Вона сиділа самотньо за партою...
Побачив світ 127-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
Донья Соль
Я передивився свій розклад: «вікон» було небагато. Але Софія Сергіївна таки не змогла без «подарунка»: у середу перший урок у 10-Б, і в них же – третій. Чому б не поставити фізику й математику поряд? А, подружці, Світлані Олександрівні, треба було «затулити» вікно, і літературу поставили другим уроком. А потім вчителька плавно перетікає в 9-А, і в неї все чудово: п’ять уроків без вікон – і додому. А що я буду робити з 9.00 до 9.50? У мене потім до сьомого уроку все зайнято, а ввечері ще гурток…
Ну, так, я молодий, зелений, у цій школі працюю недавно, тож іще не встиг навести контакти з начальством. Хоча «начальство» – це завуч пані Софія, а директора я бачу нечасто…
Пані Софія «собаку з’їла» на складанні розкладів і приборканні норовистих колег. Не сподобався – маєш такі «вікна», що майже живеш у школі. А для «своїх» – компактненько, у 3-4 дні вкладається максимальне навантаження. А для тебе, холопе, увесь тиждень, – з ранку пара, після обіду 2-3 уроки, і так кожного дня…
Пане Владиславе, у 10-Б є новенька. Придивіться до неї: якщо не потягне, переведемо в інший клас. Бо в цьому – найкращі учні.
Я кивнув. Добре. Подивлюся, чи достойна вона навчатися з «білими» людьми – у класі, який завжди демонструють на перевірках… тобто, «у нас усі такі, ну, ось, наприклад…». А в інші класи не ведуть.
Так, я пам’ятаю про «одну погану вівцю і про все інше стадо»… І про добавлення до «бочки меду»… До кінця чверті в мене є час?
Чи страчувати через тиждень?
Пані Софія презирливо поглянула з-під окулярів:
Якісь жарти у вас неприємні…
…Її я помітив одразу. Вона сиділа сама за другою партою. Темне волосся стягнуте на потилиці, прибране, сколоте, жодна волосинка не падає на високе чоло. Брови густі, широкі, не вискублені, як у більшості однокласниць. Очі сірі, насторожені. Погляд гострий, мов блискавка. Глянула на мене й одразу відвела очі.
А так – дівчина як дівчина. Бліда, худорлява, не посміхається, слухає уважно.
Я про прохання завуча швидко забув.
Вересень закінчувався, а я ще не мав відповіді на питання. Та завуч нагадала.
Ой, лишенько! Це ж мені вирішувати долю дівчини! Мабуть, з інших предметів було все гаразд, якщо так наполегливо звертаються тільки до мене.
На наступному уроці я викликав дівчину до дошки. Не дуже… З моєю допомогою розв’язали задачку. Натякав, підказував. Вона реагувала, але якось повільно, була напружена, неуважна. У класі почали підсміюватися, і я прискорив процес.
Сідай. Якщо не все зрозуміло, питай, поясню, – сказав я, гортаючи зошит.
…якщо вона здатна зрозуміти, – сказав хтось, і всі зареготали.
Я відірвався від паперів, намагаючись вирахувати дотепника. Усі сміються, а один сидить з таким задоволеним виглядом, що не важко здогадатися, хто це сказав…
О, якраз ти мені й потрібен! – показав я на нього. – Іди, продовжуй розв’язок.
Сміх якось одразу обірвався. Хлопець піднявся, повільно пішов до дошки. Я ганяв його по всіх темах, що проходили останнім часом. Спочатку він відповідав, а потім здувся. Сам не знаю, навіщо, я наполягав, так ставив питання, щоб він завідомо не міг відповісти. Він почервонів, спітнів, але я не припиняв. Дзвоник врятував його.
Сідай. І коли ще раз прокоментуєш когось, будь готовий бути кращим. А поки що не маєш права голосу…
…Вона так і сиділа сама. Я зрозумів, що щось не заладилося в цьому класі. На перервах ніколи не бачив, щоб вона з кимось із дівчат розмовляла. Частіше стояла біля вікна й дивилася на подвір’я. Одного разу кілька хлопців пройшли поряд і штовхнули її.
Ой, пробачте, вельможна пані, що потурбували вас, – глузливо розшаркався один. Той самий.
Вона презирливо поглянула й перейшла до іншого вікна.
Іншим разом я побачив, як та сама зграйка оточила її. Вона притулилася до стіни й звузила очі: не підходь. Але підходили. Я в останній момент встиг перехопити. Повернув до себе здоровила.
Піди охолонь, – підштовхнув його до дверей. – Ще раз таке побачу – пожалкуєш.
Я вже зрозумів, що почалося цькування. Дівчата стояли осторонь, хіхікали в долоньку, спостерігаючи, як хлопці оточують її.
Жодна не підійшла допомогти.
