Вони обоє зникли з випускного...
Побачив світ 125-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Ніна Даниленко
Десь далеко
«Розшукується Кричевський Денис Дмитрович, на вигляд 11-13 років, худорлявий, очі сірі, ніс прямий, волосся світле хвилясте до плечей, на лівій ключиці давній шрам. Був одягнутий у голубі джинсові бриджі, чорну футболку, синю бейсбольну кепку, при собі мав чорний наповнений рюкзак, їхав з О. до К., опівдні 17 липня ц. р. зійшов із електрички на станції Густий Гай»...
Довкола розмазаних сірих портретів на схожих оголошеннях йому завжди ввижалися чорні рамки – і ось тепер він сам намагався скласти докупи кілька жахливих речень про свого сина та шукав у телефоні його найновіше фото – а знімки там переважно давні. Денис на них інший. Тепер виріс, дівчачі кучері зробили обличчя майже чужим. Це що ж? Уже десь два роки він майже не фотографував ні Дениса, ні Інеси. Ні обох разом. І не просив когось клацнути їх утрьох, а раніше...
Раніше не було Насті.
Тепер вона є, а сина нема.
Є коротке відео від нього: «Я живий, скоро повернуся». Є давній знайомий із поліції – Віктор. До нього й кинувся одразу після зникнення Дениса. Віктор, не називаючи прізвища та імені сина, зробив із десяток дзвінків, як він казав, у відповідні служби, і одноманітні підсумки цих переговорів «Ніяких таких хлопців не доставляли» трохи додавали духу.
Віктор напевне ж ділився не всіма своїми міркуваннями, проте не був стурбованим – скоріше зацікавленим, і радив поки що не надавати зникненню Дениса широкого розголосу й не починати офіційного розшуку:
Бо як попаде в списки отих дітолюбних служб, то його й до пенсії звідти не викреслять – це раз. А, по-друге, у таких випадках батьки – найперші підозрювані, щоб ти розумів. Я переконаний, що тут нема криміналу, але... Як у нього з допінгом? Не все залишає сліди чи якось одразу проявляється... Паучі, снюс, хромінг...
Я й слів таких не знаю... Та думаю, що це виключено. Він мало не з памперсів м’яча ганяє й уже рік чи два в туристичній секції. Чоловік і жінка її ведуть, учителі географії. Там здоров’я потрібне.
У нашому лісопарку якісь курені майструють, мітки ставлять, переодягаються в кіношних типів, когось ловлять... Я радий, що він туди ходив... ходить, бо там поряд капітальне бомбосховище. Якось по телеку їх показували. Розділилися на дві команди: ніби шукала золото й зникла одна експедиція, а інша мала її знайти...
Тоді це ж може бути якась їхня гра в хованки!
Ні. Ті географи поїхали у відпустку.
То хлопці й самі могли таку дурку влаштувати. Тільки чому саме тепер? Він же ніби мав їхати з твоєю дружиною... до кого ти там казав?
До її старих, кілометрів триста звідси. Тому мій батько й віз його до нас. Скільки разів доставляв без пригод, а тут зачепився за базар із якимось знайомим – цей і вискочив.
Він хотів туди їхати?
Та в тому-то й справа... одразу радів, бо з початку війни там не був, а днів десять тому раптом закомандував, щоб закинув його до моїх. Кажу – ти ж уже був там цього літа й іще перед школою поїдеш, а він – вези й край, ми там із хлопцями домовилися про матч. – А ти знаєш, хто там його друзі?
Та хіба мені до того? Батьки декого питали... обережно, як ти радив, не казали, що зник – нічого. Ми так само акуратно передзвонили всім родичам і знайомим, у яких він із нами бував, – жодного сліду.
Ця станція недалеко від їхнього міста?
Практично на його краю, пішки за годину до центру...
Вимовив «дійде», а у мозку морозним подихом війнуло «якщо дійде».
Гм... Нащо йому повертатися в місто – легше було б з нього не виїздити?
Мусив, бо ті квитки на автобус до тестя були завчасно взяті на завтра.
Ага. Отже, або в поїзді сталося щось таке, що спішно примусило його повернутися, або...
Або й раніше. Мати казала, що неуважний якийсь був, стривожений, дід майже силоміць потяг його на вокзал...
Так. Ану дай ще гляну на те відео… ...Чи почує він ще колись синів голос?
Ну от видно ж, що він тут не просто спокійний, а майже вдоволений чимось, – промовив Віктор. – Не схоже, щоб його хтось примушував говорити й знімав на його телефон, тут явне селфі, рука не тремтить. А хитрий! Геолокація вимкнена, у кадрі лише очі, ніс і губи – не видно, що довкола й позаду. І бачиш, не хотів, щоб ти хвилювався, прислав ролик.
Не мені. Прислав своїй матері, дідові й бабі – це вона перекинула, а мені – ні...
Віктор бадьоро задріботів пальцями по краю стола.
О! Ось воно! Звідси тепер і будемо танцювати! З дому вірьовочка тягнеться! Не згадав про батька, отже... Дмитре, давай прямо: які у вас стосунки з сином?
Слухай, Вікторе, ти думаєш, я сам себе про це тисячу разів не питав? Перебирав кожне своє слово, якийсь нікчемний докір, невиконану обіцянку. Згадував, як Денис реагував – ну категорично не пам’ятаю ніяких драм, ніяких, розумієш?!
А що твоя дружина?
