"Зрадник більше не буде моїм знайомим"...
До свого 85-річчя "Степ" готує читачам подарунок: книжку під назвою "Секрети сюжетів". У ній письменники представлять нові різножанрові твори, дозволять шанувальникам зазирнути в творі лабораторії, а також зроблять те, чого більшість літераторів зазвичай уникає: прочинять двері у своє життя.
.jpg)
1.Чи прагнете ви у свої вірші та прозу закласти конкретну ідею і вивести якусь мораль із повчальними висновками? Чи вам важливіше, щоб твори були просто не нудними? Які мовні, образні, композиційні засоби для цього застосовуєте?
Усе починається з ідеї. Завжди знаю, що хочу сказати. Якими засобами – то вже інше питання. Саме «засоби» гальмують написання: треба знайти героя, сюжет, щоб втілити ідею. Але коли все це склалося, пишу швидко й майже не переписую і не дописую. Мабуть, внутрішня робота завершена.
Нікого не повчаю. Ніколи. Показую ситуацію через героїв і їхні вчинки. Вони якось її розрулюють. А читач уже сам робить висновки – праві вони чи ні. Але, сподіваюся, висновки напрошуються правильні. Хоча… усе залежить від читача. Іноді висновків більше, ніж я закладала. Мені розповідають таке про моїх героїв! Дрібні деталі розкривають образ. А я, коли прописувала ці деталі, і не думала про це. Логіка характерів їх диктує, пишуться на півсвідомому рівні… Це і є – таїна творчості.
А ось про що точно ніколи не заморочуюся – так це те, чи буде нудно читачеві. Не буде. Не знаю, як це виходить, мабуть, тому, що пишу щиро, відверто про те, що хвилює кожного. «Заходить» з першої сторінки: багато людей, не знайомих між собою, говорять однаково про той самий твір: «На одному диханні». І це моя велика вдача як письменника. Не намагаюсь якось штучно це зробити. Просто починаю розмову з читачем – відверту, правдиву.
Спочатку в мене вимальовується дійові особи. Потім вони опиняються в певній ситуації. І починають діяти, виходячи з логіки їхніх характерів. І вигадувати мені нічого не треба – вони самі все зроблять за мене. А чи буде це цікаво читачу – питання останнє. Але ж – цікаво!
Які засоби використовую? Це вже залежить від жанру.
У віршах – образи, асоціації.
У прозі – сюжет, це головне. Якщо немає сюжетного каркасу, ніякі художні засоби не витягнуть твір. Мовна характеристика героїв дуже важлива. Якщо автор володіє технікою діалогів – авторські ремарки не потрібні. У діалогах і роздумах героїв можна сказати все. Діалоги повинні бути жвавими, дотепними, точними. Це й є ця сама «мовна характеристика». Діалоги можуть рухати сюжет. Діалоги можуть все.
Не всі автори вміють діяти через діалоги. Тому не всі автори вміють писати п’єси. Це така форма, де зовсім немає слів автора. Ну, якщо ремарки не вважати такими.
Драматургія – зовсім інший жанр. Він накладає певні обмеження. Так звана єдність місця й часу. Але це не є перешкодою для написання. Якщо автор вміє писати змістовні діалоги – з нього може вийти й драматург…
До речі, ось це на майбутнє завдання «степівчанам»…
Фантастика й містика – це теж художні засоби. Не мета, а саме потужні засоби, якими можна багато чого донести. Ми ж усі любимо казки, легенди, притчі. Чому б не написати щось, використовуючи цю форму? Не тільки для дітей – дорослі абсолютно серйозно досліджують, як звали драконів Дейнеріс з «Гри престолів» чи карту Середзем’я і особливості хобітів… Містика – не така вже і вигадка. Містичних настроїв у суспільстві хоч греблю гати.
А взагалі, форма – це все, про що ми тут говоримо: вірші, проза, роман, п’єса, реал, фентезі… А сутність – це ідея, яку намагаємося втілити всіма цими засобами.
2. Чи вважаєте ви повноцінною поезією так звані білі вірші й верлібри? Навіщо автори їх пишуть? Вони думають, що це стильно, чи просто не вміють римувати і дотримуватися ритму, а поетами вважатися бажають? Чи має сьогодні читач духовну та емоційну потребу навіть у майстерно написаних віршах?
