Відрядження до пекла
Чергова літератруна сторінка "Степу" опублікована в газеті "Народне слово"
Олена Трибуцька
*
Як третій Янгол засурмив
Провісником лихої долі,
Зоря біди – гіркий Полин –
З'явилася на видноколі.
Мужі державні про біду
Мовчали – ниці боягузи,
Хоч знали – на параді йдуть
Дорослі й діти з шкіл і вузів.
Весна згорала у вогні.
На герць Герої мужні стали.
Проміння смертної зорі
Тіла їх наскрізь прошивало.
Летів до неба чорний дим,
Там скніли ядовиті хмари.
Носили сотні хіросим
Вітри по площах і бульварах.
Спустіли села і міста,
Завмерла Прип'ять – місто-привид.
Щоб вік нести й цього хреста,
Всевишній Боже, дай нам сили!
О, скільки вже жахливих бід
На цю стражденну землю впало!..
Та він живий, наш древній рід,
А негаразди пощезали.
Горить зоря Полин в імлі,
Немов ліхтар над входом в пекло…
І ходить тиша по землі
В Рудого лісу темних нетрях...
Тетяна Микитась. Три зустрічі з Прип’яттю
(читаючи повість Сергія Колесникова «Відрядження до пекла»). Поема
Пам’яті Сергія Колесникова і тих, чиє життя перетнулося з Чорнобилем, присвячую
ПРОЛОГ
Квітень. Двадцять шосте.
День такий чудесний!
Мов безлюдний острів
Прип’ять… Не воскреснуть
Ті, хто став на вахту
В час пекельний. Ляже
Плямою на карті
Зона, ніби сажа.
І. ТРАВЕНЬ. РОЗПАЧ
Феєричним вибухнули цвітом
Яблуні в травневому саду.
Зачарований казковим світом,
По безлюдній Прип’яті іду.
Я не чую пахощів цвітіння…
І куди ж поділись солов’ї?..
І лелечі гнізда опустіли…
Чом роси немає на траві?...
І тріпоче серце від розпуки.
Чи від дії невідомих бер,
А чи від нежданої розлуки?..
То коли ж зустрінемось тепер?...
Лиш учора тут сміялись люди.
Ще дзвенять дитячі голоси,
Ще тепло любові видно всюди
В пелюстках рожевої краси.
Вернемось! Іще жива надія!..
Адже обіцяли на три дні…
Чом дезактивація не діє?..
Чом у вікон погляди сумні?..
Виникає сумнів мимовільний, –
І чи дасть хто на усе одвіт?
Оживе той квітень обгорілий,
А у травні – яблуневий цвіт?..
Бо зникають під асфальтом трави…
І на стінах – розчину наліт…
А у небі а ні тіні з хмари,
Лиш – один за одним – вертоліт…
ІІ. ЛИПЕНЬ. БІЛЬ
Я в Прип’яті… Бажать дощу даремно.
Пече!.. На сонці десь під п’ятдесят!
Наказано було «цілком таємно»:
Над зоною хмарини розстрілять.
Колодязі навколишні забиті –
Із дощок – хрест… Як вікна у війну.
Я «хімік». Збудженої сонцем миті,
Будинки «причащати» вранці йду.
Нестерпно страшно заглядать у вікна
Назавжди вже залишених осель, –
Не пройде юність в них чиясь тендітна,
Не пролуна ніколи сміх дітей…
Он лялька усміхається привітно,
Скуйовджений ведмедик геть розм’як,
Мопед іржавий в мріях мчить у літо –
Смертельний смерч вже заступив той шлях.
І майже скрізь розкидані альбоми…
Всі поспішали взять з собою мить,
Щоб нагадала найдорожче в домі –
З минулого… Й допомагала б жить.
Я – «хімік». Я очищення проводжу.
І хочу якнайкраще це зробить.
Відчужено усе сприйнять не можу,
Тому по зміні й серце так болить…
Та ще воно із болем реагує
На петель у дверях іржавий рип,
Або коли неждано так почує,
Як оглядове колесо: «Скрип-скрип…».
А ще ця тиша… Неймовірна тиша!..