Та... Ну... Я ось пригадав. Я Дениса примушував... так-так, просто садив і не відходив, поки він цього не зробить – примушував читати художню літературу. Хоча б раз на тиждень. Книжок у нас майже нема, я в Інтернеті сам підбирав оповіданнячка для його віку. І от якось... не так і давно... він утупився у щось там – і як зарегоче! Питаю – а то чого? О-о, каже, тату, ти тільки послухай, як тут одні на дитячому майданчику гуляли: «Дванадцять котів, закинутих у собачу будку, не могли б верещати гучніше»! А знаєш, чого це запам’яталося? Бо тоді я бовкнув: «Як наша мама!» – та ще й захихотів глузливо так. А він...він вимкнув ноутбук, вискочив із крісла і так розплакався, що я злякався. Питаю, може, там щось страшне прочитав, а він тільки сюди-туди головою – ні, і знову в сльози... Потім якось забулося, а тепер... От Інеса зараз кричить саме так. Я не витримую. Розумію, що то з відчаю, а слухати не можу. Ледве вмовив, щоб не заявляла в поліцію, поки я з тобою не пораджуся... і щоб не йшла сюди.
А чому хлопець розплакався при згадці про маму? Вона, може, била його чи тиранила? Ти вибач, я твоєї дружини не знаю, різні жінки є...
Ні. Я навіть не раз казав їй...ну я теж худоба таке ляпати... що вона зализує сина, як с...а недоношене цуценя... І вона дратівлива без приводу стала останнім часом... Дениса сварила рідко... більше мене...
Ага. Тоді ось що – замаз у тебе є?
Це як?
Бабу на стороні маєш? Чи й не одну?
Віктор був першим, кому сказав:
Одну...
І ти вже там загруз не тільки своїм чоловічим скарбом, а й однією ногою – залишилося тільки другу витягнути з дому так, щоб не відкусили? – Віктор говорив це, стоячи біля вікна, а коли обернувся і глянув у його лице, одразу облишив знущальний тон: –Твої домашні про це знають?
Н-ні...Ні!
Ні.
Не знають. Бо нікуди він не збирався. І не шукав нікого. Те, що у відрядженнях траплялося...то вони завжди самі. Він просто не відмовлявся.
І від Насті не відмовився.
Владнував свої електричні справи, разом з ним ганяли по кабінетах довгокосу дівчину. Вийшов із офісу, а на ґанку вона заклично так махає айкосом: «Я вас чекала, щоб розпитати про ті двофазові лічильники». Пояснив, подякувала, запропонувала підвезти – і він сів.
А його авто стояло тут же.
Мала невеличку студію. Каже, за свої купила. Може, й так. Салон краси, де працює, популярний у місті, а Настя взагалі нарозхват. «Дівчата гидують колупати спітнілі копита старушенцій, а я ні. Я не тільки модельний педикюр зроблю, а ще й сторічні панцирі з п’ят зішкребу і грибок на раз вилікую».
Так затишно бувало два-три рази в місяць на її території. Тільки вдень. Без розмов про війну, роботу, порепаний лінолеум на лоджії, про непосильну шкільну програму, протікаючий холодильник...і головне – без «Ти мене любиш?». Час із Настею ніби злущував шкаралупу рутинної осоружності і повертав його в енерговитратний світ із радісним повідомленням на невидимому дисплеї: «Заряджено 100%».
Не хотів і згадувати, як раніше обходився без цього.
Інеса? А що Інеса? Кожна дівчина була для нього «якщо не Ліля, то байдуже хто». При цьому винувато так: «аби гарна».
Він не знає, що могло б вийти з Лілею. У школі щось між ними виникало тільки в його голові. А потім довгі роки просто знав: вона є в його рідному місті, а він у сусідньому неподалік. Зрідка бачилися, віталися і була йому Ліля геть ніяк – а ота думка існувала осібно від неї і не відпускала ніколи. Зручний інструмент від лукавого у стосунках: «Раз ти не Ліля, то не вимагай від мене багато».
Інеса, одна з помірно доступних дівчат, не вимагала нічого – просто повідомила, що вагітна. Мати досі у розмові зі знайомими ні-ні та й устромить: «Женили мою довірливу дитину по зальоту». Добре, що стогони «Може, воно й не наше» не привели до аналізу ДНК. Денис із колиски був один в один «Дімусічка на віньєточці і ще чорно-білий дід Василь» – кожен у свою дитячу пору.
Інеса з Денисом і його дім – то материк, а Настя – курортний острів, куди приємно сплавати на релакс. Коли зник син, воно ніби саме накотило: відтепер із Настею все. А як повідомив їй про Дениса і вона розридалася, то....
Він і зараз хоче до неї.
Віктор постукав по клавіатурі:
Я тут написав хлопцям, які займаються малолітками, і ось відповідь: такі втікачі повертаються, коли в них закінчуються гроші. У твого скільки було?
Батько тицьнув йому дві тисячі...зразу й не признався, то міг і більше...
Гм. Днів на п’ять вистачить.
А як хтось відбере? А як ночівля? А як бомбитимуть? А як...
Оті «як» юрмилися, зміїлися, збивалися у зграї і клювали, штрикали, жалили його ще... три доби? Дві? Чотири? Ще одне відео від сина «У мене все нормально» прилетіло(знову не йому) у якийсь із днів – а в іншому вони не відрізнялися один від одного. Так само був на роботі фізично, а ні думка, ні руки на працювали; так само нічого не було ні від батьків, ні од Віктора( домовилися телефонувати і писати лише коли будуть новини), ні взагалі ні від кого; так само «Це все через тебе!» кричала Інеса – аж поки одного ранку згріб її в оберемок, засунув у щілину між шафою та пеналом і заволав так,
що аж сам на мить оглух: «Замовкни!» Він мав прийняти дзвінок від матері.
Сину... Ох! Перехрестися...
Усе.
Тиша в трубці.
Тиша в кімнаті.
