Вбивця короля Генріха
Побачив світ 122-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Ніна Даниленко. Ольга Полевіна. Олександр Архангельський
«Вбивця короля Генріха…»
Роман Романович Роміляк вимкнув ноутбук десь о другій ночі. Раніше, багато років тому, йому не давали спати книжки. Зараз цю функцію перейняв на себе Інтернет. Але не читав він не з цього приводу: набридло. Як він вважав, що свої чотири тисячі томів уже прочитав. З роками складніше стало вишукувати щось цікаве – і це стосувалося не лише книжок. Мабуть, надрукувався в молоді роки, коли вчився на філолога… Ха! Філологами називали вчителів української мови. Ну, йому не довелося викладати в школі. Він відчував себе митцем, і робота в редакціях переконала, що він не помилявся. Його статейки, віршики, оповіданнячка, якими він бавився, залишили по собі якесь особливе ставлення до своєї персони. Він давно вже охолонув до цього хобі, уже не писав і не читав, але відчуття своєї причетності до клану письменників залишилося. Книжку не видав через те, що й це йому набридло, не інакше…
Виявилося, що робота фотографа набагато краща, ніж учителя й журналіста. Годувався з цього, і, на щастя, ще мав інтерес до ремесла, яким уже стало й це хобі. Але й у цій царині вважав себе майстром…
Мабуть, через це його так роздратувала знахідка у Фейсбуці…
Це точно вона. Прізвище незнайоме, але на фото її смарагдові очі, які тягнулися до самих скронь, – тільки в неї були такі. Він стільки разів її фотографував, що пам’ятав усі риси обличчя, тож помилитися було неможливо…
Скільки ж вони не бачилися? Тридцять вісім років!.. Він уже схожий на лісовика з білою бородою, яку вперто не голив, хоч дружина кожного дня нарікала йому. А її ще можна впізнати! Не струнка, але й не огрядна, від тендітної дівчинки, закоханої в нього, нічого не залилося, але ж з неї вийшла красива жінка – навіть красивіша, ніж можна було очікувати…
…Познайомилися вони на порозі того самого університету, який він закінчив кілька років тому, а вона збиралася туди вступати після педагогічного училища. Він уже кілька років працював журналістом і прийшов робити репортаж «з місця подій». Йому представили абітурієнтку, щоб він взяв у неї інтерв’ю. Він з легким презирством простягнув руку:
– Роман Романович.
Вона блиснула смарагдами очей:
– Ваніна Ваніні.
– Як? – не зразу зрозумів він, що вона стібається з нього. А спільний знайомий просік одразу:
– Та він ще й Роміляк!
– Ваші батьки мали почуття гумору, – посміхнулася вона. – Може, ви ще й убивця короля Генріха?
Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, кого вона мала на увазі, бо Генріхов на тронах було багато. Потім допетрав, що вбивця Генріха IV – Равальяк…
– Дивно, – пробурчав у відповідь, – що у вас така асоціація…
– Я не вживаю міцних напоїв, тому й не згадала про «арманьяк», – розсміялася вона. – Мене звати Сола, тобто Соломія…
Потім був бурхливий роман. Він ледь не одружився з нею. Мати не дозволила: у неї були інші плани щодо єдиного сина. Це зараз він розуміє, що його розвели, коли мати потрапила в лікарню після бурхливого діалогу з ним щодо весілля…
І дорослий хлопчик підкорився…
Поки він думав, як їй сказати, що весілля не буде, вона й сама здогадалася. Закохане дівча перетворилося на холодну іронічну жінку. Це його так вразило, і він навіть подумав, що мати була права… Потім якось швидко одружився на дочці материних знайомих, заможних і впливових. Усе, як у класичній комедії. Шлюб виявився невдалим, ніби за сюжетом. Вдруге одружився, коли покохав, і вже не звертав уваги на материні істерики.
Але все життя саднило: Соломія…
І ось сьогодні… У Фейсбуці, на сторінці старих знайомих… Тож вона стала письменницею!.. Хто б міг подумати!..
