"Він казав, що вже має іншу дівчину"...
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 112-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Ніна Даниленко
Команда лижників
1.
Буревій зірвав із вокзалу частину даху. У приміщення ринула вода, стіни взялися цвіллю й кришилися, зі стелі стали відвалюватися клапті тиньки, і обидві зали очікування зачинили. Пасажирам залишився підвал з недіючими камерами схову та іржавими кіосками, базарними прилавками, потрощеними меблями й ще бозна-яким мотлохом. Людська маса ці конструкції обсіла й обтулила валізами, рюкзаками, саквояжами та мішками так, як щільно і ярусно вмощуються на скельних карнизах оті... хто? Чайки? Гагари? Баклани? Тільки пташині базари гомінкі, а ця мозаїка із живих істот стишена, стлумлена й сторожка. Лише подеколи заверещить немовля, заскавучить пес і чиюсь розпачливу скаргу на сперте повітря обірве хрипкий окрик: «Ти радій, що взагалі поки що дихаєш!».
Евакуаційний потяг ніби десь існував і був обіцяний, і з місцями там начебто мусило бути краще, ніж на самому початку війни. Коли він прибуде? Чи уціліє в довгій дорозі зі сходу? Чи вибереться неушкодженим із цієї великої вузлової станції, по якій уже летіло... і промахнулося тільки ледь-ледь?
Вона розстібнула липучки на дутих чоботях, щоб набряклі в паркому полоні ноги зачерпнули хоча б дещицю прохолоди. Улянка зосереджено длубалася в крихітній, як гречані крупинки, мозаїці; Назар подався до волонтерів, які роздавали воду, печиво, серветки та теплі речі, і повернувся вже тоді, коли вона почала хвилюватися, що затримується.
Він скоса зиркнув на сестричку, нерішуче потупцював, постукуючи себе кулачком по підборіддю, і повагом запитав:
— Ба... Ти як ходила за мінералкою, то нічого не загубила?
Мляво позирнула на простягнуту торбинку з грубої тканини.
— Здається, у нас є кілька схожих. А де ти це взяв?
— Онде у великій діжці з землею. Там колись була рослина, а потім засохла.
— Ти думаєш, синку, я пам'ятаю, чи брала з собою цю торбу? У голові нічого не тримається... Так одразу й не скажу, що б таке могла туди покласти...
Та, мабуть же, щось потрібне? А що? Адже навіть найпотрібніше лишилося розкиданим, затоптаним і розіпнутим усюди, куди тільки могло долетіти в лихоманці напихання чемоданів, сумок і наплічників.
Назар видобув із торбинки жмут чорної прозорої тканини, потім щось невагоме рожеве, а далі змахнув чимось таким недоречно блискотливим, що Улянка зачудовано плеснула в долоні:
— Ой, як гарно!
Цей вигук шпигонув у серце. Бо відтепер уже нічого не може бути гарним. Та й доти не було, якщо говорити про отакі сорочки, пеньюари та інші тендітні жіночі штучки, які бачила хіба що у вітринах.
— Назарчику, це чужі речі, чому ти вирішив, що вони мої?
— Бо вони випали з торби, і між ними лежало ось оце.
Оце!
Оце...
Оте, що для нього знайшлося місце там, куди не втиснулися ні сімейні фото, ні пам'ятні речі від тих, кого вже немає, ні зайві брусок мила, пачка галет чи шкарпетки для Улі. А в неї ж постійно мерзнуть ніжки, і зараз вони поверх чобіток загорнуті шарфами.
Могла довго шукати багато нагально необхідних предметів, а цей у рамці з різьбленими виноградними гронами і рука, і очі у стихійно перемішаних надрах багажу знайшли відразу.
Покидала в принесену онуком торбинку все, що там було:
— Наші речі всі на місці. А це не знаю чиє.
— Ба, — Назар заперечливо хитнув головою, — не хитруй, я все знаю. То твоя картинка. На ній ти молода.
— І я знаю, що то ти! — вигукнула Улянка.
— Мені вдома ще давно дідусь її показував, — понуро продовжив Назар, — і розказував.
— Що саме?