До болю в мозку тиша ця бринить, -
Історію «Чорнобиль» тінню пише,
Для поколінь фіксує чорну мить.
У сад ще повертаю по дорозі,
Де так казково яблуні цвіли.
Я обминути їх чомусь не в змозі:
Мені так часто снилися вони!..
Ось знову сад моє милує око:
Солодким соком налились плоди
І падають своїм червоним боком
У тричі перекопані ґрунти.
Висять засохлі вишні на осонні
І зморщились від спеки кавуни…
А за похиленим парканом сонях
Не поверта за сонцем голови…
А тисячі машин все мимо, мимо…
Ще тисячі зариті у пісок…
«Період напіврозпаду» незримо
Рахує з ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО свій строк…
ІІІ. ГРУДЕНЬ. ПАМ’ЯТЬ
Зима. Ця зустріч з Прип’яттю остання.
Я обминути сад свій не посмів, -
Тривожними морозними ночами
У снах мені він ніжним травнем цвів.
На місці квітки миттю виростало
Червонобоке яблуко в саду,
Й дитятко рученята простягало,
А я йому на допомогу йду…
Зима у саван місто загорнула,
Під снігом сум згорьований лежить.
На гілці чорне яблуко заснуло,
Як пам’ять про оту смертельну мить.
Посадять люди на землі обжитій
Сади, гаї зелені і лани.
За образи сховають колос житній
Й привезені із зони полини.
Та не забути й правнукам довіку,
Яку біду їм ранок той припас,
Й ту навіжену «полинову зірку»,
Яка вогнем зметнулась в небо враз.
Як двадцять вісім крок туди ступили,
Звідкіль вже не буває вороття.
Собою світ квітучий захистили,
Подарували сонце і життя.
Щодня встають на вахту з-під бетону,
Бо їх чекає місто і рідня…
Скількох святих ефіру голубому
Щораз дарує зранена земля?..
У Прип’яті я тричі за пів року,
Тож рідна ти мені вже на роки.
Тут яблуко своїм червоним боком
Знімало втому з дружньої руки.
Ми все робили, що було можливо,
Щоб дарувати місту майбуття,
Щоб воскресить це рукотворне диво,
Щоб повернути віру у життя.
Тоді нам мріялось, що ми – туристи,
А з вікон ніжна музика звучить.
І оглядове колесо над містом
Щасливим сміхом дітвори дзвенить.
У тисячах – без апеляцій – свідчень,
Які пред’явить цей жорстокий світ,
Постанемо, як обгорілий квітень,
Як той, у травні, яблуневий цвіт.
Тоді воскреснем птаством над полями,
Чи квітами в Поліссі на лугах,
А чи у небі вічними вогнями
З синівською любов’ю у серцях.
Тут наші діти виросли й онуки,
За них ми йшли відкрито у вогонь
І світ передали в надійні руки, -
Візьміть його в тепло своїх долонь!
ЕПІЛОГ
Не дожив, не устиг, не судилось…
Цвинтар, хрест і дві дати життя…
В Книзі Пам’яті лиш залишилась
Прип’ять, щоб не пішла в небуття…
Тихо скрипка виводить сумної…
Побратими, не цокнувшись, п’ють…
Не сумуйте, братове, за мною!
Мій на Прип’ять скерований путь.
Чорнобиль: як це було
Чорнобиль… Ця назва стала ім’ям прозивним. Здавалося б, ми знали про ті події багато що, але, прочитавши книжку Сергія Колесникова «Відрядження до пекла», яка вийшла друком у видавництві «Арт Економі» у 2016 році, зрозуміло, що в дійсності знали лише те, що було на поверхні, хоча, як відомо, у травні 1986 року «Києвом та іншими містами блукала тінь страху». А про масштаби та наслідки тієї катастрофи українці дізналися значно пізніше.
«Виявляється, на той час, коли виступав Горбачов, чорнобильська хмара сягнула одинадцятикілометрової висоти й шість з половиною разів обігнула земну кулю. Потенціал Чорнобильської катастрофи дорівнював чотирьомстам Хіросімам».
