Леді література – дама жорстока…

 

Газета  "Народне слово" опублікувала статтю очільниці "Степу" Ольги Полевіної про 

 літературні премії

 

Леді література – дама жорстока…

Медалі, дипломи, грамоти, відзнаки…

Приємні речі, погодьтеся! Хтось колекціонує для розваги свої

здобутки, для когось це принципово й необхідно, а хтось намагається

монетизувати свій дар.

Нічого поганого в цих прагненнях немає. Перемога в літературних

конкурсах – це привід довести самому собі (та й оточуванню не завадить), що

ти чогось вартий.

Інша річ, що подібні змагання породжують заздрість, ненависть,

образу, пекучу рану самолюбства та інший негатив.

Тож чи потрібно нам це?

Потрібно. Бо висока ідея конкурсу – знайти генія і показати його світу.

Але вона майже недосяжна.

Як я собі уявляю ідеальний літературний конкурс? Утопія, зрозуміло,

але ж…

По-перше, це повинно буте радісне змагання, бо висування – уже

честь. Аякже! В області сотні тисяч людей, а в письменницькій організації,

куди йде суворий відбір, усього три десятка. Ще пара сотень мешканців тихо

пописує вірші – хтось краще, хтось гірше. Може, і добре, але ми про це

нічого не знаємо. Тобто, у порівнянні з усім населенням ті, хто має здібність

писати – це невелика частка.

Якщо це конкурс рукописів, номінантів може бути багатенько. Якщо

конкурс книжок – то… Не всім, хто пише, щастить видати книжку, і якщо

вона у вас є, то ви переходите на новий рівень. Якщо вас висунули, то це вже

перемога. У порівнянні з тими тисячами, які ніколи в житті не зможуть

опинитися на вашому місті. А ще треба взяти до уваги, що не всі книжки

(зараз, маючи гроші, видатись не складно) можуть бути висунуті, бо,

розумієте, є певний рівень творів…

Це я до того, що номінанти мають усі підстави пишатися тим, що

беруть участь у змаганні. І про них треба сповіщати суспільству. А це –

безкоштовний піар, який беруть на себе організатори конкурсу.

Було б добре так спланувати, щоб кожен (!) щось приємне отримав. І це

не тільки матеріальні блага.

Наприклад: обласна премія імені Євгена Маланюка. Два місяці йде

обговорення творів. Жодне видання не відхилить статтю про номінанта. Про

те, що є такий автор, що він написав книжку – про любов чи не про любов.

Цікаву. Читайте, робіть ставки, хто переможе.

Користуйтеся нагодою! Спланований піар. Коли ще про вас напишуть у

такій кількості! Можна не одну статтю оприлюднити. Можна – інтерв’ю з

автором. Маєте законне право – ви номінант.

І ще – зустрічі з читачами. Дайте авторові аудиторію, і він запам’ятає

на все життя ці шалені два місяці, коли про нього писали, показували в

новинах, слухали на зустрічах. І це той бонус, яке дає «номінантство». А

якщо ще отримає премію, то… Ну, то вже милість Божа. Треба, щоб уже

тільки заради цієї уваги хотілося бути висунутим.

Був час, коли я виконувала обов’язки голови НСПУ. Ми

організовували зустрічі по номінаціях, окремо: поезія (2-3 автори), проза,

публіцистика, літературознавство. Не оціночні виступи – просто автори дві

години спілкувалися з читацькою аудиторією. Їм приємно, а мені як члену

журі корисно: автор як на долоні, коли хвилин сорок спілкується з людьми.

Має час, щоб представити свою книжку, розповісти про себе, почитати

твори. І це – наголошую! – не оціночне дійство, а зустріч із читачами.

А в нас як? Тривожне мовчання-очікування. Не без того, щоб якась

статейка від друзів побачила світ. Напередодні засідання кумедна зустріч: усі

номінанти-суперники й члени журі. Кожен, як на іспиті, 3-5 хвилин «робить

доповідь». Приводить друзів, які горяче доводять, що НН* – чудова людина і

цікаво пише, а інші – так собі. Чим більше друзів приведеш, тим більше маєш

шансів. Читачів на цих зустрічах майже немає. Уся комедія – для журі.

