"Цієї собаки нам не позбутися"...
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 123-ій випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
КАЗКИ ДЛЯ ДІТЕЙ І НЕ ТІЛЬКИ…
Про принцесу, яка обрала колоски
Принцесу Айю із раннього дитинства навчали безлічі наук. Діти служниць весело гралися, а маленька принцеса сиділа за книжками.
– Мамо! – одного разу запитала вона королеву матір. – Я хочу погуляти з дівчатами! Навіщо мені знати стільки іноземних мов?
– Коли ти станеш королевою, до тебе з усього світу з'їдуться гості. А ти маєш розуміти, про що вони говорять.
– А навіщо мені вчитися музиці?
– Коли у твоєму замку відбуватимуться змагання музикантів та співаків-трубадурів, ти повинна будеш дати нагороду найталановитішому. А як ти це зможеш зрозуміти, коли не будеш сама вміти грати й співати?
– Навіщо мені потрібні математика, географія, астрономія і ще багато різних наук? – плачучи, питала Айя. – Ніхто з дівчат цього не вчить!
– Ти будеш керувати королівством, тож повинна бути освіченою. Ці дівчата ніколи не стануть королевами, і їм ці науки вивчати не обов'язково.
– А навіщо мені фехтування? Вся ця зброя, шоломи, кольчуги, лати? Я ж не вершниця, не лицар, не вояк?
– Коли тебе покохає король-лицар, ти супроводжуватимеш його навіть на війну! Ти будеш гідна стати дружиною лицаря, бо ж усі королі – лицарі!
Маленька Айя зітхала і йшла на урок...
Разом з нею підростала Ута, донька служниці. Айя з нею подружилася. Неприваблива Ута заздрила принцесі, у якої були і багатство, і краса, і доброта.
І ось настав день, коли Айю посватав прекрасний принц із сусіднього королівства. Він почув про її розум та красу.
Айя зібралася їхати до нареченого. Разом з нею вирушило в дорогу багато слуг. Ута теж попросила взяти і її.
Тітка Ути була чаклункою. Вона знала, як Ута заздрить принцесі, і сказала їй:
– Ось чарівний гранат, коли ви разом з принцесою його з'їсте, то ти станеш схожою на неї, а вона – на тебе. Але пам'ятай: якщо принц здогадається, що ти не справжня принцеса, – чари розвіються.
Ута зраділа. Вона була впевнена, що, коли стане такою ж красивою, ніхто ні про що не здогадається.
І ось у дорозі Ута подала принцесі чарівний плід і сказала:
– Я ніколи такого не куштувала. Поділися зі мною.
Добра Айя віддала їй половину. А на ранок дівчата не впізнали себе: Уту служниці вбрали в золоту сукню Айї, і та не могла надивитися на своє відображення в дзеркалі. А принцеса Айя змушена була одягти одяг служниці.
Гірко заплакала Айя: вона зрозуміла, що її зачарували. І поскаржитися нікому – хіба їй повірять? Ось тільки слуги помітили, що принцеса стала злою, дратівливою та жорстокою.
Назустріч кортежу виїхав наречений – принц. Його золотий шолом блищав на сонці, а поряд з ним скакали на конях його лицарі в латах, зі списами і мечами. Обидві дівчини відразу закохалися в нього. А він не зводив очей з прекрасної принцеси, на яку перетворилася Ута.
Принц звернувся до неї із люб’язною промовою, але вона не знала його мови і не змогла їх зрозуміти. Їй залишалося лише посміхатися. За неї відповіла Айя.
– Ти розумієш нашу мову? – подивившись на непримітну прислужницю, здивувався принц.
На бенкеті Айя стояла за стільцем Ути, яка жадібно їла тістечка і ніяк не могла зупинитися. Принц із подивом поглядав на неї, але та продовжувала руками хапати їжу і рукавом витирати рота.
Принц наказав принести лютню і запропонував їй заспівати, адже він багато чув про таланти принцеси. Ута навіть не знала, як її правильно взяти, тож віддала лютню Айї.
