Іграшки з мультиків і плямистий гід
Сайт "Ранкове місто"надрукував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 130-ий випуск "Стежини"
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Олена Матюшенко
Іграшки з мультиків
Моїй двоюрідній сестрі Альоні присвячую
Мені дивно чути від дітей, що вони не люблять ходити до школи, що їм нецікаво навчатися.
Мені 45 років, а школа й досі залишається моєю нездійсненною мрією.
Маленькою я ходила до школи, правда, спеціалізованої, для дітей з вадами розвитку, але такої потрібної мені в той час.
Моя мама дозволила мені довчитися до шостого класу, а потім забрала звідти. Без зайвих слів. Вона так вирішила. З того часу я вдома.
Деякий час учителі приходили до мене додому. Але таке навчання довго не тривало.
Як мені пояснила мама, вона не хотіла мене перевантажувати шкільною наукою, бо це погано відбивалося на моєму здоров'ї.
Та чи було воно в мене, те здоров'я?..
Куди вже гірше, коли майже кожного дня зі мною ставалися напади. Раптові судоми охоплювали все тіло, вимикали свідомість і робили свою звичну справу: мною трясло. У той момент я була такою беззахисною… Але я цього не розуміла, бо не відчувала. Епілепсія, «чорна хвороба», робила свою чорну справу в моєму житті…
Мені завжди забороняли свободу дій. У той час, коли мій менший брат та двоюрідні брати й сестри навчалися в школі, робили уроки, опановували нові знання, я сиділа вдома.
І, коли на вихідних ми зустрічалися в бабусі та дідуся в селі, я, спрагла до уваги, усе шукала спілкування з ними, щиро не розуміючи, чому мене відштовхували.
Так, це було нав'язливо. Але ж у мене вже не було можливості ходити до школи. Я не знала, як це – бігати на перерві з друзями.
Я вже забула, як це – боятися контрольної роботи, коли щось недовчив.
Моєю розрадою стала гойдалка у дворі бабусі.
Як я люблю на ній гойдатися!..
Колись, коли я ще була малою, мій дядько сам змайстрував її. Добротна, металева, пофарбована в бордовий колір.
Коли мій брат та двоюрідні брати й сестри вже набігаються коло двору, награються в усі свої нормальні ігри (для нормальних, здорових дітей), тоді вони згадують про мене. Вони дружно ставали в чергу біля гойдалки й починали просити мене, аби самим погойдатися.
Ой, як я любила цей час! Тоді я отримувала свою владу над ними.
За пригорщу черешень я могла дозволити кожному користуватися нею десь хвилин п’ять, а потім знову всідалася на своє улюблене місце відпочинку. І мала свободу, якої не було ніде, окрім як тут.
Моє школою стало моє хоббі.
Отут я вже давала свободу своїй уяві!
Будучи підлітком, я любила малювати на картоні дівчаток. Потім вирізала їх. І в мене вже були готові ляльки.
Я придумувала різні варіанти одягу для них, малювала його на папері. Потім вирізала. Такому гардеробові могла позаздрити навіть лялька Барбі.
Мої двоюрідні сестри захоплювались цими картонними ляльками, із задоволенням гралися ними, коли іноді, на свята, бували в мене в гостях.
Я малювала, вирізала, гралася цими картонними модницями.
А потім моя мама заборонила мені їх робити, бо я вже доросла і мені не личить гратися в дитячі ігри. Але хіба 15 років – стільки мені тоді було – це вік, щоб уже не гратися ляльками (хай, навіть, і своїми, особисто мною придуманими)?..
І я перестала…
Я завжди слухала маму…
Тоді я почала шукати інше хоббі. І знайшла – в'язання гачком.
Спочатку опанувала базові навички. Пробувала в'язати за схемами, вирізаними з маминих журналів. Я швидко вчилася, запам'ятовувала, що та як робити. Вив'язала гачком купу серветок.
А потім почала фантазувати.
Тепер у мене в квартирі різноманітні ажурні серветки на всіх вільних для цього місцях. Кожна серветка мені наче дитина.
Своїх дітей мені не судилося мати. «Чорна хвороба» позбавила мене багатьох радостей життя. Спочатку забравши школу, точніше, можливість її закінчити, потім – можливості працювати, а згодом – і жити без ліків. А найголовніше, вона забрала в мене можливість мати свою родину…
Коли в мого брата, у моїх двоюрідних братів та сестер з'явилися дітки, я була щасливою, бо стала тіткою. І водночас мені було сумно, бо я ніколи не стану мамою…
Я почала в'язати гачком іграшки для своїх племінників. Герої дитячих мультфільмів оживали в моїх руках, коли я брала гачок та нитки до рук.