Потім – вибух. Маса публікацій про те, як несправедливо дали премію!

Треба було не тому!.. На вручення приходять тільки переможці. Ображені

тяжко переживають… «Кровава» премія. Кропивницький «Нобель».

А як ви гадали? Три номінації. На кожну подають 3-5 книжок. Усього

10-15 авторів. Нагороду отримають тільки троє. А ви не були готові, що то не

ви? Тоді не треба дозволяти подавати свої твори, якщо такі амбіції і слабкі

нерви… Леді література – дама жорстока.

Все повинно бути до того. Вручення – свято. Номінанти – з гідністю (а

не смертельною заздрістю і образою!) отримують свої дипломи (перестали

давати, бо не приходять. Смішно!) Це – гра. Ну, наступного року

переможуть. Усі, хто того варті (і не дуже), у решті-решт можуть стати

лауреатами.

Кілька слів на захист журі. Обвинувачують у некомпетентності,

прихильності до деяких номінантів, а головне – що не читають усі твори.

Не без підстав, але… Для тих, хто не розуміє – то велика робота на

громадських засадах: 10 томів прочитати (не цікавого!). Як платять, так і

читають. І хоч би коли подяку дали членам журі, які опиняються в непростій

ситуації, бо всі ж знають одне одного!

Я за незалежне журі. Трьох незнайомих митців вистачить. За невелику

плату хай напишуть рецензії, де викладуть свою точку зору на анонімний

твір. Корисно для авторів? Дуже!

А якщо видати невеликий альманах з уривками творів переможців, то

участь у конкурсі буде й почесною, і бажаною. Бо про всіх написали, з усіма

зустрілися, дали професійну оцінку, залишили слід у вигляді альманаху (а то

гроші розібрали – і все. Як ці витрати пояснити нащадкам?).

У цьому плані Міжнародна премія короткого оповідання ім. Василя

Портяка мені подобається: гроші отримає один, але ж 15 авторів-фіналістів

обирають для збірки, яка буде в бібліотеках. Звісно, подаються твори до

сотні авторів, але ж шанси є, якщо аж 15 (не 3!) отримають бонус. У мене три

такі збірочки. Серія. Однакові обкладинки й обсяг, тільки різні роки.

Тож потрібні літературні премії? Потрібні! Але організатори повинні

подбати про всіх. Хай кожен отримає свою частку аплодисментів. Хай премії

стають сходинкою для всіх авторів, можливостю визнання, піар-компанією.

Сергій Лисенко створив премію імені свого батька Віктора Лисенка,

цього року вчинив безпрецедентну акцію: усім номінантам надрукував по 20

примірників поданих рукописів! Не думаю, що так буде кожного року, але це

шляхетно! Велика подяка йому. Завдяки цьому 5 книжок вийшли друком, а

могли б залишитися рукописами, які… горять, ще й як!

Щоб премія була престижною і вважалася професійною, непогано було

б визначитися з номінаціями, бо є 3 місця, а номінацій немає.

Така ж сама історія з новоствореною премією ім. Володимира

Панченка: можна подавати все. А як судити будете, поважне журі? Як

обиратимите, що краще – колесо, кардан чи лобове скло? Яка красуня краще

– 5, 10 чи 25 років? Комусь попаддя подобається, а комусь – попова дочка…

Роман, вірші, дитяча література – у них різні художні засоби, тож як їх

порівняти? А, ви визначите лише «майстерність»… Ну, удачі й наснаги…

Премії – це добре. Навіть недосконалі, навіть ті, що не використовують

весь можливий потенціал. Над цим потрібно працювати. Зробити їх більш

святковими – для всіх – можливо. І не затратно. А головне, щоб вони ставали

сходинкою для видання книжок. Із цим поки що не дуже…

Отримувати їх приємно. У мене – до трьох десятків різних, а все одно

не набридає. Це – гра. Так до неї і ставтеся, щоб не заробити інфаркт.

Але головне журі – це читачі. Якщо вас читають і купують книжки, то

дипломи й відзнаки – тільки останній штрих у вашій творчій долі. Знаю

отримувачів премій, чиї книжки цнотливо і недоторкано стоять на полицях

книжкових крамниць і бібліотек…

Ольга Полевіна