"У мужніх пішаків характер лева..."
Побачив світ 114-ий випуск "Стежини"
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Олександр Архангельський
А я усе спокутую гріхи… (вінок сонетів)
Магістрал
А я усе спокутую гріхи…
Вони – немов тугий на шиї зашморг.
Не підставляв нікому я щоки
й ніколи не підставлю, і нізащо.
спокутувати все ж гріхи мені,
на цьому світі житиму допоки.
Хоча про те, що істина в вині,
із давньої пори речуть пророки.
Не в тім вині, що ллється через край,
а у вині за безсоромні вчинки.
Не сподіваюсь зовсім я на рай.
Що там? – хоча б підглянути в шпаринку.
До скону днів спокутувать гріхи
за гордий норов і надмірну хіть.
1
А я усе спокутую гріхи…
А що іще в житті мені зосталось?..
Як на слизьке штовхав мене лихий,
не кожен раз за те мене карали.
І я вважав, що так воно і є,
і що цей світ не може буть інакшим,
що кожен долю сам собі кує.
Сил не марнуй – все буде так і завше.
Цей грішний світ не зміниш аж ніяк.
Чому ж тоді каратись, ятрить душу?
Та посланий згори магічний знак
усе змінив – інакше жити мушу.
Тож слід позбутись пагубних замашок –
вони – немов тугий на шиї зашморг.
2
Вони – немов тугий на шиї зашморг –
мої гріховні думи і діла.
Тож поважать мене немає за що.
Сам вигорів зсередини дотла.
Не хочу, щоб розгледів хтось три шістки
на лобі, що проступлять як тавро,
Аби хоча би чимсь покрити збитки,
творити буду щиро я добро,
Як доведеться в бій вступить за правду,
на допомогу стануть сила й міць,
Звитязі лиш одне лице до ладу.
В підступності і злі багато лиць.
Зусилля над усе дались взнаки –
не підставляв нікому я щоки.
3
Не підставляв нікому я щоки.
Цю заповідь тлумачу я інакше.
Не треба бити з правої руки,
а з лівої, найслабшої, – тим паче.
Ані ногами в чоботях з носка,
ні головою, щоб дістати носа.
Реакція моя на зло стрімка:
я ухилюсь, коли поглянуть косо.
Хай дурість вибивають, ніби пил,
із дурнів, бо вони на те й потрібні,
У мислячих міцні і фронт, і тил –
самодостатні і богам подібні,
І друзів не віддам злодюзі в пащу
й ніколи не підставлю, і нізащо.
4
Ніколи не підставлю, і нізащо
ані дружину, сина чи дочку.
З таким настроєм, знаю, жити важче,
та віру я сповідую таку.
Як маску, накладає на обличчя
щурячий норов – капосний і злий.
Від бійки ухилятися не личить.
Міцна правиця, тож мерщій у бій!
На лицарський я вийду поєдинок,
і хто кого – нехай розсудить Бог,
тих покарає за ганебний вчинок
й підтрима тих, хто вартий перемог.
Відомо: на війні – як на війні…
Та все ж гріхи спокутувать мені.
5
Та все ж гріхи спокутувать мені –
свої й чужі – це ж має хтось робити.
Хтось служить Богу, інший – Сатані.
Хтось – переможець, хтось – як пес, побитий.
Хтось – жадібний, а інший – марнотрат.
Хтось – боязливий, інший – відчайдушний.
Хтось любить, а комусь кохання – жарт.
Хтось – в нірку – шмиг! Комусь – в палаці душно.
Первинний гріх лежить на нас усіх –
усе це йде від Єви і Адама.
Грішити й каятись – чи не по колу біг?
Та намагаюсь я ходити прямо.
Ітиму до мети, назад – ні кроку,
на цьому світі житиму допоки.
6
На цьому світі житиму допоки,
ходитиму вперед, немов пішак.
Розмірена хода немовби докір,
щоб стався з слабодухим переляк.
Нехай дрижать король і королева,
слони і коні – з жаху хто куди.
У мужніх пішаків характер лева,
нікому не уникнути біди.
Літак – у небі, корабель – у морі.
Лише піхота повза по землі.
Ось ми прийшли. Комусь від того – горе,
комусь – здійснення заповітних мрій.
Нагадуєм і в мирний час, й в борні
хоча б про те, що істина в вині.
7
Хоча про те, що істина в вині,
з юнацької пори мені відомо.
Дурниць багато через те вчинив,
та не казав про сумніви нікому.
Атож, хмільний розв’яже язика
і вибовтає все, що тільки знає.
