А що там із фейсом у скинутого літературного короля?

 

 ПІДСУМКИ Х МІЖНАРОДНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ "КОРНІЙЧУКОВСЬКА ПРЕМІЯ"

ПРОЗА ДЛЯ СТАРШОГО  ШКІЛЬНОГО ВІКУ ТА ЮНАЦТВА

 

1 місце Ольга Полевіна, Кіровоградська обл., м. Кропивницький

2 місце Сергій Чуднявцев, м. Одеса

3 місце Єва Яблоневська (Єлісеєва Наталія), Донецька обл., м. Краматорськ

 

Ольга Полевіна

 

 КАКТУС НА ПІДВІКОННІ

 

Маша, витираючи сльози, ішла вулицею. Уроки в школі ще не закінчилися, але вона просто не могла залишатися в класі. Напевно, класний керівник прийде ввечері до них додому, аби з'ясувати, чому вона втекла. Мама почне разом з нею допитуватися... А що скажеш? Що її зрадила нова подруга?

Та хіба вона була подругою? Так, сиділи за однією партою.

Світлана попросила її, аби вона дала їй списати завдання з англійської. Маша не відмовила. Їм поставили завдання – розповісти про композитора Моцарта. Ніна навчалася в музичній школі, тому про Моцарта знала достатньо, щоб скласти зв'язну розповідь з того словникового запасу, яким володіла. Світлану викликали першою, вона бадьоро переказала списане і отримала відмінну оцінку. Наприкінці уроку викликали Машу, і вона, зрозуміло, переказала майже те ж саме. Марина Віталіївна сказала, що вона списала у Світлани, і поставила їй «одиницю». А Світлана спокійно сиділа, дивилася на вчительку чесними блакитними очима і не заперечувала, що списано саме в неї.

У Маші перехопило подих від такої підлості. Вона дивилася на Світлану впритул, сподіваючись, що та все ж таки признається.

Марні сподівання!..

На перерві Маша підійшла до неї:

– Як ти могла?..

– А навіщо мені «одиниця»? – знизала плечима Світлана. – Щоб удома влетіло?

– А як же я?.. – задихнулася Маша від такого нахабства.

– А ти ще напишеш! – засміялася Світлана.

Маша відчула, що ще трохи – і розплачеться на потіху всьому класові. Вона схопила сумку – і вибігла.

Вона ненавиділа цей клас: була новенькою, навчалася з ними всього кілька місяців, ще не встигла завести друзів.

Травнева вулиця потопала в бузку – кущі росли біля кожного будинку. Аромат квітів розлився в повітрі. Але Маша його не помічала – і сонця теж. На душі було похмуро, холодно – і жити не хотілося...

На розі розташувалися музиканти: дівчина, хлопець з гітарою, другий – зі скрипкою. І зазвучали інструменти, і дівчина заспівала.

«Студенти консерваторії», – здогадалася Маша. На цьому місці, збираючи великі натовпи, часто виступали вуличні музиканти. У розкритий футляр від скрипки люди кидали дрібні гроші, але не заради цього вони грали. Маша знала, що в консерваторії скоро іспити, і таким чином хлопці, не без користі для себе, обігравали програму.

Музика зупинила Машу. Дівчина співала італійською щось мелодійне, трохи сумне, словом – зачаровувало... Маша зрозуміла тільки слова: «два сольді» – два гроша. Про що була пісенька?

Маша сперлася на стовбур дерева неподалік і стала слухати.

Як вона співає!.. Легко, дзвінко, довірливо! Немов звертається до Маші, тільки до неї однієї...

Маша із задоволенням співала в хорі, училася грати на фортепіано, музика супроводжувала її з самого дитинства. Але ця пісня раптом немов пронизала її. Мелодія летіла вгору, і Маша, піднявши голову, раптом збагнула, що стоїть сліпучий травневий день, пахне бузком, і сонце сліпить очі.

І її сльози висохли. Мелодія немов забрала її образу і гіркоту. На душі стало легко.

Оцінку вона виправить! Ось зараз напише нову розповідь англійською – про цю пісню. Про те, що музика – це диво. Вона здатна творити чудеса. Вона повертає радість. Слухаючи її, розумієш, що треба відокремлювати важливе від дрібниць. Дурниці – це Світлана і «одиниця» в журналі. Світлана ніколи не буде вчитися краще від неї, і обман скоро розкриється.

Маша просто більше не буде їй допомагати. Учителі ще не знають, як багато може Маша. Адже вона завжди добре вчилася! А Світлана... Простимо вбогих.

Маша посміхнулася від цієї думки.

Вона раптом зрозуміла, ким хоче стати в майбутньому: співати, як ця дівчина. Щоб люди, світліючи обличчями, слухали її. І це – можливо. Після закінчення музичної школи вона піде до музичного училища і з радістю буде займатися музикою. Усе життя.

«Ця ж бо пісня за два сольді, за два гроша, / З нею мріють люди тільки про хороше», – тихенько став підспівувати дівчині високий чоловік похилого віку, який зупинився поряд.

«Ось про що пісня!» – зраділа Маша. Треба знайти ноти і вивчити...

«Всього лиш два сольді, сеньйори!» – наслідуючи його, доспівала дівчина і вклонилася. Юрба зааплодувала їй.

Маша, сховавши обличчя в гілці бузку, пішла додому. У неї було відчуття, що в її житті зараз трапилося щось надто важливе. І що в порівнянні з цим – Світлана, контрольна і навіть неприємна розмова вдома!..

А пісня незримо летіла за нею слідом...

 

Маша подивилася на великий годинник у коридорі: минуло півгодини, а Каті ще не було. Фортепіанний ансамбль у Каті і Маші був по четвергах, і Маша чекала Катю, яка постійно спізнювалася, – треба було хоч трохи пограти перед уроком.

Через двері долинали невмілі звуки: це другокласниця Іринка грала етюд. Маша скривилася: помиляється в одному і тому ж місці. Свого часу вона грала цей етюд і добре пам'ятала, що там має бути фа-дієз, про який Іринка забула. Не витримавши, відчинила двері:

– Ірино, там фа-дієз! Невже ти не чуєш?

Іринка подивилася в ноти. Дійсно, там червоним олівцем був обведений уривок і намальований великій дієз.

– Звідки ти знаєш? – зиркнувши на Машу, пробурчала вона.

– Не тим пальцем граєш, тому і помиляєшся. Спробуй ще раз.

Іра зітхнула і повторила уривок.

– Уже краще. Так зручніше, правда? – посміхнулася Маша.

Через кілька хвилин Іринці вдалося зіграти без помилок.

– Ось бачиш! Вийшло!

У двері заглянула розпашіла від швидкого бігу Катя.

– Машо, а я тебе шукаю! Ніна Сергіївна нас кличе, а тебе немає!

– Це тебе не було, а я давно тут, – буркнула Маша, але Катя її не слухала.

Вона завжди спізнювалася, забувала ноти, недоучувала... Грати з нею в ансамблі було карою господньою: вона могла ні з того ні з сього прискорити темп або збитися. Ніхто з нею не міг грати, крім Маші, тому Ніна Сергіївна і поєднала непоєднуване – цих двох учениць.

Маша грала партію акомпанементу – завжди чітко, точно, не розходячись зі своєю непередбачуваною напарницею лише тому, що вміла підлаштовуватися під неї, стежити за її грою і нівелювати її помилки. Машині партії втрачали сенс без Каті: та вела мелодію. Так прикро було, що грати найкрасивіше діставалося їй. На концертах вона сиділа за роялем з боку залу, а Машу і не видно було. Усі оплески діставалися їй...

Урок проминув непомітно для Маші. Такий гарний вальс вони грали! Ось тільки через Катю доводилося зупинятися і починати спочатку.

– Маша – «відмінно», – сказала Ніна Сергіївна. – Катя – «задовільно». Сьогодні краще, та коли  ж ти довчиш? Ти ж підводиш подругу! Ти знаєш, що таке ансамбль?

– Ну... – зам'ялася Катя, – це коли… грають удвох...

– А якщо вчотирьох? Уже не ансамбль? – посміхнулася вчителька.

