Між вовком і собакою
Між вовком і собакою
Нещодавно пішов у засвіти Гомер української літератури, талановитий поет і критик Володимир Базилевський. В останній публікації «З нових імпрезій та медитацій – 2» він вигукує: «Чи не розминулася література з часом!? Або ж час з літературою?»
Отже, про час. Про «час між вовком і собакою» в сучасній українській літературі.
Як відомо, між вовком і собакою – це така доба пори, коли освітлення таке непевне, що стає важко відрізнити собаку від вовка, друга від ворога, відомого від невідомого. Це сутінковий час, час чаклунства і ворожіння, час влади злих духів і чорного шаманства, за старовинним монгольським віруванням. А якщо в контексті оцінювання текстів Станіслава Новицького, то навколо його «метамодерної поезії» вже нашаманили стільки, що йому слід не на Шевченківську премію – на Нобелівку подаватись. Навіювання з боку частини письменників та літературознавців так вплинуло на деяких кропивницьких бібліотекарів і поціновувачів його «красного слова», що вони насправді зробили таку спробу. Маю на увазі саме висунення Кіровоградською обласною бібліотекою для юнацтва імені Євгена Маланюка його книги «За Господнім плечем» на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2025 року.
Тих, хто від естетичної глухоти чи від тимчасового засліплення позолоченими лаврами, титулами та похвалами окремих патріархів, створив «феномен Новицького», спростував і присоромив у згаданій публікації Володимир Базилевський. Ось деякі цитати:
«Марно шукати сенсу там, де він відсутній».
«Ох, це западання в декоративність і надуману метафорику. Ця очевидність насильницьких розривів між словами. І все те заради того, щоб наївний читач піймався на графічний стовпчик і, боронь боже, не подумав, що це притягнута за вуха анемічна проза».
«Але ж заколисуюче одноманіття, від якого нічого не лишається в пам’яті!»
Він же назвав С. Новицького авантюрним віршником.
Отже, ні кількість премій, ні кількість «пікселів» часто не впливають на якість художності тексту, на майстерну роботу над словом.
Про малограмотність і брехню
Ось що розповів С. Новицький в Запоріжжі в інтерв’ю на підкасті «ВЕТЕРАНпро»: «У нас село, за статистикою такою навіть офіційною, 95 відсотків, мало хто може повітрити, що в Одеській області таке можливо, україномовне. Я в дитинстві в селі ніколи не чув жодного російського слова». Я не повірив. І перевірив. Ось відомості з Вікіпедії.
Село Павлівка (Болградський район)
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Мова Відсоток
російська
91 %
українська
5,16 %
румунська
1,84 %
болгарська
1,21 %
циганська
0,63 %
гагаузька
0,12 %
білоруська
0,04 %
І ще з того ж інтерв’ю.
«Колись римляни в часи Римської імперії називали цю землю Трансністрія». Почувши таке, римський історик Пліній Старший з пересердя мав би зламати свій стилос і піти у відставку. Адже в його енциклопедії «Природнича історія», яка є важливим джерелом із давньої топонімії України, про Трансністрію ані слова. Проте дядечко Гугл на відміну від зазначеного респондента знає точне значення цього слова: «Трансністрія («Задністров'я») — це румунська окупаційна адміністративно-територіальна одиниця, створена під час Другої світової війни (1941–1944) на окупованих землях України (частини Вінницької, Одеської, Миколаївської областей) та Молдови».
Коли іменитий поет плутає географію з геометрією («я народився між Бугом і Дунаєм»), а римлян з румунами, це як сприймати? Що це? Малограмотність, невігластво чи новий вимір метамодерного світу?
Я вже не кажу за «високохудожню» стилістику і мовні перли. Наприклад: «Це село входило в склад графа Туманова». Таке може дозволити собі тільки «поет глибоко оригінальний в усьому: і в сюжетнокомпозиційній структурі своїх поезій, і в особливостях суб’єктної їх організації, і в трансформації фольклорних образів та мотивів». В лапках цитата з наукової праці «Хронотоп поезії Станіслава Новицького у метамодерністичному дискурсі» викладачів Вінницького гуманітарно-педагогічного коледжу» Тетяни Яковенко, Лесі Ненчинської та Інни Василевич.
У вірші «Старі поети» С. Новицький поміж своїх банальних сентенцій стверджує «я поважаю старих поетів навіть більше за молодих». І це чергова брехня. Неодноразово був свідком того, як це юне обдарування на літературних зібраннях у Кропивницькому кривдило і ганьбило брудними словами поетів вдвічі й втричі старших за нього. Зокрема на адресу старійшини поетичного цеху Антоніни Корінь.
У тому ж вірші є така «глибока» думка:
любіть старих поетів
за їх найважчу долю
любіть за помилки і вдачі
любіть
навіть без поваги до їхніх віршів
Нікого з критиків не зачепив останній рядок? Якась викривлена логіка! Адже ми йдемо до поетів за віршами, а вже потім за їх персональною долею. Чи не так? А якщо ти не любиш вірші певного поета, то й біографія його очевидно не складає великої цікавості.
Про створення «феномену Новицького»
Першим, хто доклався до цього процесу, був поет Олександр Косенко. Він до певного часу всіляко просував і підтримував С. Новицького. Тому що, по-перше, це була частина його проєкту «Гра в поетів» (О. Косенко прагнув створити власну поетичну школу); по-друге, для цього він мав партнерські зв’язки, які охопили майже усю літературну Україну; по-третє, через Новицького легко вживляти власні сценарії літературного процесу в кількох регіонах. Не виключається й комерційний інтерес.