Тільки в мріях я можу уявити себе коханою. Поруч зі мною йде чоловік, несе на руках нашу дитинку… Ми про щось розмовляємо… Мимо волі я намагаюся вловити суть нашої розмови й не чую, тож кажу йому: «Повтори», – і мене накриває напад…
Прийшовши до тями, я розумію, що немає ні цього уявного чоловіка, ні цієї уявної дитини. Озираюся в своїй такій звичній кімнаті, знаходжу поглядом нитки, гачок. Беру їх у руки, монотонно починаю в'язати й потроху заспокоююся.
Я вдома, навколо мене мої рідні люди: мама, як завжди, на кухні, батько дивиться телевізор.
А я сиджу на дивані й створюю свій світ. Кожен пров'язаний рядочок – це моє непрожите життя: дитинство, незакінчена школа, непрожиті почуття – усе вміщується в долонях, коли монотонно працюють руки. Бо тоді я стаю вільною. Моя свобода не обмежується стінами моєї кімнати, – свобода живе в моїй душі й у прагненні створювати щось нове. Нехай навіть це буде пров'язана гачком серветка, светрик або іграшка. Але вони будуть моїми. Такими, якими їх придумаю я.
Хоча і не можу повернутися в дитинство, пережити його по-своєму, інакше; не можу повернути можливості закінчити школу (а не тільки 6 класів), отримати атестат, роботу, сім'ю, але сміливо кажу, що пройшла таку школу життя, яку майже не під силу витримати комусь іншому.
Ірина Абрамова
Пухнастий дороговказ
Утома й напруга відчувалася в усьому тілі після безсонної ночі у вагоні потягу, який прямував до місця призначення. Опинившись на пероні, під оголошення з гучномовця, яке сповіщало про прибуття потяга до міста, Яна з посмішкою на втомленому обличчі вимовила: «Привіт, місто Лева! Будь ласка, будь до мене привітним!». Поправивши, наплічник, що з’їхав з плеча, і зібгану під ним курточку, підхоплена людським потоком, вона попрямувала до трамвайної зупинки.
Зайшовши в трамвай, який підійшов майже відразу, Яна неспокійно озирнулася, придивляючись, як інші пасажири оплачують поїздку. Оплатила як і всі, карткою через сучасний термінал, як завжди переконавшись, що гроші за поїздку знято. Повільно опустилася у вільне крісло біля вікна, дістала з кишені підготовлену з дому записку-дороговказ, яка мала допомогти дістатися потрібної локації.
Напередодні поїздки Chat GPT, у притаманній йому оптимістичній манері, запевнив, що дорога до готелю не буде складною. Їхати недовго – приблизно 15-20 хвилин, а потім пройти трохи вперед, повернути ліворуч, а там уже й потрібна вам вулиця. Як добре, що він знає все й завжди радий допомогти!
Яна, зручно розташувавшись, стала дивитися у вікно, розглядаючи будівлі, людей, які вранці, мабуть, поспішали на роботу або в інших справах. Несподівано швидко почула назву наступної зупинки, яка була їй потрібна, і попрямувала до виходу.
Прохолодний вітер дмухнув, нагадавши, що осінь добігає свого останку. Яна, зіщулившись, підняла комірець куртки й невпевнено розглядаючи будівлі навколо, попрямувала «трохи вперед і ліворуч».
Знайти потрібну вулицю й готель на ній виявилося не так і легко на відміну від завірянь популярного чату. Після невдалих пошуків і ходінь «наліво», жінка дістала свій старенький телефон, який потребував заміни, бо останнім часом почав вибрикувати, стрімко розряджатися, та купляти новий якось було не на часі. Яна знову запитала у всезнайки GPT, як знайти дорогу.
Оптимістичний і послужливий чат порадив прямувати в бік театру, а там звернути ліворуч, і за торговим центром буде потрібна вулиця. «Ну, дивись, якщо знову підкажеш не те, що треба, я більше в тебе нічого не питатиму», – спересердя пробубоніла собі під ніс втомлена жінка й попрямувала запропонованим GPT маршрутом. «А щоб тебе! Куди тепер?».
На новий запит, куди прямувати далі, чат порадив Яні не хвилюватися, адже немає нічого простішого, як йому знову допомогти знайти дорогу.
«Повертайтеся знову до театру, станьте спиною до дверей і прямуйте у бік площі», – порадив він знову. «Ти серйозно?» – сердито пробурмотіла вона. – «Я звідти щойно прийшла, а ти мене знову туди розвертаєш? Ну й жартівник ти, дорогенький!».