– Ансамбль – тобто, «разом». Одночасно, – втомлено сказала Маша. – А в нас «разом» не завжди виходить. Спробуй угадай, де вона помилиться...

Дівчата вийшли з будівлі школи і мимоволі зажмурилися від весняного сонця.

– У такий день – навчатися... – сказала Катя.

– Наш вальс – «весняний», – посміхнулася Маша. – У тебе така гарна партія.

– Саме так! – весело погодилася Катя. – Як зіграю на концерті, – усім сподобається... Я буду солісткою – от тільки не вирішила, співати або грати. Уявляєш: величезний зал, я виходжу в довгій блискучій сукні... Мені всі плескають і дарують квіти!..

– У довгій блискучій сукні помилятися не можна, – усміхнулася Маша, – будеш  мати безглуздий вигляд...

– А ти ким будеш? – Катя зміряла Машу презирливим поглядом: ще б пак, на півголови нижча за неї, коротка зачіска, дрібні риси обличчя. Не те, що в неї: довге світле волосся до плечей, задерикуватий кирпатий носик і губки бантиком...

Маша на хвилинку задумалася.

– А я буду вчителькою музики.

– Фу! – знизала плечима Катя. – Усе життя сидіти в тісному класі, як Ніна Сергіївна! А я буду їздити на гастролі до Парижа, до Америки...

– А мені подобається наш клас. І я завжди знаю, чому не виходить в учня і як це виправити. А майбутніх солісток має ж хтось учити!

Катя зірвала квітучу гілочку вишні і притисла до обличчя.

– Навіщо?..– вирвалося в Маші. – На ній же могли бути ягоди...

– Подумаєш – ягоди! – засміялася Катя. – У мене завжди буде приколота до плаття квітка, ось так!

– Катю... – вкрадливо посміхнулася Маша, – але, щоб бути солісткою, тобі доведеться багато працювати!

– Ще чого! Я ж навчуся, закінчу консерваторію, і що, займатися знову?

– Усі артисти багато займаються.

– Неправда. Усе життя займатися, чи що?

– Усе життя. Як спортсмени, – суворо сказала Маша.

Але Катя її вже не слухала: побачила Діму з сьомого класу, який навчався грати на гітарі. Він ішов назустріч і, мабуть, поспішав на урок. Не звертаючи уваги на дівчаток, він пройшов повз них і зник за дверима школи.

– Машо, ти йди сама. Я ноти забула в класі, – сказала Катя і кинулася слідом за ним.

Маша нахилила квітучу гілку і, заплющивши очі, вдихнула дурманний запах квітів.

«Травень! Скоро канікули...».

Зі школи вибігла Іринка і, розмахуючи сумкою, крикнула їй:

– А я отримала «десятку» за етюд!

– Молодець! – похвалила її Маша і повільно пішла вулицею.

Якось сумно: «солістка»!.. Напам'ять вивчити не може, а в солістки зібралася... А вона, Маша,  про це навіть і мріяти не сміє...

– Машо! – почула вона.

Її наздоганяв Діма.

– Сольфеджіо сьогодні не буде, – сказав він.

– Що, даремно приходив?

– Недарма! – посміхнувся юнак. – Ось з тобою пройдуся. Знаєш, ти так здорово грала на концерті!

– Це просто красива п'єса, – погодилася Маша.

Смуток кудись зник. Маша посміхнулася сонцю, весні. Мелодія вальсу, який вони тільки-но грали, у її душі звучала все голосніше, усе радісніше, немов її виконував величезний симфонічний оркестр, і їй здавалося, що перехожі просто не можуть цього не чути...

 

Вересень видався теплим, немов літо не закінчувалося. Маша раділа початку навчального року: влітку друзі роз'їхалися і поговорити ні з ким було.

У класі  шумно: кожен намагався поділитися літніми пригодами.

– Ти так засмагла! – розглядаючи Ніну, здивувалася Світлана.

– Авжеж! – розсміялася та. – Ми відпочивали в Єгипті.

Світлана з повагою подивилася на неї: ще б пак, була в Єгипті! А Світлану возили лише в Одесу ...

Маша нікуди не їздила: батьки працювали, а з восьмирічним братиком нікому було сидіти. Вона була і нянькою, і вихователькою. Цілий день доводилося стежити за ним, і на себе часу не залишалося – хіба що пізно ввечері, коли поверталася мама. Правда, іноді Вовчик давав їй відпочити, втупившись у смартфон або граючи в груна комп'ютері.

– А ти, Машо, де була? Де отримала такий «бринзовий» загар? – глузливо запитала Світлана.

– Ми були в Норвегії, – збрехала Маша. – Погода була не для засмаги, та й води у фіорді холодні. Зате яка там глибина!

Світлана включила «пошуковик» на слові «фіорд», і на обличчі відбилися всі стадії пошуку. Але її «ПК» не видав значення слова, і вона  промовчала.

– Що, чесно, була? – з цікавістю обернулася до неї Ніна. – А ми ще не були в жодній скандинавській країні...

Підійшли хлопці, і розмова перевелася на інші теми. Маша так і не зрозуміла, повірила їй Світлана чи ні.

День пройшов весело, навіть приємно було отримати домашнє завдання: скучили за ним за літо. Після уроків Маша пішла в музичну школу, і це було ще радісніше.

– Як ти виросла, Машенько! – зраділа їй Ніна Сергіївна. – Заходь швидше, у мене для тебе є цікаві новини.

Маша з посмішкою оглянула свій клас: фортепіано біля вікна, письмовий стіл і незмінний кактус на підвіконні.

– Не розквітнув ще? – з посмішкою запитала вчительку.

Колись Ніна Сергіївна розповіла їй про кактуси. Колючі. Непоказні, але надзвичайно витривалі рослини. Можуть місяцями обходитися без води. Цвітуть зрідка, але такими гарними квітами, що багатьом широколистим тропічним рослинам і не снилося! «Потрібно довго і терпляче поливати їх, доглядати за ними, і одного разу ця колючка розквітне розкішно і яскраво»,– сказала тоді вчителька. «Це все одно, що учні: якщо багато років учити їх грати, одного разу з них вийдуть талановиті піаністи. Ну, або дуже культурні і розумні люди»...

– Поки ні…

– Я була в другому класі, коли ви його принесли ...

– Що ти знаєш про композитора Лисенка? – запитала Машу вчителька.

– Ну... дитячі опери: «Коза-дереза»... «Пан Коцький»...

Ніна Сергіївна відкинула кришку фортепіано.

– Слухай, – сказала вона і заграла щось неймовірно прекрасне.

Маша затамувала подих. Сумна некваплива мелодія... Потім вона набирає сили. Злітає вгору, милозвучність наростає, і, коли здається, що серце зараз розірветься, – досягає своєї кульмінації і зупиняється на високій ноті... І, немов у знемозі, тихо йде вниз, розчиняється в тиші...

Ніна Сергіївна взяла останній сумний акорд, руки застигли на клавішах, поки звук не згаснув сам собою...

– Що це? – пошепки запитала Маша.

– Лисенко. «Елегія». Для тебе вибрала.

– А я зможу це зіграти? – здивувалася Маша.

– Звісно. Я тобі допоможу в цьому розібратися. Іди, передрукуй собі ноти.

Маша притиснула до грудей заповітний збірник і пішла в бібліотеку, де стояв ксерокс. Таких творів вона ще не грала! Невже впорається?

Назустріч по коридору йшла Катя.

– Машо, привіт! Цього року наш шкільний театр ставитиме «Бременських музикантів»! Я буду ходити на репетиції! А ти прийдеш?Треба тільки підійти до Лариси Федорівни, щоб вона і тебе записала в групу. А знаєш, хто буде грати Трубадура? Діма!

– Ну так, він же гітарист... – задумливо сказала Маша.

– Тож я скажу, що й ти будеш ходити? Там якраз не вистачає дівчат на ролі придворних дам.

– Яка з мене придворна дама, – махнула рукою Маша.

– А там треба за зростом. Ти підходиш. Валентин Олександрович буде ставити танець – дами на балу танцюють менует. Мене не взяли – я вища за вас усіх. Я буду Принцесою.

