Газета "Народне слово" вмістила чергову літературну сторінку "Степу"
Різнобарв’я «СТЕПУ»
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання
«Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Людмила Ніколаєвська.
Співа душа…
Обдарована, скромна, щира…
Не кожному з нас притаманні такі епітети.
Не стану підігрівати вашу цікавість. Це про Ніну Миколаївну
Бредихіну. Вона за фахом – музичний працівник. За покликанням – авторка
пісень та віршів. У минулому – багаторічний керівник самодіяльних
вокальних колективів. Працювала в музичній школі №4. Дитячий музичний
театр, який вона започаткувала, працює там і дотепер, бо керівниця –
учениця Ніни Миколаївни – Лариса Панкова все творче життя працює в своїй
школі і зберегла привиту любов до дитячих театральних вистав.
Життя Ніни Бредихіної пов’язано з будинком культури Державної
льотної академії, де вона до недавнього часу працювала завідувачем відділу
мистецтв, створюючи безліч самодіяльних колективів. Для них писалися
пісні, вірші.
Її пісні ставали значною частиною репертуару колективів, часто – на
вірші поетів Кіровоградщини.
Коли я, знімаючи телепередачу «Камертон душі» про відомого поета й
письменника Віктора Погрібного, почула пісню на його вірші «Коси, коси, в
ромашки повиті» у виконання фольклорного колективу «Чиста криниця», то
була вражена духовним єднанням поета і композиторки. Ця пісня могла б
бути прикрасою репертуару, але їй не судилося бути надрукованою.
Чимало гарних пісень створила пані Ніна на вірші Антоніни Корінь,
Віктора Погрібного, Галини Шпудейко.
Мені поталанило – мої вірші її теж зацікавили.
Передивляючись записи телепередач, які я зняла з митцями
Кіровоградщини, згадала оригінальний подарунок від Ніни Бредихіної. Вона
підготувала мені справжній сюрприз. Я гадала, що вона запросила нас з
оператором для зйомки свого колективу «Чиста криниця». Серед інших
пісень раптово почула пісню на свої слова. Ніна Миколаївна представила
мене перед камерою своїм віршем і заявила, що сьогодні саме вона буде в
ролі телевідучої. Я навіть розгубилася, але прийняла умови цієї оригінальної
2
гри. Вона підготувала такі цікаві питання, що я захопилася. А виконання моїх
пісень було заворожуючим, душевним і щирим, тож я одразу відчула
спорідненість наших душ.
Про мою поетичну творчість записано кілька телепрограм моїми
колегами – Лілією Верещагіною, Марією Лебідь, але несподіваний
подарунок Ніни Бредихіної був чи найтеплішим…
У Ніни Миколаївни чиста, добра, співуча душа. Пані Ніна не надто
прагла стати відомою, не шукала особливого визнання, допомоги меценатів;
вона просто захоплювалася поезією й дарувала людям радість своїх пісень.
Тому її люблять і пам’ятають учасники творчих колективів, якими вона
керувала, і ті, кому судилося бути поряд з нею. Добро, нею подароване,
бумерангом повертається.
Спогади, спогади…
Маленька Ніна народилася напередодні Другої світової війни, під час
фашистської навали ховалася від вибухів у сусідському підвалі разом з
мамою. Та хіба ж могла вона подумати, що в поважному віці їй доведеться
пережити ще одну, жорстокішу й підступнішу війну?..
Спогади, спогади…
Як раділи перемозі мешканці села Мельники Канівського району
Черкаської області, де вона народилася, як сподівалися на свободу і
незалежність!..
Ніна Миколаївна згадує, як з мамою ходили до церкви. У матері був
чудовий голос, і вона співала в церковному хорі.
В їхній хаті завжди було людно: вечорами збирались на вогник каганця
односельці, аби послухати вірші Тараса Шевченка, бо в тяжкі довоєнні часи
«Кобзар» був тільки в її батьків, один на все село. Батько Ніни, Микола
Лукич Ступенко, задушевно читав вірші, даруючи односельцям ілюзію
святого причастя…
До речі, за стилістикою вірші Ніни Миколаївни дуже схожі на вірші
великого поета. І, певно, не випадково вона зацікавилася історією кохання
Тараса Шевченка, який з такою любов’ю писав про подругу свого дитинства
Оксану.
Про це – її власний твір:
Біля воріт, як проводжали,
Брати і сестри заридали,
Тарас дивився на Оксану –
Запам’ятав все до остану,
Бо карі очі так благали:
«Не покидай!..». І заблищали
сльозами і Тараса очі.
