"В коханні хеппі-енду не буває..."
«Українська мати і війна» (хроніки сьогодення)
Нинішня війна торкнулася кожного. Війна, яка ніяк не закінчується всупереч здоровому глузду. Божевілля…
Війна – не наш вибір. Ми – змушені. І ми – боремося.
Чи потрібно писати про війну?
Необхідно. Це святий обов’язок письменника, бо література про війну – більше, ніж художній твір. Це – історія, яку потрібно донести до прийдешніх поколінь.
Так, війна торкнулася кожного. Але найбільш – жінок-матерів. Бо невідомість, постійна тривога, тремтіння від телефонного дзвінка (а раптом страшна звістка!) – жахлива катівня, яка є невід’ємним атрибутом побуту війни. Як жити далі, коли приходить звістка про загибель дитини?.. Провалитися в небуття, догнати його в тій прірві, віддати своє життя взамін його?!
Тільки це неможливо…
Залишається жити з раною в серці, рятуватися роботою, намагатися знайти притулок своїй невикористаній любові… Хтось іде на війну. Хтось стає волонтером, знаходить в цьому порятунок, хтось тихо вмирає кожного дня, але намагається своїм існуванням принести хоч якусь користь…
Саме про цих жінок нова книжка «Українська мати і війна» із серії «Бібліотека журналу «Бористен» (Упорядник Фідель Сухоніс, голова Дніпровського осередку НСПУ).
«Ця збірка – свідчення про те, що українська боротьба часто має жіноче обличчя …Книжка покликана нагадати – поки б’ється серце української жінки, країна має силу вистояти, а наш народ – відроджуватися» – сказано в передмові.
Книжка складається з двох розділів – документального й художнього. Обидва неможна читати спокійно.
У документальному написані літераторами України долі конкретних жінок, із фотографіями, біографічною інформацією. Вдивляюсь в очі на фото, і огортає такий відчай!.. За кожним нарисом – доля, біль. За кожною фразою – нескореність, сила, здатна винести все. За кожним дописом – надія, бо такий народ непереможний.
Художня частина мало відрізняється від документальної, бо пишемо про те ж саме, про сьогодення, зі свого досвіду, з новин, з розповідей знайомих. Бо всі ми – в середині цього пекла, і так, як напишуть письменники, ніхто не донесе правду про наше життя. Сюжет, оснований на інформації, підсилюється емоційним забарвленням, стає опуклим, зримим, залишається в пам’яті в образах і емоціях, чого часто не вистачає документалістиці. Саме в цьому – сила художнього слова.
Пройде час, і про цю війну почнуть забувати. Але вона постане зі сторінок книжок, які пишуться сьогодні. Слово – це теж зброя, яка не втрачає своєї сили й не залежить від технічного прогресу. Кожне оповідання – це звинувачення агресора на суді історії.
Книжка «Українська мати і війна» – уже друга збірка, у створенні якої беруть участь автори Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного. До першої, «Берегині України», увійшли оповідання Ніни Даниленко, Тетяни Микитась, Олександра Архангельського та Ольги Полевіної. До цієї, другої, крім нових творів цих же авторів, додались оповідання Олени Трибуцької та Олександра Антоненко. Тобто, «степівчан» уже шестеро!
Я як голова літоб’єднання «Степ» радію нашій співпраці. Письменники України повинні знати одне одного. Радію знайомим іменам, з якими познайомилася, працюючи над книжкою «Чи бачать небеса котів?», нашій спільній роботи, яку писали 36 авторів з України та зарубіжжя. Вдячна упоряднику й натхненнику цих проєктів пану Фіделеві Сухонісу, який знайшов можливість у такий час видати книжки, що є Свідками історії. Дякую нашим землякам із Канади й США, які допомогли в цій великій справі. Пишаюся, що наше слово відгукнеться через океан на іншій півкулі, бо те, що воно несе – вічне.
Бо незламність, відданість, відвага, любов, віра – вічні.
Ці книжки – рідні сестри нашої збірки авторів «Степу» – «Смертельний соль-дієз», виданій у 2024 році в м. Кропивницький.
Про всі ці збірки складно розповідати.
Їх важко писати.
Їх треба читати.
Щоб потім – ніде, ніколи… Людство повинне вчитися на своїх помилках…
Повинне…
Війна торкнулася кожного. Її тавро на всіх нас. Ми всі воюємо – хто зброєю, хто – донатом. Хто – Словом.