«Ось воно що!»– подумала Маша. Якщо там буде Діма, то, звичайно, Катя не пропустить жодної репетиції... А що, вона висока, красива, із золотавим волоссям... Лариса Федорівна спорудить їй корону... Голос дзвінкий, хоча співає фальшиво...

Катя не відставала. Вона потягла Машу в костюмерну.

Лариса Федорівна, керівник музичного театру, перебирала бальні сукні. Вона глянула на Машу і задоволено кивнула:

– Є на тебе плаття. Якраз підійде. Репетиції по суботах.

Маші хотілося передрукувати ноти і спробувати розібрати чарівну музику, але Катя не відставала. Вона жила на сусідній вулиці, і додому вони часто ходили разом.

Усю дорогу вона розповідала, яке плаття є для принцеси в костюмерній: із золотої парчі, спідниця на фатині! Правда, трохи коротке на неї, але Лариса Федорівна сказала, що подовжить мереживом.

– А тобі дадуть коричневе з чорним мереживом. Усі інші сукні дівчата вже забрали додому – підганяти під себе. Але це теж гарна сукня. Правда, не золота, не рожева, як у Марини, не блакитна, як у Олі. Та ти його повинна пам'ятати – минулого року в «Буратіно» Олена його вдягала – Лисиця Аліса...

– Може, мені взагалі не варто брати участь? – похмуро запитала Маша. – Усі найкращі сукні розібрали, усі головні ролі розподілені...

– Що ти! – вигукнула Катя, – без тебе – ніяк! Потрібно три пари для танцю, а відповідних за зростом немає. Тоді і вистави не буде!

– І ти не будеш принцесою... – сказала Маша.

– А ти хочеш бути принцесою? – презирливо запитала Катя.

– Я хочу грати на піаніно. У мене є нова п'єса, – відмахнулася від неї Маша.

– Подумаєш! Мені теж дали програму. Така довга мазурка – півтори сторінки!

– У мене – три. І соната – три. А етюд взагалі – п'ять...

– Ну й вантажить вона тебе! – поспівчувала Катя. – А ти не вчи, і вона через тиждень дасть щось коротше, – хитро додала вона. – Я так завжди роблю. Приходжу і починаю плакати, що не виходить, що цілий день грала і не можу запам'ятати. Вона зітхне, пориється в нотах і дасть легке!

Катя підійшла до свого під'їзду.

– Ну бувай! Я пішла сукню приміряти. Мама обіцяла до неї дати одягнути свої перли. А з кольє – зробити діадему.

– Будеш сліпучою красунею... – посміхнулася Маша, не маючи сумніву, кого зібралася засліплювати Катя.

Елегія виявилася не такою вже й складною, як спочатку здалася Маші. Продираючись крізь дієзи, знаходячи акорди, вона раз у раз вибудовувала ту приголомшливу мелодію, яку грала вчителька. Було непросто, уперті акорди ніяк не хотіли лягати в руки...

– Ах, тут же дубль-дієз... – нарешті здогадалася Маша.

Несподівано все зазвучало. Повторюючи знову і знову першу сторінку, Маша занурилася в музику. Думки полетіли до того травневого дня, коли Діма проводжав її після школи – той єдиний раз... Тоді вони з Катею грали вальс...

Чому він пішов проводжати її?.. Вони весело сміялися, він щось розповідав, а вона слухала його голос... Який він гарний – високий, чорноокий, зовсім дорослий! І голос у нього низький, оксамитовий... Він же старший за них усіх – закінчує школу, йому вже шістнадцять. Це Маша прийшла в музикалку в сім років, а Діма був уже в четвертому класі, коли вирішив вчитися на гітарі... Це на піаніно вже запізно, а для гітари – в самий раз. У цьому році він закінчить школу, і Маша його більше не побачить...

Та він і не гляне на таку малявку, як вона... Дорослий хлопець. Прекрасний принц. Трубадур...

Матері вдома не було. Вовчик занурився в комп'ютер, але Маша не стала йому заважати: хотілося побути на самоті.

Вона розпустила своє довге волосся. Мама наполягала, щоб Маша носила косу, та так було і зручніше: волосся майже до пояса, не розпускати ж! Маша давно хотіла постригтися, як дівчата з їхнього класу, але мама не дозволила. Коса або хвіст – ось і всі варіанти зачіски...

Маша сіла перед дзеркалом у маминій спальні.

Смаглява, очі великі, але якісь не круглі, як у Каті, а... довгасті, чи що... Губи чітко окреслені, але бліді, і тому невиразні. Ніс тонкий... Ось Катька – яскрава, ставна, шкіра в неї біло-рожева, вона легко червоніє. Легке волосся золотим ореолом навколо обличчя, губки примхливі, ніжно-рожеві... Усі хлопці озираються на неї. Яка вона буде красива в золотій сукні!

На очі навернулися сльози.

Несправедливо! Одним – усе, іншим – нічого. Навіть сукня їй дісталася тьмяна, немов ганчірка... Може, взагалі не ходити на театр?

Але там буде Діма... Вона зможе, сидячи в куточку, спостерігати за ним. І, хто знає, може він знову піде її проводжати після репетиції...

– Маша, їсти хочу! – перервавши її роздуми, заканючив Вовка.

– Гречана каша в холодильнику, – не обертаючись, сказала Маша.

– Фу... Не хочу. А що ще є?

Маша зітхнула і пішла на кухню. У холодильнику стояла каструля з гречаною кашею.

– Хліб з маслом будеш? – запитала Маша.

– Ага, – погодився Вовчик.

Маша відрізала шмат хліба, намазала маслом і простягнула братикові.

Мама буде лаяти, що не погодувала, як слід. Треба все-таки нагодувати його кашею.

Маша додала в кашу великий шмат масла, поставила тарілку в мікрохвильовку.

– А знаєш, що їли стародавні люди? – нібито ненароком запитала його.

Братик клюнув на вудку. З набитим ротом прошамкав:

– Шошкажи ...

– Стародавні люди жили в печері, біля якої росло ціле поле гречки. Вони не відразу зрозуміли, що ці зернятка можна їсти. А коли чоловіки їхнього племені не змогли уполювати нікого, почався голод. Але хтось здогадався жувати жорсткі зернятка. Від них голод проходив.

Маша поставила на стіл тарілку з гарячою кашею та поклала дві ложки.

– Я не буду кашу! – попередив Вовчик. Маша не звернула уваги на його репліку, взяла ложку і зачерпнула трохи каші. Братик заспокоївся, що його насильно годувати не будуть, і продовжував жувати хліб з маслом.

– Усі були дуже голодні. Чоловіки знову пішли на полювання, а в печері залишилися старі, жінки й діти. Діти плакали від голоду. Знаєш, як болить шлунок, коли голодний?

Вовчик грав ложкою і слухав.

– Старі тихо лежали в глибині печери і готувалися до смерті від голоду. У них не було нічого, що можна було поїсти.

Вовчик машинально зачерпнув ложкою кашу і відправив до рота. Маша опустила очі і посміхнулася. Тепер головне – не замовкати.

– І тоді одна дівчинка пішла в поле, нарвала колосків і стала їх жувати. Вони були ніякі на смак, але від них переставав боліти живіт. Тоді вона принесла цілий оберемок колосків до печери, і всі стали гризти зернята. Але в старих не було зубів, і вони не змогли поїсти...

Вовчик задумливо відправляв у рот ложку за ложкою, не помічаючи цього. Він був увесь у владі казки, сам наче сам сидів у тій печері і відчував муки голоду.

– А одного разу хтось здогадався кинути в горщик з окропом жменю зерняток, і вони перетворилися в найсмачнішу кашу, – продовжувала Маша, непомітно підгортаючи залишки каші на тарілці в його бік. – Потім люди знайшли ще зерна – пшеницю, рис, просо, але вони вже вміли варити кашу, і голод їм не загрожував...

Вовчик доїв останню ложку каші з тарілки.

– А масло в них було?

– Не знаю. Гадаю, що ні. Вони ще не навчилися пасти і доїти кіз, збирати вершки з молока і збивати масло. Але й без масла каша їх рятувала...

Вовчик відніс тарілку в мийку і знову сів за комп'ютер.

– А ти грав на піаніно сьогодні? – запитала Маша.