Тремтіли і уста дівочі.
У потай від батьків ходила,
Собі на долю ворожила.
3
Стара циганка їй сказала:
«Забудь того, що покохала…».
Ніна Миколаївна – багаторічна членкиня літоб’єднання «Степ». Її
підтримував Віктор Погрібний. А Тетяна Саєнко щиро відгукнулася на її
творчість, написавши: «Хормейстер, поетеса, авторка 37 книжок віршів для
дітей і дорослих, композиторка, авторка пісень на свої поезії і вірші поетів
Кіровоградщини»…
На базі Будинку культури Державної льотної академії тривалий час
працював літературний клуб «Крила», яким керував Віктор Погрібний. А
Ніна Миколаївна зі своїм вокальним колективом «Чиста криниця» завжди
виступала у всіх заходах цього клубу. Цей колектив чи й кожного року брав
участь на святах «Вересневі самоцвіти» в Арсенівні та Веселівці, якими так
опікувався Віктор Олексійович, а також у його рідній Матусівці.
Ніна Миколаївна як святиню зберігає фото на фоні рясної яблуні, яку
виростив Віктор Погрібний.
Спогади, спогади…
Їх так багато, і кожен дорогий і хвилюючий. Кожен сповнений
натхненням і творчим неспокоєм, щедрістю талановитої душі…
На превеликий жаль, ми, певно, ніколи не навчимося в повній мірі
цінувати доброту, чуйність, гідність, скромність. Ніна Миколаївна заслуговує
на повагу й шану.
Випускники льотної академії різних років, учасники колективів,
пам’ятають її. А пам’ять – найдорожче надбання.
Тож напередодні дуже солідної дати з дня народження побажаємо Ніні
Миколаївні Бредихіній всіляких гараздів!
Ольга Полевіна
Татів подарунок
Сонце сліпило очі, і я затулив їх долонями. Велосипед труснуло, тож я ухопився за руль. Моє маленьке сидіння було прикручене до рами велосипеда. Так ми з татом їздили до ставка. Тимко сидів на багажнику. Нам утрьох було так весело! Мама сварила тата за це, бо одного разу ми впали: я несподівано схопився за руль. матуся боялася, що ми знову впадемо йі щось собі поламаємо. Але тато все одно катав нас…
– Зайчику, прокидайся!
Я розплющив очі.
Це не сонце. Це мама ввімкнула світло, і воно мене розбудило. І ніякого велосипеда не було. Це вона мене обережно потрясла мене за плече…
І тата теж не було. Тата вже давно не було. Тільки Тимко сидів поряд з ліжком і дивився на мене.
– Зайчику, підіймайся хутчіш! Знову сирена…
Я сів у ліжку. На дворі темно. Мама почала швидко мене одягати. Вона вже навчилася прокидатися з першими звуками сирени і миттєво одягатися. «Як солдат», – сказав би тато, якби побачив…
У передпокої стоїть валіза. Мама склала туди всі необхідні речі: документи, трохи одягу, воду і їжу. У мене теж є рюкзак, який мама надягає на мене. І валіза, і рюкзак завжди біля дверей. Ми хапаємо їх і біжимо в укриття.
Бігти треба швидко: укриття далека, аж біля дому, де живе мій друг Сашко. От йому добре: тільки вибіг – і сховався. А нам с мамою бігти через вулицю. А ще ж потрібно спуститися з 9-го поверху. Ліфт не працює, коли тривога. Якщо це відбувається вдень, то ще нічого. А коли ось так, серед ночі…
Позавчора мама ніяк не могла мене розбудити, і ми запізнилися. Тільки-но вибігли на вулицю – і як громихне! Мама схопила мене, затулила собою. Потім забігли до укриття. Там всі сиділи перелякані, бо чули вибух. Розпитували маму, звідки було чутно. А вона тільки обіймала мене й плакала.
А я не плакав. Тато завжди казав, що справжні козаки не плачуть. І нічого не бояться. А якщо війна, то одразу йдуть на війну. Бо чоловіки повинні захищати дітей і жінок. Усі чоловіки. Тому він одразу й пішов...
Я так хочу його побачити!.. Іноді він телефонує мамі. Вона здригається від кожного телефонного дзвінка – чекає. І якщо це не тато, то майже плаче.
В укритті багато людей. Сашко вже там. Я саджу Тимка біля мами і йду до нього. Майже всі знайомі: тітка Олена з першого поверху вже тут. Звісно, їй швидше, ніж нам. Бабуся, яка живе в будинку поряд, сидить разом із песиком. Його звуть Чіп. Ми з Сашком завжди зупиняємося і гладимо його. Він нас любить.