Вона не відповідала – бо хіба можна вступати в діалог з дурнями? Тільки посміхалася одними губами, а очі палали такою ненавистю, що я на місці цих покидьків злякався б.
Ну, як там Соломія Заремба? – знову спитала завуч. – Устигає з програмою?
Не зовсім, але вже краще, ніж на початку року. Їй треба час, аби пристосуватися до наших вимог.
Я збрехав. Ставало гірше. Я бачив, що всі її сили спрямовані не на математику, а на виживання. Може, був сенс перевести її з цього класу?..
Але в інших класах – ще гірше…
Просидів у бібліотеці те «вікно» на другому уроці. Вийшов раніше й побачив її в безлюдному коридорі.
Що трапилося? – підійшов я до неї. – Чому не на уроці?
Мене вигнали, – із посмішкою сказала вона. – За що?
Підручником з літератури вмазала по пиці Сидоренку.
Ух ти! Але я щось не помічаю каяття… Вона знизала плечима.
Підручник розвалився. Каюсь…
На моєму уроці в класі панувала якась нездорова тиша. За кілька хвилин до кінця я попросив Соломію віднести стос книжок до бібліотеки. Мені не хотілося залишати її в класі на перерві.
Хлопці, дівчата, що тут у вас коїться? – спитав я, коли за нею закрилися двері. – Що не так із цією дівчиною, що ви проходу їй не даєте?
Клас мовчав. Потім одна з дівчаток пирхнула:
Пихата стерва…Знаєте, що вона сказала Сидоренку? Вітю, скажи!
О, цікаво! Після всіх його залицянь до неї! Кажи, Вітю, не бійся!
Я до могили буду зберігати твій секрет! – повернувся я до нього.
Сказала, що не буде мені мститися, бо я все одно скоро помру…
Після того, як ви її зустріли, і не таке можна почути, – не здивувався я.
Клас заґелготів.
Ви бачили б її очі! – закричала друга дівчина. – Вона наче відьма!
Ще не вистачало! Вогнище тут у класі влаштуємо? Перестаньте її чіпати! Я попереджаю, що влаштую вам такий судовий процес, що на все життя запам’ятаєте!
І тут мене визвали до директора.
Пане Владиславе, захворіла класна керівниця 10-Б, тож сподіваюся, що ви допоможете.
Наступного ранку я прийшов до них перед уроками. Ще в коридорі почув ґвалт.
Дівчину загнали в кут. І весь клас оточив її, усі кричали, розмахували руками. Я увірвався – і всі замовкли.
А на дошці…
А на дошці були намальовані карикатури майже на кожного.
Ось цей огидний пацюк – портрет Сидоренка. Цей орангутанг – його приятель, який завжди намагався її зачепити. Ця свиня – Олена
Поливайко, це жабеня…
Образливі, нищівні, глузливі, жорстокі карикатури. І – дуже схожі. Тепер, дивлячись на оригінали, мимоволі будеш бачити в їхніх рисах ці звірині пики…
Талановито! Убивчо!
Я її урию! – проричав Сидоренко, – зітріть! Зітріть усе з дошки!
Ні, не чіпайте! – крикнула Олена Поливайко. – Позвіть директора! Її треба виключити зі школи!
І тут Соломія розсміялася. Дзвінко, презирливо.
Та я сама не залишуся в цьому звіринці! Подивиться на себе! Ви ж – зграя шакалів! Гієни! Ви ж не можете пережити, якщо хтось на вас не схожий!
Вона рвучко схопила свою сумку й прожогом кинулася до дверей. З коридору почулося:
Зарембо! Повернися негайно!
У клас увійшла Софія Сергіївна й заклякла, роздивляючись малюнки…
Соломія не прийшла до школи ні наступного дня, ні наступного тижня.
Телефонували матері. Ніхто не брав трубки.
Владиславе, ви класний керівник. Треба йти додому. Може, мати й не знає, що тут відбувається.
Старий будинок з високими стелями. Квартира на останньому поверсі.
Я натиснув на кнопку дзвінка.
Соль, відчини! – почув я.
Двері обережно прочинилися, Соломія з’явилася на порозі.
Я не впізнав її. Волосся, яке завжди було закручене туго на потилиці, спадало на плечі довгою блискучою хвилею, що невловимо змінювало риси обличчя. Я подумав, що ніколи не бачив її з такою зачіскою. Дівчата з класу вмерли б від заздрощів. Ні в кого не було такої краси.
Ви?..
Можна увійти?
Вона відійшла вбік, пропускаючи мене в квартиру. З кімнати вийшла молода красива жінка, і я не одразу зрозумів, що це її мати.
Я класний керівник вашої дочки, – відповів я на її здивований погляд.
У неї були підстави для здивування: мені двадцять три роки, а маю вигляд ще молодшого. Гадаю, вона спершу подумала, що це залицяльник.
