Добірку творів степівчан опублікував сайт "Утренний город"
Побачив світ 73-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
СТЕЖИНА №73
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Олена Трибуцька
* * *
Велика вода – то біблейська біда.
Як страшно живим, а померлим як гірко!..
Біснується відьма-війна, без стида
Малює хрести на розбитих одвірках.
Нас палять вогнем, нас ховають живцем,
Без жалю високою топлять водою.
Та ми воскресаєм і знов постаєм
З мечем над скаженою, злою ордою.
Пливе наш ковчег із міцної броні.
Незламний наш дух, як і прагнення волі.
Горить небокрай в золотій далині
Як символ міцної урочої долі.
Людмила Ніколаєвська
* * *
Херсонщина. Теракт.
Рашисти ГЕС зірвали.
Злочинна підла гра.
Зняли своє забрало.
З пів сотні селищ, сіл
Водою затопило.
І в море майже всі
Родючі землі змило.
Для всіх, хто мислить, це –
Вселенська катастрофа.
Розірване кільце
Життя на довгі роки.
Завмерло все живе
У круговерті темній.
Вода лютує, рве
Живу екосистему.
Перейдена межа
Між ницим і високим.
Схопив за горло жах:
Ще мить – вони навтьоки.
Невзмозі вже вогнем –
тож пробують водою.
Ми ворога дожмем
в рішучому двобої.
У наших вояків
міцні, потужні крила.
Лунає крізь віки:
«Зламити нас несила!
Згуртовують завжди
Такі лихі години.
Тримайтеся, заждіть –
Врятуєм Україну.
Здолаєм хижу суть
І витівки ворожі.
Повернемо красу
Херсону.
Переможем!».
Назарій Назарів
* * *
схилилася донизу шалька болю
наповнена по вінця крові й сліз
вогонь і смерть ішли по чистім полі
котився небом непорушний віз
є час життя рокований на сльози
є час життя коли приходить смерть
ти котишся печальний вічний возе
а шалька болю сповнилася вщерть
і сльози й кров однаково солоні
і як біда однаково гіркі
коли вмирають з діркою у скроні
на полі де вже сходять огірки
і байдуже погані чи хороші
і байдуже людина а чи звір
аби вціліти в цій кораблетрощі
то богові яких молитись вір?
покинуті хоробрі і безмовні
пусті хати посеред сірих піль
шибки з обличчям місяця що в повні
а на полях росте самий кукіль
вогонь і смерть ходили в чистім полі
котився небом непорушний віз
схилилася донизу шалька болю
наповнена по вінця крові й сліз
Валентина Кондратенко-Процун
* * *
Слово, словеняточко, словечко,
Хто ж тебе любитиме, як я?
Обірветься єдності вервечка,
Мов убита пісня солов’я.
Ти – моя любове, моя втіха,
Ти – крило і мій довічний хрест,
Віхола печалі й дзбанок сміху –
Поцілунок зоряних небес.
Словоньку, словечечко, слов’ятко, –
Нагорода й мука від Творця.
Перше і останнє ластів’ятко,
Колючки і лаври із вінця.
Словочку, словунчику-червінцю,
Ти мене на волю відпусти.
Піснею наповнена по вінця,
Хай душа у вічність відлетить.
* * *
Ще тліє тихо в серці ватра,
Та сутеніє вже довкіл.
Збирати скалки снів не варто
Зі зламаних любовних стріл.
Колись пекучі їхні жала
Безжально били точно в ціль.
Веселе літо відбуяло.
Чуття роз’їла звичка-міль.
І тут нічого не подієш –
Із баби дівку не створить.
Збери всі клаптики надії,
Спали.
– А серце?
– Відболить…
* * *
Чаша болем наповнилась вщерть,
З перехлюпом кривавиться серце,
Гіркотою, пекучіш від перцю,
Отруїла любов нашу смерть.
Вже вуста сполотніли її,
Плоть прозора линяє нестримно.
А душа ангелочком незримим
Шурхотить у небесні краї.
Не вимолюй рятунку дарма.
Згіркло з часом жагунку вино.
Розколовсь глечик долі давно.
Згасло сонце. У серці зима.
Ольга Полевіна
Ліза й кіт
Ліза сиділа за комп’ютером: заняття проводилися онлайн. Мама з татом на роботі, рудий Марсік поряд, поклав лапку на клавіатуру і заважав. Кіт був такий же рудий, як і Ліза.
– Якщо оголосять повітряну тривогу, ти знаєш, що робити, – сказала мати. – Телефон заряди! Тепліше вдягайся, бо в укритті холодно.
Укриття було недалеко. Марсіку там не подобалося, і він при звуках тривоги намагався сховатися під ванну – єдине місце, де його не могли дістати.
Тривоги лунали кожного дня по кілька разів, і Ліза вже звикла до них. Місто велике, імовірність влучення саме в їхній будинок здавалося мізерною. Але, коли пролунав сигнал, Ліза слухняно підвелася, натягнула куртку, поклала в кишеню телефон. Марсік уже був під ванною, і Ліза спробувала дістати його.
На глибокій чавунній ванні лежала товстезна стільниця від бабусиного стола – батька вчора щось пиляв, використовуючи її як верстак, і не прибрав.
– Марсіку! – покликала Ліза кота, але він забився в куток і тільки жалібно нявчав.
Ліза почула страшений гул, який швидко наближався, і зрозуміла, що часу добігти до сховища у неї немає. Вона шмигнула у ванну і накрилася стільницею.