Мабуть, це – найнеприємніше. На його царині вона досягла так багато!.. Стос виданих книжок… Квіти… Шанувальники… І вона ще така ж красива!
Та ні!.. Не може бути. Красива, розумна, упевнена, успішна – так. Але – що вона могла написати!
Він принципово читати не буде. Не хоче вірити. Не хоче знати…
Аби не будити дружину, він ліг на дивані у вітальні. Останнім часом він часто так робив, бо засиджувався до пізньої ночі за комп’ютером, ніби обробляючи фото з чергової халтури, а насправді – нишпорячи в соціальних мережах та заходячи до порносайтів.
Дружина не втручалася в його справи – їй будо все одно. Життя розвело їх не лише по різних кімнатах, а й по різних кутках, тож кожен проживав своє, не втручаючись в інше.
Він вимкнув світло, але сон не йшов. Думки знову й знову поверталися до Соли. Як таке могло статися, що вона, тихоня й зубрилка, могла щось написати – і не просто написати, а й видати цілий стос книжок! Там і новели, і переклади, та ще й романи! Це ж треба! Мабуть, у них в усіх головний герой схожий на нього, бо вона в нього була закохана, як кішка в березні. І він був її першим коханням.
Він рано пізнав мед плотських стосунків, бо зберегти цноту постійному завсіднику піонертаборів не просто, а надто, коли ти гарненький і виглядаєш старшим за свої роки.
Першою в чотирнадцять років у нього була піонервожата – студентка педучилища. Худенька, маленька, невірненька, а до любощів ласа. Тож щоночі він шастав до неї в кімнату, де вона мешкала з подругою. А та, у свою чергу, бігала до старшого піонервожатого – інструктора райкому комсомолу.
Любов пройшла, тільки-но закінчилася зміна, і вони роз’їхалися по домівках.
Згодом він зустрів її: вона вела за руку дитя. Страхолюдина! Він зробив вигляд, що не впізнав її, а вона, мабуть, і справді його не вгадала, бо як у ставному парубкові вгадати того худенького хлопчика, але який виявився ласим до любощів.
Потім були… Однокласниця – пишнотіла блондинка, сусідка із будинку навпроти, продавщиця з парфумерного відділу, офіціантка з ресторану…
Тоді він зрозумів, шо свою зовнішність можна вигідно продавати – дуреп, ласих до любовних утіх, вистачало.
Мати на всі його вибрики дивилася крізь пальці: чим би дитя не тішилося, аби не одружувалося. Бо й сама, яскрава красуня бальзаковського віку, не надто переймалася мораллю. Батька він майже не пам’ятав – той давно зник з горизонту їхньої сім’ї. А копійки, які від нього капали, важко було назвати аліментами. Тож мати мала турбуватися не лише про себе, а й про дитятко, яке увібрало не тільки зовнішність, а й хтиві повадки батька.
Та коли студентка фізмату, дебела Ліля, нагородила його венерикою, мати забила на сполох. Через знайомих вийшла на лікаря-венеролога, і той за чималі гроші пролікував її синочка, не поклавши до стаціонару, звідкіля виходили з убивчим діагнозом. А Ліля таких зв’язків не мала, до того ж була немісцева, то ж і поплатилася за двох: її відрахували за непристойну поведінку. Вона його не здала, хоча міліція й допитувалася, хто партнер. Він обіцяв їй вічне кохання, та тільки-но викрутився, зразу ж забув і про обіцянку, і про Лілю.
Але це послужило уроком – він став обачнішим, тож заводив амури або зі скромницями, або із заміжніми жінками.
І тоді зустрів Солу…
Це й було те почуття, яке до цього йому було невідоме. Вона манила його якоюсь внутрішньою чистотою, про що він і не здогадувався. Тиха, спокійна, урівноважена. Але блиск її очей видавав пристрасну натуру. Її природна впевненість у собі робила його залежним від неї. І він цьому внутрішньо опирався.
