Різнобарв’я «Степу»
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім.
В.Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Олександр
Архангельський
* *
*
Від невтішних новин не сховаєшся,
ніби страус, – не знайдеш піску…
Звідусіль пре орда, насувається,
нам пророчить погибель близьку.
У ординців очниці порожнії
і чоло від природи низьке…
Пухне труп в бур’яні придорожньому.
Тож хіба сподівавсь на таке?..
Розграбовані села, зруйновані,
в порох стерті прекрасні міста.
Та стоять українці – згуртовані,
закипає в серцях гіркота.
Гнів бурлить, піднімається хвилями.
Міцно б’є безпощадна рука…
Вже вертають лелеченьки з вирію,
отже, добра нас звістка чека.
Не одні ми – і все отим сказано.
Зійдуть зграї лихі нанівець.
І міста відбудуєм наразі ми.
Згине мордор – і хай йому грець!
* *
*
Кожного дня прокидаєшся з трепетом:
що там, на фронті, новини які?
Суне навала – із ляскотом, лементом.
Та ворожда прогляда крізь віки.
Люта ненависть плюгавого фюрера,
хижа ординська до знищень жага.
Битва з драконом Святійшого Юрія –
наша війна. Не ступала б нога
ворога підлого, ворога лютого –
в мирі жили б з усіма на Землі.
Нині ж в лісах на злодюгу полюємо,
танки б’ємо, літаки й кораблі.
Скільки ж у орків заліза наклепано!
Скільки ж гарматного м’яса у них!..
Та негаразд щось у мордорі з клепкою,
тож і доводиться бити під дих.
* *
*
Все сунуть орки, сунуть на Донбас –
нових ординців зграї нескінченні –
і гатять, гатять, гатять раз-по-раз…
Неначе тромби, перекривши вени,
заполонили простір навкруги.
І виють, мов голодні пси, сирени.
Розправу чинять люті вороги
над тим, що вбогим їм не до вподоби,
де лад, і тиша, й спокій навкруги.
Яряться дикуни в безсильній злобі.
Безумний вождь їх гонить на забій
отарою безрогої худоби.
Лихі, вони на нас творять набіг.
Їх зупинить – така планета наша,
інак натворять ще немало бід.
Тож випита уже до донця чаша
і Рубікон перейдено уже…
Хоч Перемога дорого заважить,
невже є в
когось сумніви? Невже?..
8 травня 2022 року від Різдва
Христова. Війна…
Темно-червона мапа,
бо звідусіль: «Тривога!».
Лапа кігтиста лапа!..
Бог нам стає в підмогу,
благо шле й порятунок.
Ворог нам труїть мізки –
сіє смертельний трунок,
смерчем вогненним бризка,
змішує лжу і правду,
чорним фарбує біле,
силою рушить право,
в друзки руйнує ціле.
Ти вже і не людина –
просто тварина Божа.
Цю пережити б днину…
Ворог на «нуль» нас множить.
Тільки не ту науку
орки вивчали в школі.
Множимось в дітях, внуках
й колом стаємо в горлі!
Най би їм теє свято,
най би їм «перемога»!..
В орків ракет багато,
люті й запалу злого.
Хочуть загарбать землю?
Падлом у неї ляжуть!..
…Колір червоно-темний –
в суміші кров і сажа…*
* *
*
«Джавеліни»
– по танках –
душі вмить в
піднебесся…
Воріженьки,
отак от –
за наліт на
Одесу,
за атаки на
Щастя
і за напад
на Харків.
Ось таке
наша «здрастє».
А чи
вистачить танків,
вертольотів
і «МіГів»?
Бомбардують
ізранку
місто
Архистратига.
Ніби ворони
чорні,
понад містом
кружляють.
Тільки
«Стінгер» моторний
наші шанси
зрівняє.
Тож не плюй
проти вітру –
потім буде
морока.
«Байрактари»
з повітря
б'ють
нещадно по орках.
* *
*
Коли закінчиться війна,
ми зберемося разом знову
живі, веселі і здорові, –
коли закінчиться війна.
Коли закінчаться бої,
вояк повернеться додому.
У піч, гора металолому,
коли закінчаться бої!
Коли замовкне вий сирен,
забудем знову про підвали –
нічого ніби й не бувало, –
коли замовкне вий сирен.
Коли почуєм в небі гул,
ми перестанемо лякатись,
й хреститься вже не буде мати, –
коли почує в небі гул.
Коли навіки вщухне грім,
ми не пробачимо ординцям
ні звірств, ні люті, ні «гостинців», –
коли навіки вщухне грім.
Коли останній орк впаде,
ми порахуєм наші втрати –
дітей, жінок, старих й солдатів, –
коли останній орк впаде.
Коли настануть мирні дні,
ми відбудуєм все довкола,
і підуть діти знов до школи, –
коли настануть мирні дні.
Коли закінчиться війна,
героям воздамо ми шану,
загоїмо криваві рани…
…Коли ж закінчиться війна?..
