Твори степівчан надрукував сайт "Утренний город"
Побачив світ 75-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
Стежина №75
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Людмила Олександрук
Орхідеї
...Він був звичайним міським хлопцем. Любив свою роботу, подорожі й відпочинок з друзями. Любив своїх батьків і свою собаку. А ще він до безтями був залюблений у своє місто: у його неймовірно красиві залюднені площі, широкі проспекти, зелені сквери, вулиці, що огинали затишні двори між висотками, і вузькі провулки, що звивалися поміж компактних будинків приватного сектора. Місто, з яким він розділяв свої печалі й радощі, поразки й перемоги. Місто, у якому він народився й виріс та без якого не уявляв свого майбутнього.
...Музика була її покликанням ще з дитинства, тому ні в кого не виникало питань, куди вона піде навчатися по закінченні школи.
Приймальну комісію зачарувала віртуозна гра абітурієнтки на фортепіано; іспити з інших предметів теж були оцінені найвищими балами. Так вона стала студенткою музичної академії.
Любов до музики водила її по театрах, музеях, виставках. Мала вона у своїм серці ще одну пристрасть – орхідеї. Здавалося, що ці чарівні квіти були її натхненням і розрадою. Вона доглядала за ними з особливою ніжністю. Певно, орхідеї це відчували, бо віддячували своїй берегині неповторним і безкінечним цвітінням.
Мабуть, зустрітися в місті-мільйоннику ці двоє мали небагато шансів. Але десь там, нагорі у небесній канцелярії хтось вирішив, що вони створені одне для одного, а це означало – їхня зустріч неминуча.
…Влад загнав своє авто на СТО, і перспектива добиратися після роботи додому на метро його аж ніяк не лякала. Навіть навпаки – оживила в пам’яті незабутні студентські роки, і він з готовністю пірнув у широко роззявлену пащу метрополітену. Через кілька хвилин Влад зайшов у вагон, який зупинився і відчинив свої двері прямо перед ним.
Люди у вагоні стояли суцільною стіною, і Владу не залишалося нічого іншого, як бути досить «наполегливим», щоб протиснутися всередину. Коли двері зачинилися, хлопець роззирнувся в пошуках вільнішого місця. З-поміж усіх присутніх його погляд відразу вихопив струнку дівчину, затиснуту натовпом у куток вагона. Вона обережно тримала горщик з орхідеями, а її збентежений погляд просто кричав, що ця квітка для неї безцінна.
Поїзд наближався до чергової станції, і деякі пасажири почали помалу рухатись до дверей. Влад скористався нагодою і, вправно маневруючи між людьми, таки пробрався ближче до дівчини. Але якоїсь миті горщик з орхідеями опинився на підлозі. Сказати, що дівчина була в розпачі – не сказати нічого!
– Дозвольте, я допоможу, – співчутливо запропонував Влад. Вона підвела на нього повні сліз очі і вдячно кивнула.
Так почалась історія їхнього кохання, але вони про це ще тільки здогадувалися…
А далі було фантастичне освідчення на повітряній кулі над містом, яке їх познайомило, і незабутня весільна подорож.
Вони придбали квартиру в багатоповерхівці. Влад, як справжній чоловік, виявився вправним майстром на всі руки і з задоволенням її облаштовував. Вероніка створювала комфорт і затишок.
Але лютий 2022-го року вніс свої корективи в їхні плани…
Тієї лютневої ночі пронизливий гул розбудив сонне місто. Сподіваючись хоч на якесь пояснення того, що відбувається, Влад і Вероніка ввімкнули телевізор і почули повідомлення, від якого стало моторошно.
Ранком Влад вже стояв під дверима військкомату. Його направили в тероборону міста. Налякана Вероніка весь час плакала й просила бути обережним. На прохання Влада переїхати в більш безпечне місце дівчина навідріз відмовилася.
