"Яка ж я «старенька»? Я ще недоторкана!"
Побачив світ 107-ий випуск "Стежини"
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
У Дніпрі презентували нову книжку з серії «Бібліотека Всеукраїнського щомісячника «Бористен». Це художньо-публіцистична збірка «Берегині України». Головна тема – «Жінка і війна». Упорядник – голова Дніпровського осередка НСПУ Фідель Сухоніс.
Приємно, що до створення цієї книжки запросили авторів Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного.
У книжці зустрілися автори вже відомої в Україні та за кордоном колективної повісті (автори ідеї Ольга Полевіна та Еліна Заржицька) «Чи бачать небеса котів?» та «степівчани» Олександр Архангельський, Ольга Полевіна, Ніна Даниленко, Тетяна Микитась.
Це свідчення того, що наш «Степ» уже вийшов за межі області і стає відомим в Україні.
Ознайомитись зі збіркою можна за посиланням:
https://dobm.dp.ua/ebooks/beregyni-ukrayiny/
До вашої уваги новела Олександра Архангельського з книжки «Берегині України».
Олександр Архангельський
«Мосяня»
Я – трьохлінійна гвинтівка калібру 7.62 мм. А «Мосяня» – це моє псевдо на війні. Аякже, тут кожен має прізвисько, і я не гірша за всіх. Правда, моїх сородичів кличуть на один копил – «калаш». Я довго не могла зрозуміти, чому саме так, та одного разу під час бою до мене дійшло: це так клацає затвор – клац-клац-клац, а ці чудернацькі бородані в одностроях перефразували на калаш-калаш-калаш. Та «калаші» на це не ображаються. Хоча їх, мабуть, принижує, що всі – на одне ім’я.
А в мене – особливе! Такого немає ні в кого. Чула якось по телевізору з підсобки, як когось кликали «Масяня». Але я – «Мосяня»! Так любовно мене назвала моя колишня прислуга.
Чому прислуга? Аякже. я головна, а люди лише мені прислужують – чистять, мастять, доглядають. А моя справа – влучно стрілти.
Чому колишня? От саме про це й піде мова.
Я народилася в далекому 1945 році. На Тульському заводі. Мене відібрали з-поміж багатьох і нарекли «снайперською», бо надто кучно лягали кулі, випущені мною. Я потрапила до рук старезного вусаня, з якого на ходу вже порох сипався. Але виявилося, що руки в нього тверді, рухи точні. Він довго чаклував наді мною, крехтів, шліфував та полірував метал і дерево. Йому казали, навіщо так стараєшся, війна все спише, але він відповідав, мовляв війні скоро кінець, тож спішити нікуди, а річ має вийти достойною, якій служить довгі роки. Якби він знав, як усе складеться!..
Потім мені приладнали затвор з кривим стеблом, а ще – чудернацьку штуку, яку називали оптичним прицілом. Я цим надто пишалася. І ще тим, що заряджали мене не з якоїсь пачки, як інших, а окремо кожним патроном. Як і годиться гвинтівкам, мене густо змастили й поклали в окрему ятку в ящик. Там уже лежало кілька таких, як я, які тьмяно сяяли лаком і відливали вороненним відблиском. Та на ящику був незрозумілий напис: «на склад».
Нас довго везли – спочатку поїздом, потім машиною. Пам’ятаю станцію прибуття – «Артемівськ». Наш ящик перенесли у величезне приміщення, де вже було доволі таких самих дерев’яних шухляд.
А потім потяглися безбарвні дні, роки…
Інколи ящик відкривали, брали мене до рук, чистили, знову змащували – і клали на місце. Я вже втратила лік часу і ні на що не сподівалася. Тих, із ящиків зі звичайними написами, розбирали – кого в охорону, кого на стрільбища. А нас не чіпали. Інколи приходили якісь поважні чини, декого з моїх подруг забирали, мовляв, на полюванні це те, що треба. А мене, мабуть, чекала доля – іти на переплавку.
Та одного дня прийшли збуджені люди в чудернацькому одязі й зі словами «на фронті не вистачає зброї, немає чим бити сепарів» вийняли мене з проклятого мною ящика. Так і я потрапила на війну…
А «на війні, як на війні». Мене віддали до рук здорованя на прізвисько «Ведмідь». Він спочатку пручався, мовляв, мені «драгуну», а ви – «мосінку»… «Бери, не викобенюйся, у твоїх руках і палиця буде влучно стріляти» – почулось у відповідь.