— Різне, — хлопчик затнувся, — сказав, що то не він молодий біля тебе. Не він…
Двадцятисемирічний дідусь тоді, напевно, був там, де в нього «нарешті серйозне почуття». Син Владик — у мами, а вона, як і майже завжди, коли чоловіка не було допізна, кружляла безлюдним парком. Ніби той рух міг прискорити плин часу і настання вирішальної миті…
...Іван виносив із дому свої речі. Крадькома. Дозовано. По дві-три штуки. Зимове пальто. Сплетені нею джемпери. Вудки. Інструменти. А одного дня зник акваріум на п’ятдесят відер, коло якого він так любив поратися, а Владик спокійно засинав, спостерігаючи за грайливими піруетами рибок у підсвічених водних джунглях.
«З твоїм доглядом вони не виживуть», — зневажливо сказав чоловік.
А вона виживе?
А Владик?
Розуміння того, чому тато житиме не з ними, а з іншою, кращою за маму тьотею, не вміститься в його голівці — занадто вона маленька…
...Оранжевий місяць виринув із хмарної товщі й настромився на маківку гімалайської ялини. Зловісна гостра тінь хвойного велета лягла на стежину, мов дороговказ; вона кинулася в тому напрямі геть і помчала так, ніби слідом гнався хтось невидимий.
Сосна, береза, два клени, каштан, знову сосна, шурхіт коліс по щебінці, удар, стовп, стрибок, ще удар спиною об товстий стовбур — і три місяці над чорними кронами.
Коли місяць знову став один, її ліва рука вивернулася долонею назовні й заніміла. А права налилася такою демонічною силою, що вона легко, немов суху гілочку, скинула велосипед зі скорченої в траві фігури і стала гамселити по ній сумкою на довгому ремінці: «Мерзото, мерзото, мене й без тебе є кому добивати, мерзото!»…
...Як вийшло, що він її обійняв? Він не мав такого наміру. Просто хотів роздивитися, що там у неї з рукою і чи немає інших пошкоджень. Вона хитнулася від пронизливого болю в лікті, він її обхопив, щоб не впала — і похилився на неї, бо й сам забився, і трохи запаморочилося в голові...
Іван не те що не обіймав її вже з пів року — він і торкався її хіба що випадково, коли подавала чашку з кавою. А в цих обіймах, захлинаючись, розповіла незнайомцеві все. Про себе, про чоловіка, про сина, про свій відчай — і зупинилася тільки тоді, коли скінчилися всі сльози.
Якось так склалося, що він та Іван навідувались до неї в лікарню в різні дні. Думала, чоловік скористається її хворобою, щоб уже остаточно вибратися, проте він жив удома. Хоча поводився так само відчужено і продовжував ходити… туди ж, напевно, куди й раніше. А їй це вже не так боліло, бо був Тарас. Він через рік закінчує університет, повертається у своє місто, де в батьків будинок на цілих п'ять кімнат, тож місця всім вистачить...
Іван не питав, куди вона зникає, хоча раз у раз зупиняв на ній налитий сизим передгроззям погляд. Ну, звісно, мовчав, щоб при нагоді з почуттям скривдженої гідності кинути: «А сама ти?..».
Тарас багато фотографував їх удвох на авторежимі; тоді ще не було цифрової техніки, і він проявляв і друкував фото сам. Завжди в одному примірнику: «Нащо два в одній родині?».
А на її день народження приніс знімок, якого досі не показував.
Химерна вуаль ще голих весняних гілок, вона у торішній сухій траві на колінах, він стоїть позаду, поклавши руки їй на плечі, а вона стискає його пальці долонями. Фото було на щільній основі і в пишній рамці — такі вона бачила в музеях на цінних, мабуть, картинах.
— На базарі в антиквара, — розповів Тарас, — за неї сторгуватися не вдавалося, і я вже було пішов, коли він закричав мені навздогін: «Бери дві за півтори ціни!». Я взяв і ще одну таку картинку зробив.
Помовчав і сказав: «Батькам її віддамо».
Це вона — та друга картинка. Точна копія тієї, яка в огорнутій наволочкою цупкій коробці від зефіру затиснута між їхніми утрамбованими речами. Хто везе другу? Хто її зберіг, кому вона дорога настільки, що прихопив із собою з уже, може, розбитого дому?
Тарас?
Там жіночі речі… їде з дружиною, значить. Чи з дочкою. З невісткою теж може бути.
В Інтернеті важко сховатися, а Тарасові це довго вдавалося — аж поки не наткнулась випадково на поліційний протокол про порушення ним правил дорожнього руху.
Він так і жив у своєму місті, у 350 кілометрах від неї. Не сказати б, що постійно шукала його, — так, іноді.