Як так? Він старший за віком, досвідченіший, а надто в амурних справах. А це по суті дівчисько ним понукає. Ні, не понукає – скоріше направляє їхні стосунки в певне русло. У них не було інтиму. Сола в цьому була категоричною – тільки після шлюбу! Та він і не наполягав – йому вистачало заміжньої лаборантки Галини. У темну фотолабораторію просто так не ввійдеш, а Галина згодна і на столі, і під столом…
Він збагнув, що хоче бачити Солу повноправною хазяйкою його життя. Йому 25, тож час уже стати розсудливим. Він скорився, зрозумівши, що їхні стосунки ведуть до шлюбу. І від усвідомлення цього йому стало легше. Може, після Соли і до інших жінок не потягне? Ось тільки питання: де жити молодому подружжю? І як подивиться на це мати?
А для матері саме наявність житла в доньки знайомих і відіграла вирішальну роль у прилаштуванні сина.
І вона, і Романів батько були гуртожитськими селюками. Може, якби жили разом, то років через 20 і нашкребли б на якихось пів будинку сарайного типу, а потім ще років 20 ремонтували б його й тягнули туди сякі-такі комунікації. А сама мати заробляла тільки на чужі кутки. Були часи, коли доводилося жити разом з хазяями й тулитися з уже дорослим Романом в одній кімнатці. І Солині батьки мешкали в столітньому бараці, і грошей у них ледве вистачало на те, аби доньку вчити.
А тут мати підігнала зовсім непогану з себе дівчину, яка хоче і його, і за нього. Яку предки в новеньку двокімнатну поселили. І в якої при розлученні Роман видер суму, на яку зміг придбати малосімейку. Законних підстав ділити записане на дружину житло не було. Але розтиражована Романом де тільки можна жалібна фраза «Відомий журналіст і фотохудожник опинився на вулиці» припала якраз на той період, коли екс-тесть мав іти на підвищення, тож відкупитися від зятя йому було дешевше, ніж відмиватися від сімейного скандалу.
А потім із другою дружиною та сином Роман непогано розширився. Устиг назаробляти на фотоальбомах із ювілеїв, весіль та випускних до епохи смартфонів, коли й немовлята можуть випадково зафіксувати більш-менш вдалий кадр, а ледве вилізши з памперса, уже вміють користуватися фотошопом і з гидливою зверхністю кришать батон на старих майстрів.
Цікаво, а в яких умовах живе Соломія? Письменництво в наш час – то хобі, а не спосіб заробітку. Але якщо десь присісти на грант, присмоктатися до бюджету, подоїти спонсора... Її книжок він уперто не бажав читати, а от із фото в соцмережах про людину можна довідатися значно більше, ніж вона й сама того хоче.
От виставляє хтось хитромудро нарізаний салатик – а краєчок штори, фрагментик кухонної шафки, спинка стільця в кадрі спостережливому оку фотографа багато розкажуть і про статки, і про естетичні смаки, і навіть про риси характеру людини, яка розмістила фото.
Світлин у Соли було не дуже багато – здебільшого репортерські із різних засідань, конференцій та презентацій, де Сола практично ніколи не була в центрі уваги. У профайлі заначено, що вона «перебуває в стосунках» і живе в місті за 150 кілометрів від нього – і більше нічого. Жодних згадок про роботу. І на світлинах – ніяких фотосесій з дому, пікніків чи мандрівок. Ніяких дітей-онуків. У друзях лише двоє спільних напівзнайомих, а то все невідомо хто. Нема й письменників, чиї імена на слуху й чиї опуси Роман Романович ще в пору свого інтересу до споживання літератури пробував угризти, але так і не проковтнув.
І віршики та оповіданнячка якихось незнайомців, які вона зрідка розміщує, теж такі собі, посередні чи й геть бляклі, на межі школярства.
Пісний якийсь Фейсбук у його давньої симпатії. Ніби формальна службова сторінка третьорядної контори, яку неохоче, з-під начальницького батога, недолуго веде якийсь затурканий клерк.
Зовсім не схоже на манеру типових представників богеми, які в мережі по повній відігрують свій нарцисизм та ексгібіціонізм. Хе-хе-хе... А може, Сола ніяка не письменниця? Може, вона представляє книжки, які за гроші написали інші, як свої?
