Де росте магічне дерево тимтим?
Побачив світ 109-ий випуск "Стежини"
Чергова літературна сторінка "Степу" опублікована на сайті "Ранкове місто"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Назар Назарів
Із циклу «Дерево Тимтим»
Це магічне дерево, яке надає сили до творчості.
Цикл складається із низки монологів тих людей, які колись доторкнулися до дерева Тимтим. Цей монолог належить давньокитайському поетові Тао Юань Міну, який жив у 4 ст. н. е. і уславився як нонконформіст щодо конфуціанських догм. Його вірші надихали таких знакових поетів епохи Тан, як Лі Бо та Ду Фу.
Тао Юань Мін мовить
Рядки писати довгі і розлогі,
що вийшли з серця, а не з голови,
не буду я; пройшовши всі дороги,
навчившись слухать шепоти трави,
я лиш туди свої спрямую ноги,
де віє вітер свіжий і живий,
й оре орач старанний перелоги,
й де дикий птах гніздо собі ізвив.
Якщо я йду, живу і бачу досі
уздовж річок і верби, і рогіз,
і чую, як в пташок різноголоссі
мені бринить назустріч темний ліс,
це лиш тому, що у своїй дорозі
я звістку вам із правіку приніс.
Стежко, куди ти мене ведеш?
Річко, куди ти плинеш?
Мої кроки слідують твоїм звивам,
мій човен обходить острівці.
У давніх хроніках ми читали про драконів, що сходили з гір, а тут тільки мить – погляд – і тебе вже немає, і ти розсіявся, як дим, рознесений вітром у ранковій тиші, у синьому піднебессі. Як пташка, що пролетіла повз вікно вічності, у яке дивиться повний місяць у безвітряну, тиху ніч.
Отож мить і тебе немає, і що може бути краще, ніж думати, як тебе колись не буде, а написане тобою залишиться, як луска дракона, розсипана на гранітних скелях. Пташка пролітає, а пісня її зостається. Вогонь вигорає, а світло триває, навіть коли він згас.
А найкращі вірші пишуться під деревом Тимтим.
Вірші сунуть, як сумні прочани, уздовж сувоїв моєї нудьги, мого розпачу, мого болю, бо старіння неминуче, а молодість давно минула, а може, її й не було, а може вона тільки хмарка на тонкому полотні життя, на тонкому шовку небуття, що вишитий золотою ниткою болю. Мої слова розвіває вітер, моє волосся сивіє, і квіти давно присипало снігом у дворі.
Вітри, вітри дмуть крізь хащі хмар, женуть птахів напівзотлілим призахідним небом, і за який злочин розплата – оце життя? І за які гріхи я був утілений тепер, нині, а не через дві тисячі років, коли люди будуть як смертні боги, а богів більше не буде?
Тільки вино дає радість бути з собою, і пісня, і стара лютня, покладена на коліна в годину спочинку.
Горобці стрибають по даху, чи то дощ видзьобує на ньому свою ранкову пісню?
У дворику розцвіли білі троянди. Фіолетовий клематис повився угору по стіні.
На пляшку з водою сіла маленька мушка. Які ж красиві й запашні стиглі червоні полуниці!
Вечір і тиша. На столі горить стара лампа. Їй уже не один десяток років, фарба подекуди облупилася. А вона все горить. Хочу, щоб і моя душа так само горіла крізь десятиліття й дарувала світло.
Скоринка хліба і трохи меду зі стільника – хіба багато треба для сніданку? Чиста джерельна вода в глечику – хіба багато треба, аби втамувати спрагу?
Пісня приходить раптово, ніби пташка, що пролітає повз вікно моєї хижки, і я кидаю додолу свій реманент і чимдуж біжу до свого сховку, аби пензлем записати її на шорсткому папері рядками танцюючих знаків. Пісня як рись, вона ховається в гущавині. Пісня як фазан, її не кожного дня вполюєш. Багато мисливців, та мало здобичі. Багато співців, та мало пісень.
Холодними пальцями тримаю пензель. Чорнило розтікається струмками по білому папері. От я є, а ще мить – і мене вже немає. Хто прийде плакати на мою могилу? Навіть безсмертні, і ті раз на десять тисяч років зазнають перемін, а що ж тоді вже говорити про смертних? Ми переходимо з одного стану душі в інший, як квітка стає плодом, і з одного стану тіла в інший, як плід стає деревом, і немає кінця нашим перемінам, навіть коли й імені нашого ніхто не пам’ятає.