Сподіваюся, нам вистачить набоїв для Перемоги…
Ольга Полевіна
Ольга Полевіна.
Третя дочка
(переклад Олександра Архангельського)
Так, дочки в мене!.. З ними не горюю.
І доктор, й кандидат є серед них.…
Листа пришлють – так я рядки цілую.
Ой, донечки!.. Немає вам ціни.
«Матусенько, ти як живеш, рідненька?
О, за тобою як сумую я!..
Приїхать хочу, згадую частенько.
Не випада… Робота, дім, сім’я
Весь час мій забирають – без остатку,
А сили і здоров’я – й поготів.
З курорту я, можлива пересадка,
Тоді заїду вже на кілька днів».
Зі старшою не бачились два роки.
Столиця. Не близький шлях звідтіля.
Середня – та була вільніша поки,
Навідувалась часто. Внук-школяр,
Свекруха, чоловік, сім’я, робота…
Але ж листи за душу ой беруть!..
Їх бережу в шухляді, там, де фото.
Лише дістану – менша тут як тут.
Затіє Ганна в хаті прибирання,
Засуне їх кудись – й шукай тепер…
Щось буркотить і лається ізрання.
Й мізинця не вартує тих сестер!
Листи читаю вголос – та сміється:
«Прислали б краще грошей, бо якраз
Зима весні ніяк не піддається,
А нам немає чим сплатить за газ.
Що пенсія й мізерная зарплата?
Пиши, що мерзнем, у даху діра,
Тож протіка – заплата на заплаті.
Та й матір вже навідати пора».
Нахабною й жорстою Ганна стала.
Мов навіжена, скаче день при дні.
І не спитає, як там я, як спала.
Та знаю, ой як важко їй одній!..
Город і дім на ній, коза і кури.
А я стара і немічна така…
Та все одно, так мало в ній культури.
На старших геть не схожа ця дочка.
Та, звісно, недоучена, хтось скаже.
Хотіла після школи в інститут,
Та я її відмовила, бо як же,
як перст, одна-однісінька я тут?
Хворію, жить самій уже несила.
Поїде – буде в тім її вина,
Що батьківська залишиться могила
З хрестом непофарбованим – одна.
Зосталася… Лиш іноді поплаче…
Поштарка – місця іншого нема.
Як їй – не знаю. Що сумує, бачу,
Сама в собі – мовчить, немов німа.
Так, був один, ходив до неї, кликав,
Щоб заміж йшла. Не з нашого села.
Та тісно в нас – кімната невелика,
і спаленка. Ну, словом, не пішла…
Тепер за тридцять. Груба і сварлива,
хоч роботяща. Господи, прости,
Була красуня – стала некрасива.
Атож їй пару, мабуть, не знайти.
Вдвох сидимо, а хуга завиває…
Я – в телевізор. І засну ось тут.
Вона чи в’яже, а чи щось читає.
Отак за вечір ані пари з вуст.
Так старші у листах мене розчулять!..
За ці роки від суму я звелась.
Від Ганни я такого не почую.
Жила б я краще з тими, тільки зась…
Бо зяті, як не як, чужії люди…
Гостила в них, та, мабуть, я не з тих,
Хто стерпить їх, атож найкраще буде
Із Ганною. Характер непростий…
А про любов узагалі не йдеться.
Ну, правда, принесе, що скажеш їй.
Про справи розпрошу – лиш усміхнеться,
Стене плечима… Навіть кіт старий –
І той, либонь, сильніш до себе вабить,
Ніж я, її матуся, тож повір:
Вана його голубить ніжно й гладить,
Й до себе забирає у постіль.
– Коли помру, чи ж прийдеш на могилу?..
Мовчить, й щоками сльози струменять…
…«Люблю, – Корделія сказала Ліру, –
як совість і обов’язок велять».
***
Мій ліхтарик промінням кволим
Попередить мене про канави
Пізній вечір
Війна
Блекаут
*
Дощ друкує
Роман про осінь
І автографом
Листя клена
*
На два кроки позаду
Завжди
Так нечутно ступає
Відірватись не можу
Кроки…
Саван білий…
Але не чіпає
Поки…
*
Клене
Що в тебе довше -
Крона?
Коріння?