Назарій Назарів
* *
*
Вітчизно
ти лишилася далеко
твої
морози і серпнева спека
вітчизно
ти лишилася далеко
густий
спориш тоненький верболіз
мілкий
ставок зелений літній ліс
густий
спориш тоненький верболіз
блакитне
небо в дзеркалі води
високих
яблунь золоті плоди
блакитне
небо в дзеркалі води
мій
болісний і найдорожчий спомин
уздовж
Дніпра хиткий маленький човен
мій
болісний і найдорожчий спомин
черешні
й вишні рано відцвіли
укрили
пелюстки старі вали
черешні
й вишні рано відцвіли
напровесні
на квітці перший джміль
і
ліс що заховався серед хвиль
напровесні
на квітці перший джміль
і
на Різдво
горіхова кутя
прожито
все колись без вороття
і
на Різдво
горіхова кутя
Колискова для бомбосховищ
не
плач не плач ти бачиш я з тобою
ми
слухаємо вдвох відлуння бою
не
плач не плач поплач і перестань
ми
вийдемо і розцвіте каштан
то
правда все що нам здавалось снами
ми
живемо й війна живе із нами
от
Паска
вже прийшла до нас з вербою
не
плач не плач ти бачиш я з тобою
скажи
мені чи щось тобі болить
як
жаль що я не можу ізцілить
ми
вийдемо і розцвітуть каштани
щось
поболить і потім перестане
і
Паска
проминає із вербою
війна
лише лишається війною
ти
плачеш довго вже немає сліз
над
нами в небі мчить Великий
Віз
Великий
Возе Богу відвези
цю
крапельку дитячої сльози
не
плач не плач ти бачиш я з тобою
я
плачу теж плакучою вербою
та
я засну і ти собі засни
прокинемось
–
і
вже нема війни
Людмила
Ніколаєвська
* * *
Тиша… Знову над містом тиша.
Сонце в небі. Дме вітерець.
І надія одна – скоріше б
цій триклятій війні кінець.
Ось старенька спішить за хлібом.
Ось милуються молоді,
Обнімаються ніжно, ніби
Це кохання – виклик біді.
Ось в колясочці юна мати
Колисає своє маля.
Сон спокійний у немовляти,
Бо ж в обіймах весни земля.
Поруч бабця молить затято,
Щоб живим повернувся син.
Просить Господа врятувати:
Він же в неї один, один…
Ненадійне оте затишшя.
Знов «тривога» бере в полон.
Та розкішно квітує вишня,
Ніби смерті лихій на зло.
* * *
Все розцвітає, прагне жити!
Та всюди лихо, йде – війна.
Страждають і старі, і діти,
Страждає зраджена весна.
Там, де ще вчора на осонні
Так красно яблуня цвіла,
У неньки посивіли скроні:
Війна синочка відняла.
Жорстока, хижа вража сила
Спалила яблуню дотла.
І серце горем обпалила
У сутичці добра і зла.
І в груди біль пекучий тисне,
Не вистачає навіть слів!
Чекає помста терористів,
Недолюдків – чекає скрізь!
І янголяток без причини
Спалило полум’я війни –
Таких беззахисних, невинних…
Тож завинили чим вони?
Воно ж хотіло жити, жити
Безгрішне мамине дитя…
Та славить Бога щедрий квітень,
Нове даруючи життя.
«Гнів святий закипає в грудях…». Диптих
Соль-дієз над всією моєю країною….
Ольга Полевіна
1
А ми й не знали, що були щасливі!..
Дзвінкі колоратури солов’їв…
Так веселково колосяться ниви
Мрійливий вітер віє із гаїв…
А ми й не знали, що так вабить тиша,
А рев «тривог» гнітить і досаджа.
А ми й не знали, що так спокій тішить…
А вий ракет крилатих – справжній жах…
За що? Навіщо? Роз’ясни нам, Отче!
Невже насправді наша в тім вина?
Лихий важкі часи нам напророчив,
Мов злодій, в долю вдерлася війна.
Та наші вояченьки – хлопці браві!
На захист встали – вперті, сильні, злі.
Ворожі зграї – підлі та лукаві –
Конатимуть усі в сирій землі.
А ми й не знали, в чому наша сила!..
Кар’єра, злото, влада – то сміття.
Війна зміцнила наші дужі крила
Для віри в Перемогу, для життя.
2
Соль-дієз над моєю
країною….
Соль-дієз, мов бентежний
клич…
І розверзлась над
Україною
Беспросвітна дикість
сторіч.
Захлинаються злістю
«Гради»,
«Смерч» шалений нищить
красу.
Є прощення вам? Підлість,
зраду
Не простить і Господній
суд.
Гинуть діти, маленькі
діти!..
Дим над згарищами встає.
Цінувати б прекрасне,
любити,
Берегти, як життя своє.
Миротворці, добра месії,
Не тримаймо у серці зла.
Та мерзенна ница росія
Прагне знищити все дотла.
Щоб загарбати наші землі,
Подолати свободи злет.
Сподівання орків даремні
–
Не спинити їм рух планет.
І летять, летять
подарунки –
То ракети, то зливи бомб.
Та, мов блискавка, спалах
думки:
З нами Правда і з нами
Бог!
То ж прощення не ждіть.
Не буде!
Вам на гріб не встановлять
хрест!
Гнів святий закипає в
грудях:
Над Вкраїною – соль-дієз...