І знову звук:
Оце сьогодні, поки не жарко, пішов батько на город, я у дворі крутилася, коли це чую – гукає мене і голос такий, наче йому дихалку забило. Підбігла – а він розчепірився на карачках посеред грядки і труситься. Поліз, каже, на чотирьох, щоб зручніше було бурі помідори у бадиллі вибирати, бо їх же багато внизу ховається. Гребуся, каже, п’ятірнями туди-сюди по землі, коли це лапнув – тверде щось. Приглядівся – черевик. Кросовка ніби. Подумав, що сам там забув, у нього ж твоїх старих із десяток де попало валяється. Хотів підняти – а лапоть той ні з місця. Мацає далі – а там нога. Худа, каже, гола і тепла. Аж тоді підняв голову – Дєнька стоїть і показує всі свої двісті зубів. Смішно йому, бач! А поки я підходила, то сховався, підкрався з-за спини і затулив мені долонями очі – і тут забавку знайшов! О-о, сину, а що там – твоя коло тебе? Осьо він хоче щось їй сказати.
Інеса так і стовбичила там, куди він її запхнув. Заплющила очі і затулила вуха кулаками, а блискуча тканина халата колихалася як од вітру: то так тремтіли її ноги.
Вклав їй у долоню телефон, притримав, щоб не впустила, рушив на вихід, бо здалося, що син та дружина не хотіли, щоб він чув їхню розмову – і одразу за порогом його шмагонув Інесин голос.
Різкий, дзвінкий і майже переможний – а щойно ж вона була ніби змертвілою:
Я так і знала, що це ти! Це ти, ти його на щось підмовив! Через тебе мій син не хоче, щоб я його забрала... він ось прямо наказує, щоб ти приїхав один!
Ану дай мені трубку, може, ти щось не так зрозуміла, – йому відповіли гудки.
Сказав, що дещо владнає на роботі і поїде звідти. Щодо роботи домовився на ходу телефоном, доволікся до зупинки, зіперся на прозору стіну... двоє дівчат поступилися йому місцем на лавочці і відскочили... злякалися вигляду? А якби ще знали, що коїться у нього всередині?
Їхати зараз – ні і ні. Якщо забереться за кермо, то або вилетить на зустрічку, або вріжеться в дерево, або зірветься з естакади. Радість від того, що Денис живий, була проковтнута попереднім страхом, безсонням і нескінченним допитом самого себе «Що я не так зробив?». Упасти, ні з ким не говорити, побути на самоті – і лише тоді рухатися.
У тролейбус його турботливо підсадило одразу двоє пасажирів, а якась жінка навіть простягнула руку, коли ступнув на східці. На четвертий поверх до Насті вибирався, раз у раз схиляючись на перила і випростуючися майже зі стогоном.
Мав ключ від її квартири. Вона в цей час на роботі і не дзвонитиме – її, як і всіх, хто знав про Дениса, просив поки не турбувати. Ноги донесли його за ширму до канапи, а скинути туфлі снаги не вистачило – тільки підклав під них волохатий килимок із підлоги.
...Якби лишив взуття при вході поруч із Настиними капцями, то вона б не продовжила початої ще за дверима телефонної розмови:
Ну так, того пацана могли зачинити, щоб збити з Дімки бабки. То до війни він був простим інженерчиком на цегельні, а оце тепер вони там придумали якийсь крутий будматеріал...ну ніби його нічим не прострелиш. Що? Та ні, його не мобілізували, бо він і так на фронт їздить – випробовують там той бетон чи що воно є... Це він так каже. І платити стали краще, вже не біжутерію підсовує, а от і золотий ланцюжок маю. Як той малий зник, то я злякалася. Раптом із ним щось, ну ти розумієш, то ще я буду винна, підуть Дімонові знайомства ворушити, хто та що, кому може бути вигідно. Або як той хлопчисько щось сам собі зробить, то цей заявить: то малий про мене щось узнав...
Йому здалося, що очі заливає жирними патьоками червона фарба; торкнувся подушки, ніби перевіряв, чи не капнуло й туди – і суха тканина заточила всі відчуття до гостроти голки.
Настя говорила вже звіддалік:
Та це кавомашина шумить, я вдома, тут набралося по запису аж три клієнтки із сусідніх будинків, то я ось переодягнуся і кожну в неї на місці обслужу. Ну, а як ти думала, ясно, що дорожче візьму. А за Дімона я потім прикинула...Ти ж чула або читала, що коли з дітьми щось, не про нас будь сказано... щось геть погане трапляється, то чоловік і жінка розбігаються, бо кожне скидає вину на іншого і вдома клекоче як у вулкані. Думаю, як малому капець, то Дімон звідти злиняє і ми з ним розпишемось. Як навіщо? Ти ось уже вдруге заміж вийшла, а я ще жодного разу. А за кого? Одних убили, інші втекли, а бухарів скільки та обдовбаних! А цей фізично здоровий, на морді не мавпа, і не такий старий, і без аліментів буде. Не захоче? Ну ти даєш! Я ж його не пресувала, нічого не просила і він од мене тече, як ескімо на сонці!
Він угатив із лівої в ширму, яка звалила торшер, жбурнув ключ у блискучі разки Настиних ланцюжків у вирізі (інстинкт скоригував удар: аби не в око) і кинувся на вулицю ловити попутку. Швидше дістатися до свого авто, швидше до сина, швидше до батьків, до свого міста, до рідного дому...
Про тутешній дім згадав аж на окружній трасі, кинув Інесі повідомлення «Їду за Денисом, поки не дзвони», запаркувався у тінь на відстійнику для фур, набрав сина – і не дуже й засмутився, що чує лиш довгі гудки. Не хоче з ним говорити? Зате не протикає наскрізь недавнє моторошне «Абонент не може прийняти ваш дзвінок».