І тоді Айя заграла та заспівала. Вона співала пісні своєї країни, у яких ішлося про те, яка вона прекрасна, – і гості заслухалися. Потім – пісню країни принца, і він був уражений, як добре знає маленька служниця пісні та мову його краю. Принц уже очей з неї не зводив; вона здавалася йому все прекраснішою і прекраснішою.
Юнак сказав:
– Мій батько-король дарує мені пів королівства. Я хочу вибрати рослину, яка буде зображена на гербі. Принцесо, – звернувся він до Ути, – вибери квіти, які вважаєш кращими.
Слуга приніс кілька букетів: розкішні троянди, ніжні лілії, польові квіти і букет з колосків пшениці та гілок квітучої яблуні.
Ута схопила троянди, потім – лілії.
А маленька служниця сказала:
– Прекрасний принце! Я вибрала б букет з колосків і яблуневого цвіту: країна, де цвітуть сади і колосяться поля, – найщасливіша країна. Думаю, твій народ цьому буде радий. Тож нехай вони прикрашають твій герб.
– Так розсудити могла тільки та, яка народжена керувати країною, – сказав принц. – Я не вірю, що ти проста служниця. Ти – справжня принцеса!
І в ту ж мить чари граната розсіялися: непримітна Айя знову стала собою, а блискуча принцеса перетворилася на непоказну служницю. Щасливий принц простягнув Айї руку, а слугам наказав вигнали Уту із замку.
Кажуть, що королівське подружжя жило довго і щасливо, і їхня країна славилася золотими нивами і квітучими садами.
Як бджілка помилилася
Маленька бджілка вперше вилетіла з вулика.
– Візьми відерце і лети разом зі старшими бджолами за нектаром на луг, – сказала стара бджола. – Пора тобі вчитися видобувати мед.
Сонце пригрівало, і на лузі розцвіли квіти. Бджілка зі своїм маленьким відерцем опустилася на квітку і стала збирати нектар. Поруч на широкий лист лопуха сіла величезна бджола. Панцир її переливався всіма кольорами веселки! Бджілка замилувалася. Оце наряд! Таких бджіл вона ще не бачила. Оце ж бо сукня!
– Яка ви гарна! – сказала вона незнайомці.
– А, бджілко, здрастуй! Трудишся?
– А ви з якого вулика? – запитала бджілка, ледь стримуючи захоплення.
– Он із того, – вказала красуня на величезний будинок удалечині. – Хочеш у гості?
– Звичайно! А у вас усі бджоли так переливаються?
– По-різному, – ухильно відповіла та. – Сама побачиш!
І вони полетіли. Біля будинку стояли великі залізні ящики, і від ішов сморід. Бджілка наморщила маленький носик.
– І ви живете поруч зі смітником? – здивувалася вона. Про смітники їй розповідали старші бджоли і забороняли туди літати.
– А що? Дивовижне місце! Тут вивелися всі мої діти.
– Який жах! Ми наших малюків помістили в глибині вулика, поруч із сотами з медом! І кожну хвилину перевіряємо, чи добре їм там...
– Навіщо? Я залишила личинки тут – і полетіла. Нехай самі про себе дбають! – фиркнула сяюча незнайомка. – Перевіряти кожну хвилину? А жити коли? І мед я не збираю – усюди багато їжі, вистачить і мені, і моїм дітям.
Вони влетіли у вікно. На столі в кімнаті стояли миски й тарілки.
– Пригощайся! Це все для мене приготували.
Бджілка боязко опустилася на краєчок столу. Меду вона не побачила. Зате зелена красуня влетіла в тарілку з чимось, що огидно пахло.
– Іди сюди, – покликала вона бджілку. – Сире м’ясо – це найсмачніше!
Але бджілка почала розуміти, що потрапила зовсім не до вулика і що це зовсім не бджола! З переляку вона заметушилася кімнатою в пошуках виходу.
До кімнати увійшла жінка і замахнулася рушником.
– Знову відчинили вікно і напустили мух! – сказала вона й зачинила раму.