Невже у людства доля отака?
А може, Бог його за це й карає?
Невже тверезість гірша, аніж хміль?
Невже не видно, де брехня, де правда?
Не яблуко простяг людині змій –
бокал вина як бісову принаду.
Невже ж то про хмільні лише пороки
із давньої пори речуть пророки?
8
Із давньої пори речуть пророки
про Діоніса й Бахуса – про них.
Не раз і сам я оббивав пороги
кав’ярень, ресторанів і пивних.
Не раз хмільний ледь потрапляв додому
й на ліжко, не роздягшись, падав ниць.
Й боліла голова моя потому,
й не пам’ятав нічого до дрібниць.
І втратив майже все, що за душею,
хіба що тільки душу не пропив.
Навіки я прокляв і дійство теє,
й вино, чим ледве сліпи не залив.
Тож істина насправді, так і знай,
не в тім вині, що ллється через край.
9
Не в тім вині, що ллється через край,
шукати треба істину, мов перли.
У це хтось інший вірує нехай,
щоб потім звідусіль його поперли.
Кому потрібен п’яний обормот?
Який із нього зиск? Морока – й тільки.
То, може, отаких – на ешафот,
на плаху, гільйотину чи на гілку.
Та де ж на всіх вірьовок напастись?
І де знайти катів, де взять приладдя?
«Намарне душу не занапасти», –
наказ згори, Всевишнього порада.
Не в рідині шукав гріхів причину,
а у вині за безсоромні вчинки.
10
А у вині за безсоромні вчинки
розгледиш все: підступність і обман,
невірність чоловіка й зраду жінки,
й отруєних брехнею стріл колчан.
А що йому? – ні сорому, ні стиду
тому, хто перейшов хистку межу,
хто хижий монстр – людина тільки з виду,
хто кров невинних п’є для куражу.
На ньому поколінь лежить прокляття,
яке не відмолити за віки.
Я маю хист, відвагу і завзяття,
щоб стрімголов пірнуть в потік стрімкий.
Хоч я земна людина, зазвичай.
Не сподіваюсь зовсім я на рай.
11
Не сподіваюсь зовсім я на рай…
У тім раю і тиша, і безвітря.
На сполох щастя теж там не чекай,
і горя сліз ніхто тобі не витре,
бо все земне лишилось десь отам,
де віють вітри й сонце б’є у вічі.
Від мрій про потойбічний рай отямсь:
живи у цім раю, хоч він не вічний.
Люби просторий степ й розлогий ліс,
і ручаї стрімкі, і сині гори,
щоб крізь усе життя ти їх проніс.
А в височінь потрапиш неозору,
у Бога попроси одну хвилинку,
Що там? – хоча б підглянути в шпаринку.
12
Що там? – хоча б підглянути в шпаринку,
що діється у пеклі, де чорти
із грішних плавлять лой без відпочинку.
Не схочемо туди ні я, ні ти.
Хоча у тих, хто ще стоїть у черзі,
веселощі й розпуста неземні.
Чоловіків й жінок там голих безліч,
немов в останнє бавляться вони.
Я відсахнусь, уздрівши рай і пекло,
й за кілометр шпарину обійду.
Що світ покину – думка ця нестерпна.
Тож пересилю нинішню біду.
У нескінчений рушу я похід –
до скону днів спокутувать гріхи.
13
До скону днів спокутувать гріхи…
Рушаймо, хто зі мною, у дорогу!
Позбавимось ілюзій і страхів
й здобудем над собою перемогу.
Непереможний дух – понад усе.
Любов, і віра з нами, і надія.
І як знамено ми їх пронесем,
і збудуться найсміливіші мрії.
Про мир без воєн, де злочинцям зась,
де у честі і мужність, і відвага,
де друг за тебе і життя віддасть,
прикриє спину, випроставши шпагу.
Де батогом тебе не будуть бить
за гордий норов і надмірну хіть.
14
За гордий норов і надмірну хіть
намарне нарекли мене героєм.
Бо я хотів усе життя прожить
у спокої, щоб не ходити строєм.
Та тільки карта випала не та –
бубновий туз і дама пікі поряд.
І склалось все не як хотів, а так,
як ангели велять – на їхній погляд.
Атож бував і грішним, і святим,
щасливим був, а часом – і нещасним.
Сторінку світлу Ангел присвятив
й сторінку темну в Книзі – одночасно.
Ген десь там мною пройдені шляхи…
А я усе спокутую гріхи…
09-10.09.2025.