Над піаніно висів графік, хто коли повинен грати: сорок хвилин на день грав Вовчик, півтори години – Маша. Вовчик був у другому класі музичної школи в тієї ж учительки.

– Ні-і, – знизав плечима братик. – Там щось незрозуміле задали...

– А ну, показуй! – строго сказала Маша.

Вовчик зітхнув і відкрив ноти.

– Етюд якийсь... Цілих три рядки.

– Що тут важкого! – здивувалася Маша. – Це карта. Напрямок – униз. Від якої ноти?

Братик задумливо помацав кінчик носа.

– Ну, от «мі»...

– Ось і грай. Це йде відділення вояків згори вниз. А ось тут вони зупинилися відпочити. А потім пішли вгору.

Він посміхнувся і почав грати.

– Молодець! Ти вже запам'ятав!

Вовчик зіграв ще кілька разів.

– Ха, я вивчив! Мені завтра Ніна Сергіївна «12» поставить! Тільки не кажи їй, що допомагала. Вона хоче, щоб я сам... Ура, мама з татом прийшли! – закричав Вовчик і кинувся їх зустрічати.

Мама, поставивши сумку на полицю, зняла туфлі.

– Ти був слухняним? – запитала вона.

Батько увійшов слідом і сказав:

– Що тут робиться?

– Кашу з'їли, етюд вивчили, – втомлено оголосила Маша.

– Які у нас хороші діти! – розсміялася мама і дістала з сумки два апельсини. – Це для тих, хто пообідав.

 

Перед сном мама зайшла до Маші в кімнату – побажати спокійної ночі.

– Мамо... а я негарна? – тихо запитала Маша.

– Отакої... Що сталося? – мама присіла на край ліжка.

– Катька буде грати принцесу... А мені сукні не вистачило. Я – придворна дама, і буду в якомусь лахмітті...

– І все? – розсміялася мама. – Яка нісенітниця! Якщо потрібно, ми тобі купимо найкрасивішу сукню! А про красу не думай.  Ми ж з татом красиві, отож, і ти тежтакою будеш, коли підростеш.

– А Катька вже зараз гарна...

– Мильна бульбашка теж гарна, – розсміялася мама. – Усіма кольорами веселки виблискує! А торкнешся її – і лусне. Твоя Катька – як ця бульбашка. Усередині – порожнеча. Хіба ти не помітила?

– Хлопчакам вона подобається... – сумно сказала Маша.

– Коли ти підростеш, ці самі хлопці вмиратимуть від любові до тебе, – серйозно сказала мама. – А ти на них і не подивишся. Тобі обов'язково зустрінеться дорослий юнак, не схожий на них. На Катьку він і уваги не зверне, а в тебе закохається. Ось побачиш! Пам'ятаєш казку про гидке каченя?

– Гадаєш, я зможу стати лебедем? – недовірливо посміхнулася Маша.

– Я в цьому не маю жодного сумніву, – серйозно сказала мама. – Тобі ще багато чому треба вчитися. Не заздрити мильним бульбашкам. Не звертати уваги на дурних хлопчаків... Спи спокійно, моя доросла дівчинко...

 

«Розбійників» грали учасники шумового оркестру: баяніст Вадик, скрипалька Лера, флейтист Сергій і Марина з хорового класу. Лариса Федорівна розписала партії пісеньки розбійниці, яку мала співати Марина, і кожен грав на своєму інструменті. Зрозуміло,  Лариса Федорівна теж грала – на фортепіано, а в хлопців були легкі партії, але виходило здорово. Марина спробувала співати під такий акомпанемент.

– Сміливіше! – крикнула Лариса Федорівна. – Ти ж розбійниця, смілива отаманша! Вони всі слухаються твоїх наказів!

– Ага, так я її і послухався, – пробурчав Сергій. – Хай не задається...

– Так це ж навмисно, – заспокоїв його Вадик.

Маша вже хвилин двадцять слухала, як Лерка не могла зіграти свою партію без фальшивих нот, і Лариса Федорівна зупиняла «бременських музикантів» і змушувала починати спочатку.

Діми не було – і Катька не прийшла.

– Я потрібна сьогодні? – засумнівалася Маша.

– Потрібна, Машенько! Через півгодини прийде Валентин Олександрович та інші дівчатка, підете в хореографічний клас розучувати менует. Можеш поки що відпочити.

Маша постукала в клас Ніни Сергіївни. Там томився Артемка, п'ятикласник. Він ніяк не міг розібратися в сонаті Гайдна, помилявся і лупцював по клавішах.

– Давай ще раз, – утомлено сказала Ніна Сергіївна. – Машенько, можеш почитати книжку, поки цей «музикант» розбере другий рядок. А потім можу з тобою позайматися.

– Я ноти не брала, я просто зайшла...

– Як «Елегія»?

– Розібрала.

– Розумниця, – сказала Ніна Сергіївна і обернулася до Артема. – Фа-дієз– забув? Ще раз!

У двері зазирнула Катя.

– Можна у вас посидіти?

– Чого це ви всі зібралися? – здивувалася вчителька. – Ну, заходь, посидь у куточку і не заважай нам робити з Артема великого піаніста.

Катька єхидно посміхнулася і сіла біля вікна. Артем почервонів і став ще більше помилятися.

– А я це грала, – промовила Катька, – а він не може таке легке...

– Не заважай мені, – огризнувся Артем.

– А я спеціально прийшла послухати цього вундеркіндера, – розсміялася вона.

Артем спробував дотягнутися до неї зі свого місця, але вона ухилилася і розсміялася.

– Діти, припиніть! Інакше вижену, – сказала Ніна Сергіївна.

– Ви ж все одно нас любите, – посміхнулася Катька. – І ми вас любимо. А цього ледаря потрібно покарати.

Артем схопився і замахнувся на неї, але Ніна Сергіївна втримала його за сорочку.

– Тихіше! Я знаю, що вона тобі подобається, але битися навіщо!

– Ця кривляка?! Ні краплі. Нехай вона йде! Поки вона тут, я  не буду грати.

– Ну й піду! – Катька встала на весь свій зріст, руки в боки, знущаючись над Артемком, який був нижче її на цілу голову. – Вчи свого Гайдна, малявко!

– Каланча! – огризнувся хлопчисько.

– Катю, іди, погуляй в іншому місці, – сказала Ніна Сергіївна. – Не заважай працювати.

Катька гордовито вийшла.

– Чого вона приходила? – пробурчав Артем.

– На тебе подивитися! – розсміялася Ніна Сергіївна. – Невже не зрозумів? А ти за літо дуже витягнувся. Через рік будеш вищим за всіх.

Маша мовчки спостерігала за цим. Вона знала, що де б не з'явилися Катька і Артем, вони постійно дражнили один одного. Катька норовила вщипнути хлопчика, а той ганявся за нею і намагався дати стусана. Але ці жартівливі бійки нікого не обманювали.

А Машу він не помічав. Навіть така малявка її не помічає! На цілий рік молодший за них з Катрею!

А втім... Про що з ним говорити? Про цю елегію, яка, немов повноводна ріка, розливається ширше і ширше, затоплює все навколо... А починалася з тонкого струмка, із сумної мелодії... Це ж треба так написати!

Вона вчора сказала дівчаткам з восьмого класу, що Ніна Сергіївна дала їй «Елегію»’. Вони презирливо подивилися на неї:

– Тобі? Так ти ж ще в шостому! А з цією п'єсою закінчують школу. Ти не впораєшся!

Хто знає... Можливо, Ніна Сергіївна помилилася. Хоча Ніна Сергіївна ніколи не помиляється!

Прийшов хореограф, і Машу покликали в зал. Цілу годину вони вчили поклони і повороти. Дівчатка були з різних класів, їх підбирали за зростом. Не вусіх виходило. Валентин Олександрович сердився, знову вибудовував танець і змушував повторювати рухи перед величезним дзеркалом.

Маша побачила себе  і засмутилася. Як витончено Наталка з п'ятого класу робить повороти, які гнучкі у неї руки! А Маші якось ніяково, незручно, вона соромиться своєї тонкої фігурки, блідого обличчя. Ні, танцівниці з неї  не вийде... Хоча... Нічого складного в цих рухах немає. Валентин Олександрович просто домагається синхронності: щоб усі поверталися в одну сторону, присідали однаково, ішли танцювальним кроком з однаковим інтервалом, не наступали на п'яти одна одній, кружляли і робили уклін одночасно. І справа не в Маші – у ансамблі...

