив нас по навчальних закладах області з виступами. Нас друкували в інститутській газеті «Радянський студент». І хіба ж тоді знав Василь Петрович, що п’ятеро з нас стануть визнаними літераторами – членами Національної спілки письменників України. Він пам’ятав нас усіх до своєї смерті, бо після нас у вчителя практично не було таких літературно творчих студентів. Він пішов у потойбіччя у 2015-ому році сивим професором. Та вже порідшали й наші «обріївські» ряди – немає Василя Мошуренка та Валерія Сідніна. Ось так.

  У 1980-ому році я, молодий філолог, стала вчителем. Спочатку працювала у сільській школі, потім – у рідній райцентрівській. Робота подобалася, з дітьми знаходила спільну мову, була їхнім старшим другом – саме цей педагогічний прийом давав мені можливість справлятися з різновіковими категоріями школярів і впливати на їхню не завжди адекватну поведінку. А потім обставини змусили вчити дітей образотворчому мистецтву у Добровеличківській школі мистецтв та школі естетичного виховання.

  У 1991 році у Добровеличківці була створена районна телерадіокомпанія «Колос». Керівництво району запропонувало мені нову роботу. Тож я стала кореспондентом і диктором місцевого телебачення. Мені так подобалося створювати документальні фільми з історії рідного краю, про земляків! Чотири роки справжньої казки залишилися тільки в пам’яті – районна ТРК «Колос» пішла у небуття. На превеликий жаль, десятки кілометрів відеоплівок зникли безвісти. Це ж було б для історії неймовірно цікавим фактажем. Але все – як завжди.

 Після закриття телерадіокомпанії у вересні 1996-го зовсім випадково стала листоношею. І ця робота мені дуже подобалася! Бо я була на 80 відсотків у своїх думках! У моїй голові постійно снували яскраві образи небаченими потужними ордами. Я могла стати серед вулиці і записувати, зовсім не соромлячись, свої думки у блокнотик. У цей період багато писала нарисів та інформацій до «Поштового вісника», «Сільських вістей», до районної газети «Сільське життя», до обласних газет «Кіровоградська правда», «Народне слово», «Україна-Центр», до журналу «Жінка». А потім у липні 1998-го року перейшла працювати до Інформаційно-видавничого об’єднання «Сільське життя». Була і кореспондентом, і головним редактором, і редактором інформаційного відділу, а ще в навантаження – незмінним редактором і диктором місцевого радіомовлення. Тож протягом 15 років три рази в тиждень бігла на шосту ранку до апаратної «Укртелекому», аби довести до відома земляків новини Добровеличківщини. Фізично це було тяжко, але водночас і цікаво.

  Районка стала сенсом мого життя на довгі роки. Ніколи не рахувала, скільки інформацій, статей, репортажів, нарисів, інтерв’ю тощо було написано за ці роки. А скільки зібрано цікавих архівних матеріалів та розповідей земляків щодо історії рідного краю. І де тільки мене не носило! Доводилося лізти і на дах електровоза, і на найвищу точку елеватора, і падати під комбайн, аби зробити вдалий знімок, і лежати на жертовному камені предків-трипільців, і розкопувати їхні давні поселення, і в`язати ціпи з керівниками багатьох підприємств, міліції, суду та навіть одіозними політиками, відстоюючи свою точку зору чи захищаючи просту людину. Доводилося часто й плакати у дворищах вмираючих та вже вмерлих сіл… Всього було – і болю, і радості від постійного спілкування з людьми, навіть задоволення від посильної допомоги землякам.

Було всього у роботі та в житті, але найбільше – розчарувань у людях. Дуже не хотілося, але враження склалося на все життя, що злих, недобрих, нещирих, хижих, заздрісних, гнилих людей значно більше, аніж нормальних. Моє доросле життя – то суцільний каскад штормів, боротьби за правду, за справедливість, захист незаслужено ображених. Найбільш болючою була боротьба за збереження історичної пам’ятки – старої церкви у центрі селища. Боролася, але безуспішно, із закриттям та повним знищенням матеріальних баз підприємств, колгоспів, цехів, заводів та організацій у райцентрі. Але та боротьба звелася нанівець, бо дерибан районного господарства був запланований владою зверху-донизу з метою подальшої «прихватизації» народного майна.

Як мені все боліло й наразі болить у душі. І цей біль нестерпний, пекучий, він відгризає значний шматок часу від тривалості мого життя.

Моя мама просила своїй єдиній доні щасливої долі… Але…

 Не пощастило її донечці і в особистому житті. Зовсім. Але то вже таке… У результаті свого абсолютно невдалого заміжжя маю також єдину донечку, яку виростила з одного рочку сама. Сюжету моєї жіночої долі можуть позаздрити найталановитіші сценаристи мексиканських чи індійських кіносеріалів.

