Різнобарв’я «Степу»
Часопис Кіровоградського
обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга
Полевіна
Текст підготував Олександр
Архангельський
Олена Трибуцька
Ніч України
На
сплюндрованих вулицях - ніч.
І
лиш вітер тихцем завиває,
Замітаючи
пилом узбіч
Меси
чорної жатву криваву.
Потойбіччя
ступило сюди
І
застигло у мертвих зіницях,
По собі звір
залишив сліди –
Він
тут був, ночі Князь темнолиций.
Вдвоїв
силу свою Сатана.
Від
безумства і ганьбищ ординських
Ріки
крові – лиш чара вина
Для
сухих, темних вуст сатанинських.
Він
ходив по тих вулицях сам,
Заглядав,
мов шакал, в мертві очі.
І
горіли над ним небеса,
Пошматовані
криком жіночим.
Він
спускався у темний підвал,
Хижо
скалячи лик чорно-сірий,
І
впадав в екзальтований шал
Від
нестерпного жаху катівень.
Та
найбільше він п’яно радів,
Як
вздрівав на тій смертній дорозі
Мертвих,
чорних, згвалтованих дів,
І
зітхав у солодкій знемозі...
Та
як яро світанок розцвів,
Він
гайнув у своє підземелля.
День
тужавів,
зринав, яскравів,
І
маліло, щезало пекелля.
І,
як день понад ніччю постав,
осіянно
постане Вкраїна.
Білу
тишу ранкових заграв
Трель будитиме – трель
солов’їна.
І
лунатиме піснь солов’я,
а не розпачу стогін й поразки.
І
ярітиме світла зоря
В бунчуках доленосних гетьманських.
Олександр Архангельський
4.5.0.
Suspilne.media «Усе спокійно» - так
розшифровується військовий цифровий код 4.5.0.
О,
скільки виплакано сліз –
вже
час і море переповнить…
А
орк неначе з дуба зліз –
все
пре і пре, аж в небі чорно.
Сирени
виють, грім гримить,
заклало
вуха від розривів.
Здається,
це остання мить.
Нема
і помислу про диво.
Та
раптом вщухло все, німа
настала
тиша – небувала.
То
Матір Божая сама
накрила
землю від навали.
І
спопелила орків в прах,
який
розвіяла по вітру.
Створила
найміцніший дах.
Оце
й є «зона безполітна»!
Сміються
син мій і онук:
«Ти
фантазуєш, діду. Звісно
міцний
наш щит – творіння рук,
які
тримають зброю міцно.
Ми,
мов атланти: на плечах
лежить
велична твердь небесна.
Хай
не стоїть сльоза в очах,
бо
наша сила щойно скресла.
На
зміну тих, хто в землю ліг,
достойні
прийдуть покоління,
ніхто
й ніколи щоб не зміг
народ
поставить на коліна»…
…Хоч
дійсність ніби й не така,
«чотири,
п’ять і ноль» в придачу –
умовний
код для вояка:
«усе
спокійно» – не інакше!
*
* *
Как унять мне душевный трепет
в час военной лихой поры?
Когда взрослые гибнут, дети,
когда жизнь сама – на разрыв.
Когда смерть за плечами, рядом,
когда выжить надежды нет.
Когда смотришь потухшим взглядом
на оставленный в жизни след.
Когда видишь: страна в осаде –
наяву, не в кошмарном сне.
Бьёшься люто не смерти ради –
ради жизни на всей земле.
Землепашец, а ныне – воин,
оду жизни твоей пою!
Ведь бессмертья лишь тот достоин,
кто себя не щадил в бою.
Назарій Назарів
*
* *
Коли
я тебе покинув мій доме
як
дитина покидає утробу
я
ще не вмів говорити
тепер
я вчуся
я
вивчаю свою мову
від
останнього слова до першого
на
стінах мокрих від сліз
я
виводжу твої літери пальцями
доме
за трьома горизонтами
доме
за семи ріками
ти
написаний стрічкою крові на обрії
грудневого
ранку я вийшов не озираючись
і
досі тебе не бачив
а
тебе всі бачать а ніхто не чує
а
ти ночами у мене в вухах – піснею
а
ти ранками на моїй стежці – подорожником
і
я не знаю як забрати тебе з собою
якщо
вирвати ти засохнеш
а
лишити -- тебе затопчуть
Людмила Ніколаєвська
«Стефанія,
Стефанія, Стефанія»!