А тепер навіщо це? Нащо це пережите хапає її за душу тоді, коли війна скасувала, закреслила, знищила всяке минуле?
Вона похопилася, що ворушить у думках давні події вже мовби кілька годин. Насправді ж, очевидно, хвилин, бо діти ще не встигли занепокоїтися її зануреністю в себе, аби щось запитати, попросити чи поскаржитися. Поскаржитися помірно, бо обоє на диво швидко збагнули, що часи їхніх «не хочу, не можу, не буду» спливли безповоротно.
Якби це були просто чиїсь пожитки, вона б віддала їх волонтерам, і хай би шукали хазяїна, а ці — ні, ні.
— Назарчику, походи між пасажирами і попитай, чи не загубив хто речі. А як скаже, що так, то дізнайся, які саме. Ось тобі список, звіряйся з ним, але нікому не показуй. А якщо хтось назве правильно, повертайся й розкажи, що за люди.
Білий олень на шапочці хлопчика то підстрибував, то ховався в хаосі постатей, тіней та речей; часом Назар спинявся, когось слухав, комусь щось відповідав — і нарешті помахав рукою.
Поруч із ним упівоберта стояв високий чоловік.
Вона затулила очі долонями.
Їх відняла від її обличчя Улянка.
Назар уже був біля них.
2.
— Ти… ти сам?
— Я? — Хлопчик озирнувся, ніби перевіряючи, чи не бовваніє за спиною не помічений ним супутник, відказав: — Сам, — і хитнув головою у той бік, звідки прийшов: — Ти ж не казала, щоб я привів із собою…
— Кого, кого, кажи скоріше?
— Ну, того, хто впізнає свої речі.
— А ти... ти його знайшов?
— Так, — Назар задоволено випростався.
Власний голос видався їй спотвореним так, як при телефонній розмові на гучному зв'язку, коли спитала:
— Це отой чоловік, із яким ти…
— Ні, той дядько хотів знати, з ким я їду, і сказав, щоб я не ходив без дорослих, бо він отак десь у Харкові чи ще десь загубив і ледве знайшов свого сина. Я його бачив, він там спить. Ну, то він же менший за Улю, такого справді не можна нікуди самого відпускати… А до того одні люди сказали, що загубили гамак, а інші — смугастий м'яч.
Вона й сердилася на онука, що він розказує про дрібниці, які не мають для неї жодного значення, і водночас хотіла, щоб він говорив іще. Доти, поки в її голові припинять стрибати, перекидатися й стукати в скроні думки: «Не Тарас? Не Тарас? Не Тарас?».
— Усі речі правильно перерахувала тітка з такими довгими жовтими кучерями.
Не Тарас.
І добре. Бо як би глянула йому в очі? Адже то вона від нього відступилася. Ніяк не наважувалася подати на розлучення і затято повторювала: «Я однаково боюся втратити тебе і залишити Владика без батька».
І не залишила.
Тільки то був не її вибір, а Іванів.
«Сім’я — то надовше, ніж будь-що інше», — тільки й сказав чоловік і перестав зникати з дому.
Чому це відбулося якраз перед випускним Тараса?
Щоб той вечір став для нього прощальним не тільки з університетом, друзями та містом, а й із нею?
Вона пішла на той випускний. На всю ніч. Не пояснювала нічого Іванові, — та він і не питав. Бо, швидше за все, знав. Тарас сказав, що тільки-но відвезе речі й повернеться за нею, поїдуть знайомитися з батьками. Вона відповіла: «Я чекатиму» — і ні разу не заплакала.
А потім написала листа — ще паперового. Він не відповів. Звідтоді вони не бачилися.
Чи була потім щаслива з Іваном? Ні. Але й нещасною не була.
З довгими кучерями... А може, то стороння людина, яку попросили передати чужі речі? Хоча не ті часи — тут би свої подужати підняти.
Чи впізнає та кучерява дівчину з фото?
У кому? У оцій затиснутій у лискучий скафандр істоті із карикатурним Санта-Клаусом на шапці, істоті без ознак статі — зате ознак віку з лишком. Як і слідів безмежної втоми та байдужості. Байдужості до всього, окрім одного бажання — тільки б усі були живі. Оті троє вдома (дім ще сьогодні вранці був на місці) і оці двоє тут.