«А в нас усе замовчували. Навіть Чорнобиль пробували замовчати, і хто його зна, можливо, це вдалося б, якби не звичайний дозиметрист зі Швеції, який просто звернув увагу на неспокійну поведінку свого дозиметра, якби не американський супутник…».
Отож книжка С. Колесникова саме про те, що відбувалося насправді, про те, як ця правда відбивалася у свідомості тих, кого система кинула на ліквідацію того, чому й назви на той час не придумали…
СЕРГІЙ КОЛЕСНИКОВ
«ВІДРЯДЖЕННЯ ДО ПЕКЛА» (уривок)
Дезактивація сіл. Діброва
Отже почалися заміни: місця хлопців, які прибули в полк 8 травня і набрали свою «порцію» рентгенів, посіли новачки. Їхні попередники зібрали речі й поїхали додому. Відтак на нас лягли роботи з дезактивації сіл, що входили до тридцятикілометрової зони відчуження. Подвір’я в селах виявилися кілька разів перекопаними – вчені казали, що в такий спосіб земля забирає радіонукліди. За наказом ми мали працювати в ЗЗК, але навряд чи хтось міг би довго працювати
в розпеченій, наче пічка, гумі. І же зовсім невиправданим було рішення використати нас на перекопці ґрунту в селах: після перекопки ріс фон. Ми доповідали про це командуванню, але, здається, тільки навесні 1987 року ці роботи припинили.
У понеділок 16 червня полк виїхав дезактивувати село Діброва Поліського району. Проїхавши кілометрів з вісім по гарній асфальтованій дорозі, ми повернули ліворуч у село Діброва. Це було дуже велике село, напевне, в ньому мешкало тисяч із п’ять населення. Обабіч дороги тяглася огорожа з колючого дроту, що огороджувала поле, вкрите стиглою пшеницею, по якому ходив комбайн. Огорожа йшла на село, охоплювала значну його частину, причому якось дивно: частина вулиці була огороджена,
а протилежна – ні. Огорожа відділяла тридцятикілометрову зону відчуження від тієї території, де можна було жити. Часто траплялося так, що, скажімо, сільрада розташувалася на «чистій» території, а правління колгоспу – на забрудненій. Лише 1992 року було вирішено: якщо частина села входить у зону, то все село виселяють.
Колона прибула в село, ми спішилися. Нам поставили завдання дезактивувати протилежну неогороджену частину села, де проживали люди. Нас поділили на п’ять бригад по двадцятеро людей. Кожній бригаді видали два АРСи (автоматичні розливні станції). Ми взялися за вулицю, найближчу до огорожі. Самі роботи проводились дивно: по драбинах, що їх ми збили тут-таки з пиломатеріалів колгоспу, двоє (один зі шлангом АРСа, інший зі шваброю в руках) стояли на драбинах. Один поливав дезактиваційним розчином, другий натирав шваброю, на кінці якої було намотане ганчір’я. З шиферної покрівлі сповзала піна, схожа на мильну. Після цього з іншого АРСа під великим тиском на дах подавали сильний струмінь води. Коли останні краплі води спали з даху на землю, до справи взявся Сергій Глушко, земляк, замкомвзводу хіміків. І хоча наші обличчя були захищені «пелюстками», очі – окулярами, а на голові спеціально пов’язана косинка, за реакцією Сергія можна було зробити висновок: справи кепські. Сергій швидко пішов до командира полку підполковника Аксельрода, який стояв біля свого «УАЗика-469», одягнений, як і всі, у захисний одяг. Тільки «пелюстка» висіла на шиї. Командир передивився дані, що надав йому Сергій, забрав їх із собою і коротко сказав:
– Я в опергрупу, – тільки й промовив, і машина з командиром від’їхала у напрямі Чорнобиля. Ми ж продовжували мити дахи.
Через деякий час командир повернувся і дав команду скласти всю техніку, приладдя і відбути до частини. Сказав лиш:
– Командування опергрупи дало завдання продовжувати дезактивацію Діброви, але мають доповісти Урядовій комісії, що вжиті заходи не дають результату.
Після такої жари всі ми поспішили до бані, і навіть теплуваті краплі душу вселяли радість і приємно освіжали розгарячене тіло.
