До 85-річчя поетеси Людмили Ніколаєвської
газета "Народне слово" вмістила чергову літературну сторінку "Степу"
Ольга Полевіна
«Акварелі» Людмили Ніколаєвської
Деякі люди мають кольоровий слух: кожний звук для них індивідуально зафарбований. Можливий і зворотній зв’язок: у картин є мелодія.
А вірші? У які кольори ваше асоціативне мислення розфарбовує віршовані рядки?
Вірші Людмили Ніколаєвської для мене сяють розмаїттям пастельних тонів: ніжно-зелений, як молоді трави, золотавий, як осіннє кленове листя, рожево-бузковий, трохи блакиті…
Існують вірші глибокі, як море, де відчуваєш безодню, страшну й темну. Є вірші, як каламутна велика ріка під час повені: підіймає мул зі дна і несе сміття, яке випадково потрапило в русло. Є – як зимовий монохром, у сірих і чорних тонах грудневих сутінків. Є – як декорації фільму про тропіки: яскраво, помпезно й не по-справжньому. Є – пласкі, як дитячий малюнок.
Вірші Л.Ніколаєвської – як маленький прозорий струмочок. Не пересихає в спеку, не повниться від дощів. Він б’є з глибин прозоро й чисто. Усе життя.
Вірші «зелені» від образів природи – весняних ланів, сільських пейзажів, «золоті» – від світлої осінньої печалі. Стара хатинка, яку пам’ятає дівча, кожну дрібницю, кожну тополю чи вербу, кожне бабине слово чи інтонацію. Це – святі спомини. Кожен вірш – як акварельний малюнок.
Є й про любов – рожево-бузково. Не кольору блискавиць чи пожеж, а саме ніжно-ліричні. Любов була, і за це спасибі долі. Любов – це щастя. Спомини про неї – щастя. Нічого, що все минуло. Головне – що було.
Вірші співучі, пісенні, у традиціях української поезії. Їх легко покласти на музику. Розмаїття для композиторів!
Перечитала книжку й замислилася: які емоції залишаються після прочитання?
Світ прекрасний. У ньому є місце й втратам, і нещастям. У ньому є війна. Але все одно – світ прекрасний. Природа – дивовижна. Кожний ранок – щастя. Неголосне, буденне, яке не завжди помічаємо. Але воно – дорогоцінне. І навіть у віршах про війну немає безнадії. Усе пройде, минеться, відродиться. Життя переможе. Поезії просякнуті святою вірою в незламність нашого народу.
Дзюрчить струмок віршів. Вони світлі, прозорі, ліричні. У них – віра в добро. І в те, що світ прекрасний.
Ви не вгадаєте вік авторки. Розумом – так, бо спомини про давно минуле. Серцем – ні. Не повірите, що пише людина на порозі 85-річчя. Немає безнадії, гіркоти, сарказму, зневіри, незадоволеності, ненависті, заздрощів. Немає негативу. Тільки – милування й віра, що світ прекрасний. Прожити життя й зберегти чистоту душі не кожному вдається.
Бачити диво в повсякденні – величезна мудрість. Ми біжимо, увесь час щось долаємо, щось шукаємо, прагнемо досягнень і нагород. Нас вабить бурхливе підступне море, ми потопаємо в каламутних річках, помираємо від спраги в пустелях, куди самі себе загнали. А щастя – поряд: у весняному ранку, під тінню дерев, у ковтку води з прозорого струмка, який вічно дзюрчить серед трав… Ми зрозуміємо все це пізніше, коли зупинимося, тому що вже не буде сил продиратися скрізь життя.
А щастя – у тому, що ранок настав. І всі живі. І здорові. І сонце знову світить, хоча вчора закотилося. І в цьому – невичерпне диво, бо ранок міг початися й без вас…
А Людмила Ніколаєвська це знала завжди, і тому намагається поділитися з читачем цим розумінням.
Побажаємо книжці уважних і доброзичливих читачів. Вона зберігає образ жінки, яка так багато розповідала у своїх телепередачах про інших митців, бо знає: кожна творча особистість – неповторна.
Людмила Ніколаєвська
Моє дитинство причаїлось
В смерканні тихім над селом.
Серед пшениць, що похилились,
Налиті сонячним зелом.
В тужінні верб зеленокосих,
Що миють віти у ставку.
У щедрім золоті покосів,
В цвітінні запашнім бузку.
Моє дитинство причаїлось
В садах розлогих, мовчазних…
А може це мені наснилось:
Той сад, те поле, той поріг…
Ті руки лагідні старенькі
І мудра усмішка ясна…
І хата, вкрита очеретом,
Що із акацій вирина…
#
Травинкою зростала я в степах,
І об стерню колола босі ноги.
До вікон притулявся битий шлях,
Від нього, наче ріки, йшли дороги.
Я слухала, як піч палахкотить,
Чомусь так вабила пітьма горища.
А погляд піднімався все вище й вище,
Туди, де жайвір у полях бринить.
Тут все мені дитинством промовля.
Тут журавель старий журливо скрипне.
Косарики рясніють край села.
А в серці, в серці – бабина молитва.
#
Із джерела дитинства п’ю
Із джерела надії й віри.
І хоч роки летять у вирій –
На тім стою! На тім стою!
Із джерела любові п’ю,
Печалі, пристрасті й розлуки…
Допоки сонцем повні луки –
На тім стою! На тім стою!
Із джерела натхнення п’ю,
Із невичерпного, п’янкого.
І захисту прошу у Бога.
На тім стою! На тім стою!
Сповите травами
Село, немов в колисці,
Горить загравами
Калинове намисто.
Промінчик райдуги,
Відроджений у слові,
Світанки мальвові,
Світанки кольорові.
А церква дзвонами
Видзвонює весільно.
І ми радіємо
Бурштиновим обновам.
Живем надією,
Благословінням Слова.
Рідній батьківській хаті
Завинила я перед тобою…
Що життя? Мов швидкоплинна мить…
Молодість з нестримною ходою
Істин цих не може зрозуміть…
А тепер спокутувати мушу
Легковажний і безжурний гріх,
Бо ж нема кому відкрити душу.
Вітровій забрав усіх, усіх…
Зажурилась одинока хата
В кропиві та хащах полину.
Лиш віконця блимнуть винувато,
Пригадавши ту п’янку весну.
Коли все довкола завмирало
У полоні білопінних злив.
Мати немовлятко сповивала.
Ще над дахом райдуги цвіли.
А мені здавалось, світла мало,
Безнадія … Відчай і дощі…
Місто ж розмаїттям дивувало,
Веселково грало на душі…
Завинила я перед тобою…
Як це сталось, навіть не збагну:
Рідна хата стала сиротою…
І не замолити цю вину…
Закиданий байдужим листом …
Минеться все, й незнаний світ
Мені, мов брат, долоні стисне.
Та поміж справ, хоча б на мить,
У сяйві іншого кохання
Спливе очей твоїх блакить –
Не вперше. Може й не востаннє…
#
Як колись наяву приходив.
Залишився в моїх піснях
Від весни тої тільки подив.
Роки, мов навіжені, мчать.
Сонце плинність надій голубить …
А в очах – мовчазна печаль.
#
У тебе очі світлі, світлі …
Чи то від ніжності, чи втоми …
В них первістками чар розквітне
Твоя любов… Моя – потоне,
Потоне в тих очах безхмарних,
Потоне в пестощах знайомих.
Потоне … І напевно марно
Нестиму я тепло додому …
Воно розгубиться, я знаю,
За ним безжурності розплата …
Коли прощання душу крає,
А кожна зустріч – свято, свято!...
#