Все співає надихає, душу гріє…
Світ милується весняним цвітом,
Біля вирви вже тюльпан розквітнув.
І хоча запеклий бій над гаєм,
Та життя завжди перемагає.
Все вирує, все квітує, рум’яніє…
Від краси відроджуються мрії.
Оживає віра, світла радість,
Хоч рашисти злісно гасять з «Градів».
Злість ворожа вельми зрозуміла:
З нею ворог ниций і безсилий.
«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
Розцвітає поле, а вона сивіє…»
Заспівай же, мамо, мені колискову,
Хочу я почути твоє рідне слово».
Пісня вже луна за небокраєм
І жагою щастя серце крає.
А сміливий, відчайдушний вигук,
Ніби смерті й безнадії виклик.
«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
Все святкує, оживає і радіє.
Пісня полонин, озер, урочищ…
«Калуш-гурт»
уславив край свій отчий.
Оплески бурхливі враз здійняли.
Радістю всіх друзів об’єднали.
«Стефанія,
Стефанія, Стефанія!»
Вітер перемоги
дужче віє.
І надія, мов джерела, чиста,
І така бажана й урочиста.
Файний гурт, на вишиванку схожий.
Спів Вітчизни – спів непереможний.
Надія Чичкан
* * *
Сирени
виють в унісон,
Мов пси скажені, хижі, ниці.
Шкода,
це не жахливий сон,
В якому зайві українці.
Де вал вогнений по містах –
Комусь зачистка територій.
З‘явилось
безліч неспроста
Таких гірких людських історій.
Чуттів давно уже
нема –
Вони ущент перегоріли.
Лиш
мрія тліє: щоб війна
Понадривала швидше жили.
Душа
у пломені ізнов,
Тому й сонет не про любов.
* * *
Вдивляюся
в небо і з ним розмовляю.
Крилаті
ракети, що небом
літають,
Розруху
і горе на крилах несуть.
«О, небо, якби ж їх назад
розвернуть!
Нехай бомбардують чужинців міста –
Над ними хай курява стане густа,
Щоб ті, хто в безумстві направив сюди,
Й самі не уникли лихої біди».
* * *
Погане
вже давно набридло,
В
нас спокій вкрали весняний.
Оцій війні кінця не видно…
Немов у казці неземній,
Спокійний,
без сирен світанок,
Рожеві
квіти у росі,
Вечірній
зоряний серпанок…
Усе, неначе уві сні…
…Пройшовши крізь війни сум‘яття,
Цінуємо своє життя,
Як
розкіш, де горить багаття
Любові,
щастя й
майбуття.
Максим Липкан
Звичайний день
Накрапав
холодний дощ. Безліччю голок він колов обличчя молодого вояка, яке було вкрите
густою бородою та сіткою обвітрених зморшок. БМП хитався на нерівній,
пошматованій мінометними обстрілами окупантів, дорозі. Пролунала команда
«Стій!», броньована машина зупинилася поблизу дорожнього знаку «Буча». «Це ж
треба, – подумав вояк, – а я й не знав про це містечко; як же прикро, що я
дізнався про нього ось так».
Навкруги
було тихо, навіть пташки мовчали, а десь там, здалеку, уже виднілися руїни.
– Обережно,
хлопці, хоч нам і відомо, що ці свинособаки втекли звідси, та дідько його знає,
можливо нам збрехали, або недогледіли. Рухаймося повільно, – подав команду
лейтенант.
Двигун
коротко заревів, і важка машина рушила з місця. Чим далі вони їхали вглиб
містечка, тим більший спектр емоцій долав їх. Сум, жах, розпач, гнів викликало
те, що залишили після себе ці російські покидьки. Зруйновані будинки лякали
своєю порожнечею, бо їхні власники лежали долілиць, немов у останнім поруху
припавши до рідної землі, що заплямована їхньою власною кров’ю.
Від
побаченого карі очі молодого воїна набралися слізьми. Російські «солдати» діяли
ще гірше, ніж нацисти. Звичайних, ні в чому не винних людей розстріляли біля
їхніх домівок, зав’язавши їм
руки за спиною та поставивши на коліна. Чоловіків, жінок, старих, навіть дітей.
У полі зору
солдата трапився будинок, який зберігся краще від інших, тож вояк наказав
зупинитися біля нього – раптом там хтось є живий. Хоч будинок здалеку здавався
неушкодженим, при наближенні стало видно, що жодного цілого вікна в ньому не
було.
