Їжа для їжака та інші шкільні історії
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 129-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Ольга Полевіна
Болюче щеплення від заздрості
У житті є один період, спільний для всіх.
Не всі відвідували дитячий садок. Не всі навчалися після закінчення школи. А от першокласниками були всі. Хтось любив школу, хтось із жахом згадує про цей час. У когось збереглися зв’язки з однокласниками. Хтось не впізнає їх через багато років.
Але всі ми вчилися в школі.
І от саме про неї «Червоне чорнило» – нова книжка письменників Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного.
Серед них багато тих, для кого школа стала професією. Тож оповідання висвітлюють її з різних боків. «Червоне чорнило» – чотирнадцята книжка, видана «Степом» за останні чотири воєнні роки.
Оповідання об’єднані єдиною темою, але різні, як камінці на морському березі. Учні молодших класів із задоволенням прочитають твори Любові Купцової, Еліни Заржицької, Олени Федіної, Валентини Кондратенко-Процун, підлітків зацікавлять оповідання Людмили Юферової, Ольги Полевіної, Максима Липкана, Світлани Матющенко. Тих, кому близькі нюанси людських стосунків, чекають історії від Ніни Даниленко, Олександра Антоненка, Галини Суржок, Олени Швець-Васіної, Олени Матюшенко, Олени Трибуцької, Людмили Ніколаєвської. Краєзнавцям, історикам та поціновувачам докуменальної прози будуть до вподоби мініатюри Олександра Архангельського, Євгена Безуса, Тетяни Микитась, Світлани Зіноватної, Надії і Вероніки Чичкан, а всім, кому не байдужа тема школи – усі оповідки разом.
Тобто кожен знайде історію на свій смак.
Мабуть, потрібно сказати кілька слів про кожне оповідання.
Людмила Юферова. «Кірин курінь».
Дівчинка-переселенка в новій школі потрапила в клас, де були самі хлопчаки – найскладніший клас, в якому не витримували вчителі. Але вже через місяць завдяки їй він перетворився на потужну команду, де один за всіх, а всі за одного.
Євген Безус. «Шовкові нитки».
Сучасні школярі гадки не мають, як вчилися в 50-х роках минулого століття. Були інші часи, інші проблеми, але діти були такі самі…
Ольга Полевіна. «Пісня за два гроші», «Донья Соль».
Юність – складний час для людини. Щеплення від підлості, заздрості, ненависті – болюче, але усе треба пережити, щоб у подальшому це тебе не вбило.
Олександр Архангельський. Мініатюри.
Автор у минулому – учитель, завуч, директор школи, він володіє величезним фактичним матеріалом. Його спогади – досвід людини, яка бачила школу з різних ракурсів.
Валентина Кондратенко-Процун. «Бузинова кров».
Маленька пустунка, яка налякала бабусю, скупавшись у червоному чорнилі, згодом стала письменницею.
Максим Липкан. «Спокійна ніч».
Домовики живуть у кожній оселі. Але в шкільного домовика спомини цікавіші.
Світлана Зіноватна. «Христинівська трійця».
Якщо вам цікаво, як навчалися, чим жили студенти в другій половині XX сторіччя – почитайте. Жагою життя вони нічим не відрізнялися від сучасних.
Ніна Даниленко «Десь далеко»
Шкільне кохання може пронизати все життя, руйнуючи його своєю недосяжністю. Хоча ніхто не знає, чи було б воно щасливим…
Тетяна Микитась. «Їжа для їжака».
Любов до дітей – ось що робить першу вчительку незабутньою. Усі пам’ятають свою? Вона теж вас усіх пам’ятає. Отут повтор пам’ятає доречний
Любов Купцова. «Урок математики», «Переплетені пальці».
Перший раз у перший клас – буває раз у житті. У тому класі народжуються дружба, доброта, милосердя і багато інших чеснот. І – як же без неї? – любов.
Олена Федіна. «Секрет гармонії».
У музиці гармонія існує за умови, коли інструменти звучать одночасно. Тобто – разом. У житті – також…
Олександр Антоненко. «Двоє в автобусі».
Школа – це всесвіт. Для когось – альфа й омега. Щасливці, хто знаходить там свою долю.
Олена Матюшенко. «Іграшки з мультиків».