Мати відгукнулася одразу. Не завів мотор, поки не вислухав усе.
Денис розповів, що залишився в О., щоб закінчити «одну дуже важливу справу». Яку? Каже, що скоро вони дізнаються. Узяв, каже, слід, залишитися не можна через оті квитки на поїздку з Інесою, от і вирішив утекти. Ночував у діда й баби на горищі в літній кухні. Прокрадався туди в темряві, вибирався до світанку. Двері там не замикалися – красти нічого. Зайшов у шухляді старі ножиці й сам себе сяк-так постриг. Розіслав усім своїм друзям повідомлення, що якийсь час буде не на зв’язку, щоб не шукали, коли виявлять, що його телефон вимкнений. О-о, Віктор же питав, чи не дзвонив він під якимось надуманим приводом Денисовим друзям чи однокласникам... а в нього не було номера жодного з них! Особисто знав одного з їхнього будинку, але той поїхав на все літо кудись до рідні, сказала Інеса. Вона хотіла розпитати тих, кого знала сама – заборонив, бо своїми істериками вона б усіх розполохала і ніхто б їй нічого не сказав, навіть якби і знав...
Харчувався син у місті за подаровані дідом гроші. Купив у секонді інший рюкзак, дві футболки, двоє шортів і дві панами, щоб ніхто не впізнав його по старому одягу. Виправ ті шмотки у річці, там же у вербах на пляжі висушив. Щоб ніхто не примітив, а чого це він постійно без дорослих ходить, купив футбольний м’яч. Потер зеленою травою, викачав у пилюці і носив його в сітці на напханому рюкзаку – хто гляне, то іншої думки й не буде, що пацан прямує на стадіон чи з нього. Іноді приєднувався до гравців у якомусь дворі – подалі від того району, де могли впізнати знайомі. Приймали його охоче, бо забивав. З тими футболістами й по вулиці тинявся. Ну йде гурт друзів, на канікулах усе місто такими компаніями забите, бо мало хто їздить, як раніше, на моря та екскурсії – війна ж.
Бувало, сідав у парку поряд із дорослими і у вимкнений телефон обіцяв мамі, що через пів години буде вдома, повідомляв бабусі, що соусу «Ткемалі» не було, то взяв «Сацебелі», а то якось похвалився батькові, що тренеру здається, ніби з нього буде кращий форвард, аніж півзахисник – ну які підозри?
Навчили географи плутати сліди...
Наче й радий, що гарно ховався, – сумовито продовжила мати, – а тут же і скривився як на плач: мене, каже, й не шукали, не було ні об’яв на стовпах, ні розмов у місті про зниклого хлопчика. Оце так, мовляв, я вам потрібен – і що я йому скажу? Я й так коло нього більше мовчки та на м’якеньких лапках. А батько після цього прямо звалився, ти його поки не чіпай, хай перележить, у нього ж тиск і серце.
Про серце знав. Знав також інше: батько боїться, аби йому не влетіло за те, що проґавив онука...
Денис і мати сиділи за накритим столом під абрикосою. Секунди вистачило, щоб зрозуміти: тут не буде не те що обіймів, а й навіть рукостискання. Крізь невправно обскубані синові пасма холодно блиснули формально ввічливі очі чужинця, і після майже нечутного «Привіт» він спромігся лише на несміливе: «Ви вже пообідали?».
Чекали тебе, та Денис не витримав і впорав горщик запеченої гусятини,– вибачливо мовила мати. – Та у мене ще є крильця в сирному соусі, і варенички ось, солянка, салатики... ще кекси з вершками будуть. Їжте, їжте, бідні ж мої діти...
Ба, – Денис брязнув по тарілці ножем і виделкою, – він не бідний! І ти зрозумієш чому – хай ось тільки доїмо.
Яке вже там їсти. «Він»... Не тато. Не батько. Ледве проковтнув кілька ложок, але з-за столу не вийшов. Відчував: син чекає цього, щоб потішитися з його розгубленості.
Ба, – сказав Денис, допивши третю чашку компоту, – он він уже скільки тут, а й не повідомив мамі, що вже на місці, а вона, поки їхав, кілька разів питала, чи нормально добрався. Вона хвилювалася, а він ні. Я ось сам їй напишу...готово... і розкажу тобі все!
Син спрямував погляд у сад, ніби там перебувала публіка, якій теж належало його вислухати.
Якось я почув, як мама сказала комусь по телефону «У Дімки хтось є» і заплакала. І потім не раз ще це повторювала. А я...я розумів, що то таке. Артем... мій друг, розказував, що його мама так теж говорила про його батька, і я знав, що було далі...
Знала і вся школа, а Інеса (на батьківські збори ходила тільки вона) принесла цю обліплену перебреханими подробицями історію додому. Суть: батько Артема покинув його, матір та сестру і пішов до завучки. Артем перевівся в іншу школу, перестав ходити у туристичну секцію, і дружби на відстані у них із Денисом уже не вийшло. Написав, що не хоче знати зі своєї колишньої школи нічого й нікого...
Я здогадався, ба, – продовжував Денис, – що у нього ...у твого сина теж може бути якась тітка, і почав шукати. Ходити за ним не міг, він би помітив. Акки у соцках він позносив... а-а, ба, ти ж не доганяєш – я хотів сказати, що він перестав щось виставляти про себе в Інтернет. Казав, що війна, робота, що не можна. Значить, звідти я не міг нічого витягнути про нього. Нічого не знайшов і в його телефоні...
Там і не було нічого. Для Насті на роботі у сейфі мав окремий телефон. Грякнути б оце зараз ним об он ту псевдомармурову садову вазу, а друзки втоптати в землю і притиснути тротуарною плиткою, щоб і бур’янина звідти не виткнулася... А самому б випаруватися, завіятися, розчинитися в повітрі і не чути, що далі казатиме син.