Гуркіт – і пітьма…
Коли вона розплющила очі, то не одразу збагнула, де вона. Мабуть, довго пролежала без свідомості, бо руки й ноги не відчувалися. Було так темно, наче втратила зір. Спробувала поворухнутися і підняти стільницю, але її неможливо було зрушити з місця. Там, де були її ноги, вона відчула каміння: стільниця не досягала до кінця ванни.
Ліза спробувала повернутися, але було затісно, і вона ледве змогла простягнути руку.
– Рятуйте! – спробувала покликати на допомогу, і зрозуміла, що її засипало уламками, дім зруйнований, її ніхто не чує.
Це було жахливо. Ліза почала кричати і плакати, але сил на це не було. Темно, як у домовині… А чим засипана ванна відрізняється від неї?
Раптом відчула якийсь рух. Щось торкнулося її ніг.
Марсік! Це був він. Кіт проліз у щілину, де стільниця не прикривала ванну, і пробирався до неї.
– Марсіку! Котику мій! – зраділа дівчинка.
Кіт нарешті дібрався до неї, притулився, і Ліза відчула тепло. І тільки зараз усвідомила, що захолола, і якщо не встигла б одягнути куртку, то було зовсім погано: на дворі лютий…
Кіт ховався під ванною і зміг пробратися до неї. Очевидно, не все приміщення завалило, і можна спробувати якось вибратися!
Ліза щосили вперлася в дошку, але марно.
Вона згадала фільм, у кому дівчину поховали живою. Але вона зуміла пробити домовину і вибратися.
Лізу з новою силою охопив жах. Це ж кіно, а у житті все набагато страшніше. Вона згадала, як моторошно їй було, коли вона уявляючи себе на місці героїні. Але ж знала, що все закінчиться добре, тому страх був гострий, але без присмаку жаху. А зараз!..
Вона знову почала кричати, поки вистачало сили. Потім – не заснула – впала в дивний стан, коли тобі вже все єдино…
Кіт пробрався ближче до неї, поклав голівку біля її вуха і замурчав. Він теж змерз, але поряд з нею відчував себе безпечніше. Ліза слухала його мурчання, і це заспокоювало.
Раптом відчула вібрацію у кишені: мобільний!
Як же вона не здогадалася! У неї є телефон! У телефоні ліхтарик! Як добре, що вона встигла його зарядити! Дістатися до нього було непросто, але нарешті вона дотягнулася.
– Мамо!
– Лізо!!! Лізо, ти де?! Ми обійшли всі укриття!
– Я вдома. У ванній. Але тут щось впало, і я не можу підняти стільницю.
Вона почула, як мати ридає. Потім телефон відібрав тато.
– Лізо! Ти не поранена?
– Ні. Тільки дуже холодно і темно. Що трапилося?
– Усе гаразд, донечко! Головне – ти жива. У наш будинок влучила ракета, він зруйнований, і зараз ми всі намагаємся розібрати завали. Над тобою впали декілька поверхів. Зараз тут десятки людей, рятувальники, але швидко ми не впораємся. Чекай на допомогу! Тільки не намагайся вибратися сама. Повітря вистачає?
– Начебто так…
– Думай про щось хороше. Як ми з тобою були на морі. Лежи і згадуй. Бережи заряд телефона. Ми тобі будемо телефонувати кожну годину.
Ліза ввімкнула ліхтарик. Кіт дивився на неї жовтими очами. Ноги присипало дрібними уламками, але звідти тягнуло повітрям. Якщо дошка витримає – вона тут у безпеці.
Ліза зітхнула і заплющила очі. Треба уявити щось приємне.
Ось вони с мамою і татом на морі… Ліза збирає білі камінчики, гладенькі, немов перлинки… Ось вони з татом катаються на катамарані далеко від берега, а мама хвилюється, щоб Ліза не впала у воду… під нами пропливла велика медуза з фіолетовим куполом – гидка і гарна водночас… Ось Ліза збирає золоті абрикоси в бабусі в садку… Вони духмяні й солодкі…
Як хочеться їсти! Марсік теж зголоднів – він уже не лежить, а намагається вибратися. І як він бачить у такий темряві!
Кіт виліз і зник. Це добре: не зовсім завалило. Може, якось сам вибереться?.. Без нього страшно і холодно… І Ліза згадує, що лежить майже в труні, а над нею кілька десятків метрів завалу…
– Лізо! Донечко, як ти? Нічого не болить?
– Тату!.. Мені так страшно… А зараз день чи ніч? Бо темно…
– Зараз три години ночі. Ніхто не спить, усі працюють. Ми вже майже поряд. Ще кілька годин, і ми дістанемося до тебе.
– А ніхто не постраждав?
Тато не зразу відповів.
– Звичайно, є поранені. Але половина будинку вціліла, тільки вікна розтрощені… А ти пам’ятаєш пісню, яку ми співали з тобою?
– Пам’ятаю. А де мама?
– Мама розхвилювалася, і її поки що поклали в лікарню. З нею все буде гаразд. Ми тебе шукали, були впевнені, що ти пішла в укриття…
– Пробач, тату, не встигла… Марсік під ванну сховався, я за ним пішла.
– Він тобі врятував життя. Ти б не встигла добігти, це сталося раптово. І як ти здогадалася залізти у ванну?
– Так ти ж мене вчив, – майже розсміялася Ліза.
За розмовами час спливав швидко, але тато наказав берегти заряд.
Вона заспокоїлася й навіть задрімала. Повернувся кіт – не знайшов виходу…
Згодом Ліза почула голоси и грюкіт: десь поряд працювали рятівники.
– Я тут! – гукнула вона.
Раптом дошка піднялася – і вона побачила світло. Після темряви вона не могла розгледіти нічого і скоріше відчула, ніж побачила, як батько схилився над нею і витяг її…