Іноді школа – недосяжна мрія. Ми не завжди усвідомлюємо, як багато чого маємо. Уміння знайти радість у найтяжчих умовах – це сила.
Надія Чичкан, Вероніка Чичкан. «Скрипковий ключ німецькою».
Війна розлучає людей. Змушує пристосовуватися но нової реальності, шукати себе в чужих світах. Але скрипковий ключ і німецькою залишається тим самим скрипковим ключем…
Людмила Ніколаєвська. «Рецепт помсти».
Витоки булінгу в кожному випадку однакові: заздрість, підлість, ненависть. Але сильні люди проходять крізь це, як крізь багнюку. Змивають її і йдуть далі своїм шляхом. А заздрісники залишаються в ній назавжди…
Галина Суржок. «Букет».
І вчителі – не святі. Іноді вистачить букету півоній, щоб зрозуміти це.
Еліна Заржицька. «Один точний рух».
Один точний рух дарує перемогу. Але шлях до нього – нелегкий.
Олена Швець-Васіна. «Подарунок від замазурки».
Спомини – те, що залишається назавжди. Вони з’єднують сьогоднішнє з минулим, і дивуєшся цій зовсім не прямій лінії…
Олена Трибуцька. «Основне питання філософії».
Що первинне – свідомість чи матерія? Філософи б’ються над цим питанням. Але письменники знають відповідь…
Світлана Матющенко. «Наздогнати геометрію».
Повість про першу любов. Тема не нова, але завжди звучить, ніби вперше.
«Стан левітації».
Гімн учням і вчителям. Бо шкільні роки – це не підготовка до життя.
Це і є – життя.
Тетяна Микитась
Їжа для їжака
Цього дня, як і завжди у вихідні, Віра Сергіївна швиденько зібралася (а що там збиратися літній жінці!) і без поспіху попрямувала до парку. Там у неї була улюблена тиха місцина з лавочкою. Туди рідко хто зазирав. А тепер вона полюбляла тишу й спокій. Не те, щоб їй набрид людський гамір і метушня, а просто хотілося побути наодинці. Та й день вимальовувався напрочуд теплий, лагідний. Весняна блакить яскраво сяяла крізь першу ніжну зелень, яка вже густо вкрила гілки дерев. А повітря – пий великими кришталевими келихами! Слухай спів птахів, лови на обличчі ніжні повіви вітру, дихай пахощами зігрітої після морозів землі! Он уже висадили на клумбах тюльпани, нарциси… Хто й що б не говорив, а життя таки прекрасне, навіть у старості!
Незабаром тишу порушили дзвінкі дитячі голоси. Неподалік за деревами на майданчику розташувалися молоді мами з дітками. Вочевидь, вони приходили сюди щодня, бо почувалися тут упевнено, як господарі, говорили голосно. Добре, що дерева й кущі своїм зеленавим плетивом приглушували звуки. Таки хотілося насолоджуватися весною й тишею.
Віра Сергіївна прикрила обважнілими повіками очі й ніби відгородилася ними від не настирного, але все ж таки шуму. Проте куди ж подітися від самої себе… Де б не була, чим би не займалася, а дитячі голоси були завжди в ній самій, у її пам’яті, у її долі, у спогадах, якими вона зрідка ділилася зі своїми колегами. У такі хвилини навколо її очей залягали лагідні зморшки-смішинки. Власне, це не були просто спогади – це перед нею проходило все її свідоме життя.
Школа… Уперше зайшла вона до наповненого прохолодою класу зляканим дівчатком в один із повоєнних років. Ховала під партою босі ноги, боячись, щоб не побачили однолітки й не підняли на сміх. Лише через два тижні мама принесла з магазину новенькі черевики темно-вишневого кольору. Стільки було радості! Тепер вона, як і всі в класі.
Тоді майбутня Віра Сергіївна ще не розуміла, що більшою бідою сільських шкіл у ті роки були класи, з’єднані з двох вікових груп – перший і третій та другий і четвертий класи. Як ті вчителі тільки встигали?.. Рятувало, мабуть, те, що такі групи були малокомплектними. Після війни по селах значно поменшало дзвінких дитячих голосів.