«Муха!» – здогадалася бджілка. Найнеприємніша комаха, про яку розповідала стара бабуся-бджола. Будиночка не будує, діток не виховує, годується на смітниках, і її звідусіль женуть! І як вона не здогадалася, з ким познайомилася! І як вона могла прийняти її за бджолу!
Але ж маленька бджілка вперше вилетіла на вулицю і ніколи не бачила мух! І як тільки їй міг сподобатися переливчастий панцир мухи! Адже святковий одяг – жовто-смугаста бджолина сукенка!
Муха сіла на стелі, анітрохи не злякавшись жінки, і нахабно розсміялася. А бджілка забилася в скло, не знаходячи виходу. Жінка наблизилася до неї – і бджілка завмерла від жаху.
– Бідолашна бджілка! – сказала вона, – як ти сюди потрапила? Зараз я тебе випущу.
Вона відчинила вікно навстіж, і бджілка з радістю вилетіла на свободу.
До вечора, набравши повне відерце нектару, вона повернулася до вулика.
– Бабусю, розкажи про мух, – попросила вона стару бджолу.
– Не наближайся до них! – відповіла та. – Вони можуть бути більші від нас, можуть переливатися на сонці всіма кольорами веселки, а можуть бути просто чорними. Але вони огидні. Мухи – тобі не товариші. Вони ледачі, брудні, нахабні. Їх виганяють у двері, а вони – у вікно... Бджоли – благородні. Пишайся, малятко, що ти народилася бджолою!.. А чому ти питаєш? – здивувалася бабуся.
– Та так... – ухильно відповіла маленька бджілка, згадуючи, як потрапила в пастку через муху... І пообіцяла собі ніколи більше не наближатися до незнайомців, якими б ошатними вони не здавалися...
Дві машини – дві долі
Старий «Запорожець» понуро стояв на автомобільному ринку: його пригнали сюди, аби продати. Господар постарів і вже не міг їздити. Одне крило машини було перефарбоване, скло на правій фарі надтріснуте, і тому здавалося, що він підморгує тим, хто проходить повз нього. Поряд з ним було вільне місце: ніхто не бажав ставити свою машину поруч з таким старим автомобілем. Але автівки прибували, і ось, нарешті, поруч з ним припаркували сріблястого «Мерседеса». Той презирливо оглянув «Запорожця» і, незадоволений сусідством, як вусами, заворушив щітками-двірниками. Соромно стояти поруч з такою мотлохом!
Покупці цікавилися «Мерседесом»:
– Чому ви його продаєте?
– Моїй дівчині не подобається його колір. І подряпина на крилі.
– Чому в нього постукує мотор?
– Не знаю. Так і було, коли його купував.
– А масло як часто йому міняли?
– Масло?.. А його що, міняти треба?
Незабаром змовилися продати за пів ціни від вартості.
«Запорожцем» теж цікавилися:
– Він хоч їздить іще?
– Звісно! У нього мотор, як новий! Я за ним добре доглядав. А що крило чинили, так це я ухилявся від «Вольво»: той мчав на шаленій швидкості, і якби я не притиснувся до паркану, могла трапитися аварія. От і пом'яв крило. Зате ніхто не постраждав. Не дивіться, що йому багато років. Він справжній мандрівник! Ми на ньому об'їздили всю країну! Це не машина, а друг!
Покупець послухав мотор, заглянув у двигун, поплескав по сидіннях – і купив машину. Потім господарі відійшли у своїх справах.
«Мерседес» був ображений малою ціною, за яку його продали. Він уже не дивився презирливо на сусіда.
– Твій хазяїн з такою любов'ю говорив про тебе, – сказав він «Запорожцеві». – А мій мене загнав, мов непотріб! Варто було б замінити масло, налити хорошого бензину, їздити грамотно, а не палити двигун... Подряпав об стовб – як він ще не врізався в нього! А їй колір не подобається, бачте! – з гіркотою додав він.