Я вже чула, що є такі нові гвинтівки – «драгунки», та не звертала на це уваги. Але десь шкребло: от би зійтися з нею в бою – я себе показала б!.. Та тепер від слів «Ведмідя» мені стало неприємно. Ти ж мене ще не знаєш, а вже ганьбиш!
Здорованя заспокоїли: у бою добудеш «драгунку», а цю викинеш.
Це мене – викинеш? Як непотріб?! Від цих слів усією моєю довжиною пробігли дрижаки. А може, це від близького вибуху?
І зразу пролунала команда: «До бою!». Я відчула, як в мене ввійшли набої, як до прицілу припало око. Постріл! «Є!» – вигукнув здоровань! – Ти диви, навіть не пристрілював стареньку! Мабуть, гарний майстер пристрілював».
Мене це образило – яка ж я «старенька»? Я ще недоторкана!
Та потім почалося… Бій точився не довго, а здоровань уже вийняв ножа й на моїй ложі зробив три засічки. І любовно погладив. Такої ніжності від нього я не чекала, тож пробачила йому те знущання. Просто мені було невідомо, що ці позначки – найкраща характеристика таких, як я.
Але співпраця з «Ведмедем» виявилася недовгою – його незабаром було вбито, а мене, так-сяк змастивши, поклали в «довгий ящик». Там і пролежала кілька років.
Чула, як подеколи пострілювали, як у розмовах сподівалися вояки, що АТО незабаром закінчиться. Та вийшло не так, як гадалося: АТО дійсно закінчилося, але розпочалася справжня війна…
Нарешті й про мене згадали. І знову я почула, що «не вистачає зброї». Цього разу я потрапила до рук молодого гульвіси, якого так і називали; «Роздовбай». Цей мене чистив абияк, кидав, де попало. Я страждала від такої зневаги, але свою справу робила, як уміла. От і цей «Роздовбай» тупим ножем почав ставити засічки. Їх виявилося аж чотири. Хоч і завжди на підпитку, та метке око мав!
Та хіба такі недолугі вояки довго живуть? От і мого служку розірвало на шматки. Мене він устиг сховати, тож тільки ложу землею присипало. І знову ми обоє «зіграли в ящик»…
І все ж моє щастя ще повністю не вичерпалося. Хоча на передку вже й не згадували про «калаші», але одного разу згадали й про мене. Я чула, як приємний жіночий голос промовив: «Не хочу НАТІвської – мені б свою, вітчизняну». На що грубий чоловічий відповів: «Де ж я тобі, «Ясуню», візьму вітчизняну? Та й тієї вітчизни, про яку ти згадала, давно вже немає. Усі «драгунки» потрощило. Хоча, почекай… Є тут раритет. Ось тримай девайс». І з цими словами від розкрив ящик, де я, мов та сирітка, пролежала понад рік. «Яка гарна!» – почула я приємний голос. – Але занедбана. Нічого, «Мосяню», я тебе відчищу-відблищу – будеш як нова». «Та я й так нова, от тільки останній мій служка до мене абияк ставився», – промовила б я, якби могла. Та тільки вдячно відтягнула своєю вагою тендітні руки «Ясуні». Виявилося, що це – її прізвисько. Вона дійсно була ясна, її густе волосся сяяло в сонячному промінні, і вся вона, гучка й струнка, ніби уособлювала жіночу привабливість і нездоланну потребу дарувати щастя. І навіть грубий однострій не міг приховати її принад.
А вона називала мене «Мосянею», розмовляла зі мню як із живою істотою. Одного разу, розбираючи. протираючи й з любов’ю змащуючи, вона розповіла мені історію створення таких, як я. Мене це вразило – і я ще більше запишалася. Аякже, легенда!
Утім я дивувалася, навіщо цій тендітній красуні війна? Ця навіжена пройда потребує безлічі чоловічих рук, людської плоті, поту й крові. Багато поту й крові… А тобі, дівчинко, кохатися треба, діточок народжувати, доглядати за ними, а не прислужувати мені. Я якось не звикла до таких рук.