І тут ансамбль. Разом. Усі разом. А ось цього й не виходить!

– Ансамбль «Хто в ліс, хто по дрова»! – сердито сказав хореограф. – Завтра знову зустрічаємося. Кожен день будемо по двадцять хвилин танцювати. Ви ж – придворні дами, а не зайці, щоб стрибати і скакати.

Усі засміялися. Наймолодша Іринка підстрибом пробіглася по залу.

– Менует – це старовинний танець, його танцювали в довгих сукнях. У них не пострибаєш. Усі дами, одна одній наступаючи на сукню, уже б попадали на підлогу. Та що вам розповідати – хіба ви не грали менуети?

Маша усміхнулася: звичайно, грали.

А в школі, у її класі, навіть слова такого не чули – «менует». У її класі тільки вона вчилася в музичній школі. Світлана, що сиділа поряд з нею, не розуміла, як можна проводити стільки часу за інструментом, бігти після школи ще кудись на заняття, виступати на академічних концертах...

Зате як допомогла їй музика при вивченні англійської! На завтра знову задали розповісти про композитора. Треба скласти оповіданнячко…

Світлана знову буде просити списати. А не даси – обізвуть жаднюгою і зубрилкою...

 

Пройшов вересень і жовтень. Зарядили дощі…

Вовчик сидів удома з ангіною і добивав комп'ютер. Мама з татом приходили пізно, тож займатися з братиком доводилося Маші. Той спав до обіду, поки вона була в школі. Маша приходила його нагодувати і змушувала читати підручник. Температури в нього вже не було, але він увесь час скаржився на головний біль. Маша йому не вірила і змушувала робити завдання, які по телефону повідомляли йому однокласники. Але варто було Маші піти на музику, головний біль чарівним чином проходив, у холодильнику зменшувався запас сиру і ковбаси,  а в зошитах не додавалося написаних завдань...

Маша вже вивчила «Елегію». Ніна Сергіївна хвалила її, але постійно ставила нові завдання.

– Тут ти занадто прискорюєш! Слід грати сумно і задумливо, а не метушливо. І в кінці – уповільнення. Слухач має зрозуміти, що більше нічого не буде, не варто налаштовуватися на подальший розвиток. А ти так різко закінчила, що можна очікувати продовження... Текст уже вивчила, майже не помиляєшся, але це ще не музика. Потрібно відчувати. Потрібно уявляти. Як ти гадаєш – про що може бути ця п'єса?

– Не знаю... Щось сумне.

Ніна Сергіївна загадково посміхнулася і дістала з полиці книжку.

– Можливо, ця п'єса про кохання. Любов буває різна. Про радісну любов нечасто пишуть вірші й музику. А про любов трагічну – хоч греблю гати.

– «Ромео і Джульєтта», – посміхнулася Маша.

– Це вже крайнощі. Але печаль є в кожній любові. А ти знаєш, що «Місячну» сонату Бетховен присвятив  нерозділеному коханню?

– Знаю. Її звали Джульєтта Гвіччарді. Вона була його ученицею.

– Розумниця. Звідки знаєш?

– Я хотіла її грати. А в нотах є посвята. Я запитала Ларису Федорівну, хто така ця Джульєтта, – і вона мені розповіла.

– Ну, тоді прочитай ось цю книжку і, можливо, зрозумієш, як саме слід грати «Елегію».

Маша з вдячністю взяла книжку і поклала в папку для нот.

У двері постукали. Це була Катя – настав час її уроку.

Вона ввійшла, і посмішку з лиця Ніни Сергіївни немов хтось стер.

– Сідай, – утомлено звернулася вона до Каті. – Ноти не загубила?

Цього року в Каті не було фортепіанного ансамблю з Машею – вони замість цього ходили на репетиції шкільного театру. Маша не шкодувала про це. А Катя – і поготів.

Катя приречено сіла за інструмент і розгорнула ноти. Маша знала, що вона не вивчила. Дивно, у Ніни Сергіївни такий оксамитовий голос, коли вона розмовляє з Машею, але в ньому з'являються сталеві нотки, варто Каті торкнутися клавіш. Вона не кричить на учнів, не сварить, терпляче пояснює знову й знову, але цей металу голосі – для ледарів, і всі це безпомилково відчувають.

Та на Вовчика вона іноді покрикує, але це зовсім не образливо і не страшно: він швидко запам'ятовує, хоча не завжди сумлінно вчить. Він знає, що Ніна Сергіївна зовсім не  сердиться, коли називає його лісорубом за те, що він лупить по клавішах.

– Коли не знають тексту, намагаються грати голосно, щоб здавати впевненим, – сказала вона йому одного разу. – Ти тільки опустив руки на клавіші, а я вже знаю, вивчив ти чи ні! Навіть знаю, скільки разів ти вдома це зіграв.

На Катю вона не кричить – марно. Вона спокійна і глузлива.

– Який манікюр у тебе гарний, – каже вона маленькій модниці. – Тільки небезпечно з таким нігтями грати. Потрапить ніготь між клавіш – і все. Але  як зручно відкривати замки замість ключа! Та не дряпай лак на піаніно – бачиш, які сліди від нігтів залишаються!

Артем, якщо йому трапляється бути присутнім при таких розмовах, регоче. А Артем часто присутній: у нього урок після Каті, і він намагається прийти раніше і сидіти в класі. І тоді вже Катя нервує, коли у неї не виходить. А не виходить – завжди...

 

Виконавши домашні завдання, Маша розгорнула книжку під назвою «Вони змінили світ музики», знайшла розділ, присвячений М.В. Лисенкові, і почала читати:

 

«Дівчина м'яко опустила руки на клавіші. Пролунали тихі й ніжні звуки: клавіатура фортепіано так влаштована, що реагує на найменший дотик. З якою силою натиснеш клавішу – з такою силою і зазвучить фортепіано... Воно любить гнучкі чуйні пальці, вільні кисті, повне злиття з піаністом, воно стає його частиною і реагує на майже невловимі натискання клавіш. Людям з різкими рухами, грубими руками і приблизним слухом нічого робити за клавіатурою: щоб вони не грали – це буде грубо, не музикально, жорстко. Відбарабанити на роялі – так це називається...

У цієї дівчини є все, щоб стати чудовою піаністкою. І, головне, відчуття в пальцях – як торкнутися, як зняти звук... Вона немов пестить клавіші, і вони відгукуються ніжно і трепетно. У найнапруженіших місцях її форте (голосно) таке глибоке, співуче, так наповнене м'яким звуком! А як вона вміє робити крещендо – поступово посилювати звук! Рухливі нюанси становлять певну складність: слід від найтихішого піано так повести фразу, щоб дійти до форте поступово, не ривком, наповнюючи звучання силою! Немов розлив річки: не встежиш, коли вона з вузенького струмка стала повноводним потоком – і, владно розлившись, затопила все!

Як вона відчуває фразу! Звідки в цьому юному створінні таке глибинне розуміння суті? Вона не просто читає ноти – вона творить музику! Таємничі крапки на нотному стані під її руками перетворюються в пронизливо сумну мелодію, зачіпають, розчулюють, захоплюють! Коли автор музики чує таке виконання свого твору, – це щастя!

І воно надане йому...

Ця «Елегія» створена для неї. Не саме для Інни Адреанопольської, вихованки пансіону шляхетних дівчат, учениці по класу фортепіано композитора Миколи Лисенка. Ця елегія про кохання. Вічне і прекрасне. Трепетне і пристрасне. Благословенне – і недозволене.