– Мене берегли, – відповів «Запорожець». – Господар сам лагодив, варто було мені кашлянути або заскрипіти. Не переобтяжував мотор, не палив зчеплення, рвучи з місця, не вичавлював потужність понад норму. А господиня сама пошила мені чохли в салон. Він ніколи б мене продав, якби не обставини!
– Тебе любили, – із заздрістю сказав «Мерседес», – ти щасливий. А мене навіть як слід не помили...
– Ти такий молодий і красивий! – утішав його «Запорожець». – Може, новий господар полюбить тебе? І ти будеш багато років служити йому, як я моєму: спочатку катав його і господиню, потім їхніх дітей, потім – онуків. Це така радість – катати тих, хто любить тебе! А коли виходила заміж дочка господаря, мене прикрасили квітами і стрічками!..
– А мене обліпили мухи, а він навіть не протер скло...
Тут підійшли господарі машин.
– Прощай, друже, – сумно сказав старий, якому належав «Запорожець». – Не бійся – ти поїдеш у село і будеш возити дітей до школи.
А дружина господаря тихо заплакала:
– Пам'ятаєш, як ми познайомилися? Ти мене на ньому підвіз, коли я спізнювалася в інститут!
Господар «Мерседеса» ткнув носком черевика в колесо.
– Слава богу, позбулися цієї тарантайки! Купимо чорний. А його нехай хоч в металолом здадуть!
«Мерседес» мало не заплакав, але в нього не було води в омивачі: господар забув налити.
«Запорожець» просигналив колишньому господареві – і зник за поворотом дороги, а «Мерседес» із заздрістю дивився йому вслід.
Сміливець
Подзвонили у двері.
– Хто це може бути? – запитала господиня.
Вона здивовано пішла до дверей та й відчинила їх. На порозі сиділо руде цуценя. Воно жалісно дивилося на неї і виляло хвостом.
– Ось тобі й маєш! – жінка сплеснула руками. – Хто це? Нам підкинули цуценя!..
Господар розгублено дивився на щеня. Воно підійшло і лизнуло тапочок.
– Голодне... А воно вже майже доросле! Ще й дуже симпатичний песик. Давай його на дачу відвеземо. Сусіди давно шукають собаку.
Господиня знизала плечима, але не зважилася прогнати собачку – був пізній вечір, ішов дощ.
Цуценяті постелили під дверима та поставили перед ним миску з учорашньою кашею. Те, з якою жадібністю воно їло, розчулило господарів:
– Бідне, мабуть, давно блукає... Гаразд, нехай поживе до суботи, а там відвеземо його дідові Миколі.
У будинку жили дві папуги, канарка, кіт і хом'ячок. Той, хто підкинув цуценя, прекрасно знав, що тут люблять тварин і не скривдять приймака.
Персидський кіт визирнув з-за дверей і зашипів на прибульця. Щеня забилося в куток і мовчало.
– Пустили таку гидоту в будинок, – пробурчав кіт, а папуги закивали на знак згоди. Канарці теж щеня не сподобалося, і вона забилася в куток клітки.
Наступного дня кіт сичав і дряпався, коли його намагалися погладити, папуги відчайдушно кричали, висловлюючи своє невдоволення, хом'ячок розсипав свій корм і відмовлявся їсти. І навіть лагідна канарейка неспокійно металася по клітці.
– Схоже, новий товариш їм не до вподоби, – зауважив господар. – Не вживуться. А щеня ласкаве і кмітливе. Тільки всього боїться. Не знаю, чи захоче дід Микола такого боягузливого пса...
…Господарі пішли у своїх справах, а все населення квартири перебралося в передпокій, де на старій ковдрі лежало щеня: папуги злетіли на дзеркало, кіт зупинився на порозі, хом'як сів на кімнатні тапочки господаря і навіть канарейка зі своєї клітки намагалася щось прочірікати.
– Ти нам не потрібен, – сказав кіт і грізно завив. – Іди, звідки прийшов. Ще собак нам не вистачало!
– Не вистачало, не вистачало! – разом закричали папуги і почали вискубувати шпалери над дзеркалом. Хом'як промовчав, але всім своїм виглядом висловив обурення.