Усе ж пробіг по діагоналі кілька її оповідань – так, ні про що, хоч і не конче безпорадні, скоріше журналістика, ніж художня проза...
– Я тебе, люба моя, виведу на чисту воду! – він аж реготнув зі своєї несподіваної азартної цікавості до давньої... та вже, власне, і старуватої, якщо брати по цифрах, подруги. – Хочу бачити, як ти сама напишеш і скільки помилок уліпиш.
Він з деякими зусиллями наклацав кілька строф і покликав сина:
– Тарасе, потрібна твоя допомога. Тут один попросив мене придумати вірша для його однокласниці, оформити як вітальну листівку й вручити їй на зустрічі випускників. Вони обоє статусні фігури, не хочеться зганьбитися, я ж давно нічого такого не писав. То хочу послати деяким літературним корифеям, хай оцінять. Тільки не від себе відправити, бо ще обсміють діда й дорікнуть, що за стільки років не навчився римувати. А якомусь початківцю, може, і допоможуть. Ти оце... як ото… як торгував і цілу пачку лівих фейсбучних сторінок завів, то... Напиши з якоїсь із них.
– Не питання. – охоче згодився син. – Кому писати й від кого? Якщо дівчині, – він змовницьки гигикнув, – то підійде аватарка... ну, скажімо, Армі Хаммера або...
– Які там дівки, облиш, – з робленим обуренням вигукнув Роміляк-старший, – писатиму солідним авторитетним людям, чоловікам і жінкам.
– Угу. Тоді Кіану Рівз в окулярах якраз те, що треба.. Від нього й жінки пруться, і чоловіків він не бісить. А нік, він же твій вигаданий поет – Стас Лободенко. Давай того віршика.
Роман Романович відкрив текст і поспіхом відійшов від комп’ютера, бо відчув, що майже червоніє.
Тобі, єдиній і коханій,
писав з присвятою вірші.
Та час – жорстокий, невблаганний –
усе по-своєму рішив.
Ми розійшлися, мов не знались, –
ти в безвість, я – у забуття.
А що любились і кохались –
про те немає каяття.
До тебе в думці повертаюсь,
за все прощення я прошу.
Що не простиш – про це я знаю,
та все ж хоч вісточку лишу.
Тарас помовчав і запитально розкинув руки:
– Це що, тепер так модно писати? А ти, татуню, століття не переплутав?
– Якщо й переплутав, то тільки на прохання клієнта, він хотів щось подібне – і не інакше.
– Ну так, ну так, зрештою, це має подобатися тій дамі, а не мені, – миролюбно зауважив син, – давай диктуй листи.
«Шановний Василю Вікторовичу»... «Вельмишановна Антоніно Дмитрівно»... «Високоповажний Валерію Микитовичу»... «Дорога Соломіє Сергіївно! Вибачте, що забираю Ваш час, але мені як людині, яка робить перші кроки в літературі й захоплюється Вашими творами, була б надзвичайно цінна Ваша думка про мої вірші... Щасливий буду отримати відповідь. Наперед вдячний. Усіляких Вам гараздів»...
«Вєлікіє» не дуже поспішали з відповіддю. Одна дама написала, що віршик непоганий, але треба підтягнути римування, і запропонувала почитати провідних поетів. Один метр зазначив, що є вдалі рядки, але вони не рятують вірш, другий – що деякі невдалі знижують градус непоганого вірша… Ніхто не зазначив, які ж – погані, а які – вдалі… Відписалися.
Сола мовчала. Але зрештою й від неї надійшов лист.
Роман хехекнув, потираючи долоні: вона ж інтелігентна людина, не відповісти не змогла, і відкрив листа.
«Шановний пане Стасе, хоч я не криптозоолог, який по 124-му хрящу хвоста може встановити зовнішній вигляд птеродактиля, я по єдиному віршу спробую намалювати ваш портрет.