Любов буває різною: першою, останньою, єдиною... У нього за плечима солідний вік, п'ятеро дітей, дві дружини – дві любові, і яка з них єдина, він і сам не знає... Перша дружина, Ольга О'Коннор, троюрідна племінниця, красива, розумна, яка тонко відчуває музику, бо сама співачка, виконавиця його творів, розділила з ним молодість. Вони разом вчилися в Лейпцігській консерваторії: вона – по класу вокалу, він – по класу фортепіано... Прожили разом 12 років, розлучилися... Не було дітей. Офіційно не розлучалися: це завадило б педагогічній кар'єрі обох... Перше кохання? Можливо, коли не брати до уваги юнацьких захоплень. 11 творів присвячено їй. Здається, любов... Друга, громадянська дружина, теж Ольга, народила йому сімох дітей, померла після народження останньої дитини... Присвятила йому все життя: була прекрасною піаністкою, але всі сили віддала дітям і знаменитому чоловікові, яким захоплювалася... Їй, самовідданій жриці сім'ї, нічого не присвятив... «Забута тінь», як написала Леся Українка після розмови з нею: «Зібрав співець мистецькою рукою / Оті квітки і сплів їх у вінок / ... / Вродливій Беатріче Портінарі, / Що раз колись до нього усміхнулась, / А в другий раз пройшла, не глянувши на нього...». І далі: «По тих сльозах, мов по росі перлистій, / Пройшла в країну слави – Беатріче!».

Він з болем прочитав цей вірш – і зрозумів його зміст... Та все ж любов була!..

...Але ось ця – точно остання... Гірка і пронизлива, невситима, неможлива, прекрасна і безвихідна, адже дівчина молодша від нього на 45 років!.. Навіть мови бути не може!.. І тому з такою тугою звучить елегія, яку вона грає.

Поки не сказано ані слова. Але він ставить перед нею ноти своїх творів – і вона читає їх, як почуття його серця, порухи душі. Вона давно зрозуміла, що сивочолий красень композитор любить її. І ця любов небезвідповідна. Але... Занадто багато «але»... Вони обоє знають про це. Його дорослі діти давно здогадалися, що відбувається з батьком, але делікатно мовчать. Її батьки вмовляють дочку виїхати – від гріха подалі. Мабуть, це єдиний вихід. Але як зважитися піти – і ніколи більше не побачити, як він світлішає лицем, як при ній молодшає на очах!.. Та хіба різниця у віці що-небудь значить для любові?! У любові немає віку. Немає обличчя. Вона – або є, або її немає. Ці тонкі вібрації виникають між людьми вибірково, непередбачувано, частіше – усупереч, а не завдяки...

Хоча... Хіба не завдяки його музиці виникло це почуття?..

Ця музика захоплює. Кожне нове речення елегії – порив, спрямований увись, усе більше й більше звуку, мелодія вже проводиться октавами, і на кульмінації здається, що зараз розірветься серце!.. Вона розтягує темп, підсилює звук – і на самій межі форте підходить до високої ноти, застигає на ній, і, немов знесилившись, затихає...

...Він дивиться у вікно на її силует, який розчиняється в просторі... Пізно... Життя прожито... Що встиг?.. Піаніст, диригент, композитор, який першим створив жанр дитячої опери... 10 опер, з них 3 – дитячі... «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна» – і досі в пошані... Збирач пісенного фольклору... Громадський діяч... Чимало – за 64 нинішніх років життя!..

 

...А дитинство було прекрасним... Дворяни Лисенки жили в селі Гриньки на Полтавщині – у живописному краю... Варто йому заплющити очі – і він може перенестися думками в ці широкі степи... Привілля! Хлопчик часто тікав, і вірний слуга, кріпак Созонт, якому було доручено стежити за паничем, не міг його знайти. Він першим і помітив у малюка потяг до музики: варто було тому почути пісню, як він завмирав, немов його підмінили... Мати, випускниця Смольного інституту, сама прекрасна піаністка, стала вчити сина грі на фортепіано.

Потім був французький пансіон у Києві, Харківська гімназія, факультет природознавства Київського університету...

...Він згадав, як вони разом із троюрідним братом Михайлом закохалися в одну й ту ж саму дівчину. Не посварилися. Вирішили написати для неї романс: слова – Михайло, а музику – Микола... Виконали... Вона оцінила. Але брати вирішили забути про неї, аби нікому не дісталася...

...Микола Віталійович, згадавши цей епізод, сумно посміхнувся. Може, перша гаряча закоханість так переплавила їхні душі, що вони обидва стали творцями – Михайло Старицький – у літературі, а Микола Лисенко – у музиці... Утім, література йому теж не була чужою: він згадав, що в дитинстві його вчив сам Афанасій Фет, який проходив військову службу в їхньому містечку...

Потім був незабутній Лейпциг, заняття з уславленими музикантами, з якими йому пощастило зустрітися, а ще – два роки занять в Петербурзькій консерваторії по класу композиції у Римського-Корсакова (його доля щедра на вчителів!)... Частину життя, яка залишилася, прожив у Києві...

Чим тільки не займався! Брав участь в організації недільної школи для селянських дітей, у підготовці «Словника української мови», у збиранні та обробці народних мелодій, у перепису населення Києва, у роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства...

Організував Музично-драматичну школу в Києві, яка працювала за програмою консерваторії. Віддав на неї всі кошти, зібрані друзями для нього – на покупку житла для сім'ї, бо вдівець з п'ятьма дітьми все життя прожив у найманих квартирах...

І школа, і директор Лисенко перебували під невсипущим наглядом поліції. Очолив «Київський український клуб» і організацію «Об'єднаний комітет зі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові» до 50-х роковин смерті поета... Після закриття владою клубу був притягнутий до кримінальної відповідальності за антиурядову діяльність...

Найвіртуозніший піаніст України... Найбільший педагог української класичної музики... Композитор, який прославив українську музику в усьому світі, один із засновників українського оперного театру... Такий же колос у музиці, як Шевченко в літературі... Збирач фольклору. Його обробки народних пісень – повноцінні авторські твори... Безліч творів для хору, адже він прекрасний диригент! Безліч творів для фортепіано, адже він не тільки віртуоз, а й блискучий педагог...

Цю «Елегію» гратимуть із задоволенням багато поколінь учнів: технічна складність її відносна, а художня цінність – величезна. Кожен музикант-початківець, виконуючи її, може відчути себе великим піаністом...

 

...Дівчина зникла з очей...

Микола Віталійович глибоко зітхнув. Треба замкнути своє серце на замок! І не живити його порожніми ілюзіями. Ця остання любов – найболючіша і найпрекрасніша – через свою недосяжність... У цій дівчині зосереджена вся жіноча краса і привабливість, чуйність і ніжність, щирість і вірність... Можливо, він ідеалізує її... Але хіба це має значення, коли це почуття дає сили й спалахи творчості? І щастя – таке величезне, таке неможливе...

Але потрібні сили... Часто болить серце: позначається навантаження останніх років.

Як важко бути українським композитором у Російській імперії! Скільки перешкод у постановці опер українською мовою! Друг і брат Михайло Старицький і тут поруч – допомагає з лібрето... «Наталка Полтавка» вся зіткана з народних мелодій, і це - не використання фольклору, а переплавлений у його творчості істинно український мелос... У селі Орлова Балка на Єлисаветградщині, в оселі брата Андрія, головного лікаря Знам'янської залізничної лікарні, який у буремні революційні часи 1905 року очолював залізничний страйковий комітет, за що й поплатився, закінчено оперу «Тарас Бульба». (Знам'янська музична школа по праву носить ім'я М.В. Лисенка).

Підсумок майже 35-річної роботи... І це все – українські опери, і жодна з 11 не поступиться за художньою цінністю кращим європейським зразкам! У всьому, написаному ним, – суть українського народу в усій його величі... А скільки написано на слова Тараса Шевченка! Скільки зібрано народних пісень! Ось тільки видати українською – складно... Ось тільки поставити українською – нелегко... І це найбільше вбиває...

 

...Дівчину незабаром відправили до провінції. Це було очікувано, але все одно важко пережити. Варто виникнути любові, як оточуючі, прикриваючись високими моральними принципами, намагаються знищити можливість її реалізації...

Хіба він усім своїм життям не заслужив цей останній сонячний промінь?! Йому залишилося усього 6 років!.. Можливо, поруч з нею удари долі не були б настільки фатальними, смертельними?..

...Справа про закриття «Київського Українського клубу» і притягнення ради старійшин на чолі з Лисенком М.В. до відповідальності за антиурядову діяльність були останньою краплею.

Через чотири дні, виходячи з дому, він помер на порозі від серцевого нападу. Йому виповнилося лише 70 років...