Наступного дня ми продовжували мити Діброву. Але вже не було такого оптимізму, як напередодні. Уже всі розуміли, що обрана тактика не є правильною: вона затратна і шкідлива. І тут я згадав, як 1980 року мене відправили з заводу радіовиробів на обласні курси цивільної оборони. Першого ж дня у мене відбувся конфлікт із викладачем. Він, відставний офіцер ще з тих мільйона двісті тисяч вояків, влаштувався на «хлібну» посаду на обласні курси цивільної оборони, не дуже стежачи за новинками в галузі захисту населення. Його конспект був геть потріпаний та пожовклий від часу. Він почав нам пояснювати склад індивідуальної аптечки зразка 1956 року. І тут я не витримав і попросив слова:
– Товаришу викладач, я нещодавно звільнився з надстрокої служби з посади начальника медпункту батальйону і маю сказати, що в армії зараз використовують аптечку зразка 1973 року, – і назвав її склад.
– Ви що, – аж почервонів викладач, – це секретні дані, їх не можна розголошувати!
– Які секретні, – не вгавав я, – у мене в 1973 році кожен солдат знав склад аптечки і навіть використовував під час групових навчань Групи радянських військ у Німеччині.
Викладач зрозумів, що мене не зупинить, і попросив вийти з аудиторії.
На перерві він пійшов до мене:
– Знаєш що? Я зарахую тобі курси, а ти кудись заховайся. Ти досить добре підготовлений, ми тобі надамо свідоцтво про закінчення курсів.
Ці курси я згадав тут, у Діброві: було зрозуміло, що переважну частину дезактиваційних робіт планували подібні до того викладача «фахівці». Нам, учорашнім працівникам народного господарства, викликаним на збори, вже було очевидно, що треба міняти методику робіт, але цього не розуміли так звані «спеціалісти». Свідченням цього виявилося, зокрема, недбале визначення тридцятикілометрової зони: просто циркуль поставили в центрі атомної станції і обвели коло на карті радіусом, що відповідав 30 км за масштабом. Ось так і вийшло, що частина Діброви потрапила до зони відчуження, а частина – ні.
Десь ближче до кінця роботи надійшов наказ припинити всі роботи з дезактивації села Діброва до особливого призначення. Здається, здоровий глузд восторжествував. Так, Діброву припинили дезактивувати – її мешканців почали готувати до виселення, але трапиться це лише через півтора року, коли вже стане ясно, що швидке повернення до евакуйованих сіл неможливе. На порядку денному була Стечанка – село на півдорозі від частини в Рудні Іллінецькій до проммайданчика ЧАЕС, десь кілометрів за шість від Прип’яті і за дев’ять від самої станції. Слід сказати, що всі наші поїздки на села починалися з огляду території дворів, будинків, сараїв. Ми перевіряли цілісність вікон, дверей. Потрібно сказати, що на той час траплялися випадки мародерства. Нам політпрацівники повідомляли, що одну із частин, здається, із Тамбова довелося навіть відкликати, а кількох воїнів цієї частини віддавати під суд за крадіжку. У нашому 442-ому Донецькому полку цивільної оборони СРСР таких випадків не було, усіх нас зачепило горе людей, які в одну мить опинилися позбавленими всього нажитого упродовж багатьох років. Треба сказати, що жили тут люди значно гірше ніж ми, хоча і ми жили небагато. Але порівняно з недалекою Прип’яттю селяни бідували.
Того дня, коли ми прибули на дезактивацію Стечанки, в село приїхали виселені люди. Їх допустили, щоб забрати деякі речі. Наша робота проходила під акомпанемент плачу селян, люди піддалися істериці, заходилися прокльонами науково-технічного прогресу, що позбавив цих людей майна, рідної оселі, пам’яті.
А тепер криниці
Уранці наступного дня нам поставили нове завдання: ми мусили виїхати в село Іллінці і взятися за дезактивацію колодязів. Ми завантажили кілька десятків порожніх відер, кілька коробок щебеню.