Для щирого вірша тут забагато пафосу, для стьоба – замало. Ви – людина з вищою освітою, маєте відчуття слова й деякий досвід у компонуванні тексту. Думаю, останні 20 років Ви не писали й не слідкували за вивертами сучасної поезії, тож лукавите, називаючи себе початківцем: у Вашому віці це дивно. У юності, мабуть, бавилися римами, а потім за непотрібністю покинули цю гру. Мої книжки Ви не читали, бо коло шанувальників знає, що я не пишу віршів і не редагую. А поза цим колом про мене й не чули. Тобто, Ви мене знаєте, а книжки мої – ні. Тож ми з Вами були колись особисто знайомі.
Вірші мають викликати асоціації – залежно від спогадів і характеру читача. У мене вони викликали такі: вузька вуличка, віз із сіном, що став поперек дороги й зупинив карету з гербом у вигляді квітки лілеї. Рудий ченець з кинджалом у руці…
Дивно, так?.. Сама дивуюся. А віршик – нічого, років десь із 38 тому міг би мені й сподобатися…».
Роман перевів подих. Яке ж стерво!.. Невже?..
Згадав, що свого часу присвятив їх кілька віршиків – демонстрував свою непересічність…
«Убивця короля Генріха». Як вона здогадалася?..
Набрав її їм’я… Вікіпедія видала біографію – так просто, чому з раніше не шукав! Кілька романів, кілька престижних літературних премій… Чому ж на ФБ про це ані слова?.. А-ну, подивимося… «Соло для скрипки з дощем». Можна придбати через Інтернет. Ого! Коштує дофіга! Тверда обкладинка. Уривок можна прочитати тут: …
Він натиснув на посилання й почав читати.
Це ж роман про їхні стосунки!.. Але як вона про нього пише! Який він тут нікчема, боягуз, яке ж стерво його матуся!.. Усе прописала. За таке по пиці треба було б дати!..
Він підвівся, відчинив вікно, вимкнув комп’ютер… Хоч би дружина й син не прочитали оте «Соло…»… У продажу є роман, де його виставили дурнем, а він про це й не знав!.. Юне дівча, хто б міг подумати!.. Та через стільки років рушниця таки вистрелила…
Ну, якщо він не знав, то й ніхто із знайомих не знає. Та… пусте. Ці письменники багато чого вигадують. Там же ніде не написано, що присвячується Р.Р. Роміляку! Та він і не знає цю особу, цю, так би мовити, письменницю!.. А він ще хотів її «вивести на чисту воду»! Подалі від неї! Як добре, що підписався таким собі Стасом…
Але ж… Але ж вона вирахувала його – бач, рудий ченець з кинджалом!.. Ще почне йому писати…
Та пішла вона!.. Стільки років пройшло!..
…У неї були великі зелені очі… Солодкі губи… Навіть зараз, згадуючи їх, щось усередині здригнулося… Як він її хотів!.. Але ж для цього треба було одружитися…
А якби вона була зараз його дружиною?.. З нею не було б нудно, напевне… Згадав, як тяжко помирала мати, і захолов від крамольної думки: а що, може, це для неї була розплата за те, що зруйнувала його стосунки з цією дівчиною?
І раптом подумав: якщо Сола написала про них, то, мабуть, і в неї до нього були сильні почуття? Такі, що не забуваються? Він образив її, він винен, це безперечно. І вона не забула. То, мабуть, була любов?..
За вікном шурхотів дощ – довгий, осінній… «Соло для скрипки з дощем»... Щемливе соло…
Під шелест дощових крапель Роман Романович забувся в напівсні. Йому ввижалася книжка з романом Соли, яку він намагався розгорнути, але ніяк не міг. Вона вислизала з рук і, наче пташка, літала навкруги. Він незграбно ганявся за нею, бо йому було конче потрібно взнати, про що там йдеться, зрозуміти, хто є хто. А очі Соли сміялися з його намагань зловити томик. Він не міг зрозуміти, чи вона з нього глузує, чи, навпаки, переживає, аби він таки спіймав її твір.
І, прокинувшись, раптом він усвідомив, що це знак: треба неодмінно прочитати роман!
Аби не відкладати справу, він увімкнув комп’ютер, знайшов у Інтернеті сайт, де можна придбати книжку, і замовив її. Тепер залишилося одне – дочекатися посилки.