А той продовжував говорити як про когось стороннього, що ніколи не був йому не те що батьком, а й просто знайомим і взагалі не був тут присутнім.
Я став придивлятися до його поведінки і помітив, бабусю, що з весни він став набагато частіше, ніж раніше, їздити до вас із дідом...
– А ти не забув, що вони взяли ще один город за містом і треба було його садити? Щоб виросли який буряк чи картоплина, бо невідомо, якими будуть ціни на продукти, – аж сторопів від того, що так стрімко наповнився енергією для наступу. – А чи й не ти складав дрова, а я їх рубав, бо невідомо якою буде зима, раптом рознесуть електростанції ракетами чи шахедами...а тут конвектори – ти не забув, що у нас війна? А хто знайшов майстрів, щоб змурували плиту в хаті з таким димоходом, щоб ніхто не вчадів? Хто розчин їм колотив...це не можна було зробити дистанційно, як ти свою домашку виконуєш!
Так-так, – докинула мати, – а ще твій батько привів людей, щоб артезіан нам полагодили, бо й водопровід можуть розбомбити, а це ж робота не на два дні. Він і за свій рахунок брав.
Еге ж, брав, – охоче погодився Денис, – і сидів тут тижнями. А мама не приїхала жодного разу.
Бо не хотіла. Тільки ж не зараз про це говорити. Йому й так є що відповісти синові:
А сьогодні ти сам заборонив, щоб твоя мама зі мною сюди... – Їй не треба це чути.
Та досить уже морочити нам голову, – мати ляснула Дениса по плечу рушником, – не чіпляйся до батька і розказуй, чого ти втік і ховався від нас!
Я й розказую все підряд. Я подумав, що якась тітка у батька може бути і тут. Я перерив усі його фото в нас удома і у вас – може, це хтось ще зі школи. Я розпитував у вас про його дитинство, дід мені багато розказав, тільки воно все не те. То бійки, то крадений велосипед, то саморобний човен – вони в ньому ледве не потонули. А потім ми в туристичній секції освоювали техніку археологічних розкопок, і я здогадався, де можна пошукати ще. Ось що я знайшов і сфоткав.
Яскраво-синю пластикову коробку по вертикалі перекреслювали сліпучо-білі риски.
Цифри й літера.
2007.
11-В.
Я її вимив, щоб усе було добре видно.
Де ти це взяв?
Ти ж знаєш, – син смикнув підборіддям туди, де пересвистувалися маневрові локомотиви. –Там!
...Там, за рейками, його школа. Єдина в житті. З першого по одинадцятий. Там із зовнішньої сторони баскетбольного майданчика у тісному просторі між парканом і дикою грушею мав лежати у землі контейнер. Оцей, що Денис показує на фото.
Скарб із фрагментами наших душ, сказала класна.
Це ж вона не знати з якого дива придумала в кінці одинадцятого написати кожен своє бажання, мрію, передбачення, зізнання, вірш, цитату, просто якусь думку з приводу – що завгодно, важливе в даний момент, закопати і дістати через 20 років. Усі папірці – з прізвищами. Кожен може розгорнути свій і забрати на пам’ять, порвати, прочитати іншим чи й узагалі не торкатися – хто як вирішить.
Написали всі 29. Тепер би прочитали 24. До війни – 28. А скільки залишиться у 2027-му?
Повз школу вони проходили не раз, і якось він метнувся до екскаватора, що тицявся ковшем в огорожу, і не озивався на синове «Тату, тату, ти куди?», аж поки не переконався: той механізм просто не знайшов кращого місця для розвороту.
Я боявся, що він пошкодить нашу схованку, – розказав про неї коротко ніби про щось малозначуще, і син теж обмежився тільки лінивим питанням: «А що ти написав?»
Та щось несерйозне, може, як пригадаю, то скажу, – і все на тому.
Якби вже тоді Денис ходив до тих географів, то пошуковий азарт спокусив би його на розкопки раніше.
Як ти це зробив?
Лопаткою, якою бабуся обкопує квіти.
І ніхто не питав, чого ти там длубаєшся, поряд же багато людей ходить?
І багато сидить із вудками, річка ж близько. Я копав там черв’яків і носив тим дядькам в обмін на маленьких рибок ніби для кота, я їх потім випускав. То ніхто б і не подумав, що я там іще щось шукаю, вони й самі під школою наживку рили, я бачив ямки. Неглибокі, до того місця не дістали б.
А куди ти подів контейнер?
Він там, де й був.
Це у вас квест ? Ти мав відзвітувати цим фото, що виконав якесь завдання?
Ні. Я сам. Мені треба було дещо там... подивитися.
А ти знаєш, що копирсатися в чужих речах і записах без дозволу – це все одно що красти?
Я чужих і не чіпав...
Піду гляну, як там дідусь, – підвелася мати. – Вона небагато зрозуміла щодо черв’яків і всього іншого, проте передчувала недобрий поворот подальшої розмови.
Я сам, ба, не тікай, ти ще головного не знаєш про свого Діму.
Мати спантеличено зупинилася. Денис зник у дверях. Невдовзі повернувся, притуливши нахилену голову до складених докупи долонь, скинув з плеча прихоплений у хаті рюкзак і видобув із нього конверт.
Ось я хочу вам щось показати. Читаю, що тут написано зверху:
«Школа №4 місто О., клас 11-В, 23.05.07 Дмитро Васильович Кричевський».– А ось що всередині, – він струсонув папірець, просвітив на сонце, розправив і урочисто прочитав: «Я люблю Лілю Бутенко»!
Я люблю Лілю Бутенко...