Попри все, стільки учнів із таких класів і в середній школі були відмінниками, пізніше стали студентами вузів, зокрема й педагогічних! Віра Сергіївна назавжди запам’ятала Анастасію Андріївну, свою доброзичливу, то сувору, коли треба, то усміхнену першу вчительку.
Ось якраз тоді Віра й вирішила: виросту – буду вчителькою!
Юність не помічає того, як швидко плине час. Коли тобі чотирнадцять – сімнадцять років, то здається, мрії твої не здійснюються лише тому, що дні нестерпно довгі, ночі безкінечні, школа вічна, а майбутнє неймовірно далеке. І в усьому винен повільний час. Та, на жаль, усе в житті має здатність добігати кінця.
Віра закінчила середню школу з відзнакою, але першого року студенткою не стала. Та вона й гадки не мала, що доля неждано-негадано надасть їй можливість бути вчителькою значно раніше. У селі була початкова школа. У другій половині вересня захворіла вчителька першого класу й вимушено пішла на пенсію за вислугою років. Заміни не було. Педагогічний колектив школи, де навчалася Віра, порекомендував відділу освіти тимчасово запропонувати цю посаду своїй випускниці. Там погодилися. Віра теж думала, що це на місяць-два. Та життя розпорядилося інакше.
Наприкінці вересня Віра зайшла до класу. На неї глянуло двадцять пар допитливих очей. Вона їх знала, діти знали її. Чи було страшно? Адже лише вчора вони всі звали її Вірою, Русею, а сьогодні зранку – Вірою Сергіївною. Хоча її тимчасове становище давало змогу просто гратися з ними навіть на уроках, але в тих іграх вона мусила знаходити свої методи, щоб донести знання. Звичайно, досвіду ніякого, та наполегливість давала свої плоди. Вони всі були першокласниками, лише по різні боки лінії тривалістю в 12 років, яка розділяла їх за віком та різними обов’язками. Тож навчалися всьому разом.
А ще була особиста наполегливість:
«Ти мріяла, ти зможеш!».
Спочатку Віру, тепер ще й Сергіївну, навіть дивувало те, як у неголосному робочому шумі проходили уроки. Боялася, що через «знайомство» буде гамір, крик і панібратство. Але всі ці страхи обминули. А ще поряд були двоє вчителів зі своєю доброзичливістю й слушними порадами. Тож коли через два місяці на всі уроки завітав завуч головної школи, а в кінці дня з невеликими зауваженнями дав гарну оцінку, таки зраділа, ніде правди діти,.
Ось із цього часу й починається її педагогічна діяльність, її доросле шкільне життя, її майбутні спогади. Уроки були навчанням, а на перервах вона ставала такою ж, як і діти. Були накреслені на асфальті «класи» з битою, були п’ять кремінців з певними правилами їх розкидання й ловлі, була скакалка. Учителька-пенсіонерка взяла навіть до рук скакалку, але з жалем повернула – «Ще розсиплюся!». Був і футбол у спідниці! Адже жінкам-вчителям тоді не дозволялося за прийнятим кимось «розумним» дрескодом ходити до школи в брюках, як і носити прикраси. Вона навіть почула одного разу, як її хлопчики з гордістю говорили старшим: «А наша Руся ганяє з нами у футбол!». Сприйняла це як нагороду. Було багато казок і розповідей (як добре, що Віра любила читати), були пісні, виступи учнів у сільському клубі на свята. Односельчани із задоволенням приходили на такі заходи, адже в той рік на все село було лише два телевізори. Це вже через деякий час майже над кожною хатою височіла антена…
…На майданчику заплакала чиясь дитина. Очевидно, упала. Мама пригортає до себе малого й заспокоює. Звичайно, у той рік і в неї не все було так райдужно. Проблеми з розбитими колінами, важливі для дітей розбіжності й сварки (тож треба мирити!), відвідини дітей удома. Але ентузіазм перекривав усі негаразди.
А подорожі в степ, відвідини весняного яблуневого саду! Той сад у її пам’яті квітне й досі. Головне, що діти повірили їй. Час від часу на столі з’являлася то цукерка, то яблуко, а то й спечений мамою пиріжок.
Одного разу Віра, відправивши дітей на перерву, закінчувала робити запис до журналу. Костик усе кружляв навколо столу, якось запитливо поглядаючи на неї.
