Сторінка "Степу" в газеті "Народне слово"
РІЗНОБАРВ’Я СТЕПУ
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання
«Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Олександр Архангельський
Голод
Усе життя моя мати боялася голоду. І з цієї причини завжди мала запас
продуктів: купувалися про запас крупи, картопля, сіль, цукор, сірники…
Батько теж був чоловіком господарським, мав запас цвяхів, вугілля, дров,
запчастин. Ця ж риса передалася й мені.
Думаю, що всьому причина – вічний нестаток. А в анамнезі – страх
голоду. І тому в нашій сім;ї існує культ хліба – ніхто ніколи не викине ні
шматочка, їжа буде з’їдена вся, хіба що кішкам щось дістанеться. І це не від
жадібності чи економії – через повагу до тих, хто недоїдає, і в пам’ять про
тих, хто недоїдав.
У Джека Лондона є розповідь, як голодний старатель вибрався-таки до
людей і потім, трохи од’ївшись, канючив шматки хліба і складав їх під
подушку.
Що таке «голод» у повному сенсі слова, я не знаю, хоча відчуття
голоду відчував, іноді настільки гостро, що не міг нічого робити тієї миті.
Таке буває зі спортсменами-велосипедистами під час тренувань і змагань, з
туристами в поході, де інтенсивно витрачається енергія, і якщо її терміново
не поповнити, то настає спазм.
Мова піде про інший голод, якому є жорстка, влучна назва –
«Голодомор».
«Батьки нації» вміли морити голодом свій багатостраждальний народ!..
Про голод 1933-го багато розповідала бабуся і мати. І я, спочатку
пацан, а потім дорослий чоловік або ледве стримував сльози, або їх зовсім не
стримував.
Я уявляв багатодітну матір, якою була моя бабуся, голодні очі її дітей з
прозорими тільцями, за якими можна вивчати анатомію, які увесь час
очікували батьків з надією, що вони принесуть щось поїсти.
Уявляв картину, як бабуся, яка була кухаркою в колгоспі,
примудрялася кинути в штанини спеціально пошитих штанів коржик прямо з
вогню, вибравши момент, коли відвернеться районний уповноважений,
приставлений, аби стежити, щоб не сперли їжу, призначену похоронним
командам, заготівельникам та іншим уповноваженим.
І приносила цей коржик, і ділила по шматочку. І дітям було невтямки,
як боліли рани від опіків на її ногах…
Уявляв матір, якій добросердий учитель запропонував сказати, що
батьки померли, щоб її взяли до «патранату» на «державне забезпечення»
(Господи, та що ж це за держава така, у якій, щоб вижити, треба стати
сиротою?!). І її сльози, мовляв, якщо я скажу так, раптом вони помруть? І
слова вчителя, що коли не скажеш, – і вони помруть, і ти разом з ними.
І розповіді матері, що ховрахи і горобці смачні, а ґав їсти не можна.
Старший брат одного разу вбив ґаву. Як не варив її, а від неї падлом тхнуло.
Спробував-таки – мало не помер.
І на власні очі бачив картину, як маленька згорблена жінка, до крові
збивши шкіру на плечах, несе цілий мішок сухарів...
Вона жила в місті, де голод не відчувався так, як у селі. Прала ситим
сусідам за хлібні шкоринки, які сушила, збирала для сім'ї сестри. І – пішки,
десятка зо два кілометри – полями, побоюючись, що віднімуть мішок. І несла
цей безцінний вантаж до села, яке перетворилося з житниці на братську
могилу.
І те, як прийшов до хати і слізно просив попоїсти колишній активіст,
який усім погрожував, мовляв, я – «глинянський цар!». І як мій дід, гидуючи
цього блазня, сказав: «Стара, дай йому мою чашку молока й кусень хліба».
Та все одно не допомогли ці харчі активістові: пішов у могилу, як і більшість
таких же «царів».
І вигадки матері. Тієї пори в полі стояв стіжок сіна. І ось вона дитячим
розумом надумала принести додому сінця – усе ж допомога корівці-
годувальниці, яку тримали в оселі, щоб її не вкрали і не з’їли інші бідолахи.
Оскільки справа була взимку, то від стіжка до сараю пролягла натоптана,
ледь присипана сіном стежинка. Слід наголосити, що доріжка була не одна –
охочих поживитися вистачало.
Та районні уповноважені разом з міліцією не забарилися. Закрилася
дівчинка в сараї, а здоровезні дядьки ломляться у двері…
З тих голодних пір у матері в моменти стресу стала проявлятися
«окопна хвороба» – нестримний пронос. Цього разу все сталося за відомим
сценарієм: на матір, як на замовлення, напала «швидка Настя». І звірина
інтуїція підказала їй спосіб оборони. Добре що у дверях були щілини, у які
заглядали вороги. Правильно, усе було точно так, як малює уява. Ті, з матами
і з прокльонами, кинулися геть – відмиватися. Але чи вдалося їм за все життя
відмитися від своїх злодіянь і холуйства?..
І те, як болісно мати шукала місце, де колись, коли пасла корів,
закопала шматочок хліба. Але до цієї пори місце залишилося незнайденим...
І вже багато років потому, коли не стало ні бабці, ні матері, мною був
написаний вірш:
Пам ’ яті жертв Голодомору
Я їв, все їв шматочок хліба…
У горлі кісткою не став.
І хтось мене покликав й ніби
із сумом щось там проказав.
Й відгомін слів пішов луною –
і не забуть його повік.
Й минувщина – переді мною,
і тінню – тридцять третій рік…
Дівча з очей голодним блиском,
з тільцем прозорим… Мій рентген
угледів вмить: полює, риска,
мов навіжений, смерті ген.
І – владарям отим прокляття –
катам злодійської юрби.
І жах, що душу рве на шмаття,
мене нещадно охопив.
Вожді, на докір вам – безвинно
загиблих той мільйонний хор.
І геноцидом кличуть нині
бич божий той – Голодомор.
До крихти хліб з ’ їдаю звично –
цей вічний дар, що ма ’ народ.
На підвіконня ставлю свічку:
уздріє, може, сам Господь.
Про всяк сховаю хліба кусень,
що у нагоді може стать.
Душа закам ’яніла в тузі,
та вже несила їй мовчать…