А далі потяглися нескінченні дні й ночі, сповнені тривог, очікувань і смутку. Увесь час Вероніка проводила у волонтерському штабі. Влад майже цілодобово знаходився на службі, лише зрідка маючи можливість трохи побути вдома. Складалося так, що убивчий подих війни тільки загартовував їхнє кохання, і вони насолоджувалися кожною хвилиною, проведеною удвох.
Але щастя – річ відносна! І, коли Вероніка на обстеженні в лікаря почула: «Вітаю! Ви вагітна» – на противагу і всупереч клятій війні, майбутні батьки почувалися найщасливішими у світі!
Виявляється, щастя має унікальну властивість подвоюватися! Вероніка й Влад це зрозуміли, коли через деякий час УЗД показало двійню. І вже невдовзі в затишній дитячій кімнаті з’явилися два дитячих ліжечка, дбайливо застелені м’якенькими пелюшками й прикрашені брязкальцями. Дізнатися стать малюків майбутні батьки відмовилися, пояснюючи це тим, що люблять приємні сюрпризи. Усю вагітність, не зважаючи на стресовий стан під час повітряних ворожих атак і бомбардувань міста, Вероніка почувалася добре.
Старий Новий 2023-й рік і другу річницю свого знайомства Вероніка і Влад зустрічали в метро, яке слугувало на час війни зустрічали в бомбосховищі. Залишатися вдома було небезпечно.
– Ти пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися? – спитав Влад, турботливо вкриваючи кохану теплою ковдрою, яку вони завбачливо взяли з собою.
– Ти тоді прийшов мені на допомогу, – посміхнулась Вероніка і вдячно притулилася щокою до його теплої долоні.
– Так! – підхопив Влад. – А потім з’ясувалося, що ти їдеш до моєї сусідки Наталки, з якою я в дитинстві в одній пісочниці ліпив пасочки, на день народження! Ніколи б не повірив у такий збіг, якби він не трапився зі мною. І за який я завжди буду вдячний долі!
У них попереду була ще ціла ніч спогадів…
– Доброго ранку! – почула вона голос Влада. – Чого бажає моя вагітна Королева: просто води, яблуко, чи може вмовлю на бутерброд з чаєм?
– Який же ти!.. – посміхнулася у відповідь Вероніка.
– Який? – зобразив на обличчі вдавану цікавість Влад.
– Який?.. Такий! – засміялась вона. – Найкращий!
– Так що стосовно сніданку? – наполягав Влад.
– Бутербродів не хочу, а от яблучко з’їм, щось мене трохи нудить.
– Давай тоді розділимо наші обов’язки таким чином: ти їси яблуко, а я тим часом збираю наші речі. Згода?
Вероніка кивнула й відкусила шматочок соковитого яблука.
Назовні їх зустрічало принишкле після нічного обстрілу місто і сонце, що скрадалося поміж уцілілих будинків, ніби боялося піднятися вище, щоб не побачити наслідки бомбардувань.
Сьогодні у Влада з Веронікою важливий день – через те, що вони чекають на двійню, лікарі порадили лягти до пологового на два тижні раніше призначеного терміну. Тому з направленням і з речами, зібраними Веронікою заздалегідь, вони поїхали до лікарні.
Після огляду в лікаря Вероніка спустилася до Влада у вестибюль. Вона була схвильована, горнулася до нього й просила побути з нею ще хоч трішки, а потім ще, і ще… Оскільки пояснити причину своєї тривожності Вероніка не могла, Влад вирішив залишатися поруч, аж допоки вона не заспокоїться…
…Він уже майже доїхав до свого будинку, коли в місті знову завила сирена. «Як невчасно! – подумав він з досадою.
Вибухова хвиля відкинула його на кілька метрів назад. І те, що вже за мить побачив перед собою, було справжнім потрясінням – будинку, у якому знаходилася їхня з Веронікою квартира, більше не існувало.