Потім підключилися письменник Василь Бондар (спочатку з недовірою і обережністю, згодом із поштивістю, не властивою його віку і статусу), за ним практично водночас Віктор Терен, Василь Голобородько, Ірина Мироненко, Михась Ткач, Тадей Карабович. І тут знову ж таки наведу думку Володимира Базилевського із згаданої публікації в «Українській літературній газеті»: «Поезія потребує сьогодні не поблажливих аристархів, яких читають по діагоналі, а зоїлів». Отже вважайте мене зоїлом, який пішов проти потужної течії компліментів на адресу С. Новицького.
Процитую наукове відкриття вінницьких філологинь з праці «Хронотоп поезії Станіслава Новицького у метамодерністичному дискурсі»: «Фактично час і простір в інтерпретації Станіслава Новицького у своїй метафоричній свободі сутності представляють нові символічні смисли». Ось на якому тексті ґрунтується їхня думка:
дивлячись на скіфський курган
я уявляю як наші пращури
були тут серед степу
де можна побачити тінь нашої історії крізь покоління
які вже минули
тихим подихом вічності
тихим подихом нашої історії
але душа вічна
як і усвідомлення
нашої присутності на землі
Опустимо «метафоричну свободу сутності» і запитаємо: «Де, в чому вони побачили нові смисли?» Ідея про безсмертну душу існує тисячоліттями. Вперше вона зустрічається у давньоєгипетській «Книзі мертвих», а в філософії – у працях Платона. Вона від початку символічна. До того ж подих нашої історії аж ніяк не може бути «тихим». Це радше зітхання, що переходить у крик і стогін.
Але практично всі, хто до цього бралися за прочитання текстів С. Новицького, чомусь не помічають вторинність і третинність його думок, образів і символів. Вони в один голос чомусь визнають це як знахідки і відкриття, а його самого вихваляють як першовідкривача, першопрохідця. Наприклад: «Здається, що Станіслав Новицький першим почав передавати своє поетичне бачення степового світу засобами верлібру, неримованого вільнонаголошеного твору». Або: «Поезія Станіслава Новицького сакральна, знакова, яка випромінює позитивну божественну енергію – еманацію. Кожне слово мовлене ніби вустами Бога, вона вирізняється глибоким символізмом та емоційною наснаженістю».
Алилуйко! Настільки науково потужно і переконливо, що ввижається: Станіслав не за Господнім плечем – він сам Бог. Він еманує!
Проте, перечитавши кілька збірок означеного віршника, раз чи два відчув якусь емоційну вібрацію. Але решта – це шлам. Проте шановні письменники і літературознавці не хочуть помічати цього. Втратили художній смак? Їх уразила естетична сліпота? Чи таке «соціальне замовлення» на популяризацію метамодерну? Чи власне замовлення С. Новицького?
Просто такий сутінковий час. Між вовком і собакою. Коли руйнуються й без того розмиті естетичні орієнтири.
Можна зробити сосиски з корови, але зробити корову з сосисок неможливо!
Звичайно, не розділові знаки прикрашають письменника, а письменник прикрашає ними художній текст. Інакше він перетворюється на довільний набір слів з хаотично спливаючим сенсом. Неорганізованість тексту свідчить також про невпорядкованість мислення. Навіть постпостмодерні викрутаси не приховають елементарну безграмотність.
Як правило, у текстах С. Новицького немає розділових знаків. Чому? Тому що він має великі проблеми з синтаксисом і пунктуацією. Хоча є окремі винятки. Ось, наприклад.
ліплені голови з попелу – споглядають на мене...
мовби ненароком хочуть схопити
і потягти за собою
ліплені руки і ноги з попелу
хочуть доторкнутися до мого обличчя,
виглядають щоб схопити не тільки мою голову,
вранці місцями вони ходять поміж будинків
і вишукують голови але не свої...
вранці й вечері лягаючи спати
думають про голови
які у них у голові
тінь одягнула мою сорочку
і хоче бути справжньою людиною...
Проте поясніть, шановні філологи, чим обумовлене тире у першому реченні? І якщо автор знайшов привід поставити тут дві коми, чому б їх не розставити в усіх потрібних місцях? Загалом же це схоже на дитячий лепет в стилі горор після перегляду фільму «Ніч живих мерців».
Знову ж таки у сутінковий час під «метамодерну домінанту» можна підігнати все що завгодно. І тих, «кого більше немає», і «село тільки у пам’яті», і «небо яке баби вишили на білій сорочці», і «калину яку вишили», і «великий клен біля дороги який також вишили».
Досить, усі вже зрозуміли, що я не поділяю захоплень названих вище творців «феномену Новицького». В його книгах наявна світоглядна мішанина і образний вінегрет, часом просто силос.
Тоді запитайте, якою я бачу справжню сучасну поезію. Ось такою, як у Власти Власенко.
Бог ся рождає
Хто ж то може знати...
Ангели в окопах
Чистять автомати
Крила в них червоні
Від сухої крові
Німби перебиті
Та вінки тернові
Колядує голос
Сивої зозулі
Пастушки у полі
Падають від кулі
Знов ся Бог рождає
На старій вереті
Бідна Божа Мама
У бронежилеті...
А ще є Павло Вишибаба та інші воїни-поети, які не граються зі словом, а виковують його в горнилі війни.
Роман Любарський