Інтернет-магазин не підвів. Нарешті, ось вона, очікувана книжка!
Роман Романович спіймав себе на думці, що давно вже не переживав такої нетерплячки.
Томик виявився важкеньким. На обкладинці вікно, через яке крізь завісу дощу ледь проступають чоловічий і жіночий силуети, які віддаляється, розходячись в різні боки. Здається, що вони ось-ось розтануть у дощових потоках.
«Ніби ми з Солою…» – мимоволі подумав Роман Романович.
На останній сторінці був портрет жінки невизначеного віку, у якій не так-то легко було пізнати Солу. І тут же перелік її творів, лауреатства.
«Ти диви, дев’ять романів, член Спілки, лауреат… – і Роман Романович відчув, як щось ніби шкрябнуло десь усередині. – Почитаємо, оцінимо. Може, дійсно щось вартісне?».
Відклавши всі справи, він розгорнув книжку – і не згорнув її, поки не дійшов до останньої сторінки.
«…попри все, життя продовжується, і треба жити далі…» – прочитав він останню фразу й спіймав себе на думці, що не може згорнути книжку.
Роман Романович ніби збоку побачив себе: глибока ніч, настільна лампа, диван, на якому сидить сивий чоловік із пузцем у обвислих трениках й дивиться в порожнечу, ніби хоче там щось розгледіти, що так тривожить його, що не дає заснути в цю пізню пору. Він раз-по-раз переглядає останню сторінку, ніби шукаючи рятівне: «Далі буде», але не знаходить, бо далі все вже було…
У головних героях Роман Романович угадував і, водночас, не вгадував себе й Солу. Бо герой був надто позитивний, надто відвертий у проявах почуттів. І те, що сталося, коли вони розлучилися через непорозуміння, через обопільне небажання подолати труднощі, у романі представлялося як прикра помилка.
Героїня концентрувала увагу на своїх почуттях, картала себе за свою непоступливість, яка здавалася їй проявом гідності. А те, що він послухав матір, героїня сприйняла з розумінням, спроектувавши ситуацію на себе майбутню. І ситуації були не схожими на ті, у які вони потрапляли.
«Художній вимисел, – подумав він. – Але так схоже на правду! Невже Сола дійсно так сприйняла наш розрив? Я повівся негідним чином, бо злякався труднощів, бо був і залишився «маминим синочком» навіть після смерті матері. Обидві дружини ототожнювали в собі одночасно й коханку, і матір».
Він не вперше замислювався, як таке може бути?
Сола була іншою. Вона хотіла бачити біля себе сильного чоловіка й поволі творила з нього саме таку особистість. Він інтуїтивно відчував це – і мимо волі чинив опір. І тому не противився матері. Та вважала, що він має вигідно одружитися, а таких голодранок, як Сола, у його житті ще буде не один десяток.
Виявилося, що таких, як Сола, більше не було…
Як склалося її життя? Те, що вона досягла значно більшого, ніж він, очевидно.
Безкінечна погоня за заробітком, усі ці репортажі-весілля-родини-хрестини-випуски вже стоять поперек горла. А де ті гроші? Що за душею? Одна халтура.
А ще – чимала ґерелиця голих жінок, більшість з яких і згадувати не хочеться. Доводив собі й оточуючим, що він герой-коханець, такий собі «Казанова» провінціального штибу?
А Сола смачно плюнула у вічність. Попри все, її романи будуть читати й перечитувати, бо це – література… І нікому не потрібно нічого розтлумачувати. «Читайте першоджерела» – безсмертне гасло. Тому вона й не виставляє себе на показ.
«Відбулася…» – повторював Роман Романович, гладячи палітурку книжки, яку ніяк не хотів випускати з рук…
…Хоч і була вже третя година ночі, він вийшов на сторінку Соли у Фейсбуці.
«Соло, я тільки-но прочитав твій роман. Я в захваті! Як тобі вдалося так щемливо описати наше кохання? Усі ці роки я не забував тебе. Хочу подивитися тобі в очі й покаятися за себе й за свою покійну матір. Це можливо?».