На двох обличчях напроти одночасно розширилися очі і вигнулися дугами брови – отже, він вимовив це вголос?
Тю, Дмитре, – вигукнула мати, – а коли ж це ти писав – ще в школі? Ото диво. Це, – обернулася до Дениса, – однокласниця його, он там через три хати вони тоді жили. Малими гуляли разом на вулиці, дівчина розумненька і самостійна, а я, бач, і не помітила, щоб у них щось...хай і дитяче таке було.
Бо й не було.
Хто сказав, що правду говорити легко, адже не треба нічого вигадувати, не боїшся заплутатися і ніхто тебе не впіймає на розбіжностях...А йому цю правду довелося із себе виштурхувати. Як ото Сізіф пер нагору свою каменюку, а вона не слухалася, котилася назад і спихала його вниз, так і ця правда огиналася, намагалася сховатися і зникнути, а замість себе випустити на волю інші слова: «Не було, але я тоді хотів, щоб було! Може, моє життя тепер було б іншим, може, я сам став би кращим!».
«Не факт», – знущально скрипів внутрішній голос, а інший озивався до нього знічено і водночас виклично: «А я все одно хотів!» Не було – а могло.
Він не належав, як батько каже, до молодих і ранніх. Один відомий співак зізнався, що у школі дівчата ставили йому не love, а like – те саме можна було сказати про старшокласника Дмитра Кричевського. До нього були прихильні всі дівчата, а от щоб якась(хай би і геть безбарвненька) закохалася – ні, не пригадує. І у Лілі те саме з хлопцями, бо якби десь хтось, то засік би, адже пильнував. До нього вона як до всіх, він до неї так само – однак же то тільки зовні. І якщо вона та інші ні про що не здогадувалися, то, може, і Лілина байдужість до нього штучна... Могло бути, могло…
...Тоді, в кінці останньої чверті одинадцятого, вони всім класом пішли на пікнік у приміський ліс. Не дуже великий, майже всіма не раз ходжений-переходжений, не заблукаєш, – однак із ярами, урвищами та кручами. Старожили розповідали, що там колись був кар’єр і коли глина в ньому скінчилася, то те місце засадили деревами, щоб відвали не сповзали на поле і в ставок.
Класна і двоє дівчат розстелили на галявині скатертини і взялися розкладати редиску, зелену цибулю, бекон та ще якісь наїдки, а інші розбрелися по хащах. Хто квіток пошукати, хто білок поганяти, а пари дві – три пообійматися...Він же занурився у товщу утвореного старими соснами та дубами напівмороку, що ніби вібрував од приглушеного гулу: узлісся огинала зачаєна у тісній западині залізниця.
Перегуком коліс
– Колія,
Темний ліс
І тільки я...
Група «Турбо-Техно-Саунд». З якого це класу пісня? Хтозна. Здається, ніби вона була завжди. А чи буде далі?
В своїй печалі час летить,
А далі що? –
Мить,
Коротка мить,
Мов спалах, мине... Болить...
Почекав, поки вщух відгомін віддаленого руху потяга, і рушив.
Попервах ступав неквапом, потім прискорився, розігнався, невдовзі вже й біг – і гілки чагарів, які цьвохали по руках і лишали смуги на обличчі, не дошкуляли йому. Легше було сказати собі, що майже (чи вже й насправжки) плаче від подряпин, а не від безмірної журби..
Це ж ось останні шкільні дні! Ще буде якась там кількість занять – навіщо? Ще когось викличуть до дошки – для чого? Оцінки комусь виставлять за відповіді – кому вони потрібні? У якоїсь відмінниці щоденник буде заповнений до заключного уроку– який у цьому сенс? Домашніх же завдань уже не буде. Ніколи!
Може, пропустити останній день за партою, щоб не відчувати оцього кінця, вмирання, безповоротності та остаточності втрати? Його не страхало нове життя – наперед пекли цівки гарячої крові, з якою відірветься старе. Кому про це розкажеш? Отим, що десь далеко аговкають і передражнюють пташок? Їм весело. Ці тільки обсміяли б. Батькам? Перезирнулися б та могли й вказівними пальцями по скроні постукати.
На краю урвища притулився до огорнутого плюшевим мохом стовбура. Серце, що мало б уже вгамуватися після бігу, продовжувало калатати; здалося, що коли б хтось був поряд, то теж почув би його стукіт – якийсь неприродно роздвоєний і уривчастий. Притис руки до ребер, затамував подих... і наразі аж луною відгукнулося його «Уухх!» – полегшене і щасливе. То у нього була не аритмія (перегодя від батька дізнався назву перебоїв у серці) – то звукові в його грудях додавало стереоефекту дзьобання дятла на тому боці провалля.
Поки силкувався вирізнити його строкатий силует на суціль зеленому тлі гущавини, якась оранжева сутність заворушилася у плетиві гілок, потіснила їх і постала у хоч і нечітких через відстань, але впізнаваних обрисах.
Ліля.
Дивиться прямо. Здається, спостерігала за ним і раніше із затіненого сховку, а тепер чомусь вирішила не критися. Виразу її обличчя здалеку не розгледіти, одначе он навпомацки завела руки за спину, шукаючи опори в дереві, і похитала головою врізнобіч, ніби струшувала щось зі щік...Вона плаче? Відчуває те, що й він? Ішла за ним, хотіла наздогнати, тільки промахнулася з місцем? Може, чекає, щоб він оце прямо звідси, прямо зараз, оцієї миті....
Двічі впав, поки добіг до переправи через ущелину, розпоров стирчаком руку, сахнувся від тріскотливої сойки, забив ногу об пеньок, роздер футболку...
Лілі не було.
Пішла.