Одного вона посадила біля речей так, щоб вони постійно бачили один одного, а іншу взяла з собою. Удвох навіть у такому супроводі почувалася якось впевненіше, ніж коли була б сама.
Власниці знайдених речей довгі локони були не за віком. А шуба з синтетичного ягуара — не за розміром.
— Ой, вибачте, що я така роззява. Їду сама і тому всюди тягаю за собою всі свої речі. То те дістаю, то те перекладаю, от і випало.
Вона обережно згорнула делікатну білизну в рулони й уклала в зовнішній відсік чемодана на коліщатах.
— Я Тамара, а ви?
Ім'я Олександра передбачає багато варіантів. Для батьків, однокласників, подруг... і для Тараса була Олесею. Іван, сусіди й колеги називають її інакше.
— Я Саня.
— Спасибі вам, що ви чесна людина... хтось інший міг би й присвоїти, а я отак би приїхала, то не було б у чому і з чоловіком лягти.
— А... а ця картинка... вам теж було б прикро її втратити? Певно ж, це сімейна реліквія...
— От щодо сімейної, то це вже вибачайте! Якби й загубила, то вже б точно не плакала, — вона перевернула картинку зображенням донизу, ніби воно її дратувало.
— То в ній якась колекційна... тобто мистецька, цінність?
— Цінність? Я вас благаю! Хіба що для мого чоловіка, бо бачите — навіть у війну не забув сказати, щоб я її взяла з собою. Ну, звісно, це ж не йому під бомбами тягати на собі мішки з барахлом!
Уля, яка доти нерухомо сиділа мовчки, попросила чогось солодкого, і пошук у сумочці зім'ятих карамельок завадив спитати: «А як звати вашого чоловіка?».
— Ото на фотці він сам, а вчепилася в нього одна... Каже, нічого в них не було, то на шашликах хтось із хлопців для сміху поставив їх у таку позу та й клацнув. Але каже, що вона його врятувала, бо ще б трохи...
— Що?!
Тамара здригнулася.
Не треба давати їй урвати мову, треба, щоб вона продовжувала.
— Що, що то бахнуло? Здається, ніби десь поряд. Вибачте, Тамаро, ви щось говорили? Я перебила... кожного стукоту боюся.
— Та воно вже не раз бахнуло, поки ми балакаємо, а ви й не чули. Я теж, буває, не помічаю, якщо далеко. Людина звикає до всього. А я ж ото хотіла розказати, як мій чоловік ще студентом уночі впав з велосипеда і не міг підвестися. Кликати на допомогу не хотів, бо, знаєте, як ото в хлопців — ніби соромно чи що. Та й не було там нікого. Тільки дівчина якась ішла, нагнулася до нього, викликала швидку. У лікарні сказали, що дуже вчасно привезли. Бо був струс мозку такий... Наче й непомітний, а наслідки могли бути — мама не горюй! Вона до нього і в лікарню бігала. Ім'я в неї бабське чи западенське якесь, чи то Орися, чи то Онися. Потім іще зустрічалися в компаніях, каже, що вона хотіла більшого, та він говорив, що вже має іншу дівчину. Ну, справді, вона ж йому помогла, і незручно було сказати: «Ти мені не підходиш». Бо нащо йому репана колгоспниця, — Тамара покрутила картинкою, — ви ж ось і самі бачите.
— А та інша дівчина — то були ви? І ви тоді були гарною? — дзвінкий голосок Улянки ось-ось міг заявити: «А то моя бабуся в молодості!».Тамара спробувала силувано усміхнутися:
— Та ні, доцю, я тоді ще в школу ходила, я ж значно молодша від чоловіка.
Треба, треба, хоч у горло ніби хтось зіжмаканого паперу натовкмачив, конче треба безупинно говорити самій, щоб не дати такої можливості Улі.
— Тамаро, а ваш чоловік удома чи... чи в армії?
— А чоловік у мене, хоч я часто його й лаю, має таки щось отут, — вона постукала себе по голові. — Ви ж пам'ятаєте — коли телик не включиш — усе балачки то про дані розвідки, то про напад, то про тривожні валізки і все таке. Він того довго не слухав, а взяв путівку — і до Польщі. Я питаю: «А для чого, ти ж туди до сина завжди просто так їздив?».
У Тараса теж син. А з нею хотів доньку, бо «хлопчик у нас уже є».