Життя прошмигнуло повз мене, не дало навіть опам’ятатися, чимось насолодитися. Робота й робота, і нічого, окрім роботи і вічної боротьби зі злом та несправедливістю.

Але… Знову оте невблаганне АЛЕ. Життя повернуло мої звичні стежки-доріжки до Київщини, куди мене запросив мій однокурсник і дав 56-річній жінці творчу роботу. Працюю художнім керівником у велетенському будинку культури у селі Дмитрівка, що біля столиці. Чи вдається справлятися з новою роботою? Та легше легшого! Мій директор каже, що кращих сценаріїв заходів він ще ніколи й не читав. Та хіба ж вчитель, письменник і журналіст – не досить творча людина, щоб зорганізувати концерт, роботу доброго десятка клубів за інтересами при будинку культури чи провести якісь тематичні бесіди, конкурси, свята? О, я – незмінна Баба Яга усіх дитячих ранків. Кручуся, верчуся… Віддаюся роботі, тільки дуже сумую за Добровеличківкою, за моєю батьківською хатою, рідною землею, де навіть і повітря має свій неповторний смак. Тож і страждається, і пишеться, а значить, життя продовжується.

Сумую за рідними людьми, за наймилішими серцю степовими просторами, за солодким повітрям польових трав, за газетярською роботою. Мрію написати книгу нарисів з історії рідного краю. І напишу.

 Мене як письменницю не сприймали і зараз не сприймають обласні «великі та маститі». Правда, я й не просилася у них, щоб прийняли до Національної спілки письменників України. Лише одного разу попросила знайому письменницю, з якою ми зналися багато років, щоб написала мені рекомендацію до НСПУ. Але результат був і смішний, і болючий: тодішній голова Кіровоградської обласної організації передав мені, щоб я сиділа на своєму городі й не рипалася, що я селянка, хто мене знає, то куди ж мені до спілки! Було боляче й смішно. Тоді мені подумалося: ну-ну, стривай, пане Олександре, прийде час, я буду ще й сама вирішувати, хто достойний права бути членом НСПУ, а хто – ні.

Але ж випадки завжди правлять долею людей. Назавжди запам’ятала з філософського курсу, що випадок – то перетин двох необхідностей. Так вийшло і в моєму житті, коли познайомилася з секретарем НСПУ Олександром Бакуменком, який запросив мене до Асоціації українських письменників. Тож з 2011-го року доводилося часто бувати у Будинку письменника у Києві на Банковій, 2. А потім доля познайомила мене

із земляком з Олександрійського району Кіровоградської області, жителем Білої Церкви, тодішнім головою і засновником Київської обласної організації НСПУ Анатолієм Гаєм. Він швидко оформив мені пакет документів на вступ до НСПУ, загальні збори Київської обласної організації одноголосно прийняли мене в свою письменницьку родину, а через місяць найвищий орган Національної спілки письменників – правління НСПУ – остаточно назвав мене членом НСПУ. І тут – цікавий момент: абсолютно усі члени правління, а це в тому числі й голови усіх обласних організацій, проголосували за мій прийом, тільки одна людина виступила проти – тодішній голова Кіровоградської обласної організації. І сміх, і гріх. А згодом загальні збори нашої організації обрали мене секретарем.

Довелося пережити й жахіття воєнних подій, коли рашистські окупанти «хазяйнували» у Бучанському районі та безпосередньо у селі Дмитрівка. Виїхати додому, у Добровеличківку, я не встигла.

  Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників, районної літстудії «Пролісок» (Добровеличківка) з 1967 р., Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ» з 1976 р. За роки роботи в ІВО старалася відшукати та згуртувати людей, які пишуть, з усіх сіл району, вчила їх віршотворенню, написанню прозових творів, нарисів, інформацій, відредагувала та зверстала багато колективних збірок поезії авторів нашого краю, їхніх авторських книжок, провела десятки презентацій книг та зустрічей з шанувальниками поезії.

Зараз виконую обов’язки літературного редактора та коректора різнопланових альманахів Київської обласної організації НСПУ.

Видала такі власні збірки поезій: «Загублені стежки» (2012 р.), «Сільські пасторалі» (2014 р.) «Під крилом вічності» (2015 р.) та «Я сторожую рай» (2019 р.) та «Обабіч дороги» (2020 р.). Щиро вдячна вже колишньому начальнику відділу культури також колишнього Києво-Святошинського району за замовлення та фінансування двох останніх книг. І мені, як автору, дісталося в подарунок по кілька десятків примірників. Тоді я була просто щасливою людиною. Готую до друку збірку оповідань та декілька книжок нарисів про земляків та з історії рідного краю. Але на таку розкіш поки що коштів немає.

А життя продовжується, на жаль, роки летять стрімко, а хочеться ще так багато чого зробити. Постараюся встигнути якнайбільше.