Подумала, що не до неї кинувся, а повертається в табір? Бо він же не крикнув «Стій там, я до тебе!» А чому? Боявся: коли вона його не почекає, то це вирок – він їй не потрібен. А так... хоч самооцінка не постраждала.
Ось тут вона стояла, на цьому виступі. З нього, зачепившись за в’юнкі стебла, звисають сирі шматки ґрунту з травою, на схилі видно свіжий глиняний слід... Ступив півкроку вперед і мало не шугонув униз разом із відчахнутою брилою землі, а затим посипалися ще грудки...і не було видно, де вони розсікли імлистий хаос рослин – глибоко, і не було чутно, як вони досягли дна – далеко...
Хапаючись за вимите на поверхню дощами та оголене зсувами ґрунту вузлувате коріння, спустився вниз. Ліля ж могла нікуди не піти, а зірватися, впасти, вдаритися головою, знепритомніти!
Повзав, роздираючи цупкі нетрища, трощив колінами підгнилі колоди, кришив пальцями струхлявілий хмиз... І кликав: «Лілю, Лілю!». Не голосно, а тоскним напівшепотом. Не хотів, щоб хтось дізнався, кого тут шукає. Зупинився, тільки коли почув хлопчачі вигуки: «Дімон, ти де? Ти там живий?».
Ціла й неушкоджена Ліля методично розпаковувала серветки. Єдина з усієї компанії не підійшла зачудовано роздивлятися, хто це його так розмалював та пошарпав. Сказав, що відбився від двох вовків, інакше б усіх погризли – от і все. Не пригадує, щоб до останнього прощання зі школою хоч раз зустрівся очима з Лілею. А коли вона не бачила, дивився на неї. Може, і вона робила так само? Може, то вона тоді повідомила, де його шукати в лісі? Може, помітила, що він раніше пішов з випускного, і саме через це (хлопці потім розказали) теж не до кінця була? Та на той час усе те якось втратило значення – ніби він ув’язнив його в отій синій коробці разом зі своєю запискою.
Тепер ось через стільки літ...про що він оце думає? Йому б радіти, що ось війна – а він і його найрідніші люди поки що живі і не розбрелися чужими світами. Що позбувся Насті і тепер зникне відчуття провини перед Інесою. Те відчуття не гризло, не кусало і навіть не гарчало – просто всюди теліпалося за ним і неухильно гнобило, як іпотечний борг. А син, мабуть, продовжує свої ігри в детектива і водночас прокурора... це ж скільки вже часу чує гомін голосів Дениса й матері і не ловить змісту... а-а, це вони по черзі розмовляють по телефону з Інесою.
Добре, мамо, я можу передати йому трубку...Ні? Сама пізніше передзвониш? Окей, тоді бай-бай. – Син переконався, що виклик завершено, і продовжив: – Я подумав, бабусю, що він може їздити сюди заради оцієї Лільки. Вона живе тут. Я її впіймав у Інтернеті.
А вона хіба кудись тікала від тебе? – це мусило пролунати іронічно, а вийшло мало не перелякано.
Тіток із таким іменем та прізвищем не було, зате я знайшов одного трохи лисого Ярослава Бутенка, а він на своїй сторінці сидить із якоюсь чувирлою і підпис «Ми з сестричкою на дачі». І його якась така товста з великими губами питає: «А це не Ліля Бутенко з О.? Ми разом училися в Запоріжжі в медичному». Він відписує: «Ліля, вона тепер Столяр, працює в лікарні О.» – і кидає лінк на її сторінку. А там і раніше було мало всього, а з весни – нічого. Я хотів у натурі побачити, яка вона, а тут уже треба їхати додому, а потім до тих діда й баби. Я не міг нічого придумати, щоб зостатися, і тому вискочив з поїзда.
Ну і що ти тут розумного зробив? – Мати роздратовано відправила стос тарілок у велику миску з водою, – нащо було нас усіх до інфаркту доводити, коли ти міг просто мене спитати? Не таке в нас велике місто, щоб не бачити знайомих! Ми з Лілею Володимирівною здоровкаємося, я, буває, щось про болячки у неї спитаю, а вона доступно так пояснить і порадить, аякже.
Ба! Ну ти вже зовсім! Я не міг розказати тобі, для чого мені ця Ліля. Тобі моя мама чужа, а син рідний, ти б його захищала ...
«Це не вона! Зовсім не вона!» – Він ледве встиг перешкодити вильоту цих слів із горла удаваним кашлем – таким натужним, що захлинувся і ніяк не міг погамувати тріскучих вибухів у трахеї.
Якщо це не Ліля, то хто ж та «вона»?
Озвався підсадженим голосом:
У Лілі чоловік і двоє дітей.
Чоловіка нема вже, – неохоче вимовила мати. – Ще перед війною заїхав кудись так, що й сліди за ним як снігом замело.
Син випростався на стільці і розправив плечі; ця поза ніби транслювала гіркий тріумф: «От бачиш, тепер тобі лише ми з мамою заважаємо, а їй уже ніхто!».
–Ти написав, що її любиш!
Тоді, сину, були інші часи. Ми ... ми тільки думали, що вже дорослі, а насправді були в чомусь дурними. Це могла бути ніби гра. Я міг написати це по приколу...
Денис опустив голову:
Якби я таке писав про... про...про когось такого, то не жартував би. Якщо когось любиш, то...то буває і сумно. Як тобі було... я можу сказати відколи – з 18 квітня!
Насправді з 14-го...
У середині квітня Настя подалася на Кіпр(«Кому війна....» –вкололо тоді), звідти наче б до сестри, далі ще до якихось родичів, на зв’язок виходила нечасто і малослівно... Гніт прикрих здогадів був ніби неважким і епізодичним – а виявляється, Денис та Інеса щось таке помітили...