Засновник, легенда і вершина української класичної музики...

Творець національної композиторської школи в Україні.

Автор національної музичної мови.

Великий патріот.

Аристократ за народженням і способу життя.

Найбільший європеєць в українській музиці – Микола Віталійович Лисенко...».

 

Отже, і ця музика – про любов...

А як учора на репетиції співав Діма пісню Трубадура під гітару!.. Лариса Федорівна знайшла для нього крислатий капелюх з пером, як у мушкетерів, і  він у цьому вбранні здавався зовсім дорослим. Гітару повісив через плече на ремінці і так добре і впевнено перебирав струни! Усі заслухалися. Малявки-охоронці Короля роззявили роти, Розбійники – теж, а Осел (Дмитро), Півень (Валера), Кіт (Зоя) і Пес (Віка) з гордістю дивилися на інших «артистів» – ось який  у нас головний герой! Компанія «Бременських музикантів» репетирувала окремо свої сцени, тож устигла здружитися. Усі вони були гітаристами, тільки в різних класах, і разом вивчили п'єсу для ансамблю гітаристів, яку «Бременські», (а не шкільні!) Музиканти мали грати на балу в Короля.

– Принцесо! Катю! Ти маєш не відривати погляду від Трубадура, поки вони грають! Усім виглядом показати, що він тобі сподобався! А Придворні дами обмахуйтеся віялами – навіщо я вам їх дала!

Маша розкрила віяло і пограла ним.

– Молодець, Машо! Бачили, як вона це робить? Усі так повторюйте.

 «Дами» замахали віялами, аж вітер пройшов по залу.

– Молодці! А тепер – пісня Принцеси. Катю, вивчила?

Катя невпевнено озирнулася на Машу. Вона зовсім забула про ноти, які їй дала Лариса Федорівна.

Та заграла вступ, і Катя пискнула невпопад.

– Ще раз! Ти слова хоч знаєш?

Катя почервоніла. Спробувала почати – і всі засміялися.

Діма підійшов до неї.

– Не хвилюйся!

Але Катя закрила обличчя руками і вибігла із залу.

– Перерва! – сказала Лариса Федорівна. – Машо, ти свою сукню приміряла? Чому не взяла додому?

Маша опустила голову. Як вона могла сказати, що сукня їй не подобається? Звичайно, вона її, приміряла – і з тугою відклала: коричневий колір надавав її смаглявому обличчю землистого відтінку, а чорні мережива траурно довершували образ.

– А іншої сукні у вас немає? – несміливо запитала вона вчительку.

– Усі, що були,– роздала, – відрізала та. – Ці сукні я сама купувала в секонд-хенді, недорого, звичайно. Але не могла ж я передбачити плаття для кожної дівчинки, яка захоче грати в театрі! Піди, подивися – там ще були довгі спідниці, може, щось і підійде...

Маша пішла до гардеробної, суміжної з великим класом, і зайнялася спідницями, яких тут було досить. Але жодна з них не виглядала так, щоб перетворити її в Придворну даму...

Хтось зайшов до класу. Маша застигла з черговою спідницею в руках.

– Чого ти розплакалася? – запитав хтось. Маша впізнала голос Діми.

– Не можу я при всіх співати, – капризно сказала Катя. – Я хвилююся.

– А як же ти збираєшся виступати на конкурсі? У філармонії буде повен зал, з'їдуться театральні колективи всіх шкіл мистецтв області. Мікрофони, світло...

– Не знаю... Пісня безглузда...

– Давай-но спробуймо разом.

Він почав награвати на гітарі мелодію. Катя невпевнено заспівала і осіклася.

– Не можу!

– Лариса Федорівна тебе замінить.

– На кого? – презирливо запитала Катя. – Малявку з третього класу поставить, чи що? Ні, нехай краще придумає щось, щоб я не співала. Я спеціально не вчила. До конкурсу тиждень, вона не встигне мене замінити. Нехай знімає пісню. Принцесі не обов'язково співати. Досить красиво ходити.

– Так, плаття в тебе гарне буде... Я бачив, як Лариса Федорівна пришивала мереживо на поділ.

– А яка корона у мене! – розсміялася Катя. – Мама обіцяла майстра-візажиста викликати додому і зачіску справжню зробити.

– Ну так, ти ж у нас найкрасивіша, – глузливо протягнув Діма.

– Усі в зал! – почувся голос учительки. – Перегляд вистави. Зараз директор і завуч прийдуть дивитися.

«Артисти» зайняли перші ряди. Увійшли директорка, завуч і кілька вчителів, сіли позаду.

– Починайте! – сказала директорка.

Вистава почалася. «Бременські» добре заспівали свою пісеньку, Розбійники – теж пристойно зіграли. Зал реготав над Мариною-розбійницею, вона увійшла в роль, грала іграшковим кинджалом, який Лариса Федорівна принесла з дому, – іграшку свого сина. Менует станцювали непогано – Валентин Олександрович заусміхався, коли три пари Дам майже синхронно покружляли і пройшли по сцені.

Прийшла черга співати Принцесі.

– У мене болить горло! – дзвінким голосом відрубала вона.

– Нічого не виходить, – винувато сказала Лариса Федорівна директорці. – І замінити ніким.

– А може, вона зіграє щось? З піснею щось вирішимо, але кожен персонаж має показати якийсь музичний номер: адже ми – школа мистецтв, у нас головне – гра на інструментах, концерт у костюмах, а не власне театральна студія. Чия це учениця? – обернулася директорка до педагогів.

– Моя, – відповіла Ніна Сергіївна.

– Я можу зіграти етюд, – вигукнула Катя, розуміючи, що зараз вирішується, чи буде вона брати участь у виставі.

Вона підбігла до інструменту і почала грати – з помилками, запинаючись, грубо і незграбно.

– Ні, це не піде! – зупинила її завуч.

– А ще ось це! – у розпачі крикнула Катя і ще гірше заграла прелюдію Баха.

– Катю, досить! – зупинила її Ніна Сергіївна. – Не рекомендую виставляти її як піаністку на конкурс. Хай уже краще пісню вивчить.

На тому і розійшлися. Катя обіцяла до наступної репетиції все вивчити, Діма зголосився їй допомогти. Катя повеселішала, запевняла всіх, що не підведе, і вони пішли разом з Дімою. На Машу вона навіть не обернулася, хоча завжди ходили разом.

Було вже темно. Грудневі дні короткі. Маша з сумом ішла вулицею – одна. Артисти розбіглися хто куди.

Життя не вдалося. Спідниця не підійшла. Роль безсловесна. А пісенька принцеси – зовсім легка, Маша, прослухавши її всього кілька разів, ще й не так може заспівати... Але Принцеса має бути високою блондинкою в короні, а така в них тільки одна Катя...

– Чого така сумна? – пролунав голос позаду неї. Ніна Сергіївна йшла за нею.

– Сукня негарна мені дісталася... – сумно посміхнулася Маша. – Ролі для мене не вистачило...

– Але ти дуже переконливо грала віялом, – розсміялася Ніна Сергіївна.

 – Тільки й того...

– Книжку прочитала?

– Так. Отже, уся музика – про любов?

– Не тільки музика – усе життя. Усе життя – це любов. Якщо вона є, то ти живий. І всі твори – саме про це. Очікування любові. Пошук любові. Людина має бути закоханою. Нещасні ті, кого ніхто не любить. Але ще нещасніші ті, хто нікого не любить...

– Навпаки, – поправила Маша.

– Ні, дівчинко! Саме так! Якщо людина нікого не любить,– вона самотня і нещасна. Нічого їй не приносить радості. Треба хоч собаку любити, чи що! Не тільки себе!

– А якщо ти сама любиш, а тебе ні– хіба це не гірше?

– Якщо любиш,– це щастя. Ти сповнена ним, у тебе є інтерес до життя, ти намагаєшся бути кращою, щоб заслужити любов. Хіба погано? Ти ж любиш маму і намагаєшся порадувати її своїми успіхами. Ти любиш братика і задоволена, коли він вивчив етюд. Я знаю, він мені розповідав, як ти його навчила... А якби ти їх не любила, як би ти жила?

Маша розсміялася.

