Вона була схожа на молоду вчительку...
Сайт "Ранкове місто"надрукував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 128-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
ВІКТОР ПОГРІБНИЙ
Уривок з роману «Гріх і честь»
Коли одягла Ганя нову спідницю і блузку, то в них і пішла від тітки Мані, сто разів їй подякувавши і сто разів вклонившись. Вулицею не йшла, а пливла. Гарненькі ніжки дрібно тупцяли по серпневій м’якій від товстого шару перетертої возами дорожньої землі. Рівнесенька постава, лебединий стан, до цього додавалися ще невеликі, але вже означені колихом під тією тоненькою блузкою грудці – такою іванівці спочатку не впізнавали Ганю. А вона того пообіднього дня, йдучи від Мані віталася до людей і вліво і вправо; «Добрий день! Добрий день!» Навіть – до тих, хто глибоченько у дворі. А ті дивувалися:
–Хто це так вітається? Чи не нова яка молода вчителька?
Ганя обігнала тракториста дядька Костя. Обернулася й привіталася і нумо йти, а дядько навздогін:
–Чи це ти Ганю? Ганя Кравцьова?
–Авжеж, – продзвеніла.
–Багата будеш, не пізнав. А що гарна, то вже є, – похитав ніби в здивуванні головою дядько Кость.
Х Х Х
Бригадна кузня після евакуації поселилася поруч з хатою Зіни Кравець. Трохи вище, правда. За помічника потомственного коваля Степана Грабаря був гарний парубок – «стрибок» Юрко Дишловий. То оце, як тільки зараз Кость Перетятько зустрівся з Ганьою, то звернув до кузні. Степан з Юрком на ковадлі відтягували розжарений вузький довгий шмат заліза на ресору для єдиної колгоспної «полуторки». Юрко щипцями тримав у розжареній арші новий шмат, дмухав повітря чорними міхами й дивився на ковальський вогонь, лиш головою кивнувши дядькові Костеві.
– Не туди, козаче, дивишся, – звернувся до нього дядько Кость, докручуючи товсту цигарку й беручи з вогню розжареного прута, щоб від нього ту цигарку припалити.
– Пора вже – в інший бік, - продовжив. – Ось тільки що пройшла повз мене, ну де мої сімнадцять-вісімнадцять?! Як лебідка пропливла. Я таких в Іванівці й не пам’ятаю. Кравцьова донька!
Юрко продовжував дивитись на вогонь.
– Це ти про Ганьку? – обізвався до нього Степан.
– Так. Ганя Кравець. Такий стан! Така фігура! А йде як! А ти, Юро, все – дмух та дмух. Хай он Степан дмухає, Степанові – аби залізо і арша. Ні жінки йому не треба, ні дітей…
– А тих хто наплодив? Може, ти? – огризнувся коваль.
– Та то ти, Степане, з переляку, в один вихідний день усіх разом! – заіржав Кость.
Юрко витяг розпечений шмат, поклав на ковадло і передав щипці ковалеві. Той невеликим молотком вдарив по розпеченій частині, вказавши, куди бити молотобійцеві. Юрко опустив важезного молота на те місце. Степан дрібно постукав по ковадлу, що означало – так само у це ж місце. І почалася ковальська симфонія: Степан – дзінь-дзінь! Юрко – гуп! Дзінь-дзінь! Гуп! Дзінь-дзінь! Гуп!.. Коли настав у цій симфонії передих, бо треба було знову розжарювати метал і Юрко забрав його та засунув глибоко в червоне огниво, Степан спокійно зауважив:
–Ганя, якою гарною вона не була б, – школярка. Їй треба вчитись. І ми всі повинні допомагати. Бо Федь дуже любив і переживав за доньку. Він мені самому у кузні говорив, як відчув, що скоро почнеться війна: «Мені б Ганю в люди вивести! А Дмитрик – він чоловік, він доб’ється».
–А що я кажу, щоб Ганю від школи відтягувати? – образився ніби Кость. – Я кажу Юркові, що він може ото продивитися на те залізо, а Ганю поведе якийсь інший, ну добре, якби щось путнє. Він – «стрибок». Його – не сьогодні, то завтра – на фронт. А так вона його чекала б. А він знав за кого фашиста громить. Ось що!
–Зав’язать дівчині голову? Молоде ж! – не здавався Степан. – Ще життя не раз її зав’яже і прив’яже! Хай Бог простить.
–Юро, я тобі сказав. Бувайте, гупали! – пригнув Кость голову у невисоких дверях кузні.
Юрко Ганю зауважив тоді, у серпні, на провулку де весняними та літніми вечорами збиралася іванівська молодь під мандоліну, балалайку і скрипку (баян буде пізніше) потанцювати, погомоніти, поспівати, повеселитись. Так було до війни, так було в окупацію, так і зараз. Того вечора до Гані прибігли однокласниці з нижнього кутка Іванівки. Після того, як Ганя одяглася в нову спідницю і блузу, вони липли до неї, як до цукерки.