Традиційний вірш, верлібр, білий вірш – та хоч чорний! – те все так звана форма. А суть – те, що треба донести. Якщо донесли – то та форма має право на існування. Якщо ні – то, вибачте… Твори бувають талановиті й ні. Якщо талановиті – то не має значення форма.
Але ж форма – це потужний художній засіб. Якщо вмієш нею користуватися. Ритм, рима – це вже 50 відсотків успіху. Вони заворожують слухача. Щось у ньому відчиняється, і туди заходить сутність вірша. Якщо вона є. А якщо ні – то все одне там щось відчиняється. Як же відмовитися від такого прийому?!
Але потрібна певна техніка віршування. Бо якщо збити ритм чи риму, – слухач, який тільки-но почав впадати в транс, прокинеться, і «чакра» зачиниться. Згадайте, як під звуки тамтамів дикуни впадають у транс, і з ними роби, що хочеш. Бо це десь на фізіологічному рівні – магічна сила ритму й рими…
Не вмієте римувати – ну, тоді треба застосовувати інші засоби. Образи повинні бути такими яскравими, такими непередбачуваними, такими рельєфними, щоб слухач забув і про риму, і про ритм, і слухав із роззявленим ротом. Оригінальні словосполучення, які спочатку вводять у ступор, а потім «запускають» процес пошуку сенсу, образи, які приголомшують, – усе це виправдовує застосування білих чи чорних віршів. Якщо у вас немає такої здібності – то не відмовляйтеся від старих добрих ямбів та хореїв, бо навіть дурість, яку майстерно упакували в класичну обгортку, виглядає цілком «їстивною»… До речі, приголомшити дивними словосполученнями не надто важко, як це вбачається у сучасних доморощених авторів. Але ж уся штука в тому, щоб слухач розв’язав цей вузол, знайшов-таки прихований сенс і захопився оригінальним мисленням автора. А якщо процес зупинився на приголомшенні, то ніякі це не верлібри, і не кольорові вірші. Можливо, у автора є медичні проблеми, вирішити які допоможе психіатр, який зацікавиться цією маячнею з професійного кута зору. Бо бажання слави за будь-яку ціну – це теж в компетенції психіатра. Думаю, що ті читачі, яким подобається таке письмо, теж є потенційними клієнтами саме цього лікаря.
А що до потреби в майстерних і талановитих творах – немає сумніву. Вона є завжди. Вона навіть завжди більша, ніж фактична наявність такого контенту.
3. Як ви ставитеся до людей, які зовсім не читають художньої літератури? Якби вам довели завдання пояснити, наприклад, дітям, навіщо треба читати книжки, які б ви знайшли слова? А чи можна прихилити до художньої літератури дорослих і чи варто це робити?
Я їм співчуваю. Вони не уявляють, чого позбавлені. 90 відсотків щастя пройшло повз них. Мільйони поколінь вивчали на своєму досвіді цей світ і намагалися передати знання іншим. Бери й використовуй, бо розумний учиться на чужих помилках. Зекономиш час, бо життя не вистачить до всього дійти самому. І прості радощі досвідченій людині приносять більше задоволення. Ще давні греки приділяли вихованню значну увагу, бо той, хто володіє вмінням співати, римувати, читати, отримує від життя більше. Вони були не дурні, ті греки.
Я не шукала слова, щоб переконати дітей читати. Я їм розповідала казки – і учням, і своєму синові. І зупинялася на найцікавішому місці. А щоб дізнатися, чим закінчилося, їм потрібно було знайти книжку й прочитати. Для сина на все життя залишилося: головніша розвага – читання. А учні… У мене є оповідання «Шахерезада Степанівна» – на реальних подіях. Щоб мої учні приходили на сольфеджіо, я їм розповідала міфи Давньої Греції після закінчення уроку, зупинялася на цікавому, а закінчення історії оповідала на наступному. Вони бігали на те сольфеджіо, і ще й друзів приводили, які не вчилися в музичній школі. А потім хтось знайшов книжку в бібліотеці, і вони її прочитали. Хвалилися мені, що знають, чим закінчилося оповідання про Тезея…
Усе можна. Залежить, з ким спілкуєшся…
4. Комерційний успіх від продажу художніх книжок у наших реаліях – недосяжна мрія. Навіть реальний шедевр, якби такий був, продати проблематично. Що в таких обставинах робити літераторові? Кидати писати, бо все одно ніхто не прочитає? Писати для себе? На замовлення? Писати з прицілом, що ці твори як маркери епохи будуть цікаві майбутнім поколінням? Чи не примарні такі надії?