— Син там на заробітках, він у нас кухар, це така професія, що ніде голодним не будеш, — продовжувала Тамара, — а Тарас і каже: малий на роботі, зайнятий, а я хочу на Високі Татри податися — він любить лижі, а у нас... у цій країні, самі знаєте, які зими. Кликав і мене, але нащо то мені? Лазити по вуха в снігу серед каменюк? Та нізащо! А прямо не казав, що треба робити ноги, бо буде війна. Турист він, бачите.А ви, мабуть, теж? Вас тут ціла команда, такі яскраві й помітні. І видно, що пуховички дорогі.
Так. Вони теж у лижних костюмах. Купили перед війною. Теж майже одночасно з Тарасом збиралися покататися. У Карпатах, Драгобрат. Уперше в житті. Усі разом. Тепер ті пуховики гріють їх тут, чоловіка й сина у рейсах, а невістку — у набитому ящиками з-під пива напівпідвалі нічного клубу, що його терміново оголосили укриттям.
— Як оце все сталося, він автоматом став біженцем і вже в тих Татрах прилаштувався лижним інструктором. Нелегально, звичайно, щоб виплати не припинили чи якось так, я не знаю їхніх правил, — голос Тамари поступово ставав майже веселим. — І я вважаю, Саню, як ото кажуть: усе, що не робиться, то на краще. Якби не ця війна, то ми б так і стирчали в себе на восьмому поверсі та на заводські труби дивилися. А тепер у квартиру пожильців пустили, старі за ними наглядатимуть.
— То ви кидаєте батьків самих?
— Батьків? Яких батьків? Мої вже на тім світі, а його... Як і приголубить яка залізяка свекруху, то й що? Вони своє пожили, а я тепер хоч світу побачу. Звідти, Тарас казав, не так далеко до Німеччини — може, згодом туди переберемося, там для біженців кращі умови. А ще я хотіла б поїхати в Париж і оцей... скажіть та й я скажу... ну, таке маленьке і багате, там три кроки вздовж і два впоперек, а вважається цілою країною...
— Еквадор? — дзвінко спитала Улянка.
Відповідь продзижчала, просвистіла і проревіла навіть не над головою, а ніби всередині неї.
— Літак?
— Другий!
— Так низько...
Звук урвався, у підвалі ніби лопнула електролампа розміром із локомотив — і одразу ще одна.
— Ракета!
— Дві...
— Поїзд!
— Влучило в нього?
— Тихіше!
Стукіт коліс.
3.
— Олесько, виручай. Хоч на пів години забіжи. Іноземна делегація, журналісти, представники влади... хочуть почути людей, які повернулися... Однокласниця. Відпрацьовує грант. У скляній прибудові до її музею обладнали щось... Наплодилося того добра по місту. Хаби, простори, шоуруми... Івенти. Презентації. Імпрези. Для чого? Для кого? Це якраз те, що найнеобхідніше під час війни?
Хлопці й дівчата в зелених піджаках, такі самовпевнені, що однокласниця, хоч і була відповідальною за захід, аж ніяковіла перед ними. Якісь ніби старшокласники чи студенти. Статечні чоловіки в ділових костюмах. Кілька дорослих із дітьми. Закордонні гості — назви їхніх країн і міст потонули в заплутаних титулах представників міжнародних організацій зі складнопідрядними найменуваннями.
Попросила, щоб модератор допитав її останньою. Передчувала, що якби відзвітувалася першою, то не витримала б усіх отих... Ті в норвезькій тундрі не пригадають жодного сонячного дня; тим у Британії помешкання такі рипучі, ніби ними вештаються привиди; а ще хтось чудувався, що у Швейцарії корови привчені зупинятися перед червоним світлофором... Утекла б і засмутила однокласницю, зменшивши масовість її акції на одну особу. Чому повернулася? До сім'ї, до чоловіка й сина. Вони — власники автопідприємства — це так офіційно називаються їхня фура та автобус. На них вони з перших днів війни возять... багато чого. Усією країною, і туди, і аж туди. І звідти. З перших днів війни вона живе від їхнього дзвінка до дзвінка. Іноді це просто секундний виклик раз у кілька днів. Невістка працює добу через дві, діти після школи фактично в неї, вона на пенсії.. Як жили в Карпатах? Колись давно на екскурсії дивувалася, коли гід сказав, що там місцевим додають 20 відсотків до зарплати. За що? За таку красу? А коли навалило три метри снігу й діти в ньому рили печери, а згодом потекло на рівні підвіконь, а потім у містечко зайшли три ведмеді, то зрозуміла, за що.
