Ювілей степівчанина Олександра Архангельського
Сайт "Ранкове місто" надрукував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 121-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
У травні 2026 року письменник Олександр Архангельський відмічає свій ювілей – 75 років.
Вчитель за фахом, поет, прозаїк, перекладач. Редактор журналу «Степ» і книг, виданих авторами літоб’єднання «Степ» . Переклав сонети В. Шекспира, поезії Джона Донна, Євгена Маланюка, поетів- земляків. Автор кількох поетичних книг. У співавторстві з Ольгою Полевіною написана низка творів: роман «Вінок сонетів», повісті «Дочка гірських вітрів», «В розводах-плямах вікна електрички», «В вікно втікає тихо вечір з ніччю». Один з авторів колективної повісті «Чи бачать небеса котів». Йому належать численні оповідання, статті, рецензії. Лауреат обласної премії ім. Є. Маланюка.
До вашої уваги – уривок з повісті
«В вікно втікає тихо вечір з ніччю»
...Після багатьох років я ставив собі одне й те ж запитання: за що доля була настільки доброю і настільки немилосердною до нас? Подарувала кохання — і негайно його забрала. Що ми робили не так? Чому я образив кращу з жінок, чому не знайшов слів для вибачення, навіть не спробував? Гординя, уражене самолюбство? Або все ж таки рок, воля випадку? Юність, недосвідченість, нерозуміння з боку довколишніх, фатальні обставини. Якби не пішли ми тоді в лісок, може, все обернулося б інакше.
Інакше — це як? Роками зустрічатися в надії на зміни на краще? Так, ще два роки навчання, потім розподіл, робота за копійки, життя в найманій квартирі. І знову очікування змін...
Світ тоді був нам мальований іншими фарбами. Була весна, була любов, була Маргарита. Почуття до неї не піддалося дифузії в часі. Її образ набував різних рис. Спочатку мені здавалося, що вона холоднувата, іронічна, потім я побачив її іншими очима — і вона постала втіленням досконалості. Утім, так і було. Спорідненість душ, відчуття єдиного цілого, складеного з двох половинок, які знайшли одна одну в просторі й у часі.
Я навіть уявити не міг, що вона може вести подвійну гру, що в неї може бути ще хтось, окрім мене. Те, що я був у неї першим, поза сумнівом. Те, що в неї могло бути — і, безсумнівно, було — особисте життя до мене, зрозуміло. І їй, як і мені, ні в чому виправдовуватись. Але те, що трапилося відразу ж після всіх перипетій, після пережитого, не вкладалось у свідомість.
На мої дзвінки вона не відповідала, якщо брала трубку, то відразу ж давала відбій, в інституті не з’являлась. Я губився у здогадках — чому?
А тут іще Юлька зі своєю участю. Розумію, її так і розпирала хвороблива цікавість — що й до чого? Ось і принесла, як сорока на хвості, новину: в Маргарити є інший. Точно є, клянуся! Сама бачила. Заходила нібито за конспектом — сто років він був не потрібен, а тепер раптом знадобився! Сидить за столом така весела, життєрадісна! І красень хлопець — увесь із себе, у модному прикиді.
Немов збісившись, я нагрубіянив Юльці, обізвавши її пліткаркою і заздрісницею. Але хробак сумніву був запущений у мій запашний, наповнений щастям сад. Я не на жарт розлютився. Лаяв Маргариту останніми словами.
Вовчик, якому я довіряв, як собі, та якому коротко переповів усю історію, почухав потилицю.
— Т-так, чуваче, попав ти!.. І все ж поговори з нею. Інакше не годиться. Може, це родич, може, випадковий знайомий. А те, що сидить удома, — нормально. Після всіх колотнеч нікуди й носа не покажеш. А матуся — кобра рафінована! Ось вона і тримає її під замком, налаштовує проти тебе. Але не впадай у відчай. А щодо тих двох — не бійся. Якщо шукатимуть тебе, то як прийдуть, так і підуть. Ти тільки не мовчи. Це вже не лише твоя справа. Розберемося.
Голосом Вовчика говорив голос розуму й досвіду. В юності різниця у віці чотири роки — це багато.
І я вирішив: будь-що - треба зустрітися з Маргаритою. Знайти її, подивитися їй в очі. Якщо це правда щодо хлопця, прийняти та пробачити. І відпустити.
Але це нашіптувало мені у вухо моє друге «Я» — розважливе, готове до всепрощення…
…Того вечора я довго сидів проти її будинку на лавочці. У вікнах квартири Маргарити мирно горіло світло, але її вікно було темним. І це мене насторожувало та вганяло у песимізм. І моє чуття не підвело...