Вояка
зустріли скрипучі двері, які гойдалися на одній верхній петлі під тиском
протягу. Перш за все він пильно оглянув вхід, чи немає часом розтяжки або інших
пасток. У передпокої стояла невелика шафа з різноманітним взуттям. Схоже, тут
жила велика сім’я. Всередині будинку панував хаос: розбиті на друзки меблі та
побутова техніка були потрощені будівельними уламками, які нещодавно слугували
стелею та стінами.
Вояк
вигукнув:
– Це збройні
сили України, є хто живий?
Але у
відповідь чулося тільки шелестіння протягу та скрип вхідних дверей. Він зайшов
до невеликої, схожої на дитячу кімнату. Посеред неї лежав пласт від стелі,
з-під якої виглядала дівоча кисть – бліда, з напівстертим манікюром. Біля руки
був нотатник зі шкіряною обкладинкою, тож здавалося, що дівоча рука тягнеться
до нього.
Спрямувавши
погляд у діру в стелі, воїн хапнув ротом повітря і з шумом видихнув. Крізь діру
було видно хмарне небо, яке ніби в жалі проливало сльози. Упевнившись у власній
безпеці, вояк схилився та підняв з підлоги книжечку. Розгорнувши його, він
зрозумів, що тримає в руках щоденник дівчини-підлітка. Стан нотатника здивував
його: жодних ушкоджень, навіть не змок, хіба тільки пилом припав.
Він почав
обережно гортати сторінки.
23 лютого 2022 року.
7:05. Доброго ранку, дорогий щоденнику, а втім хіба він
добрий, коли з самого ранку небо таке сіре, що повіки самі наповзають на очі.
До того ж мені час збиратися до школи.
7:45. Усе, я вже в школі, і, як завжди, у числі перших;
мої однокласники полюбляють запізнюватися, та я, мабуть, теж могла б
спізнитися, якби мати не вигнала мене з хати копняками під зад.
8:45. Нарешті це катування скінчилося. Проте знижений бал
я таки отримала. Бачте, нашій ропусі в окулярах здалося малоймовірним, що я
сама виконала вправу. Дійсно, я списала в нашого відмінника Олега. Той хоча б
попередив, що та вправа із зірочкою!
12:15. Велика перерва. Я мала б пообідати, але мені
зіпсував апетит один неук –
запропонував мені зустрічатися. Ім’я його вказувати не буду. Я пишу це через те, що я не
надто добре знаю своїх подруг. Полінка виказала своє невдоволення, що я йому
так різко відмовила. «Могла б ним крутити, як тобі забажається, а ти взяла й
викинула халявний гаманець». Отакої, Полінко, бідні твої колишні та майбутні чоловіки!
14:10. Ух! Нарешті я вдома! Лежу в своїй кімнаті, так
хилить у сон. Дощ заколисую – барабанить по підвіконню та по даху.
20:50. Усе, день пройшов – звичайний день.
24 лютого 2022 року.
10:05. Ніколи не думала, що таке трапиться в моєму житті.
Війна! Кому вона взагалі потрібна?..
Вояк згорнув
щоденник так, що його долоні склалися в молитовний жест, а нотатник опинився
затиснутим між долонями. Якусь хвилинку він постояв мовчки, схиливши голову, а
потім, звертаючись сам до себе, уголос промовив: «У наш час війна потрібна
тільки божевільним».
Ольга Полевіна
Золотий
вогонь
Дівчинка сиділа на підвіконні й дивилася, як сходить
сонце. Не поворухнулася,
навіть коли мати торкнула її за плече.
– Оленко, що ти там бачиш?
Дівчинка промовчала.
– Ходімо снідати, – зітхнула мати.
Вона сумно пригорнула дочку.
Знову це!.. Їноді вона ось так сидить і про щось думає, і тоді краще її не чіпати. Потім
усе
минається…
Як тоді…
– Перекажи Лізиній мамі, нехай сьогодні
сидять вдома,
– дивлячись
в очі матері,
казала у той жахливий день дівчина.
Та здригнулася від її погляду – було в ньому щось таке…
Лізі було два рочки, і вона, побачивши Оленку, завжди тягнула до неї рученята.
Звичайно ж, нічого вона сусідці
не сказала – як пояснити, чому тій не можна виходити з
дому? Тому
що на її дивну доньку щось накотило?