При пострілах, як могла, намагалася зменшити віддачу, аби не травмувати ніжне плечико «Ясуні», та в мене нічого не виходило. Плече в неї було чорне – синець не сходив. Та вона все натискала й натискала на спусковий гачок, а я все стріляла й стріляла…
Вана обертала мене ганчір’ям, сама надягала чудернацькі сітки – і годинами пролежувала, вистежуючи ціль. А коли поверталася до бліндажу, чистила мене довго-довго, а потім падала замертво на ліжко… Я не пручалася, коли ніжні ручки «Ясуні» гострим ножем робили засічки на моїй ложі. Я вже знала, що це такий ритуал у людей, які звуться «снайперами», – ставити відмітки після влучних пострілів. Мені майже не боліло, мабуть, вона щось знала чи застосовувала тільки їй відомий наркоз.
Кількість зарубок давно перейшла за три десятки, коли сталося те. що сталося… Перш ніж «Ясуня» натисла на спусковий гачок, пролунав близький вибух – і «Ясунина» кров цівкою бризнула на мене. Вона припала, як завжди, головою до ложі, і зосталася нерухомою…
««Ясуню», як же так? Як я тепер без тебе?..» – почувся знайомий голос, в який я не раз вслухалася, і який промовляв ніжні слова. Він належав «Легеневі». Мені аж млосно ставало від тих слів. Мене так ніхто не називав. «Мила», «рідненька», «сонечко ясне»… Проте я не відчувала ревнощів, бо тепла «Ясуні» вистачало на двох. Утім, я ж не людина, і не моя провина, що теж маю душу й по-своєму відчуваю біль і радість. Тепер на все майбуття залишився тільки біль. (Хотіла сказати «життя», та яке життя у гвинтівки?.. Я ж – залізяка, як мене називав покійний гульвіса).
Мене дбайливо підібрав високий юнак, якого віна надто швидко перетворила на мужчину, але ще не встигла своїм залізяччям витесати на ньому грубі риси затятого воїна. Той, кого «Ясуня» з любов’ю називала «Легенем», голос якого мені був так до вподоби. Обтер долонею і закинув через плече. Тіло «Ясуні» він обережно взяв на руки й поніс, стримуючи крок, аби не завдати їй болю. Мабуть, він саме так думав. А я сумно розмірковувала над своєю подальшою долею…
Потім був автобус з незрозумілим написом «На щиті». Мене поклали в довгий ящик поряд з «Ясунею». Я відчувала якусь відчуженість з її боку, бо її тіло, незважаючи на спеку, було холодним, як лід… «Легінь» сидів поруч і всю дорогу тримав холодну руку «Ясуні» в своїй долоні, немов хотів перелити їй своє тепло…
Якби могла, я сказала б йому, що зусилля марні. Я бачила смерть через оптичний приціл. Вона огидна, жадібна – і нікого назад не віддасть. Але то була смерть ворогів – і мене розпирала радість, що іще одного орка укокошила. Геть з моєї землі! Це земля таких, як «Ясуня» й «Легінь»!
Співчувала смерті своїх колишніх служок, проте такого жалю це в мене не викликало. Вони – воїни, і їхня участь вирішується на небесах. Але «Ясуня»… За що її?! Утім, і вона – воїн. У моєму розумінні вона уособлювала оту легендарну Діву Обиду, яка в скрутні часи поставала на захист вітчизни. І гинула, коли боги бажали прийняти цю жертву. Жертовність – ось головна риса таких, як моя «Ясуня». Я спіймала себе на думці, що вперше назвала її «моя». Так, моя…
Потім було все, як заведено в людей. «Легінь» тричі вистрілив з мене вгору – аж вороння посипалося з гілок від гучних розкатів. Я гримнула, як ніколи, – гучно, з надривом. І подумала. що, мабуть, востаннє…
«Легінь» старанно почистив мене, змастив – і повісив на гвіздок у хаті «Ясуні». Під її портретом, на якому вона, весела й молода, зі мною на плечі стоїть в обнімку з «Легенем»…
Я не пручалася. Я своє відвоювала, тож нехай інші повоюють з моє. Я не проти, аби мене охолостили й помістили в музей. Нехай задивляються на мене, нехай навіть торкаються моїх засічок – я не соромлюся, а навпаки, пишаюся ними як найвищою відзнакою моєї затребуваності.
Сподіваюся, що й там я буду поряд зі своєю «Ясунею»…
29.09.2024.
м. Знам’янка