...Вони неспішно йшли освітленою вулицею — Маргарита і високий хлопець. Він тримав її під руку і про щось говорив із серйозним виглядом. Вона, не перебиваючи, слухала. Красивий, добре одягнений, не те, що я, студент-стаціонарник. Дорослий чоловік. Ось вона його і вибрала.
Я, щоб не повважали смішним ревнивцем, відійшов у тінь.
Не доходячи до під’їзду, він нахилився і поцілував Маргариту...
І відразу ж моє друге «Я» було засунуте в найдальший кут свідомості.
Я вийшов із тіні й захриплим голосом покликав:
— Маргарито!..
Вона різко обернулась і, як мені здалося, хотіла бігти, але не до мене — до дверей.
— Хто це був? Твій новий кавалер?
— Андрію! Ну, що ти?.. Як можеш навіть думати про таке? Що трапилося, чому не дзвонив? Я змучилася в здогадах! У тебе все гаразд?
— У мене все гаразд, а ось у тебе...
— Андрію, ти не так усе зрозумів. Це родич. Він приїхав влаштовуватися на роботу, отримав гуртожиток, а я йому показала, де це.
— Добре показала? А що ще ти йому показала? Те, що й мені? Наздожену — і спитаю, чи солодко було? І настукаю по голові.
— Паскуднику! Тільки спробуй, — розлютилася Маргарита і занесла руку для удару. Інстинктивно я відхилився і перехопив її правицю.
— Пусти, мені боляче! — Маргарита намагалася вирвати руку.
Мене переклинило, і я спересердя випалив:
— Ах, ти ще й битися лізеш, сучко?
Вона припинила опиратися, відразу вся обм’якла і, холодно глянувши мені в очі, напівпошепки мовила:
— Пішов геть, мерзотнику! Бачити тебе не хочу!
І я пішов. Не оглядаючись. «Ідучи — іди», — молотками било у скроні...
...Сесія добігала кінця, залишався останній іспит. Але, як виявилося, мені довелося здавати не його, а зовсім інший іспит — на зрілість.
Того вечора ніщо не віщувало неприємностей. Я намагався змиритися з тим, що в моєму житті більше нема Маргарити, тренувався до упаду. Навіть тренер це помітив і намагався мене стримувати.
Після тренування я просто лежав на своєму ліжку і слухав, як гуде натруджене тіло.
У двері постукали. Вахтерка надіслала когось із студентів. Мене кликали вниз. Щось йокнуло всередині. Вирішивши не випробовувати долю до кінця, я покликав Вовчика. Він і ще кілька товаришів пішли слідом.
Ось вона — чоловіча дружба! Не залишать тебе самого. Ех, хлопці, прорахувалися, ви, йолки-палки. Але це вам не ліс густий — тут моя територія.
Я не помилився: унизу на мене чекала знайома «пара гнідих». У довгого синець іще не зійшов, а в здорованя ще не стухла щелепа.
— Що, мало отримали? Додати? — цілком дружелюбно сказав я.
— А ти не надто борзий? Ми тебе знайшли — і просто так не відпустимо. Ухарь! Тоді не вийшло у нас — були напідпитку, але тепер-то вийде!
І тільки зараз я розгледів, що він ховає праву руку за спину.
«Ніж!» — пронизала думка. Умить волосся стало дибки, і я приготувався до серйoзної сутички.
Але в цей час із дверей вивалив натовп. Попереду йшов Вовчик.
— Чуваки, що вам треба? О, кого я бачу, Жорику!
— Вовчику, ти? — довгий ступив йому назустріч.
— Я! Скільки років! То це вам Андрюха накостиляв? — Вовчик був насторожі, хоча зовні випромінював доброзичливість. Він хлопець міцний, десантник, самбіст, будь-якого завалить.
— Це що за чмо? — видавив кремезний.
— То я — чмо? — ступив до нього Вовчик.
Тьмяно блиснуло лезо ножа.
— Ніж! — крикнув я й кинувся до кремезного.
І тут же пролунав дзенькіт металу, який упав на асфальт. Тіло кремезного вчинило кульбіт і з гуркотом звалилося додолу. Вовчик, стоячи над ним, зафіксував його руку.
— А тепер проси вибачення.
Той, який лежав, завив і випалив:
— Усе, пацани, усе! Погарячкували.
Вовчик підняв ножа і закинув його за паркан.
— Ото ж бо! Знай наших!
І в цей час почулися звуки міліцейської сирени...
