"Слова безсилі перед таким болем"...

 

До четвертої річниці великої війни згадуємо книжку "Чи бачать небеса котів".

36 її розділів написали автори  з усієї України.А 10 із тих 36-

письменники з кропивницького "Степу".

Тиждень завершився прекрасним і дуже щемким відгуком на колективну повість "Чи бачать небеса котів" від @Marina Bodnarchuk.

Я високо ціную те, що свого часу прекрасні авторки ідеї, чудові письменниці та редакторки Еліна Заржицька та Ольга Полевіна запросили мене долучитися до творчого проєкту.

До книги, виданої в 24-му році Видавництво Богдан, серед творів сучасних авторів з усіх куточків України увійшла моя історія "Останній дім кота Тимоша".

Взявши цю книгу в руки, я ще навіть не відкрила її — а вже плакала… Сам вигляд обкладинки зруйнованого будинку пробирає до кісток… Ці понівечені стіни, вибиті вікна… і навіть в очах тварин — біль А напис: «Пам’яті загиблих внаслідок російської агресії в мирних містах України» — я читала й розуміла, що спокійно тримати цю книгу просто не можу… Руки тремтять… Серце стискається…

Я відкривала сторінки — і ніби заходила в ті 36 квартир… У звичайне життя звичайних людей. У чиїсь кухні, де варився чай , у дитячі кімнати з іграшками , у плани на завтра, у мрії про літо … І раптом — повітряна тривога Сирена… Свист… Вибух… І тиша… Страшна, глуха тиша…

Читати це спокійно неможливо. Сльози стояли в очах постійно Деколи доводилося закривати книгу, щоб просто вдихнути повітря… Бо серце стискалося так, що боліло фізично Мурашки по тілу… тремтіння… І найстрашніше — це не вигадка. Це не художній прийом. Це — наша реальність. Наша сьогоднішня правда…

Тут немає різниці — дитина це чи літня людина , молодий хлопець чи молода мама … Усі вони просто жили. Просто раділи своїм маленьким моментам, будували плани, мріяли… У кожного були свої цінності, свій вибір — залишитися чи виїхати, піти захищати Батьківщину чи рятувати дітей… Але в одну мить усе може обірватися… І це усвідомлення — нестерпне…

Окремо мене розчулили історії про тварин Вони ж не розуміють, що відбувається… Вони не можуть пояснити свій страх… Хтось змушений залишити їх, бо не має змоги взяти із собою А хтось рятує, притискає до грудей, вивозить попри небезпеку І коли читаєш про їхні налякані очі — здається, що плаче весь світ…

Ми звикли думати, що небезпека — там, на фронті. Там, де воюють військові… Але ця книга боляче нагадує: війна приходить і в мирні квартири. У дитячі ліжечка. У під’їзди багатоповерхівок. І втрати тут — не менш страшні, не менш болючі, не менш непоправні…

Мені було дуже важко читати цю книгу. І ще важче — писати цей відгук… Слова здаються маленькими й безсилими перед таким болем… Але я точно знаю: цю книгу потрібно читати. Щоб пам’ятати. Щоб не звикнути. Щоб кожна з тих історій не перетворилася просто на цифру в новинах…

Я закривала цю книгу зі сльозами… І довго сиділа мовчки… Бо це не просто книга. Це — крик. Це — біль. Це — пам’ять.

І поки ми пам’ятаємо — вони живі у наших серцях…

«Людина душею прикипає до своєї оселі. Старим важко уявити себе в іншому місті, в іншій домівці. Навіть небезпека не може змусити залишити свій дім...»

«Бо багато таких людей, які кинули напризволяще в порожніх квартирах своїх друзів-собак. Двох таких бідаків, завдяки Грею, уже визволили. Одного велетенського ротвейлера та дрібного пекінеса. Той великий, той малий, а в обох з очей сльози капали — від зради господарів і байдужості людської.»

«Час такий, що треба всім триматися і за все одне одному дякувати.»

«— Не для того нам доля подарувала друге життя, аби ми ще і його вкорочували сварками»

«Ця ніч була загрозлива і темна.

І так хотілось тиші і тепла.

А вибух був - як жовта хризантема,

Що на пів неба раптом розцвіла...

Ліна Костенко»

«І люди в усьому світі будуть підводитися, тільки-но почують українську мову...»

Таміла Тарасенко