Якщо можеш не писати – не пиши. І тоді всі питання будуть вирішені. Але, якщо не можеш не писати, – тут треба розібратися.
Узагалі, письменник – це той, хто не писати не може. Отже, якщо ти можеш не писати – висновок зрозумілий.
Розберемося.
Писати, щоб заробити? Така ідея може прийти тільки тому, хто вже спробував писати й отримав задоволення – чи від процесу, чи від випадкового гонорару, а може, того й іншого. Тобто, «той, що заробляє на літературі», повинен мати, як мінімум, хист до цього.
Але… Жорж Санд заробляла пером, утримувала себе, дітей і Шопена. Кожного вечора йшла до своєї кімнати й писала енну кількість сторінок. Чи отримувала задоволення від процесу? Безумовно. Але бували ж дні, коли їй з різних причин цього не хотілося: хворіла, сумувала, кохала, хотіла спати – в решті решт. Але вона писала, бо – гроші…
Бальзак працював ночами, випивав енну кількість кави, може, і передчасно помер від такої праці. Писав, правив уже віддруковані сторінки, ще й ще. Тим, хто розбирав написане, не солодко було. Писав, бо не мав іншої можливості заробляти. Більш того – довести батькам, які залишили його без підтримки, що він таки письменник і що має право займатися в житті саме цим. Це пекельна праця. А може, у нього не було настрою, чи щось боліло? Але ж кожної ночі… Потім спав півдня. Потім – соціум. А опівночі – знову робота. Ви готові так працювати?
Ґемінґвей… З шостої ранку до дванадцятої – літературна праця. Кожного дня.
Тоді не було інтернету, фейсбуку, тік-току. Тоді люди читали книжки й газети і чекали продовження історій, які видавці купувала в літераторів. А щоб інтерес не згасав, треба було щодня (!) видавати продовження.
Я знаю, як це писати – з коліс. Я так писала «Королеву полину» – 7 місяців. Щотижня – розворот у газеті. Це треба написати доволі багато сторінок. І вже неможливо виправити сюжет, бо текст уже надрукований. У липні я ще не знала, як усе закінчиться у вересні… То була цікава робота, але ж я багато чого втрачала. Так, гонорар був. Але символічний. І не задля нього я писала.
У Бальзака не було іншої можливості. У мене – є. А якби не було? Це ж каторга! Це тільки здається, що вистачить сил та ідей, щоб заробляти літературою. Через рік це так набридне, що буде нудити від друкованого слова. Була я й журналісткою – позаштатною. Швидко набридло. Ну, не хочу я писати про те, що мені не цікаво! Можу, але треба переламати себе.
Творчість –інше. Це коли ти отримуєш таке задоволення від процесу, яке ніщо інше не може надати. Гра це чи засіб життя – неважливо. Гонорару радію тільки як факту визнання того, що написане чогось варте. Те ж саме – коли отримую премії і дипломи переможця літературних конкурсів. А коли читачі в захваті розповідають, як їм сподобалося, я по-дитячому радію, що вийшло! Знову – вийшло. Комусь це цікаво, тобто, я не нікчема в цьому житті.
Графоман – той, що має пристрасний потяг писати. Тож, за великим рахунком, усі письменники – графомани. Тільки одних читають, а других – ні. Межа нечітка. Мінлива. Графоман може перейти її і стати письменником. І навпаки. Усе залежить від здатності до творчості. Але ж сучасники категоричні у висновках: он той – графоман. І крапка. Сам не читав, але люди казали…
От тільки мені незрозуміло з плагіаторами. Якщо вони не мають потягу писати – то ж навіщо?.. Патологічне прагнення слави? Хворі люди…
Чи залишаться мої книжки? Може, і так. А може, і ні. Я про це не довідаюся. То чого ж перейматися? Ну, зроблю все, що можу, щоб хоч примірник десь був – у музеї чи в бібліотеці. Чи заблукав десь у інтернеті.