...— Усе розумію, захищався, за дівчину заступився. Але щелепи навіщо ламати. Бійку спровокував у гуртожитку. Ніж? Не було ніякого ножа. Дякуй, що заяви нема. Чи то пожаліли тебе, дурня, не захотіли ламати життя, чи була ще причина. Але тобі відповісти все одно доведеться. Порушувати громадський порядок нікому не дозволено. Лист до інституту вже пішов. За те, що все взяв на себе, хвалю. Твої товариші ні до чого. А цих двох стережися — там проби ставити нікуди, урки зі стажем.
Слідчий був старий, навчений і не жадав крові.
Крові жадали інші.
Ректор зображав байдужість, мовляв, будь-чого надивився за життя, але не дозволю, щоб довірений мені континґент здіймав бучу. Так що, хлопче, прощайся з інститутом.
Тренер був лояльний, мало не ласкавий, що на нього було не схоже. Просив, переконував, благав. Треба б — і на коліна став би. Але лощений ректор був гидливо-невблаганним. Старе загартування: сказав — зробив.
Його не цікавила причина бійки — він був дуже далекий від понять честі, гідності. Роки плазування перед начальством, турбота про кар’єрний ріст геть випалили навіть паростки цих понять. Він боявся одного — розголошення факту бійки. За це у високих кабінетах по голівці не погладять. І тепер його турбувало тільки одне: щоб навіть тінь не впала на довірений йому заклад, щоб там не дізналися про лист з органів. Для нього людина — ніщо, а студент — узагалі не людина.
Зрештою, я не витримав, кинув на стіл заздалегідь написану заяву і, грюкнувши дверима, пробкою вилетів геть...
На подив, Вовчик схвалив мій учинок. Він знав ту компашку і сам її побоювався. Хоча те, що у справі не фігурував ніж, знімало питання помсти.
І ось я їду додому, як то кажуть, з кінцями. За вікнами електрички мелькають літні пейзажі. У вікно вривається гарячий потік, але він не остуджує мою розпалену голову.
Я їду в новий світ — і цей світ ніяк не асоціюється з ім’ям «Маргарита»...
«Напишіть щось подібне ще!»
Коли я стала відвідувати студійні засідання Кіровоградського/Кропивницького літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного, то поверхово знала лише кількох письменників, і уявлення про те, хто що та як пише, сформувалося лише з часом.
Поет, перекладач, ведучий майстер-класів, рецензент, редактор альманаху «Степ» – таким спочатку вималювався мені літературний імідж Олександра Архангельського. Мемуарист і документаліст – ці характеристики додалися після того, як прочитала його збірку «Спомини, які живуть в мені». Це короткі нариси з життя кількох поколінь людей із колишнього СРСР. Для багатьох жахлива, а для декого досі мила серцю радянська епоха. Вона не повториться, але залишиться для нащадків у цих рельєфно і ретельно виписаних нотатках. Архангельський, може, ще і краєзнавець, бо в тих його історичних мініатюрах фігурує багато місць Кіровоградщини.
Чого досі не згадано у цьому довгому списку літературних можливостей Олександра Архангельського? Художньої прози. Новел, повістей, романів. «Я поет, а не прозаїк!», – категорично відповідав Олександр Дмитрович на пропозиції очільниці «Степу» Ольги Полевіної написати оповідання для колективної збірки. На такий формат «Степ» перейшов через зовнішні обставини. Спочатку епідемія, що унеможливила великі зібрання, далі повномасштабна війна, припинення фінансування журналу. «Я не хочу писати прозу!» – повторював Олександр Архангельський і тоді, коли інші поети охоче і успішно взялися за оповідання.
«Не хочу» – не дорівнює «Не можу». У випадку з Олександром Архангельським це означає «Ще й як можу!».
Не знаю, який запустився механізм (можливо, він потихеньку працював і раніше), але на весну 2026 року прозовий здобуток Олександра Архангельського (якщо я нічого не пропустила ) наступний: по оповіданню в кожній з тринадцяти колективних збірок «Степу», новели в двох книжках, виданих у Дніпрі, написані у співавторстві з Ольгою Полевіною роман «Вінок сонетів», повісті «В розводах-плямах вікна електрички», «В вікно втікає тихо вечір з ніччю» та «Дочка гірських вітрів».
У кожному з дуетних творів центральна лінія – стосунки чоловіка і жінки чи хлопця й дівчини. Ольга Полевіна прописувала партію героїні, Олександр Архангельський – героя. І його хлопці та чоловіки мають деякі спільні риси. Якщо із дівчиною/жінкою щось не виходить, вони можуть сховатися у тінь, відступити, не надто наполягати на розвитку стосунків чи навіть, образно кажучи, хряснути дверима. Це в той час, коли їм було б досить докладніше розібратися в обставинах, щоб дізнатися, що неприємна ситуація виникла не з вини партнерки. Що це? Гординя? Своєрідне уявлення про чоловічу гідність? Чи позиція «А не дуже-то й хотілося»? Така багатоваріантність мотивів вчинків героїв – перспективний матеріал для рефлексій вдумливого читача.