Костику, біжи у двір, я зараз вийду, – запропонувала Віра Сергіївна.
Та я зачекаю вас, – зам’явся той. А потім якось сором’язливо, майже пошепки, сказав:
Я хочу розповісти вам свою таємницю. Цієї ночі мені приснилося, що я взяв за руку Ларису (це однокласниця) і перевів її через рів у двір. І не думав, а любов приснилася. Тільки ви нікому не кажіть.
Поки до Віри Сергіївни дійшов зміст почутого, Костик був уже на майданчику. Йому не важлива була її реакція, не потрібні будь-які слова. Значущим для нього було те, що хлопчик поділився з нею такою прекрасною і, можливо, ще непосильною для одного ношею зі своїх перших почуттів, своєї симпатії. І з цим він прийшов до неї, а не до мами чи до друга.
Таємницю Віра зберегла. До цієї теми більше не поверталися. Наступного року Віра вступила до вузу, після навчання сімейне життя завело її своїми дорогами дуже далеко від того села. Костик став військовим льотчиком. Працював і жив на Далекому Сході. Їхні відпустки ніколи не співпадали. Не зустрілися більше жодного разу. У Лариси, яка тоді жила за кілька сот метрів від школи, тепер сім’я в місті неподалік від села. Цікаво, чи хоч слово сказав їй Кость коли-небудь про свої симпатії? Цього року їм усім виповниться по 66 років.
«Боже, яка ж я вже давня!» – з усмішкою подумалося Вірі Сергіївні. Школу давним-давно знесли, а на її місці зараз красується розкішна садиба місцевого заможника…
Мимо пролетіло кілька різнобарвних метеликів. З усієї живності Віра Сергіївна найбільше любила саме їх: чи то за мальовничість крилець, чи за несподівану й безшумну появу перед очима разом з першим теплом, чи то за той спокій, що приходив до неї після споглядання за цим дивом. Вони завжди викликали на її губах легку посмішку, ніби торкалися своїми крильцями. А може, то були згадки про її перший клас, про початок трудової діяльності, про клас її юності й найкращих сподівань.
А то ще один спогад-метелик, який теж торкається її губ теплою усмішкою. На уроці арифметики вивчали додавання з переходом через десяток. Пояснила, для закріплення задала невелику самостійну роботу – кілька прикладів. Проходячи між рядами, помітила, що Только зняв черевики й розчепіреними пальцями рук перебирає пальці на ногах. Здивуванню не було меж. Схилилася до самісінького вуха:
Толику, що ти робиш?
Він теж пошепки відповідає:
У мене не вистачає пальців на руках…
Це тепер смішно, а тоді їй було не до жартів: значить, щось не так чи недостатньо зрозуміло пояснила. Адже намагалася навчити рахувати без паличок і пальців, а використовувати лише розум. Після уроків, залишившись із хлопцем, проблему швидко владнали.
Інколи робота віч-на-віч допомагала краще, ніж пояснення всім одразу. А для себе зрозуміла: дитячий колектив – це нескінченний простір з неочікуваними несподіванками, які потребують негайного розумного рішення, без образ і кпинів.
Кілька років тому по телевізору показували смішинку зі схожою ситуацією. Віра Сергіївна ще подумала тоді:
«Вам жарти, а мені було скрутно тієї миті зробити так, щоб обом першокласникам – учительці без досвіду й хлопчику без необхідних навичок – миттєво й достойно вийти з майже комічного перебігу подій».
А то вивчали тему «наголос», – усміхається Віра Сергіївна. У підручнику як приклад для вправ було речення: «Яблуко – улюблена їжа для їжака». Розповіла, що їжаки користуються наколотими на голки яблуками, щоб соком, який збігатиме колючками, виганяти паразитів зі своєї шкіри, що ці тваринки – хижаки й харчуються мишами, жабами, черв’яками й навіть зміями. Запропонувала прочитати речення Сашкові. Той повільно, роблячи зупинку після кожного слова, читає: «Яблуко – улюблена їжА для їжака».
– Сашко, не «їжА», а «Їжа». Повтори.