Чи буду маркером епохи? Це останнє, що зараз мене хвилює. Живу тут і зараз. А зараз мені цікаво писати. Мені є про що розповісти. Не цікаво – не читайте. Це мені дає радість, тож я буду писати. Написавши, утрачаю інтерес до написаного… У мене видано понад 10 книг. А ще більше – не видано. Хотілося б довідатися, чи сподобалось би це читачам. Ну, нам багато чого хотілося б..
5. Іноді рідні та друзі письменників зовсім не цікавляться їхніми творами, хоча інших авторів можуть охоче читати. Чому вони так поводяться? Що це – заздрість, презирство до творчості як такої чи щось іще? Чи повинен письменник у такому разі ображатися на своїх близьких і розцінювати це як зневагу до себе?
Уявіть собі: третій поверх, гілка дерева сягає балкона. По ній чоловік намагається добратися до нього. Це – необхідність. Чи ключі забув, чи рятує когось.
Це небезпечно. Ви з хвилюванням спостерігаєте за ним. Вам страшно: кожну хвилину може зірватися. Ви не знаєте цю людину, але хвилюєтеся за неї.
А тепер уявіть собі, що це – ваш син або чоловік. Або ще хтось, кого ви любите до нестями. Страшніше стає?
На порядок. На два порядки.
Ось так ваші рідні спостерігають за вами в іпостасі письменника. А раптом щось не те скаже або напише? А як це сприймають оточуючі? І чим більше аудиторія, тим страшніше. Болючіше. І ще одне: це вже не моя мама чи дружина, а зовсім інша, чужа жінка. І посміхаєтся вона не так. І говорить з іншою інтонацією. І це – страшно.
Краще – не знати. Ну, пише вона – і добре. Я радію здаля. Але читати написане – це випробування. Кожне слово, як голка, – болить, якщо щось не так. Може, усе так, але якось незвично…
Це ті, хто вас кохає. Рідні.
А якщо це ваш колишній бойфренд, сусід чи знайомий?
А може, йому нестерпно, що з вами трапився успіх? Ти диви, яка!.. Не буду читати – а раптом вона таки талановита? Не читав, не знаю…
Не ображайтеся на рідних.
Може, і накраще, що вони не читають. Якби читали – ви виважували б кожне слово, бо вони намагатимуться здогадатися, про кого це. Кого кохає героїня? Може, я чогось не знаю?
І викреслює письменник цілі сторінки про кохання, щоб не образити свою половину… Вигаданого кохання! Але ж чи доведеш?..
А заздрісник буде чіплятися до кожного слова.
Нащо вам таке? Найважче спростовувати до абсурду несправедливі звинувачення. Майже неможливо.
Не цікавляться – то благо.
Хай читають незнайомі люди. Вони – неупереджені.
6. Навіть освічений і не наївний читач любить твори зі щасливими фіналами. У житті далеко не все закінчується добре, то людині приємно хоч у романі чи повісті на хвильку втішитися тим, що всі помирилися, одружилися й розбагатіли. Чи практикуєте ви у своїй прозі хеппі-енди в надії сподобатися потенційному читачеві? А як треба писати, щоб твір із драматичним чи трагічним завершенням знайшов відгук у читацькому серці?
Закінчується так, як треба, щоб читач прийшов до висновку, який закладено в ідеї твору. Може, це хеппі, але точно не енд. Життя продовжується. Сьогодні я ставлю крапку тут. Але кожне оповідання чи роман можна продовжити, і, можливо, хеппі не буде уже наступного дня… Якийсь етап у житті героїв закінчився. Може, вдало. Може, просто по-іншому не міг. Але все може змінитися. Сподіваюся, що відчуття миттєвості життя, швидкоплинності та мінливості відчувається, і це запобігає ефекту «бразильського серіалу». Ну, це я так сподіваюся. Може, вони закінчуються не так, як чекали читачі. Роман «Вінок сонетів», написаний у співавторстві з Олександром Архангельським, одна читачка вважала незакінченим. Герої зустрілися. І все. А хотілося з цього місці детальніше. Куди пішли. Що вчинили. Як відбулося…
Читачка – з другої групи. Не рідна. Ви зрозуміли.
Узагалі, бажання обов’язкового хеппі-енду – питання спірне. Вражають більше трагічні фінали. «Заходять» – ще й як! «Лист незнайомки» Цвейга, його ж роман «Нетерпіння серця»… «Три товариша» Ремарка та й інші його романи – чи є там хеппі?