Соль трохи прихворіла, я дозволила не ходити до школи, – розгублено сказала жінка. – А що сталося?
Настала черга мені дивуватися: жінка здавалася старшою сестрою Соломії, маленька білявка, і тільки такі самі сірі очі, як у дочки. Мабуть, їй було років тридцять п’ять, але тендітна постава, золотаве розпущене волосся й тоненький дитячий голос робили її значно молодшою.
Ні, ні, усе добре, – запевнив я.
Як вона навчається? Чи встигає? Мені нічого не каже, оцінки в щоденнику непогані…
Я прийшов поговорити… – почав я.
Ой… Мені час бігти на роботу, – зніяковіла білявка. – Можна, я до вас у школу завтра прийду? Соль, постав чаю, пригости гостя… Вона швидко зібралася й пішла, наостанок кинувши:
У мене урок починається через двадцять хвилин, там учень завжди з батьками приходить…
Мама працює в музичній школі, – пояснила дівчина. – Проходьте…
У кімнаті стояло безліч полотен, повернутих до стіни.
Ти малюєш? – спитав я.
Дурне питання, якщо згадати дошку з «капричос»… Соломія усміхнулася й почала повертати картини. І я очманів…
Яке яскраве, точне, захоплююче видовище!.. Пейзажі, портрети, натюрморти… Автопортрет з квіткою у волоссі… Портрет матері на фоні бурхливого моря – волосся блищить і розвівається… – Вітер… – тихо промовив я, торкнувшись полотна.
Я цього року закінчую художню школу. Готуюся до вступу у фаховий коледж… – тихо сказала Соломія. – А це мої роботи… Мама хотіла, щоб я була скрипалькою, і мене віддали в музичну школу.
А потім виявилося, що я вмію малювати. Пішла навчатися пізніше, не встигла разом закінчити 9 класів і художню школу, тому ось так…
А тобі й не потрібний цей 10 клас… – тихо сказав я. – У тебе ж є атестат за дев’ять класів.
Я мамі так і казала. Там оцінки кращі, ніж я зараз отримую… Але вона не захотіла слухати – іди в десятий, навчайся, математику не знаєш… Але ж я все це знов вивчатиму в художньому училищі…
Якщо приймуть…
Приймуть! – запевнив я. – З такими роботами… На кухні закипів чайник.
Зараз, – сказала вона й побігла за чаєм. А я знову занурився в її картини.
Ось ще портрет. Чоловік. Брови густі, очі чорні. Погляд презирливий… Де я бачив такий погляд?...
Це мій батько, – сказала дівчина, поставивши на стіл чашки. – Він з нами не живе. Він в Іспанії.
Чому в Іспанії? – якось розгублено спитав я. Вона дивувала мене все більше й більше.
Бо він іспанець... Мама познайомилася з ним, коли з хором їздила на гастролі до Барселони. Він приїхав по неї. Але мама не змогла жити з його родиною і повернулася. Так і живемо самі… – Що ви не поділили із Сидоренком? Мама не знає?
Вона похитала головою.
Вона не зрозуміє. Я погано пристосовуюся до людей. Ім’я таке.
На мій здивований погляд додала:
Соледад. Самотність. Мама зве мене Соломією… Я сказала в класі, як мене звуть, але вони не повірили. Сказали, що я пихата брехуха, усе придумала.
Що будемо робити? – спитав я. Та вже зрозумів, що до школи вона не повернеться.
Не знаю… Не можу в цій школі. Мені нудно з ними. Якби ви знали, які дурниці вони говорять!.. Мені не цікаво. А вони думають, що я зневажаю їх.
А ти не зневажаєш? – усміхнувся я.
Вона застигла на півслові, розсміялася.
Мабуть… Мабуть, мені ніхто не потрібен…
Потрібен! – запевнив я її. – Ще й як потрібен! Але, гадаю, ці люди з’являться у твоєму житті пізніше…
Як мамі сказати, не знаю… Я б краще працювати кудись пішла, тільки б не повертатися до них… Ще півроку – і буду студенткою. Я б день і ніч малювала, тільки б не бачити їх…
Ти їх ненавидиш? – тихо спитав я.
Не всіх…
А чому ти таке сказала Сидоренкові?
Налякати хотіла… Він має бути покараним… Такі довго не живуть.
Соломіє… Я нічого не скажу мамі. Владнай це сама, добре?..
…Більше я її не бачив. Через тиждень мати забрала документи зі школи. У класі стало тихо і… якось сумно. Але я не зрозумів, чому: не було жертви чи учням було соромно…
Якось почув, що Соль з матір’ю поїхали кудись. Гадаю, до батька. Сподіваюся, що в них усе гаразд.
Я працював в цій школі ще п’ять років, поки не одружився. Дивно, але в моєї дружини теж сірі очі під густими бровами… І ще одне. Днями дізнався про Сидоренка. Вона таки була права…