Сашко для чогось підняв голову догори, з пів хвилини дивився на стелю, поворушив губами й повторив: «їжА». Реакцію класу можна лише уявити. Заспокоїла дітей і Сашка. Знову робота після уроків до потрібного результату. Головне, що ніхто з учнів про цей випадок хлопцеві ніколи не пригадував. А в родині до цього часу як жарт часто звучить слово «їжА», хоча промайнуло ні мало, ні багато – понад 60 років…
Після інституту Віра Сергіївна була направлена на роботу в іншу область. Школа малокомплектна, діти до неї ходили із семи сіл. Поряд різнобарвними димами вирувало велике промислове місто. Сніг навіть на прилеглих до села полях вкривався за ніч іржавим покривалом. Віра, яка виросла серед прозорих ранкових степів і золотистого надвечір’я, ніяк не могла звикнути до сіруватого марева на горизонті. Проте тутешня молодь прямувала чомусь до задимлених заводів, до шахт і кар’єрів, від вибухів у яких навіть тут здригалася земля під ногами.
У селах сімей з дітьми шкільного віку практично не було. Молодій учительці довірили класне керівництво в четвертому класі. Виникало багато труднощів, як і в усіх початківців. Звичайно, з набуттям досвіду вони долалися.
Найважчим і затратним з боку нервової системи був отой, розписаний у педагогічній літературі всіма, кому не лінь, індивідуальний підхід. Так от, у її четвертому класі був такий собі цікавий хлопчик – Віктор Смирнов. Його помаранчевий вихрастий чуб сяяв на всю класну кімнату, а густе й лапате ластовиння покривало всю видиму шкіру на руках, шиї й обличчі. Невеликий на зріст, увесь якийсь округлий, він нагадував мишеня, що невловимо й невтомно шастало коридором поміж учнями. Широко розплющеним назустріч усім цікавинкам світу правим і нарочито примруженим лівим оком хлопчик поблажливо поглядав на все й усіх навколо, ніби промовляв: «Я прощаю вам усі ваші разом узяті гріхи й недоліки! Не накопичуйте проблеми! Живіть і радійте!». На уроках не бешкетував, проте книжки й зошити з портфеля витягував рідко, писав лише за бажанням і то – через кілька букв, які стовбурчилися в усі боки, ніби не бачили ліній у зошиті. Але дуже любив слухати розповіді й читати.
Сваритись на нього було просто неможливо. Він на своєму гострому язиці завжди мав доречні й вдалі відмовки, веселі жарти.
А ще це диво десяти років від роду безбожно палило. Скільки цигарок він випалював дорогою до школи, Віра Сергіївна не знала. Але стояти біля нього (сидів за першою партою) й дихати в класі було неможливо. Усі умовляння, прохання, розповіді про можливі майбутні хвороби, розмови з батьками не допомагали. Та одного разу, наприкінці квітня, наступного дня після подорожі до квітучого вишневого саду за селом, Віктор сидів якийсь принишклий. Чи то чисте повітря подіяло, чи краса білопінних дерев, але видно було – хоче щось сказати.
«Я йому й кажу, – пригадує Віра Сергіївна. – Поглянь, під вікнами школи цвітуть яблуні, так приємно пахне весна, а ми разом з тобою дихати не маємо чим у класі».
Віктор так якось по-дорослому, серйозно усміхнувся й відповів:
Віро Сергіївно, у мене на дорогу додому залишилася ще одна цигарка. Якщо ви знайдете її зараз, я перестану палити.
А в самого очі хитрі-хитрі!
Чесно признатися, вона таки злякалася. Не хотілося програти перед усім класом. До того ж з’явилося азартне бажання виграти заради нього самого. Де шукати? Не в кишенях же він її тримає. Занадто легко знайти. Не на поличці під партою. Не серед книжок і зошитів. Що буде, те й буде! Взяла портфель, провела долонею по підкладці й у самому куточку в надрізі під нею намацала цигарку.
Вочевидь, до цього моменту хлопець готувався ще вдома звечора. Віктор лише зблід з виду, але усміхнувся:
Ви виграли, Віро Сергіївно! А як ви здогадалися?
Чесно зізналася, що зовсім випадково, що на допомогу прийшла удача.