Раніше тут була спортивна зала. Є світло, вбиральня, вода. Біля стін драбини, посередині якісь колеса, спортивне знаряддя. Під стінами лавки, і на них, тісно притулившись один до одного, сидять люди. Місць не вистачає Хтось приніс покришку від великої машини, і на неї теж сидять. А маленька Юлька залізла всередину і ховається від нас. Але вона зовсім маленька, і ми з Сашком не гуляємо з нею.
Біля залізних дверей сидить дід Василь. Він черговий. Нікого не випускає, доки не закінчиться тривога. Телефон в укритті не працює, тому тільки він знає, коли можна виходити.
Коли ми вперше сюди потрапили, мене дуже здивувало: навіщо тут тренуватися? Недалеко є великий спортивний комплекс, ми з Сашком заглядали у вікна, спостерігали, як дорослі хлопці тренуються. Той же дід Василь нас проганяв від вікон. Нащо ще під землею? Але мама розповіла, що тут давно, коли вона була ще дівчинкою, уже було укриття. Але війни не сталося, тому його використовували як спортивну залу. А тепер ось знадобилося.
Десь далеко гупнуло. Усі загомоніли.
– А Тимко де? – поцікавився Сашко.
– А он там, у мами на руках, – обернувшись, сказав я.
Мама помахала мені. Сашкова мати сиділа неподалік від них.
– Твій тато теж на війні, – впевнено сказав я. А де ж йому бути? Усі ж – справжні чоловіки…
Сашко якось дивно подивився навкруги й прошепотів мені на вухо:
– Він до баби Наді поїхав у село…
– Навіщо? – не зрозумів я.
– Ховається він… тільки нікому не кажи.
Тут Сашка покликала мати, і він побіг до неї, оминаючи стільці, матраци, подушки, коробки, на яких сиділи й лежали люди. Тітка Віра та її хвора доросла дочка, яка не могла ходити, жили тут з самого початку, бо сирени гули кілька разів на добу. Тітка іноді виходила до магазину, а хвора Нелька так і лежала в кутку на якомусь килимку. Якась тітонька сиділа з переляканою кішкою на руках, а Чіп гарчав на неї здалеку. Кішка намагалася видертися, але тітонька добре тримала її.
– Господи, коли ж це закінчиться? – плакала жінка біля дверей.
Дід Василь сумно подивився на неї і протягнув пластикову пляшку з водою.
Я пішов гуляти сховищем. Переступав через ноги, продирався між лавками й стільцями. У кутку доросли хлопці грали в карти.
– Пацан, чого тобі? – спитав один, поглянувши на мене. – Ти сам чи з мамою?
– З мамою…
– От і йди до мами…
Я пішов далі. Великий білий пес сидів біля якогось діда. Той гладив його і примовляв:
– Тихіше, Сніжку, скоро додому підемо… Тільки ті кляті тварюки замовкнуть, побіжимо. Дам тобі смачненького…
Я підійшов до Чіпа. Тай, висолопивши язика, потягнувся до мене.
– Чіпчику, маленький, – прошепотів я, чухаючи його за теплими рудими вухами. Він довірливо притулився до мене.
– Відбій! – радісно проголосив дід Василь. Юрба загомоніла й почала збиратися. Біля сходів вишукувалася черга.
Я підійшов до мами. Вона неквапливо підвелася, допомогла мені одягнути рюкзака.
– Тримай Тимка, – стомлено прошепотіла вона.
Шлях додому виявився важчим. Сюди ми бігли сходами вниз, а тепер пленталися вгору. Була четверта година ранку, і я раптом так захотів спати, що навіть погодився б лягти поряд з хворою Нелькою, якій не треба було нікуди бігти…
Стомлені й сумні, ми нарешті дісталися до нашої квартири. Мама відчинила двері й не роздягаючись впала на ліжко.
– Трохи поспимо… уже ранок…
Я пішов у свою кімнату, сів у крісло й обійняв Тимка.
– Бідний. У тебе вухо зовсім відірвалося… Нема кому пришити… Не бійся, я тебе не покину. Батько повернеться й побачить, що його подарунок зі мною.
Хутровий Тимко мовчав. Я обережно підняв його й поклав поряд із собою на ліжко.
– Тільки б тато повернувся… Тільки б повернувся… – прошепотів я – і миттєво заснув, ніби провалився в прірву…