Відповідь надійшла швидше, ніж він очікував.
«Можливо», – замерехтіло на екрані.
«Можливо» після кількох тижнів переписки обернулося домовленістю про зустріч. Роман Романович не приховав, що одружений, Сола повідомила, що мешкає разом із сином. «А решту, – відповіла на його докори, що більше нічого про себе не пише і не присилає фото, – дізнаєшся при побаченні».
Побачення… Яке забуто-підліткове, яке спокусливе й манливо-медове слово! Вони домовилися побачитися на залізничній станції посередині між їхніми містами.
«Оці безперервні потяги, стукіт коліс, метушня пасажирів і колії, що зникають удалині, завжди немов обіцяли мені якесь незнане життя, що неодмінно буде кращим від нинішнього», – писала Соломія, і Роман Романович мимоволі проникався подібними настроями. Він назвав би їх романтичними, аби не соромився цього наївного почуття, яке, як показало життя, веде тільки до краху ілюзій і глибокої відрази до всіх і всього.
Тому зупинився на обережному формулюванні: майбутня зустріч із Солою пробудила в ньому завмерлі творчі імпульси, і не буде жодної шкоди від того, що він спробує написати, наприклад, оповідання з посвятою С.В…
* * *
…Посвяту він залишив, але твір, який адресувався Соломії, мав тепер стати романом. Товстим томом у коштовній обкладинці – на це він не пошкодує грошей. Неважливо, якої художньої цінності буде ця книжка. Головне, що Сола отримає її в подарунок. Ніяк не міг придумати лише назви та початкового речення, а основний каркас сюжету вже був у нього в голові. Дрібнішим ж деталям буде підживлюватися з тексту, скопійованого з інформаційного сайту.
«Аферисти проведуть по кілька років у колонії»
До різних строків ув’язнення засуджено групу телефонних шахраїв, що кілька років поспіль виманювали банківські реквізити у вкладників і заволодівали їхніми коштами. Очолював групу такий собі Ігор В., а ідея кримінальної діяльності належала його матері Соломії В. Як з’ясувало слідство, саме завдяки їй злочинна група орудувала так успішно й такий тривалий час. Соломія В. виявилася письменницею, авторкою численних книг, добре володіла не тільки літературним даром, а й навичками нейро-лінгвістичного програмування. Саме вона підбирала шахраям такі слова, які викликали в їхніх телефонних співрозмовників довіру, і ті легко повідомляли дані своїх банківських карток. У ході слідства видавці та керівники журі, що нагороджували книжки Соломії В., заявили, що її твори мають високу літературну якість. Це підтвердила й експертиза в складі провідних фахівців галузі, що не дозволило довести звинувачення Соломії В. в тому, що вона одержувала літературні відзнаки за хабарі.
Соломія В. та її син працювали викладачами в невеликому приватному університеті й вели спосіб життя, який відповідав офіційним доходам. Але при обшуку в їхньому помешканні поліція виявила понад 300 тисяч американських доларів у сувенірній шкатулці, яка мала форму карети з викарбуваними квітами лілій.
Важливим доказом високих аналітичних здібностей Соломії В., які дозволяли впливати на людей і підкоряти їх своїй волі, стали свідчення Тараса Р. На нього слідство вийшло через електронне листування аферистки. Він підтвердив, що під вигаданим ім’ям Стаса Лободенка посилав Соломії В. для оцінки вірш свого батька Романа Р., і вона одразу безпомилково визначила авторство. Ці фігуранти справи виявилися непричетними до злочинних оборудок письменниці. Хоча Роман Р. і визнав, що є давнім знайомим аферистки, мав з нею романтичні стосунки й не одружився лише через перешкоди з боку його матері»…
...Роман Романович утупився в ці стократ читані рядки, проковтнув клубок у горлі, струсив сигаретний попіл із клавіатури й лунко хряснув пучками по кнопках.
Перша фраза роману була знайдена.
«Мамо, пробач, що моя неправедна лють діставала тебе й на тому світі. Ти щиро хотіла мені тільки добра й виявилася мудро-передбачливою»…
