«Книгороздуми» - роман про романи
Сайт "Ранкове місто" опублікував статтю про "Степ"
«Книгороздуми» - роман про романи
Хочу розповісти про рідкісну книжку. Це не роман, не збірка повістей, не детектив. Але в ній є все, і навіть більше. Це путівник сучасною – і не тільки – літературою. Огляд творів, знайомство з авторами. Написано цікаво, і заохочує до прочитання.
Я про книжку Галини Новосад «Книгороздуми», видану в Дрогобичі цього року. Це емоційні відгуки на 100 книжок (!) української та зарубіжної літератури, написаних, як пише в передмові Ірен Роздобудько, «із любов'ю до кожного прочитанного твору».
Прочитала – і вже знаю, яких авторів буду шукати.
Серед статей є і про нашу книжку «Чи бачать небеса котів?». Коли складала її з 36 оповідань, сподівалася, що робимо з Еліною Заржицькою велику справу. Але що буде такий успіх, що вона потрапить до книги рецензій, не передбачала. Тож радію з цього, і ще – з приводу нового знайомства з пані Галиною.
Ольга Полевіна
Галина Новосад
«Чи бачать небеса котів» збірка 36 авторів, укладачки Ольга Полевіна й Еліна Заржицька (із книги «Книгороздуми»), Дрогобич, КОЛО 2025)
Сьогодні я розповім вам про книжку, яка може змінити ваше уявлення про реальність. Хоча, на перший погляд, про неї такого й не подумаєш: невеликого обсягу, з котиком на обкладинці та з замальовками до кожного з розділів. Зазвичай такий вигляд мають книжки для середнього дитячого віку. Ця ж книжка для дорослих. Та й не знаю, чи кожному дорослому буде до снаги її прочитати. Бо це читання може розірвати вашу свідомість на клапті. Називається вона «Чи бачать небеса котів».
Головний персонаж книжки – це багатоквартирний Будинок, який височіє на пагорбі великого міста десь за кілометрів двісті від лінії фронту. Він поважний і сильний, наче велетень, що стоїть на сторожі. Вікна його верхніх поверхів зранку першими зустрічають сонце, а ввечері з почуттям виконаного обов’язку проводжають його на спочинок. Він гордий, що дав прихисток багатьом людям та тваринам, і тішиться, споглядаючи, як його мешканці з турботою ставляться до нього. За дверима кожного помешкання своя доля, і про кожну з них нам розповідає Будинок.
Перед нами відчиняються двері тридцяти шести квартир, в які Будинок дозволяє нам зазирнути саме в той суботній день, коли начинена смертю російська залізяка вже очікувала свого пуску десь на гнилих болотах. У кожній квартирі життя йшло своїм трибом. Хтось відсипався після трудового тижня, хтось, навпаки, збирався на роботу, хтось бавився іграшками, хтось ліпив вареники, а хтось очікував кохану людину, щоби сповістити, що незабаром їхня сім’я збільшиться. Життя продовжувалося. Аж поки не завила сирена. А через кілька хвилин Будинок здригнувся від болю. Удар смертоносного заліза прошив його наскрізь. Той під’їзд, який він любив найбільше, розсипався на уламки. І разом з ним в одну мить розтрощилися долі його мешканців.
Ідея створення цієї книжки належить українським письменницям Ользі Полевіній із Кропивницького та Еліні Заржицькій із Дніпра. А поштовхом до цього стало влучання російської ракети в багатоповерховий будинок у Дніпрі 14 січня 2023 року. Тоді загинуло 46 людей, у тому числі й діти, а близько 80 осіб отримали поранення. Тож Ольга й Еліна разом з видавництвом «Богдан» об’єднали 36 українських авторок і авторів, щоб написати історії життя людей у тридцяти шести квартирах одного будинку, яких в одну мить не стало.
Ця книжка доволі незвична. Бо хоч історію кожної квартири писав окремий автор, вона є одним суцільним твором з багатьма персонажами, а не збіркою оповідань. Вважаю це дуже гарним способом показати строкатість доль і життєвих ситуацій людей, що мешкають поряд, та часто-густо не мають нічого спільного, а то й зовсім нічого не знають одне про одного. Бо одній людині важко було б придумати та описати в різний спосіб життя тридцяти шести окремих родин. А так ми отримали барвисту мозаїку, яка, попри все, має спільне тло.
Усі розповіді щемкі, душевні та дуже майстерно написані. Більшість авторів мені невідомі, але трьох із них: Любов Долик, Тамілу Тарасенко та Олеся Барліга маю честь знати особисто. Тож дякую їм та їхнім колегам за сповнені глибоких почуттів твори. Їхній злагодженій команді вдалося з окремих образків майстерно зібрати цілісну й об’ємну картину. Можливо, це вийшло так органічно завдяки тому, що майже в усіх розповідях присутні коти, а ці тваринки, зазвичай, асоціюються з родинним затишком. І від того ще гострішим стає відчуття, що цей затишок жорстоко й підступно в одну мить зруйнувала ворожа ракета.
Те, що у вересні читатиму книжку «Чи бачать небеса котів», я запланувала ще минулого місяця. Тоді я навіть не підозрювала, що моє читання збіжиться з днем, коли у Львові станеться така сама страшна трагедія, яка описана в книжці. Ворожа ракета забрала життя цілої родини. Ці люди працювали, навчалися, читали книжки, раділи життю, планували своє майбутнє. Вони навіть не підозрювали, що їхнє життя зруйнується в одну мить. І це просто не вкладається в голові нормальної людини. Я вже котрий день не можу зібрати себе докупи. І від читання цієї книжки, і від гортання новинної стрічки, яка густо пересипана світлинами трагічних подій. Але такі сьогоднішні реалії. З початком великої війни наше життя стало абсолютно непередбачуваним. Ми живемо, навіть не підозрюючи, що може статися наступної миті. І, на жаль, поки що ніхто не в силі цього змінити. Та поки триває наше життя, ми не маємо піддаватися зневірі й відчаю. Бо саме цього домагається наш ворог, спрямовуючи свої смертоносні ракети на наші мирні міста.
Я б хотіла, щоби книжку «Чи бачать небеса котів» прочитало якомога більше людей в цілому світі. Можливо, вони б задумались над тим, наскільки крихке й вразливе людське життя. Можливо, вони б зрозуміли, що не можна толерувати світове зло в жодній формі й під жодними приводами. Можливо, вони зробили хоча б щось, щоб у майбутньому вберегти людство від подібних трагедій та покарати винних у скоєному. Бо непокаране зло продукує нове зло. І цей процес треба зупинити.
10 вересня 2024 року