Удома що вразило?
Що сусід перед війною обрізав троянду і жартома увіткнув у землю один прутик. Він прийнявся й цвіте, хоча його ніхто не доглядав, а сусід уже ніколи того не побачить, бо вбитий біля Куп'янська.
Що вирубали парк, який до війни місцеві захищали від забудови, а тепер ніхто не протестує. Бо ті дерева біля цвинтаря знесли, бо нікуди ховати загиблих...
Що ще про щось нікчемне, наприклад, про яскраву кофтинку, кажуть «бомба»...
Хлопчики-дівчатка згорнули інтерв'ю і з офіціантською грацією скерували публіку в сусідню залу на перегляд тематичної виставки. Що? Ще й це? Розглядати фото, зроблені людьми, які тікали від війни? У руїнах, у підвалах, на вокзалах, у шпиталях? Роботи авторів, що зникли безвісти чи яких уже немає в живих? Ні, і ще раз (та й не раз) ні! У неї в мозку своя галерея паніки й розпачу.
...Глухоніма жінка в інвалідному візку невтомно плете безкровними пальцями мереживо жестів — і немає кому його розплутати й дізнатися, куди прямує ця нещасна, де її рідні й чи вони ще живі.
...Після дзвінка з дому, що його братика шукають під завалами, хлопчик років десяти на станції вистрибує з поїзда; той тієї ж миті рушає, і весь вагон приречено слухає квиління його бабусі: «Ой, що ж я скажу доньці, якщо він убився?».
...Двоє дівчаток-близнят навперебій термосять бородатого виснаженого чоловіка: «Де мама? Дідусю, чому з нами не їде тато?». А чоловік нагинає голову майже до колін і безупинно витирає очі лопотючою торбинкою з написом «Відчуй радість життя з нашими соками!».
Вона досі здригається від схожого тріскоту, коли розгортають пакет на касі у супермаркеті...
Рушила до виходу — і з порога повернулася. У бадьорому цвіріньканні фахової мисткині (так організатори представили жінку, яка коментувала фото, пролунала знайома назва.
Зупинка електрички кілометрів за двадцять від станції, звідки вони з дітьми тоді виїжджали. Хто в тих глухих лісах міг сфотографувати щось про біженців і переміщених осіб?
— Неподалік цієї станції є регульований залізничний переїзд, — цокотіла мисткиня, — і от на початку війни, коли авто перед шлагбаумом пропускали евакуаційний поїзд, з нього вилетів і впав прямо перед однією машиною ось цей предмет.
Предмет у вільному доступі стояв на скляній поличці, прихилений до дзеркальної стіни.
— Той водій, житель нашого міста, приніс знахідку в музей. Думав, що то картина, бо ви бачите, яка тут оригінальна рамка з вирізьбленим візерунком. А це просто фото, приліплене на картон чи фанеру, — мисткиня презирливо ворухнула губами. — Зроблено це непрофесійно. І саме зображення банальне — просто парочка на студентському пікніку абощо. Одначе зверніть увагу на погляди цих двох. Дивляться не в об'єктив, а ніби десь за небокрай, і очі в обох сумовиті, ніби бачать там своє майбутнє... можливо, передчувають наше сьогодення. Чому це фото викинули? Що в тому поїзді сталося? Сварка, бійка, напад? Адже погляньте — ось тут чітко видно кілька червоних плям. Тут теж криється якась трагічна воєнна історія... Гм... Настільки артистично мисткиня згодом розказуватиме відвідувачам, як цинічні зловмисники підступно викрали закривавлений артефакт? Тамара позбулася картинки, бо щось відчула? Упізнала зображену там дівчину? Захотіла помститися Тарасові за його не стерте, не зжите, не спалене минуле? Скаже йому: картинку везла, але загубила в метушні, а якщо не вірить, то хай повертається в Україну і сам побачить, що тут коїться. Добре, що сама жива вирвалася.
Кров? Та чи й не самі організатори ляпнули гуаші для підсилення ефекту від незвичайного походження експоната?
...— Назарчику, мабуть, даремно ми колись на вокзалі шукали хазяїна твоєї знахідки. Її потім викинули з такою силою... що аж сюди долетіла.
Хлопчик ляснув палітуркою підручника й так рвучко вискочив із-за столу, що перекинув стілець.
— Ба... Де ти це взяла?