Раптом серед руїн Влад побачив два розтрощених дитячих ліжечка. Поруч лежала припорошена пилом і чорною кіптявою гілка орхідеї. Вона, як символ незламності, уперто боролася за життя. І тоді Влад заплакав. Уперше у своєму дорослому житті…
Дзвінок на мобільний пролунав несподівано. Влад похолов, коли почув у трубці незнайомий жіночий голос.
– Владиславе, не хвилюйтесь, я дзвоню на прохання вашої дружини. Вероніка попросила повідомити, що ви щойно стали батьком прекрасної двійні – хлопчика й дівчинки. Мама й малюки почувають себе добре – і вони в безпеці.
Галина Суржок.
Весільні каблучки
Рита сиділа за своїм робочим столом, повільно смакуючи щойно заварену запашну каву. Вона трохи нервувала. Сьогодні особливий день в їхньому спільному з чоловіком житті – виповнилося двадцять п’ять років звідтоді, як одружилися, тобто – срібне весілля. Уранці вона особливо не акцентувала на цій даті уваги, залишивши ще сонного чоловіка в ліжку, лише легенько торкнувшись поцілунком. «Нехай ще поспить, адже його робочий день починається пізніше».
Жили вони спокійно, дружно. Зрідка навіть сварилися - трохи, не те щоб влаштовувати якісь істеричні сцени. Але, при всьому, подарунків один одному дарувати не звикли.
Рита глянула у вікно – надворі сірий, холодний день. Напевне, якби не війна, цей день був би святковим у родині. Зібралися б діти, батьки, друзі, куми, адже така дата буває раз у житті. Але тепер…
Донька, рятуючись від війни, вимушена була втікати до Польщі. Добре, що син ще до війни поїхав навчатися до Львова і, нещодавно закінчивши навчання, там і залишився. Вони залишилися вдвох з чоловіком. Рита дуже хвилювалася за дітей, – тільки б у них все складалося добре. Більше переживала за донечку – вона одна у чужій, далекій країні. Владик усе ж серед своїх.
Жінка зробила ковток уже досить прохолодної кави і відчула терпкий гіркуватий присмак.
Думки продовжували вирувати навколо сьогоднішньої сімейної дати. Згадала, як вони познайомилися з чоловіком. Як вона хотіла того літнього вечора кинутися з мосту в річку через те, що її зрадив коханий хлопець, з яким вони вже навіть планували весілля. Але десь раптом узявся Сашко і врятував її, відговорив від бездумного плану самогубства.
Через півроку вони побралися. А потім народився Владик. Ще через рік – Женька.
Як швидко промайнули роки… Як швидко виросли діти…
Сашко старший від Рити на вісім років. Напевне, якби не його хвороба серця, уже давно воював би. Лише це стримувало його від безпосередньої участі в захисті країни.
У подружньому житті вона була щаслива. Любов проявлялася у звичних речах, тож не завжди звертала увагу на них: чашка кави, яка вранці чекала її на кухні, дбайливо підсунуті кімнатні капці, вночі поправлена ковдра… Вона завжди старалася віддячити йому тим же.
Раптом постукали. Вона перевела погляд на двері і мовила:
– Заходьте.
Здивуванню не було меж. У дверях кабінету побачила свого чоловіка.
– Привіт! Хутко збирайся додому! Тебе відпустили!
Вона в здивуванні широко розплющила очі.
– Тобто як – відпустили?
– На честь нашого свята. На тебе чекає сюрприз.
Рита радісно вискочила з кабінету. ЇЇ щасливий погляд перехопили колеги. Кожна з них тримали в руках по шоколадці і задоволено посміхалися. Рита глянула на завідувачку.
– Їдь, Ритулю, додому. Завтра зі справами наздоженеш. У тебе ж свято!
Рита сором’язливо посміхнулася. «Сюрприз»… Це так не схоже на її Олександра.
– Сашо, зупинись біля магазину, я чогось смачненького куплю на вечерю, адже в нас таки сьогодні свято.
Сашко відвів погляд у вікно, ледь посміхаючись у відповідь.