Нам коротко провели інструктаж: спочатку відрами вибрати всю воду з колодязя (а можна б було відкачати машинами, на що нам відповіли, що в такому разі вода скаламутиться, радіонукліди піднімуться вверх, і тоді ми забруднимо територію біля будинку).
Виїхали ми до села Стечанка, а частина залишилась в Іллінцях, саме звідси мали розпочати дезактивацію колодязів. У Стечанці біля кожного колодязя розкидали щебінь, розділились по шестеро і почали вичерпувати відрами воду. Набирали по двоє, ще двоє чекали і мали взятися до роботи хвилин за 10-15, коли ми втомимося. Рівень води знижувався неохоче, за 10 хвилин інтенсивного відкачування стовп води зменшився на 30 сантиметрів, хоча за попередніми даними рівень води становив майже шість метрів.
Нас змінили двоє хлопців, і так, міняючись щодвігодини, ми досягли дна. Тепер перед нами постало інше завдання: зібрати увесь намул у відра і закопати його у поряд викопаній ямі. Саме дно після очистки намулу засипати щебенем, щебінь – чистим піском, опісля – дати набратись воді.
Спочатку в колодязь спустився дозиметрист і доповів, що радіація в колодязі у межах норми.
Потім спустився один із нас, а ми зверху взялися подавати йому щебінь. Але подавали лише по піввідра, щебінь дуже важкий. На шестеро осіб припадало по 10-12 колодязів. Ми всі були у загальновійськовому захисному комплекті (ЗВК). До всього виснажувала спека за 40 і чистісіньке від хмар небо. Тобто це була справжня каторга, і до кінця дня ми ледве переставляли ноги. Усі наші намагання застосувати для відкачки колодязів техніку натикались на сувору заборону Урядової комісії. Попри все, рівень радіації в колодязях був дуже низьким, навіть нижче норми. А після нашої «допомоги» рівень радіації значно зріс за рахунок природної радіоактивності граніту. Тож після кількох днів виїздів на колодязі пролунала команда «Відставити». Наша нелюдська робота виявилася нікому не потрібною. А у нас склалося враження, що там, нагорі, не знають, як ліквідовувати аварію, тож нам ставили безглузді завдання.
Ольга Полевіна. Аліса
Моя кімната звернена вікнами на захід, тому в ній вечорами багато сонця. Це приємно: усюди вже темніє, а в мене ще світло, і я можу бачити, як поступово згасає день. З мого місця мені не видно пейзажу за вікном, та й сонячні промені прямо на мене не падають, і це добре: одяг мій не вигорів. Вікна зачинені, і в кімнаті не так уже й пильно. Мені зручно в кріслі. Я відкинулася на м'яку подушку в білих ромашках.
Це Настя мене так посадила. Вона розправила моє мереживне плаття і відійшла, милуючись мною.
– Я буду звати тебе Алісою, – тільки-но побачивши мене, сказала вона.
– Гарне ім'я. – зауважила її мама. – Це буде твоя подружка?
Настя щасливо кивнула, усе ще не наважуючись взяти мене за руку.
– Догодив батько! – посміхнулася мама. – Надивитися не може...
Потім був щасливий вечір – день народження Насті, 26 квітня. До нього довго готувалися!
Потім настала ніч – і все закінчилося...
...За вікном часто пролітають ворони. Одного разу чорна птаха сіла на карниз і заглянула у вікно. Це було так моторошно!.. Кожен день я чую їхнє мерзенне каркання. Голубів чомусь немає, одні ворони. Я прислухаюся до шуму вітру за вікном і чекаю Настю. Вона ж обіцяла повернутися.
– Тато, візьмімо Алісу з собою!
– Потім, донечко! Треба поспішати! Та не бери багато речей, – крикнув він Настиній мамі, – усе одно це доведеться викинути!
– А Аліса? – плакала Настя
– Ти приїдеш за нею... опісля! – сказав тато і повів дочку.
Я образилася на неї: обіцяла вічну дружбу, а покинула мене в перший же вечір!
– Не вередуй, Аліско! – посміхнувся Михайлик. – Тобі ще пощастило! Сидиш собі в кріслі, як на троні!
Це правда. У мене найзручніше місце в кімнаті. А Михайлик лежить під вікном. І як він тільки не згорає, коли сонце влітку повертає на захід і заглядає в нашу кімнату?