У ранковім саду співають пташки, та скоро зима їх прожене, і вони будуть змушені податися в далекі теплі краї, аби зберегти свої життя від морозу, граду й снігу. А що ж людина, хіба й вона не так само шукає сховку від вітрів перемін, які дмуть із восьми напрямків неба?
І тільки дерево Тимтим не знає перемін.
Переді мною відкривається провалля часу. Немає жодного містка, щоб його перейти. Тільки можна перекинути тоненьку линву віршів. Пташки вічності сидітимуть на ній щовечора, чекаючи, поки сонце зайде за небосхил віку. Вічність не має дверей, щоб у неї ввійти. А тим паче дверей, щоб із неї вийти.
Вірші живуть довше, ніж люди. Люди йдуть шляхами часу, а вірші простують стежками вічності або безчасся.
Своїм слабким голосом я не докричуся й до вершини найближчої гори, щоб поговорити з другом, що там живе, і я маю спускатися в долину, а потім знову підніматися вгору. Та мій вірш може долинути до невідомого друга, що живе на горі за тисячу лі звідси. Мої вірші можуть долинути до невідомих друзів, які живуть за тисячу років віднині.
За вікном хижки розквітли фіолетові іриси. Їхні стебла хитаються під ранковим вітром. Прохолода заходить у сіни. Заметений поріг запрошує ступити на себе незвіданих гостей, але гостей довго немає.
Мої справжні гості приходять звідусюди, із долин і гір, і стоять у шовкових сувоях на полицях кипарисової шафи. Чи на довгих планках бамбука, з’єднаних шнурами. Вони мені співають пісні царств і розказують оповідки своїх країв, говорять про драконів, що виринають із озера й ховаються в темряві храму, про золотих риб, що видніються в глибині морських вод, і про диких качок, що летять кудись на зиму, і про птаха-фенікса, якого бачать раз на тисячу років.
Ніхто не знає, звідки вони прийшли, і ніхто не знає, куди вони підуть далі – вірші та оповідки.
Молодий місяць розкрив свою клешню, аби вхопити юну вечірню зорю й забрати її у своє підводне царство за горизонтом.
Росяні шепоти квітів і мудре мовчання звірів, співи людей і крик дракона – усе це виходить із одного джерела.
Уже середина весни, а все ще холодно. Квіти розпустилися, але бджіл не видно.
Хто спить під деревом Тимтим, той не старіє. Хто народився під деревом Тимтим, той не вмирає. Пташка, що сіла на його гілку, живе триста років.
Перед ранком тоненька смужка хмар лягла над горизонтом. А вдень все небо покрили низькі сірі хмари. Я ходив далеко від хижки, аби побачити краєвид із іншого боку гори. Високі сосни ген далеко зливалися в щетинистий килим, ніби випрядений із грубої зеленої шерсті. По дорозі назад я чув, як кричали дикі гуси ген у височині. Наші стежки не перетинаються, бо їхні – на небі, а мої – на землі. Напевне, десь далеко є люди, що могли б стати моїми друзями, але наші стежки так само ніколи не перетнуться.
Роки минають уздовж повноводої річки, її ім’я те саме, та вода в ній уже не та. І що лишилося в мені від минулого року, крім імені? Риба у воді весь час у русі, серце в грудях увесь час у неспокої, люди під небом завжди в турботах, і немає краю їхньому проминанню під небом: молоді старіють, старі помирають, і ніхто не знає, де скінчаться його стежки. Чи на полі соняхів під сонцем півдня, чи у високих палатах півночі, коли за вікном падатиме осіння сльота. Смерть кожного неминуча, як народження.
Приходиш у світ і нічого про нього не знаєш. Тільки-но почав розуміти, як живуть десять тисяч речей, а вже й пора на спочинок, у землю під старою сосною. О, якби мене після смерті поховали під деревом Тимтим, я міг би народжуватися знову й знову, і щоразу ставати поетом!
Джерельна вода в глиняному глечику, червоні яблука на теракотовій тарелі, ото й уся їжа. Пройшов десять тисяч лі – ото й усе життя.
Ми не знаємо, про що співає пташка, сидячи на галузці бамбука, та її спів нам до вподоби. Ми не знаємо, чого прийшли в цей світ, та життя нам до душі.