Саме це вона старанно
приховувала від усіх…
А опівдні сталося лихо:
прилетіло… На площу, де було так багато людей.
Був обстріл… Ліза загинула, а її мамі відірвало ногу…
Плачучи, вона пригорнула доньку
до себе.
– Я ж тебе просила –
перекажи… – тихо промовила Оленка.
– Як ти могла про це
знати?! Що ти бачила?
Дочка не відповіла, тільки сумно
подивилася на неї.
– А що ти
бачиш тепер?
– Я бачу вогняні стріли. Вони всі
летять туди, – Оленка
показала на схід. – Їх багато. Я хочу їх зібрати в одне…
– Навіщо?
– Багато людей бажають
смерті одному чоловікові.
Багато людей по всьому світу.
Я бачу, як народжуються вогняні стріли, але вони некеровані. Вони не знають,
куди летіти… А я можу їх усі направити…
«Знову ця маячня, – подумала мати. – Треба відвести дочку до
лікаря… Але ж тоді всі дізнаються, що вона не така, як інші!».
– Мамо, якщо всі люди цього
бажають – це не може не відбутися…
– задумливо проказала дівчинка.
Нарешті він
один. Треба прийняти душ – змити всі погляди, усю чужу енергію, яку він фізично
відчуває. На людях він упевнений і непохитний. Тут, перед великим дзеркалом,
ставав самим собою
– старим,
зморщеним чоловічком з рідким волоссячком.
Хоча… Зараз він краще виглядає,
ніж у молоді роки! Зараз він перетворився зі страшненького губатого молодика,
якого обминали красиві жінки, на звичайного старого. І гарні, і негарні – усі стають старими! Але
його старість – велика! Він досягнув таких висот!.. Він майже править миром!
Він гордовито підняв голову,
оглядаючи себе в
дзеркалі.
Але дзеркало не обманювало – не те, що його оточення!.. Паскудно виглядає –
старий,
огидний… Одяг дещо приховує,
але зараз, без нього… Немає чим пишатися…
Ну, то й що?! Так, він такий. І весь
світ за це заплатить. Він поставить цей
світ догори дригом
і примусить вважати його сильним і красивим. Недарма натовп лікарів день і ніч
слідкують за його здоров’ям, косметологи, кравці, візажисти – за тим, як він
виглядає! А науковці продовжують шукати для нього засіб вічного життя.
Але ж… Та жінка, багато років
тому… Вона, з презирством дивлячись у його близько розташовані
беньки, відверто
насміхалася
над ним…
Дурепа!.. Давно померла, не
взнала, яким він став… Не встигла усвідомити, що втратила…
Образа залишилася. І він мстився – кожній, кожному, усьму Всесвіту.
Але Всесвіт так само з презирством дивився на
нього.
Всесвіт… Щось пішло не так.
Поразка за поразкою…
Він, як був, голий, пройшов до кабинету – закортіло підслухати,
що кажуть підлеглі. Знали б вони, що в
кожному
приміщенні
встановлена камера!
Він утупився в екран.
Щось сталося! Якісь вони стурбовані й
розгублені!
Він умикнув звук.
– Капець! Я не знаю, як про
це доповісти – гінця з такою звісткою страчують!
Вони жахнули по Кримському мосту! Тільки що! Там таке робиться!..
Він кілька секунд намагався
зрозуміти. Обличчя наливалося
кров’ю. Зміст почутого починав
доходити до свідомості.
Він підвів
очі до стелі – і раптом побачив, як скрізь неї на нього ллється вогняний потік.
Він усе збільшувався, охоплюючи пламенем голову, – і раптом щось трапилося. Гострий біль пронизав його
наскрізь.
Останньою
майнула думка: «Вони
ж самі не посміють зайти до нього!.. І на ранок знайдуть його на підлозі – мертвого!.. Таке вже з кимось було… Але з ким?!
Згадати, згади!.. Інакше…».
Падаючи, він ніби побачив себе збоку: голий, огидний, з
розкиданими руками й ногами…
Олена відвела погляд від вікна й утомлено зітхнула:
нарешті їй це вдалося. Золоті стріли злилися в один потік, і той заполонив усе небо. Вона фізично
відчула, як ця лавина вогню вдарила в ціль. І зникла, залишивши по собі тіло нікчемного
чоловічка зі
скуйовдженим волоссячком,
який вважав себе безсмертним…