– Що я вам зробив? – сумно проказав песик і опустив вуха.
– Ще б ти нам щось зробив! – грізно крикнув кіт. – Тільки спробуй!
Він би ще щось образливе сказав, але тут почувся обережний дзвін ключів: хтось намагався відчинити двері. І це були не господарі – щеня відчуло чужий запах.
Кіт притиснув вуха, прожогом кинувся в кімнату і там забився під диван. Папуги з переляканим криком злетіли на шафу і сховалися за коробку. Хом'як шмигнув у туфель і застиг. Навіть канарейка затихла.
Щеня підхопилося і завмерло. Воно з острахом чекало, коли відчиняться двері.
– Здається, поїхали, – обережно входячи в квартиру, сказав здоровань худенькому вертлявому хлопчині.
Першою думкою щеняти було – десь заховатися, перечекати небезпеку. Та щось таке, яке сиділо в його підсвідомості, не дало цього зробити.
Щеня окинуло оком оточуючий простір і зрозуміло, що допомоги чекати нізвідки. Користь від гонористого кота – хіба що задрипану мишу піймати, хом’як тільки й спроможний щось украсти на кухні й заховати за щоки, птички можуть лише щебетати. Тож вся надія тільки на самого себе. Він – останній рубіж оброни. Взагалі-то, саме для цього його й взяли, бо таке його собаче призначення й доля.
І раптом щеня відчуло себе псом – сильним, сміливим, безжальним, який може постояти за себе. Він згадав ігрища з братами та сестрами, у яких ніколи не був переможений, згадав свою матір і те, як вона відчайдушно захищала їх, своїх дітей, від нападу дворових псів і хижих людей.
Пес відчув, як на загривку піднялася шорстка, як оскалилася паща, як вищирилися клики, а з горла вирвався грізний рик.
І, коли двері відчинилися й на порозі з’явилося двоє крадіїв, пес з лютим гавкотом і риком кинувся на них. Він мертвою хваткою вчепився в холошу здорованя і почав її несамовито шматувати.
З-за дверей він почув голоси:
– Вони ще й собаку завели! – закричала якась жінка в під'їзді. – Я викличу поліцію! Це нестерпно!
У під'їзді стали прочинятися двері. Щеня, відчувши підтримку, загавкало ще голосніше.
У двері забарабанили:
– Відчиніть! Негайно заспокойте собаку!
– Що трапилося? – пролунав знайомий голос господаря.
Сусіди загули:
– Собака гавкає, мов божевільна! Заспокойте її!
Злодії спочатку оторопіли, здоровань з переляку закричав, а малий почав штурхати пса ногою. Але озвірілий пес не зважав на крики та копняки й продовжував свою справу, аж поки двері не відчинилися й на порозі не з’явився хазяїн в супроводі натовпу сусідів.
Перед ними постала картина: пес з піною та гавкотом кидається на двох чоловіків, які притислися в кутку…
На щастя, серед сусідів були чоловіки, злодіїв пов'язали і викликали поліцію.
Хазяїн спробував заспокоїти пса, але той продовжував гарчати. Хазяїн узяв його на руки і почав гладити по шорстці, яка ще продовжувала войовничо стирчати.
Пес нарешті усвідомив, що все скінчилося, і раптом відчув нестерпний біль в усьому тілі. Мабуть, йому таки добряче дісталося!.. Гаряче тепло розлилося по тілу – чи то від дотику руки хазяїна, чи то від відчуття добре виконаної справи. І хоча рик ще іноді виривався з горла, але пса накрила блаженна хвиля – і він, мов цуценя, жалібно заскавчав і, заглянувши в очі хазяїна, лизнув йому руку.
А той, гладячи жорстку шорстку відданого друга, розчулено промовляв:
– Молодець, Дружок! Дружочок, ти тепер наш – і ми тебе нікому не віддамо.
Кіт обережно висунув носа з-під дивана. Хом'як пробрався до нього.
– Схоже, цієї собаки нам не позбутися, – звертаючись до хом'яка, похмуро промовив кіт.