У довгих згорнутих сувоях заховані пейзажі, намальовані вмілим пензлем. Гори здіймаються ввись, струмки й водоспади падають донизу, і зір слідує за стежкою, що губиться в піднебессі. Попростував би нею, та вона намальована.
У прозорому небі тонка хмаринка.
Важко йти вгору, та гарно озирати гори, струмки й ліси з висоти. Непросто жити, та інакше як дізнаєшся, хто ти?
На даху туркочуть голуби. За вікном хитається молодий бамбук. В одній сорочці сиджу на ложі. На серці глибока скорбота. Ти далеко, друже, за тисячі лі, і до тебе не доїхати ні конем, ні на колісниці, ні доплести вітрильним човном. Далеко, далеко зайшов я від свого роду. Навіть пташці, яка летить звідтам, вистачає всього життя, щоб пролетіти лише половину шляху. Так далеко.
Сонце сховалося за хмари, засмучене й одиноке. Та раптом приїхав жаданий гість, і сонце вийшло на чиста небо, і вже в моїй хижці гомін і пісні, грає стара цитра, вино блискотить на дні глиняних келихів. Не довго триває радісна зустріч, і вже час проводити гостя до воріт. Молодий бамбук, і той гнеться від вітру чи то від смутку.
Скількох я знав ув обох столицях, яким тепер байдуже до мене, ніби й немає мене. А цей товариш проїхав сотню лі, аби провести зі мною годину! І вже інші справи кличуть його з собою. Як скоро настав час прощання, і знову серце скорботно плаче.
І хто я, аби називати мене на ім’я? Тінь – от моє ім’я, вітер – от моє прізвисько.
І сльози ллються струмком.
У темному кутку хижки запищала миша. Не бійся, мишо, тобі нічого не загрожує, я не кіт. Невже і їй, як мені, буває страшно в темряві?
Іриси за вікном майже відцвіли.
Весняний холод ніяк не скінчиться.
Хтось давно протоптав стежки в хащах, щоб можна було ходити. Хтось давно написав мудрі книги, щоб можна було жити.
Душа як замкнена кімната, у ній немає вікон, і тільки розум мешкає в ній. Вірш народжується в найтемнішому закутку цієї кімнати, спершу він пищить з острахом, наче налякана миша, а потім він стає все гучнішим.
Річка, дерево, скеля – от тобі й пейзаж. Вітер, листя, цикада – от тобі й вірш. Людини не треба. Стати настільки тихим, щоб те, що є, що стає, саме говорило за себе.
Невідомий подорожній, не кажи мені свого імені, не кажи мені, де ти народився, а скажи мені свій біль і свою радість, і я вже знатиму тебе.
У великих містах є ятки з дорогими пахощами, які коштують, як коштовне каміння й золото. Та нічого не коштує і коштує всі скарби світу запах росяної трави зранку. Кожна крапля на ній – чистий діамант, а кожна стеблина – чисте срібло.
З-за хмари на хвильку вийшло зрадливе весняне сонце, і от уже в хижці світліше, а на душі веселіше. У внутрішній кімнаті серця жевріє невгасимий каганець надії.
Може, від давніх поетів до нас дійшло так мало віршів не тому, що час і руїна зжерли їхні рукописи, а тому, що давні поети здебільшого уміли мовчати? І слово, сказане в доречний момент, було ще влучніше, а вірш, прочитаний зрідка, був іще довершеніший?
Шлях не пройдеш за один день. Вірш не напишеш за одну мить. І тут, і там, скрізь треба терпіння. Жити в перекладі означає чекати. Чекати чого? Смерті.
Давно чекаю на звістку ні від кого. Жоден гінець мені її не приніс. Ніхто нічого мені не повідомив, і, втішений нічим, я заспокоївся.
І хто, крім віршів, може прожити тисячу років?
У прозорому ставку бачу, як пропливають хмари. Те, що вгорі, те й унизу. Шлях угору і вниз – той самий.
Були поети – справжні чародії,
вони низали створені рядки
без гордощів, без віри чи надії,
їх почерк ще видніється, чіткий,
в пейзажах гір, де в’ються, наче змії,
розкидані у просторі струмки,
й тонкі дерева на узвишшях мріють,
здіймаючи у небеса гілки.
А я пишу на дощечці із воску,
й пейзаж, який я бачу, ще не мій,
і птаха не пускає поголоску
про мене в пісні радісній своїй.
Я просто той, кому буває тоскно
у темряві о півночі німій.
Коментарі
Дописати коментар