Мій роман «Така довга зимова ніч» (вибачте, що ставлю поряд – до слова прийшлося) – тиха трагедія. А я його вважаю одним з найкращих своїх романів…
«Вінок сонетів»: герої зустрілися. Але ж чи зможуть бути разом? Питання відкрите.
«Санта Лючія» – герої зустрілися. Намічається щастя: він запросив її поїхати з ним. Чи щось вийде? Мати каже: «Не вийде – повернешся». 100 відсотків щастя? Ніхто не знає…
«Королева полину» – то був заказаний редакцією хеппі-енд. Але ж недомовленість залишається. А читач чекав, що вона все розповість!.. Читач знає, а герой – ні. Може, і не взнає… А хотілося, щоб детально: як сказала, як зреагував…
«Круїз Стіксом» – начебто хеппі-енд. У героїні спростували смертельну хворобу. Це – головне. Але ж невдале знайомство з родиною батька, колишні проблеми нікуди не поділися. Треба відрізняти глобальні проблеми від швидкоплинних. Тож – такі хеппі…
Це я про ті твори, які були видані. А про ті, які ще чекають – розмова довша…
Нотатки до творчої біографії
Ночами під виття сирен якось не хочеться спати. Слухаю, чи не наближається до мого будинку чергова ракета. Укриття недалеко, але ж кожної ночі по 3-4 години проводити там… Ні. Може, мене мине… А в думках повертаюся в минуле.
Я мешкаю в тій самій кімнаті, що й півстоліття тому. Спочатку жила з батьками, потім – вони зі мною. У цій квартирі були дві бабусі, тато, мама, кішка Муська і я. Через рік Муська «вийшла заміж» за якогось дворового кота і не повернулася. Ще через рік померла «татова» бабуся. Потім я вийшла заміж, і нас знову стало п’ятеро. Через рік – шестеро. І кіт Марсик. Тісно. Так ми жили років десять, поки не померла «мамина» бабуся. Потім син поїхав навчатися і вже додому не повернувся. Потім пішов у засвіти батько. Потім – мати. Потім – кіт Марсик…
Цей самий двір, що й п’ятдесят років тому. Ще залишилися останки гойдалки, на якій так любив гойдався мій маленький син…
Це я до того, що нічого цікавого в моїй біографії немає. Консервативна, схильна до сталості.
Маленька дівчинка в школі – дика, самотня. Подруги – були, але такої, щоб була вірним другом – ні. Одна радість – музична школа. Там подобалося все.
Потім – музичне училище. Тільки-но на поріг – і я наче переродилася. Його повітря було цілющим: неприручена мовчазна дівчинка стала веселою, дотепною, сміливою, розкутою. Інший світ. Мій світ. Любила його до нестями.
Шлюб – ще один крок до щастя. Наче до того й не жила. Синочок – розумний, здібний, чудовий.
Чоловік вступив до інституту, і я про таке мріяла. Але поки дитинка не підросла, не могла здійснити це. Зате потім – стаціонар педінституту – музично-педагогічний факультет. Останній сплеск юності: 26-річна студентка з 5-річною дитиною ходить на лекції і не переводиться на заочне відділення, а із захватом навчається, весело на рівних спілкується з молодшими за неї на 4-10 років однокурсниками, і ще встигає працювати в музичній школі!
Подобалося все. Особливо там, де музика перетнулася зі словом: музична література й вокал.
Ніколи не було сумнівів щодо вибору професії: хотіла навчати грати на «піанінє» маленьких хлопчиків і дівчаток. Не помилилася – ще й досі працюю в тій самій музичній школі, тепер уже директором. Ніколи не мріяла бути виконавицею. Цікавило – й досі цікавить, – як знайти найкоротший шлях від твору до цих «смол блек бокс», де вхід у цю маленьку голівоньку, і як зробити, щоб «зайшло». У кожного – вхід різний: через логічне мислення, через музичний слух, через зорову пам’ять… Тобто, для лікування хвороби «невміння грати на піаніно» треба знайти найкраще, щоб через нього вводити знання… Ну, це вже психологія. І вона не набридає. Дивлюся на незнайомий музичний твір і вже знаю, як його найкраще подати, щоб «зайшов». Захоплююче почуття!