У «Дочці гірських вітрів» рівноцінних за присутністю в сюжеті героїв два. Це курсанти льотної академії (можливо, її прообразом став відповідний виш у Кропивницькому?). Ці хлопці – антагоністи і в суперництві за увагу дівчини, і в світогляді.
– «Давай знайомитися. Я – Сергій Вяземський.
– Із князів?
– Та де там! Хоча…
– А я – Василь Гнідаш.
– Що за прізвище таке? Хохол? У вас, хохлів, такі чудернацькі прізвища. У нас у частині були Придибайло й Нетудихатка.
– Старовинне, козацьке. І не хохол я, а українець. Я ж тебе не назвав «кацапом»
Сергій насмішкувато скосив очі.
– Ти диви, козак… Уперше бачу живого козака.
– Ну то подивися. До речі, ті двоє теж, мабуть, родом із козаків.
– Хай буде так! А якщо назвеш кацапом, не ображуся. На Вкраїну ж приїхав кацап.
– Сергію, в Україну.
– А що, є різниця?
– Є. І ти це скоро відчуєш».
Діалог із далекого минулого. А в сьогоденні колишні однокурсники зустрілися ворогами в українському небі ...
Олександр Архангельський блискуче проявився у проекті, який ми між собою назвали тріадою. Ольга Полевіна, Олександр Архангельський і я вирішили написати оповідання втрьох. Але не за спільно виробленим планом та узгодженням всіх моментів до консенсусу, як зазвичай роблять співавтори. Вирішили так: тягнемо жереб, хто починає, хто закінчує, хто посередині, ніяких попередніх угод щодо теми, героїв, стилю.Взагалі нічого! Перший почав, переслав другому, той мусить продовжити, відправляє третьому, який підхоплює, обсяг тексту в кожного однаковий – і так кілька разів по колу. Таким чином у нас вийшли дві невеликі повісті: «Гілочки під оксамитом» і «Мана». Навіть нам, співучасникам, практично неможливо відрізнити, хто що писав...ну хіба що в частині Олександра Архангельського, можливо, більше іронії чи навіть сарказму.
Саме ці художні засоби феєрично засяяли в розділі Олександра Дмитровича до колективної повісті степівчан «Сороки далекого села». Там троє героїв потрапляють у становище ніби й комічне, але їхня поведінка описана так нищівно, що аж рука сіпається вліпити кожному по ляпасу, тільки виховання не дозволяє.
Олександр Архангельський деяких своїх персонажів шмагає, а довкола інших ходить обережно, старанно фільтрує слова при описах їхніх дій і часом ламає усталені літературні шаблони. Згідно з одним із них взаємини художника і натурниці часто не те що закінчуються, а навіть починаються у ліжку. А в оповіданні «Та, що приходить лише в сни» у майстра та моделі зовсім інший рівень контактів:
«Він навіть не намагався взяти її за руку, не те, щоб обійняти. Лише коли сідали в автобус, галантно простягнув їй руку, але вона навіть не обіперлася на неї і не відчула дотику. Чому? Відповіді й сама не знала».
На жаль, оці тонкі і крихкі матерії і перешкодили героям порозумітися. Це оповідання багатьох читачів примусить зітхнути за давнім коханням чи й розкаятися у певних своїх вчинках.
Олександру Архангельському добре вдається передати саспенс – тривожне очікування чогось невідомого і грізного. Наприклад, у новелі «Щоб більше ніколи» чоловік без пояснень велить дружині та дітям негайно їхати з Києва до Львова, і цей рейс через відчуття героїні дихає холодною моторошністю:
«Дорога від столиці до західної культурної столиці не напружувала. Хіба що дивним видавалося, що зустрічних авто було мало, а от попутних, навпаки, багато.
Вони що – усі рвонули на захід? Невже теж щось знають чи про щось здогадуються?» – розмірковувала вона, розуміючи, що не просто так чоловік зірвав їх з дому».
Жінка щось тільки підозрює, а взнає, як і ми всі (краще б не знати) 24.02.2022...
Героя ж оповідання «Обійми мене» Олександр Архангельський залишає у здогадах і розпачі.Чоловік не знає, що сталося з дружиною, коли він вийшов у магазин, а кудись біля їхнього дому влучила російська ракета. Зрештою висвічується номер дружини, але ж дзвонити з її телефона міг і хтось сторонній – і які новини він міг повідомити?..