Яна вже близько години кружляла незнайомими вулицями, наплічник ставав усе важчим, ноги все частіше зашпортувалися в каміння. Батарея на старому телефоні невпинно сідала, а потрібна вулиця так і не знаходилася. Якщо жартівник-GPT провів екскурсію містом, так і не привівши на потрібну вулицю, варто скористатися іншим старим і надійним способом пошуку подорожнього – «Язик до Києва доведе».
«А ось нарешті й мої рятівники», – подумала жінка й кинулася назустріч парі, що повільно крокувала вулицею, розглядаючи вказівники на будинках. Чоловік середніх років відповів, що вони не місцеві і самі шукають потрібну їм вулицю. Мабуть, треба запитати в літніх людей, вони вже напевно знають і зможуть допомогти. На здивування Яни, ані літня жінка з невеличкою сумочкою в руках, ані чоловік, що сидів на парапеті торгового центру, нічим не змогли їй допомогти. Отже, старе твердження про язик, який доведе, куди потрібно, не спрацювало теж. Нарешті молода дівчина, яка стояла на зупинці, утупившись у свій телефон, показала Яні рукою в інший бік, мовляв, потрібна їй вулиця знаходиться десь там. Жінка вперше позаздрила молоді, яка, як то кажуть, уже народилася з телефоном у руці, і є для них просто її продовженням.
Розглядаючи назви вулиць на табличках будинків, жінка намагалася знайти бажану, проте вулиця вперто не бажала знаходитися. Та що ж це за місто таке, у якому ніхто нічого не знає?..
Яна сіла на порожню лавку неподалік зграї голубів, поглядаючи на них краєм ока. Тихенько воркуючи й киваючи головою, один птах намагався привернути до себе увагу, решта просто купалася в калюжі. Дуже хотілося в готель – пообідати, відпочити, а ввечері з новими силами, без поспіху прогулятися містом.
Несподівано біля Яни на лавці вмостився кіт. Було щось загадкове в його погляді, якесь тихе розуміння, ніби він давно вже розгадав людей, але великодушно залишав їх у невіданні.
– Привіт, кицю! – промовила жінка. – Тебе як звати? Дай-но вгадаю. Мабуть, паном Фабіяном. Звідкіля ти взявся?».
Фабіян мав помітну брунатну крапку на носі, а в його окрасі чого тільки не було намішано – і біло-коричневого, і смугасто-плямистого.
Кіт спокволу примружив очі, повернув ліве вухо в бік різкого сигналу клаксона, зістрибнув з лавки, потягнувся й повільно почвалав своїм, лише йому відомим, маршрутом.
– Почекай, Фабіяне, не залишай мене тут одну!
Жінці здалося, що кіт злегка підморгнув їй своїм зеленим оком. Цей пан Фабіян точно знає де знаходиться та загадкова вулиця, яку вона шукає. І Яна несподівано для себе самої рушила слідом за котом. Він, час від часу озираючись, повільно йшов попереду неї.
Яким же було здивування жінки, коли табличка на будинку поруч вказувала потрібну адресу. Невже нарешті ця загадкова вулиця знайшлася?
– Дякую тобі, мій милий пухнастий подорожній, – промовила схвильовано, а кіт, не звертаючи більше уваги на неї, поважно задравши хвоста, попрямував далі у своїх котячих справах.
Уже вночі, відпочивши кілька годин, вона мчала трансфером на шляху до далекої сонячної країни на іншому краю Європи, де на неї чекала така омріяна зустріч з дітьми й онучкою, яких не бачила понад рік. Водій без гул-мап і допомоги GPT уміло маневрував лабіринтами старих знайомих вулиць. За вікном швидко змінювалися обриси будинків, парків, пам’ятників та фонтанів.
Трохи заспокоївшись, Яна насварила себе за вчорашню розгубленість і невпевненість у своїх силах і можливостях. Та минулий день дав розуміння, що треба більше покладатися на себе, свою інтуїцію й навички. Мабуть, у житті немає нічого випадкового. Усі дороги, якими ти йдеш – твої. Усе навколо тебе відбувається не просто так. Іноді варто зупинитися, прислухатися до себе й до світу навколо. Подарунки долі – випадкові зустрічі, раптово відчинені двері, несподівані можливості – здатні привести до себе справжньої, а життєві уроки недаремні, мудрі й вчасні.
Коли ти частіше подорожуєш, незнайомі вулиці, міста, країни й люди не викликатимуть такого неспокою й тривоги, а стануть ближчими й знайомішими. Не завжди варто довіряти жартівнику GPT, і, найголовніше, що б не сталося, тримати хвіст так само високо, як тримає його пан Фабіян.