Це було її єдине, до того ж вдале, парі в житті. Але руки після того таки тремтіли ще кілька годин. Віктор теж дотримався умови – до кінця травня не палив. Що було далі, не знає. Життєві дороги повели Віру далеко від рідних країв…
…Був період, коли Вірі Сергіївні довелося працювати в початкових класах російськомовної школи. Цього року тим діткам має виповнитися по 45! А прийшли вони до неї (чи вона до них?), коли їм було всього по 6. Тому шарф зав’яжи, тому ніс витри, тому шнурки приведи в порядок, щоб не перечепився, тому допоможи ранець закинути на спину, бо шубка заважає.
Тоді йшов другий рік експерименту з набору до школи дітей шестирічного віку. І сьогодні вона впевнено каже, що то були найкращі роки її праці, хоча після кожного уроку першого класу сукню можна було б відправляти до сушарки. Але досвід неймовірний! І головне правило, як у лікаря: не нашкодь! За методикою все подавалося в ігровій формі. Але ж основна мета – знання, уміння й навички!
Десь у кінці другого класу на уроці розвитку мовлення треба було скласти речення за картинкою, що зображала дітей, які виготовляли м’які іграшки. Після обговорення, написання опорних слів учні вже вдома повинні були записати своє речення. Так сталося, що вона перевіряла зошити того разу вдома. Як добре, що так збіглися обставини, бо після прочитання речення Дениса в неї перехопило подих, а потім вона вибухнула нестримним реготом. Домашні бігали навколо неї й не могли нічого зрозуміти, а вона лише тицяла пальцем у зошит. Вони читали й по черзі приєднувалися до її сміху. А там було написано дитячою рукою: «Ребята уже сделали медвежока, лусицу, кабачку и цайца». Куди він поспішав того разу? Що йому продиктувало таке звучання слів? Адже навчався таки добре. Щодня на перерві, з усмішкою до вух, він, підстрибуючи, підбігав до неї: «Віро Сергіївно, послухайте новий анекдот!». З острахом нарватися на неприємність, вона інколи дозволяла йому розповісти. Дякувати Богові, жодного непристойного серед них не було.
Звичайно, разом з Денисом наступного дня все було виправлено, але в спогадах Віри Сергіївни ось цей епізод залишився отим найяскравішим з її практики метеликом, що при згадці до цього часу осідає на губах лагідною усмішкою.
Роки вже не йшли, а летіли, обставини змінювалися. Сім’ї довелося повернутися до рідного міста. Тут знову школа. Були й негаразди й прорахунки, але отримувала й задоволення від щоденного виру життя, від причетності до молодих мрій і сподівань.
Уже в 9-му до її класу перевели другорічника Олега. Хлопець розумний, але лінивий до нестями. Зате практичний у життєвих ситуаціях. Лякало те, що з усього знаходив вигоду для себе за рахунок інших. Ніби й правильно говорить, ніби й прискіпатися ні до чого, а опісля завжди залишався якийсь негативний осад.
Одного дня восени прибирали виділену класові ділянку тротуару (пам’ятаєте, в такі дні учні приходили до школи з віниками?). Віра Сергіївна працювала разом з дітьми. Підходить Олег і так по-діловому говорить:
Віддайте мені віник, Віро Сергіївно! Негоже, щоб учителька підмітала.
Та навіть зраділа.
«Невже дорослішає, виправляється? Буде сам підмітати!» – промайнула втішна думка. Та радість була передчасною, бо наступної хвилини прозвучало:
Сашко, ану йди до мене. Бери цей зайвий віник і підмітай!
Хоча хлопець перед тим працював з граблями.
Ось тобі й «зайвий віник», ось тобі й райдужні сподівання…
…Ой, як же швидко летить час! Серед її учнів є ті, хто вибрав нелегкий шлях, яким ішла вона. Тепер їм стільки ж років, як і їй, коли вона вперше зайшла до них у клас в далекому 90-му. У їхньому виборі, мабуть, є краплина і її душі. Нехай до вікон їх класних кімнат прилітають такі ж весняні метелики, що колись теж стануть для них приємними спогадами!..
…На майданчику піднявся гамір. Там мами зі своїми чадами збираються додому: час годувати їх обідом.
Життя тече звичною безперервною рікою. Над головою весело тріпочуть крильцями метелики, красуючись своїм різнобарв’ям, й бринять на устах літньої жінки легкою, ледь помітною посмішкою…