В небо і в землю
Тягнешся вічно
*
В коханні
хеппі енду не буває
він
вона
або воно
вмирає
*
Сукні мої у шафі
вечірні
денні
ранкові
хустки кольору сонця
плетені і шовкові
плачуть
прохають волі
вабить вітер духмяний
щоб розвивав їх
кожної днини
роками
боже
здійсни їхні мрії
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Шоколадка
За своєю суттю я вчитель, можливо, проповідник. Якби жив у інший час, напевно, став би панотцем, як мій дід по батьківській лінії. Але факт духовного сану діда в радянські час приховувався за принципом «якби щось не сталося». А ставалось це «щось», та ще й як! У 1929-му, за часів гонінь на церкву, дід за наклепом був заарештований і засуджений, і повернувся хворим. Родичі замовчували правду, щоб не піддавати потенційної небезпеці своїх дітей.
Але мова не про це – про те, що сидить всередині, про схильність до дидактики – чому вчити і як учити.
Випадок, що стався з моєю старшою дочкою, ідеально вкладається в цю саму дидактичну схему.
У минулому було не сормно приїжджати в гості до родичів, що живуть у різних містах, зупинятися в них, спілкуватися, знайомитися з місцем їхнього проживання.
Так, ми побували в Москві, де жив мій дядько-філософ, а в минулому – військовий, в Обнінську, де жив інший дядько, колишній військовий, який будував і місто, і атомну станцію, у Севастополі, де жив ще один дядько, військовий моряк, в Одесі, де жила тітка.
У цей рік нас з дружиною і старшою 6-річною дочкою занесло до Калінінграда, колишнього Кенігсберга, до міста, по-своєму легендарного, де теж було на що подивитися – на руїни королівського замку, пам'ятник Канту, похмурі будинки довоєнної споруди, – познімати низьке балтійське небо яскраво-синього тону з швидкоплинними хмарами. Я як фотограф упивався зйомкою: у нас, у центральній Україні, небо інше – білясте, випалене, високе. Яскравим буває лише в березні – квітні, у вересні – жовтні, та й то після похолодань.
Мої родичі опинилися там після війни: старшу сестру матері направили до цього закритого міста як фахівця-бухгалтера, а вона, у свою чергу, перетягнула туди молодшого брата, який, «відбарабанивши» свої 7 років строкової служби, став моряком, і сестру-студентку, яка вийшла заміж теж за моряка.
Перед від'їздом додому ми в подарунок моїм батькам і молодшій дочці, яка залишилася з ними, купили по шоколадці, не забувши й про старшу, – і в «подарунок», і поласувати зараз. Вона свою шоколадку з'їла, підсолодивши деякі періоди самотності, – іноді на короткий час ми відлучалися, залишаючи її саму в квартирі.
Настільки мізерні подарунки були не в дивину для того часу: на відпускні вчителя особливо не розгуляєшся.
Перед від'їздом, перекладаючи речі, виявили, що одна з подарункових шоколадок над'їдена. Ситуація була ясною і прозорою, мов скло. На питання, хто вирішив нишком поласувати, від усіх почули відповідь: «Не я!»
Тоді я спокійно оголосив, що ця шоколадка була призначена дідусеві, і так тому й бути – отримає він свій подарунок над'їденим.
Треба сказати, що старша дочка дуже любила діда. Звичайно, подібного ми не могли допустити і тому нишком взамін купили ще одну шоколадку.
Подорож назад пройшла без пригод. Але, коли вже під'їжджали додому, я помітив неспокій дочки. На питання – у чім справа? – полилася сповідь зі слізьами, мовляв, це я над'їла шоколадку! Мені так хотілося солоденького, думала, що ця шоколадка – сестричці, а вона зі мною поділиться. Виявилося – дідусеві. Що він тепер про мене подумає? І невтямки їй було: шоколадки не мічені! Але скільки душевних мук зазнала дитина!..
Мої слова, що ми знали, хто поласував шоколадом, тож купили натомість іншу плитку, були сприйняті з таким натхненням, що, здавалося, світ навколо посвітлішав. Усе стало на свої місця: кожен отримав по подарунку, у тому числі й старша дочка, а над'їдена плитка по-братськи була розділена між сестрами.
Після багатьох років можу з упевненістю сказати: більш відвертої та доброї дитини, ніж старша дочка, зустріти важко.
Можливо – позначився винесений урок.