Окремо хочу згадати один складний літературний прийом, який дуже подобається мені (і знаю, що багатьом читачам теж) і який не так часто застосовують прозаїки – більше віршувальники-пересмішники у сатиричних текстах. Це персоніфікація (уособлення). Даю фахову характеристику цього письменницького інструменту: «Персоніфікація— це художній прийом, вид метафори, що полягає у наданні неживим предметам, явищам природи або абстрактним поняттям людських якостей, психічних властивостей чи дій. Вона олюднює навколишній світ, роблячи опис емоційним та образним».
Зовсім недавно Олександр Архангельський написав аж три новели, де оповідачами виступають не люди (чи ще не зовсім люди).
«Прихисток відлюдника» – це монолог побитого негодами і соціальними катаклізмами будинку, у стінах якого жили особи з темними біографіями, жертви домашньої тиранії і навіть вбивці.
«Господарі змінювалися, але я як виглядав одиноким і занедбаним, так і досі виглядаю. І табличка «у дворі злий пес» нікого не лякає, бо моя зовнішність і місце розташування за ці роки не змінилися, я й сам не гірше від таблички здатен відлякувати випадкових перехожих».
Події, свідком яких був цей стражденний дім, описані з чіткими креном у ностальгію. Вона простежується майже в усій прозі Олександра Архангельського. Це напевне імпонує читачам, які так тужать за минулим, що воліють згадувати його лише у світлих тонах.
«Мосяня». Однойменна героїня цієї новели теж походить із глибини віків. Її рід веде початок з 1891 року, сама вона – з 1941-го. Це гвинтівка Мосіна, за віком і експлуатаційними можливостями майже музейний експонат – а от довелося ж стріляти. Бо спочатку було АТО, а далі – справжня війна. Хто тримав Мосяню в руках, і що з цими бійцями сталося, що гвинтівка бачила та пережила...щоб це читати, треба мати міцне серце.
І нарешті «А далі – будь що буде». Мені, як, думаю, і більшості читачів, ніколи не доводилося зустрічати в літературі такого оповідача:
«Воістину справедливо кажуть: вік живи – вік учись. За свій короткий вік я тільки те й робив, що вчився. Спочатку усвідомлювати себе як живу істоту. І перші слова, які дійшли до мене, були: «яйцеклітина», «сперматозоїд», «вагітність», «шість тижнів», «аборт».
Перші два мене ніби й не стосувалися, а от «шість тижнів» і «вагітність» вельми зацікавили. Отже, уже шість тижнів я маю певну вагу, хоча й важу всього кілька грамів. Це мене переповнило гордістю. Слово ж «аборт» викликало панічний стан. «Аборт» – це ніби «за борт». Звідси: «бортанути», «бортанулася». Це слово я чув, коли співали: «И за борт её брасает…». Мені тоді не сподобалися акаючі інтонації. Отже, мене – за борт?! За що? Якщо ваші яйцеклітина й сперматозоїд зустрілися, що буває дуже-дуже рідко, то навіщо – за борт?
До того, як почув це страшне слово, у пам’ять врізалося «безпліддя», «неможливість завагітніти», «треба брати дитину з дитбудинку».
Я не надто переймався цими поки що незрозумілими поняттями, бо чув їх від сторонньої особи, отже, вони мене не цікавили. Це не про мене. Про мене: «Буде дитина».
Це вже не просто дитина, а людина, хоча і в ембріональному стані, бо чує, мучиться, мислить – тільки не може висловити своїх емоцій і думок нікому, крім письменника. Завдяки авторові оповідання ми переживаємо інтимну близькість закоханих, розлуку, війну, наругу над матір’ю ще невидимого героя і його народження – не кожна жінка навіть із власних вражень так опише цей процес!
Я взагалі не є прихильником ідеалістичного і духопійомного пафосу у прозі (то в поезії це видається цілком доречним), а от тут твердий намір новоз’явленого на світ козака чинити запеклий опір життєвим знегодам реально дарує порцію оптимістичної енергії.
...Коли у черговому оповіданні Олександра Архангельського щось особливо резонує з моїм настроєм чи захоплює сюжетом, характерами або челенджами, я з не дуже чемною вимогливістю прошу Олександра Дмитровича: «А напишіть іще щось подібне!» – і щодня зазираю в електронну пошту.
Ось і зараз поставлю підпис під цією статтею і перевірю – може, уже й прислав.
Ніна Даниленко
м. Кропивницький, квітень 2026 року