–Підемо сьогодні на провулок, – защебетали всі разом. – Тітко Зіно, відпустіть Ганю, хоч на півгодинки.
–То ти її до школи споряджуєш, чи до заміжжя? – люто спитав Зіну приймак. – А моя Таня хай наймитує у тебе?..
І почалося – з матюками, образами, криком…
Як виплакалася Зіна, то запитала Ганю:
–Ти ж схочеш у нове вдягтись?
–Тільки разочок, мамо! – заблагала Ганя.
–А до школи вже старе буде, – попрікнула мати.
Іншого разу Ганя змилувалася б над горьованою матір’ю. Та зараз їй так хотілось показатись на провулку. Бо як почнеться навчання, тоді вчителі не дозволять, як дізнаються, хто був на провулку, то – ой-ой-ой…
Зіна знала, що її дозвіл закінчиться глумом, який вчинить Петро. Але зараз він пішов трусити ятері, то буде пізненько.
–Тільки на одну хвильку! – наказала Гані.
Певно, згадувала Ганя той вечір все своє жіноче життя.
Коли наблизилися метрів за двадцять до кола дівчатка, запримітили їх старші хлопці, які «соплячок» ніколи не допускали на провулок, то як пужнули Ганіних подружок – тільки ноги залопотіли по вуличному пилові. Гнали їх аж до мосту Терешкового. Цим завжди все й закінчувалось. Платтячок на голові не зав’язували, лозин для них не ламали. Отак, після мосту – в слізоньки і – додому…
Повернулися хлопці до кола, а Ганя стояла там, звідки й погнали її подружок.
–Ганю, – гукнув котрийсь ще з дороги, як наблизилися до провулку, – ти підходь!
Ганя була вищою за своїх ровесниць, у цьому одязі вона й справді схожою була на молоду вчительку. Та й була вона дочкою Федя Кравця, що поліг на фронті, а тому ніхто в селі не наважувався і дещицею образити дівчину.
Підходь – то підходь. А до кого, куди? Всі дорослі, знають одне одного, он регочуть, співають, зараз танцювати будуть… На щастя, цього вечора, бо не завжди приходив, на провулок прийшов її двоюрідний брат Микола Тур. Он він бере скрипку і зараз почнуться танці. Ганя притьмом опинилася біля Миколи:
–Доброго вечора!
–Доброго, доброго! – і він передав скрипку Стасю Вернигорі:
–Зараз ми з тобою відіб’ємо польочку!
Почалися танці. Серце у Гані виривалося і вирвалося та й сіло на сріблястому осокорі і поглядало: що ж воно буде далі.
–Я навчу тебе! – не вгавав брат.
–А я вмію! – не розгубилася Ганя.
–Де навчалася?
–У погребі, – розсміялася дівчина.
Микола ризикнув ще й крутнути Ганю і та плавно крутнулася і продовжила лопотіти ногами.
Звичайно, Ганя хотіла б цього першого танцю на провулку зтанцювати з Юрком. Он він стоїть непорушний і гордий. Але тоді її з’їли б уже старші дівки, бо Юрко навіть їх, краль, не запрошував, а тут би – Ганю. «Не смішіть» – казала собі Ганя. А далі Микола взяв скрипку і вже не випускав її, поки й Ганя не вийшла за коло. І ніхто не ступав за нею…
Подушка була мокрою від дівочих сліз. Перших сліз – дівочих. Як їй хотілося, щоб того вечора той же Юра запросив до танцю, або й просто запропонував пройтися вниз провулком, до джерела, як ото вона бачила: так робили того вечора інші хлопці з дівчатами. А потім вони берегом пішли б до високих верб і Юра посадив її під вербою і накинув би на її плечі піджак, а сам залишився б у білій сорочці і не було б йому холодно, бо він гарний і сильний. А так…
Що думав після того провулку Юрко, ніхто не дізнається, бо ось дядькові Костю він промовчав і нічого не сказав, як той же дядько Кость організував вихід кузні до тинка, яким був відгороджений від вулиці громадський двір, щоб подивитися, як іде зі школи Федьова Ганя – Ганя Кравець. Коли вона забовваніла на підході, дядьки кинули свої вонючі самокрутки і вдали, що розмовляють собі, щоб не засоромити дівчину, але, як проходила вона вже повз і привіталася, то проковтнули язики, один Юра лиш і відповів:
–Доброго дня.
Обернулися тоді до нього:
–Ну? – голосом дядька Костя.
–Що? – вдав спокійного і незворушного помічник коваля. – Пішли до кузні.
А Степан резюме все-таки підвів:
–У Федя вдалася. Орлиця. Але, Костю Івановичу, школярка. І ніяких змов тут не може бути!
Да-а-а! – разом здихнули заохочені Костем до оглядин два трактористи. І то була крапка для стосунків, які й не наживились, Гані і Юри. Та не крапка, а три, бо після «дефіле» Гані, яке не зайняло Юрія, сталася в селі гучна подія.