– Обійдемося. Часи нині важкі, треба економити.
Рита помітно засмутилася, але погодилася з чоловіком, адже тих грошей, що вона заробляла, працюючи державним службовцем, на багато чого не вистачало. Рита вкотре подумала про те, що якби не війна, усе було б по-іншому. Приїхав би син зі Львова, приїхала б донька, запросили б батьків та друзів і відсвяткували б весілля.
Тим часом вони вже під’їхали до будинку.
«Який же сюрприз мене може чекати вдома?» – краялася в здогадках заінтригована жінка. Вона поспішала, аби скоріш усе побачити на власні очі. Сходинками задріботіли її чобітки. Добігши до своєї квартири, вона відшукала в сумочці ключі. Тим часом Сашко, припаркувавши машину, наздогнав її.
– Відчиняй двері, не замкнено, – загадково підморгуючи, прошепотів він.
Рита здивовано глянула на чоловіка.
– Там хтось є?
– Так.
Тим часом вхідні двері відчинилися зсередини. Із кімнати лунала гучна музика, а на порозі з’явилися Женя – донька, син Владик і гарна молода незнайома дівчина, яка трохи сором’язливо стояла осторонь.
– Ві-та-є-мо! – радісно закричали вони всі разом і почали обсипати Риту й Сашка пелюстками троянд.
У Рити від несподіванки на очі навернулися сльози. Їхній Владик приїхав зі своєю дівчиною, аби познайомити з батьками, здогадалася вона.
Якоїсь миті погляди двох жінок перетнулися, і Рита про себе подумала, що їй уже сподобалася синова наречена. Та в свою чергу ніяково посміхнулася і опустила погляд додолу.
– Настя, – першою подала руку дівчина.
– Дуже приємно. Рита – мама Владика.
– Я зрозуміла, – підводячи погляд, відповіла дівчина.
– Оце так сюрприз, – щиро зраділа жінка, побачивши дітей. І обернувшись до чоловіка, мовила:
– Ну, і терпіння ж у тебе, любий! Стільки часу мовчати!
– То ж я хотів, щоб був сюрприз, – посміхнувся Сашко. – Але це ще не все. Він побіг у спальню і звідти виніс величезний букет червоних троянд. Рита від несподіванки не могла сказати й слова, а сльози градом текли з очей. То були найщиріші сльози щасливої жінки.
– І це ще не все, – підморгнув Владик. – Наші квіти і подарунки також для вас, дорогі батьки!
Він поглянув на Настю, яка вже тримала в руках квіти, а Женя – маленький пакуночок. Рита нерішуче взяла в руки подарунок і тремтячими руками розгорнула целофан. Там, у гарно оздобленій коробочці лежало дві каблучки – чоловіча й жіноча. Усередині кожної вигравіювані імена: «Маргарита і Олександр. Разом назавжди». Рита дуже зраділа подарункам, але про себе подумала, що зовсім не готова до такого розвитку подій. Їй нічим пригостити дорогих гостей, адже вони не планували відмічати сьогоднішнє свято. Настя немов прочитала думки жінки й сказала:
– Ми тут трохи погосподарювали самі, накрили стіл. Сподіваюся, ви не образитеся, – і, мов господиня, повела присутніх у кімнату. Позаду йшов задоволений Сашко. Там був накритий святковий стіл, а на столі стояв ще один букет троянд.
Рита поглянула на чоловіка – в її погляді виднілася неймовірна ніжність. Очі сяяли від щастя і безмежної любові. Теж саме вона прочитала і в погляді Олександра. Так могли дивитися одне на одного лише дійсно щасливі, закохані люди.
– Я – найщасливіша жінка у світі, – промовила Рита, тримаючи в руках букет і одночасно намагаючись пригорнути всіх рідних до себе.
Несподівано пролунав вибух. Потужний вибух. За метушнею вони не почули сирени...
…Їх знайшли через дві доби. Риту й Олександра опізнали по каблучках з написами…