Тобто, тут усе гаразд. Отримала те, про що мріяла.
А література завжди була поряд. Спочатку – книги. Мати ховала й видавала їх, як нагороду, коли я закінчувала «вчити уроки». Я шукала, щоб додатково почитати. Не знаходила, бо ховалося вони кожного разу в інших місцях. Одного разу пощастило: знайшла схованку в шафі серед постільної білизни. Почитала – і поклала на місце. Але через кілька днів мати здогадалася й переховала…
Не давала мені – бо я була «запійна» читачка. Доки не дочитаю – ніяких уроків… І зір підводив.
Писати почала, як тільки навчилася виводити літери. Спочатку – вірші. Потім, років з 13-ти, – прозу. Оповідання. Був і роман – списала товстий зошит. Загубився з роками – і добре: зараз не в змозі була б це перечитувати…
Друкуватися почала, коли прийшла в «Степ». Спочатку – у газетах. Потім – у журналах. Згодом з’явилися власні книжки. Перша – «Изнанка счастья», 2003 рік. Потім – кожного року по книжці. У 2005 прийняли до НСПУ. У 2007 – перша нагорода: обласна літературна премія ім. Євгена Маланюка. На цей час дипломів назбиралося до 20 А може, і більше. Процес ще не завершений.
Завжди була в «Степу». Зараз очолюю це літоб’єднання. Є команда однодумців. Креативна, продуктивна, потужна. Є друзі. Тобто – усе гаразд. Склалося…
Дома – просто жінка. Дружина. Кухар. Швачка. Прибиральниця. Люблю це. Краще, ніж вдома, ніде не буває. Тобто – усе, як у всіх.
Про що писати? Письменників підозрюють у всіх подіях, про які вони пишуть.
Немає в мене ніяких подій. Стабільна, не змінюю роками ні…
Злукавила: змінюю. Зрадивши мене одного разу, людина більше не є моїм знайомим. Забуваю її навіки. Нічого з собою не можу поробити – пробачати не вмію. На щастя, приходять нові друзі.
Якщо припустити, що письменники пишуть про себе, то про мене багато не напишеш. Гучних подій не було. Мріяла про великі міста й далекі країни – жила в авіамістечку, де з кожним випуском льотної академії в далекі світи відлітали з льотчиками сотні дівчат, – не склалося. Не «відлетіла», не залишила батьків – я єдина дитина. Кажуть, єдині – егоїсти. Можливо. Але це ще й хрест і вирок.
На щастя, батьки жили довго – до 90 років батько і за 90 років – мати. Тобто, хай мої вороги не сподіваються, генетика в мене нормальна. Але не так багато залишилося жити, піклуючись тільки про себе й чоловіка. Не піклуючись навіть про кота: останній кіт, Марсик, прожив 21 рік, устиг потрапити до всіх моїх романів. Мабуть, йому в нас подобалося. Нового кота не заводжу: а якщо й він проживе стільки?.. Я ж не встигну забезпечити йому щасливе життя до кінця!
Найбільш ображає, коли кажуть: «Щоб це написати, треба його пережити».
І підозріло роздивляються: де й коли ж вона встигла все це пережити?
Наче й уяви не існує.
Уява – це клей. Його багато. Я беру своє життя, свої мрії, почуття, обставини, події, розбиваю на друзки, добавляю мрії, почуття, події моїх друзів і все, що чула й відчувала. Засипаю все це у велику каструлю з клеєм, добряче вимішую, ставлю на вогонь. Коли воно загусне – розливаю в химерні форми вигаданих сюжетів. Кришталеві друзки розтрощених надій грають у променях! Ось – частинка мене, крихітна, як намистинка. О! Ми тебе впізнали!.. У іншому куті – уламок мого дитинства. О! А казала – про себе не пишеш!..
Якби не було того чарівного «клею», якби не робила калейдоскоп з розбитого скла мого життя, як би я писала всі ці історії зради, кохання, ненависті, вірності, страху й щастя, пригод і розломів в душах? Адже звідти ростуть усі паростки нашої особистості.
Я розглядаю вас. Вслухаюся у ваші голоси. Ви всі мені цікаві. І немає гарантії, що завтра не напишу повість, де головною героїнею буде саме ця жінка, яка допитується: про кого ж ти написала це оповідання?..
І буде так, як я напишу.