– Не взяла з собою... – плачу я.
– З глузду з'їхала? – здивувався він. – Ти ж гірше від атомної бомби! Хіба до тебе можна доторкнутися?
– А сам? – образилася я.
– І я, – весело погодився він…
...Я довго чекала Настю. І вона все-таки прийшла до мене.
Місячної літньої ночі вона ввійшла до кімнати. Я її відразу й не впізнала: зросла! Тоді їй було п'ять років, а зараз, напевно, усі тринадцять!
– Добридень, Алісо! – звернулася вона до мене. – Ти пам'ятаєш мене?
– Ти наче з місячного світла! – захопилася я.
Вона й справді вся була повітряною, іскристою. Настя простягла мені руку, але я не відчула дотику.
– Найбільше я шкодувала, що так і не погралася з тобою, – шепнула місячна тінь. – Але я повернулася – побачити наш будинок, наше місто, тебе, перш ніж... Ой, Михайлик так і лежить під вікном!..
– Як ти жила весь цей час? – запитала я.
– Страшно жила... У ту ніч нас вивезли на автобусах далеко-далеко. Але це мені здавалося, що далеко. Тато змусив нас швидко покинути місто, а сам залишився. Тому він пішов першим...
– Його тут не було, – заперечила я.
– Звичайно, не було! Адже це моя кімната, а не його. Упевнена, що він обійшов усе місто, усю станцію... Це була його улюблена робота... Потім пішла мама. Вона так сподівалася, що мене ця чаша мине! Але ж ні... Як би ми не поспішали тоді, – виявилося, що це недостатньо швидко...
– Ти вся світишся... – прошепотіла я.
– Я не могла не відвідати тебе перед тим, як... Сьогодні останній мій день. Сороковий...
– Як це сталося? – тихо запитала я.
– Така хвороба. Спочатку температура, слабкість. Потім це проходить. Але всередині тебе починаються процеси, які ніхто не може зупинити. Вони змогли розщепити атом, але не зуміли захиститися від нього. Ти слабшаєш, і, скільки б крові тобі не переливали, усе одно порятунку немає. У мене було багато ляльок: бабуся з дідусем задаровували мене ними. Але жодної, подібної до тебе, Алісо... Тоді мама просила батька взяти і тебе, але він відповів: «Ти що, з глузду з'їхала?! Лялька радіоактивна, це смертельна іграшка».
– І я? – подав голос Михайлик.
– Ой, Михайлику!.. Того вечора пізно лягла і не прибрала тебе в ящик. Бідолаха! Ти так і лежиш там, де я тебе впустила!
– Атож... – розсміявся Михайлик. – Добре, що хоч лапу не відірвали...
– Ти не боїшся? – обережно запитала я.
– Ні! Я побачу маму і тата. Та я стільки знайомих тут зустріла, поки до тебе йшла! Вони завжди сюди повертаються. Місто порожнім не буває! Вони йдуть і йдуть, усе нові й нові, хоча минуло стільки років! Вони ще довго будуть приходити, поки всі не зникнуть. Багато хто прийшов відразу, ті, хто гасив пожежу. Слідом за мною прийдуть інші. Пройдуться вулицями, милуватимуться тим містом з оглядового колеса і на світанку розсиплються блакитними іскрами. Ще багато років тут буде людно. А потім ти залишишся одна...
– Настю!.. – закричала я, але світанок уже вповзав до кімнати, і блакитні вогники, з яких вона була зіткана, почали гаснути...
...Дні змінювали один одного, складалися в тижні, місяці, роки...
Одного разу серед білого дня в кімнату увійшло двоє.
– Та тут нічого цінного немає! – озирнувся один.
– Дивись, яка лялька! – захоплено вигукнув інший, – давай візьмемо?
– Не торкайся! Невідомо, скільки в ній бер. Краще золото пошукай...
Але золота в Настиній кімнатці не виявилося...
Михайлик так і лежить на підлозі в сонячних променях і в пилу. А я сиджу в кріслі, як на троні.
Зачарована принцеса міста, яке заснуло…