Син дивився вичікувально, а він товкся по грядках, наступаючи на огірки, і не знав, що робити далі. Дзенькнув крихітний молоточок телефона: «Якщо досі без новин, подавай у розшук», відписав: «Знайшовся живіший, ніж досі, дякую» і повернувся за стіл. Віктор. Аналітик! Чітко второпав, що причини втечі Дениса слід шукати вдома...
Ти оце зараз так кинувся читати повідомлення, бо думав, що то Ліля? А доти був такий похнюплений, бо не бачив її і вона не дзвонила і на твої дзвінки не відповідала, так?
Пружина, що досі вперто стискалася всередині та загрожувала різко розкрутитись і цупко вп’ястися в плоть заточеними краями, вирівнялася еластично й делікатно. Денисові звинувачення не мали нічого спільного з дійсністю, хай говорить.
Я її побачив. На площі. Я просто проходив і не думав зупинятися, але помітив напис «Столяр Лілія Володимирівна» і велике фото. Якісь дівчина і хлопець... менші за мене тримали, біля них ще бабуся... вони всі і та Ліля –страхолюдні піпли! Туди вийшли... у нас теж я таких бачив...люди, у яких хтось у полоні чи про нього ніхто нічого не знає. Хтось там підходив, розпитував. Я покрутився там, дочекався, коли заговорять до цих трьох, послухав. Ти думав, що вона просто не хоче більше з тобою френдитися, правильно?А вона поїхала з якоюсь бригадою до фронту за пораненими – і всі не повернулися. Якраз у квітні. Недавно сказали, що в полоні, тільки це ще не точно.
Не відповів. І вже не турбувався про те, що говорити і робити далі. Його вже не стосувалося те, що відбувалося тут.
Десь далеко плаче тиша,
Десь далеко грім сміється,
Десь далеко я залишив,
Я залишив своє серце...
Він уже й нічого не чув – тільки бачив.
Бачив, як Ліля робить легкий крок у ту їхню лісову, з одинадцятого класу, прірву, без жодного шереху летить униз, і немає в неї за спиною крил, щоб розправилися і втримали; так само безшелесно розтинає вона щільно сплетену з рослинної пряжі ковдру і щезає в ній мовчки і безслідно...він кричить «Лілю! Лілю!» – а безодня озивається лише безмежним і незрушним спокоєм...
– Лілю!..
Дві руки лягли йому на плечі:
Заспокойся, сину... – Батько. Не помітив, коли він вийшов. Може, уже й давно слухав їх через відхилене вікно. – Ми теж нічого не знали, нам теж її шкода, вважай, на наших очах виросла, але ж дивися, он скількох обмінюють – то чого ж і не її...
Не хочу, не хочу, не треба! Вона рятує інших людей, то хай буде жива, тільки не тут! Не треба її обмінювати сюди! Там казали, що вона добре робить операції, то хай би її перевели у якусь круту лікарню... десь далеко, тільки не сюди, не до нього! – Батько й мати відтягли Дениса углиб саду, а він пручався і відчайдушно лементував: – Він знову буде гуляти з нею, а потім може і зовсім переїхати і казати, щоб оті її двоє гидких дітей називали його татом, бо у нього з нею любов!
Син ридав і продовжував своє «Ні, ні, не хочу!» – а в його серці не було жалю до цієї недавно ще не по роках логічної і зухвалої, а тепер такої безпорадної дитини. Гнів од несправедливих нападок, втома, лють на сина за пережиту через нього розпуку, злість на Настю, Інесу й на себе знесли всі фільтри, на яких мали осісти руйнівні слова.
Ти не дитина! Ти не людина, ти якийсь... – десь із фільмів жахів із плюскотом випірнуло ядуче слівце: – Ти ксеноморф! Тебе не цікавить, що ми тут усі пережили, коли боялися, що ти вже... що тебе вже десь на органи розпанахали! І ти після цього щось мукаєш про якусь любов! Де ти цього набрався? А-а, ну, звісно ж, у смартфоні! Можу уявити, яку любов ви там зі твоїми дружками видивляєтеся...
Син упевнено і розважливо, ніби щойно і не захлинався сльозами, промовив:
Ага, а у вас із Лількою була така, як у дитячих мультиках про принців і принцес.
Та не було нічого й ніколи! Що я тоді написав, вона не знала. І якщо вже хочеш усю правду, то я для неї завжди був порожнє місце! А все, що ти тут нарозказував – брехня!
Денис майже навшпиньки перемістився до свого рюкзака, знову дістав якийсь аркуш і простягнув матері:
Читай, щоб ви з дідом дізналися, хто тут насправді всіх дурить. Мати склала пальці в замок:
Ні.
Тоді ти, діду.
І знову «Ні», і знову голос сина тремтить і аркушик стрибає у пальцях
Ясно. Вам страшно, що ваш син брехун. Тоді я сам.
...Униз до тієї давньої, з одинадцятого класу, прірви він опускався повільно, ловлячи потоки повітря, як то робить планер; осідав на карнизі і перепочивав невагомо, як метелик на пелюстці; злітав і застигав у просторі, пружно тріпочучи, наче боривітер... і хоч сила тяжіння невблаганно наближала його до сутінкового царства дикого винограду, папороті й нагорнутого потоками прілого листя, у якусь мить чиїсь невидимі руки лагідно обхопили його і підняли нагору ...
Він устиг угледіти проблиск сонця у кронах, десь далеко вгадати присутність того давнього, з одинадцятого класу дятла і крізь його завмираючий стукіт перед доторком до дна безодні почути:
«Бутенко Лілія Володимирівна, 11-В клас школи №4 міста О., 23 травня 2007 року.
Я люблю Дмитра Кричевського».