– Умієте ви, Ніно Сергіївно, переконувати...

– Машо, ти скоро будеш зовсім дорослою, і все сама зрозумієш. Не переймайся – усе в тебе буде добре. Ще не перевелися у світі чудеса.

– А ви – добра фея?

– Можливо. Дивись, яка гарна ніч! Сніг під ліхтарями виблискує! Скоро Новий рік – час див... Ось ти і прийшла. На добраніч!

– А ви? – розгубилася Маша. – Вам ще далеко йти. Я проводжу?

– Не треба! Я люблю гуляти вечорами.

 

Катя вивчила пісеньку, але Лариса Федорівна була незадоволена.

– Набридла вона мені! – злилася Катя, – не хочу я співати! Подумаєш, пісенька! Без неї краще. У нас боротьба: хто кого. Протягну до вистави – усе одно мене немає ким замінити.

– Ти ж усіх підводиш... – тихо сказала Маша.

– Ой, подумаєш! Зате Дімка кожен день зі мною займається – після Лариси Федорівни. Він розуміє, що на мені весь спектакль тримається. От як не прийду на конкурс – що будете робити? Будете знати, як мене катувати тією клятою піснею!

– І ти зможеш так зробити?

– Зможу,  не турбуйся! А що, страшно? І в тебе не буде можливості вийти на сцену в  коричневій сукні!

 

Увечері Маша підійшла до мами.

– Мамо... У нас післязавтра спектакль. У мене така страшна сукня... Ти обіцяла купити...

Мама повернулася до неї.

– Машо, купувати дорогу сукню на один день – божевілля. Ну, викинемо купу грошей, ти один раз одягнеш – і все. А так ми купимо Вовчику черевики. І тобі чобітки теж не завадять...

 

Перед конкурсом усі зібралися в школі. Було замовлено автобус. У метушні носилися і артисти, і вчителі.

– Де Катя? – кричала Лариса Федорівна. – Як це – її ще немає? Як це – не бере трубку?

Ніна Сергіївна підійшла до неї.

– А навіщо вам Катя? Маша знає роль, і співає вона краще, і зіграти зможе.

– Як це? Катя готувалася півроку! А сукня?

Ніна Сергіївна покликала Машу.

– Зможеш зіграти Принцесу замість Каті?

Маша розгубилася. Лариса Федорівна з сумнівом оглянула Машу в її коричневій сукні та й скривилася.

– Катастрофа!

– Машо, а ну, заспівай пісеньку Принцеси! – потягнула її Ніна Сергіївна до фортепіано.

Вона заграла вступ. Усі зібралися навколо них.

І тут Маша побачила Діму.

І заспівала.

Голос у неї був чистий і дзвінкий.

Лариса Федорівна сплеснула руками:

– А ми стільки часу мучилися з Катрею!.. Але ж сукня?.. Хто за неї станцює в менуеті?

– Ніхто. Було шість придворних – буде п'ять. Навіть краще – симетрія: одна по центру, і по двоє – по боках.

– Нічого страшного! – підійшов Валентин Олександрович. – Дівчата знають рухи, трохи перешикуємося.

– А сукня принцеси? – знову сплеснула руками Лариса Федорівна.

– Є й сукня, – сказала Ніна Сергіївна. – Ходімо, Машо, добра фея перетворить Попелюшку на принцесу...

Вона повела Машу до свого класу.

– Одягай.

Вона дістала з пакета білу мереживну сукню з широкою спідницею.

– Це моя весільна сукня. Вона давно не бачила денного світла. Сьогодні їй пощастило.

Маша з трепетом узяла невагому тканину.

Ніна Сергіївна затягла на ній широкий пояс, зібрала їй волосся у високу зачіску і приколола блискучу шпильку біля скроні.

Маша заглянула в дзеркало – і не впізнала себе...

– Ходімо. Усе буде чудово, – Ніна Сергіївна взяла її за руку і вивела в зал.

– Ось ваша Принцеса.

 

Підійшов автобус. Артисти накинули куртки на костюми і зайняли місця. Діма сів поруч з Машею.

– А ти, виявляється, красива, – тихо прошепотів він їй на вухо. – Даремно Катя не прийшла.

– Ти знав, що її не буде? – здивувалася Маша.

– Вона загадала, щоб Лариса Федорівна приїхала за нею на таксі. Знала, що може зірвати нам виступ...

 

Коли Маша вийшла на сцену,– її засліпили вогні рампи. Але Діма посміхався їй, і вона заспокоїлася. А за лаштунками стояла Ніна Сергіївна, і Маша просто фізично не могла її підвести.

Почула вступ пісеньки Принцеси, підійшла до мікрофону і заспівала...

А це зовсім не страшно – співати, коли бачиш очі людей, яких ти любиш!

Закінчився бал, Трубадура вигнали з міста за те, що він посмів посміхнутися Принцесі, і вона залишилася одна. Хвилина на сцені. Принцеса сумує...

Маша немов сама стала Принцесою, яка втратила свого Трубадура. За дією їй потрібно було піти зі сцени, але щось її штовхнуло до фортепіано в кутку. Вона відкинула кришку, присіла на стільчик, закрила обличчя руками. Зал завмер.

Із-за лаштунків Лариса Федорівна махала їй: іди сюди! Маша озирнулася і побачила поруч з нею Ніну Сергіївну. Вона посміхнулася Маші і кивнула: грай!

Маша опустила руки на клавіші. Перший сумний акорд полетів у зал.

У цій «Елегії» було все: печаль, пристрасть, відчай, заспокоєння, надія. Маша грала і відчувала: ось Воно. Те саме розуміння, якого не могла добитися Ніна Сергіївна в класі. А тут воно прийшло – відчуття клавіш, відчуття звуку, який народжувався від дотику. Фортепіано співало людським голосом – голосом туги, самотності, втрати і – надії. Надії на щастя.

Останній акорд. Маша не знімає рук. Звук гасне під пальцями... Тиша...

І раптом – крики «Браво»!

Зал вибухнув оплесками.

За лаштунками її мало не задушили – усі обіймали, поздоровляли. Діма схопив її за руки і закрутив. Лариса Федорівна витирала сльози. Навколо Маші юрмилися артисти.

І тільки Ніна Сергіївна стояла вдалині й, посміхаючись, дивилася на неї.

Маша, розгублена і щаслива, підійшла до вчительки.

– Ти молодець! Дуже добре грала, – сказала Ніна Сергіївна.

Потім довго чекали результатів. Журі засідало в окремому кабінеті, а у величезному залі філармонії сиділи Коти в чоботях, Феї, Пірати, Королі і Принцеси. Нарешті з’явилося журі.

Голова журі, високий артист із сивою борідкою, вийшов на сцену, і почалася церемонія нагородження.

Три третіх місця...

Два других...

Одне перше...

– А ми, що, нічого не зайняли? – з відчаєм запитав найменший Стражник Короля.

 – І, нарешті... – Голова журі зробив паузу... – Гран-Прі! «Бременські музики»!

– Урааа!!! – закричали Розбійники, Стражники, Король, Кіт, Осел, Півень, Пес.

– Урааа! – закричав і заплескав зал.

– І це ще не все! – закликаючи до тиші, голова журі підняв руки. – Дипломом за кращу роль нагороджується... Принцеса! Маріє, прошу на сцену!

Маша задихнулася – і застигла. Але Діма взяв її за руку і повів сходами, що ведуть на сцену.

– Так, Машо, так! Ти була справжнісінькою Принцесою!

Маша зійшла на сцену і зупинилася. Повний зал аплодував їй. Усміхнений голова журі підійшов до неї і простягнув глянцевий папір. Там було написано, що вона, Маша,– найкраща...

Потім прийшов автобус, і Розбійники, Охоронці, Придворні і їхні вчителі поринули в нього. А в школі їх чекав величезний торт, і артисти в радісному збудженні перемазюкалися ним.

Діма не відходив від Маші.

Ніна Сергіївна підійшла до неї.

– Ходімо, ти повинна це побачити!

У класі на підвіконні стояв кактус, а на ньому... А на ньому розпустилася розкішна червона квітка!

– Бачиш, дівчинко, вона все-таки розквітла, – сказала Ніна Сергіївна.