Вона розповіла й пояснила, що завтра віднесе картинку назад, узяла її лише для того, аби показати йому.
Назар уривчасто зітхнув, розгублено поперекладав зошити, навіщось вимкнув комп'ютер і промовив:
— Бабусю, це твоя картинка. То ми її тоді з поїзда...
Голос Назара долинав до неї, ніби гомін у басейні, коли пливеш на спині і над водою лише ніс. Зробила рух, наче скидала гумову купальну шапочку, Назар торкнувся її плеча, і звуки повернулися до нормальної гучності.
— Улянка розповіла, про що ви говорили з тією тіткою. Я подивився в телефоні на карті... ці Високі Татри зовсім близько від того місця, де ми мали жити. Я боявся, що ти можеш поїхати до того дядька...
— Господи, дитино, та чому ти так вирішив?
— Я чув, як дідусь казав татові про тебе: «Аж ось тепер вона мене нарешті покине»... і в неї... у тебе буде для того... поважна причина. Це він так про війну.І коли ти взнала, де той дядько, то я й подумав...
— Та в нього ж є дружина, ти її бачив.
— Тато мені розповідав, що колись ти теж була дідові дружиною, а він усе одно хотів піти до... я не знаю до кого. Тато казав погане слово. І про отого біля тебе теж.
— Чим же вам заважало це фото?
— А ти могла б його показати тому дядькові, щоб він тебе згадав. Бо міг же забути чи не впізнати...
Ну, так. Он же й однокласниця не впізнала.
— А хто викинув фотографію?
— Улянка. Вона бачила, куди ти її сховала, коли ми збиралися. Вона знає ту наволочку з намальованими грушами. Бо ще як була маленькою, то хотіла забрати її як скатерку для своєї лялькової їдальні, але боялася, що ти висвариш. У поїзді, коли ми розкладали речі, вона витягла картинку й замість неї поклала в коробку свою книжку... — він окреслив пальцями її розмір. — І ти нічого не помітила.
Не помітила. Бо й тоді на вокзалі лише краєм ока глянула, аби переконатися, що фото на місці. І до того не дивилася на нього вже багато років. Лише попервах діставала і... так-так, притискала до серця! Тоді, коли здавалося (чи не здавалося?), що чоловік знову...
А в Карпатах... торкнулася, відчула, що коробка не порожня — і того досить. Лежала серед запасної постільної білизни, а тепер тут на антресолі. Як повернулися додому — не перевіряла.
І зараз не буде.
— А чого ви так швидко...
— Я їздив раніше в поїзді і знав, що поки всі вмощуються, то спочатку не буде черг у туалет. Пішов туди, ще було трохи видно, і помітив, що вікно там трохи відхилене. А потім повів Улянку. Вона загорнула картинку в рушник і проштовхнула її в ту щілину між стіною поїзда й рамою... А перед тим у темряві пошкрябалась... там якийсь шматок металу теліпався.
Тоді в темному потягу з наглухо затуленими клейонкою вікнами вона промокала руку Улянці навпомацки, не підсвічуючи ліхтариком: спокійніше було відчувати хустинку мокрою, ніж бачити її суціль червоною.
— Бабусю, — беззвучно прочинилися двері, і в отворі з'явилося лукаво примружене око та щічка з ямочкою. — Мені тоді було зовсім не боляче! Від тих подряпин залишилося два малопомітних рівчачки — а як вона тоді боялася правцю чи сепсису!..
— Бабусю, а то моя кров! — Улянка, прослизнувши до кімнати, звіддалік показала пальчиком на картинку.
— Я боявся, — голос Назара затремтів, — що ти нас покинеш самих, бо ми ж тому лижникові чужі...
Вона підхопилася з місця, зібрала обох дітей докупи й пригорнула до себе так щільно, що вони майже задихалися в її халаті, але не робили жодних спроб вивільнитися.
— Ніколи! Ніколи, ніколи я вас не покину, чуєте! Це ви, коли підростете, то бабуся стане вам нецікава, а потім ви й зовсім мене забудете, а я, я... як ви могли подумати? Ви найдорожче, що в мене є!
І вони, ці найдорожчі маленькі люди, її продовження на цій землі, не тільки через війну, а й через неї, через примари її минулого, були змушені страждати! І страждали мовчки! Отак же, мабуть, боліло колись і маленькому Владикові. Хоча вона та Іван вважали, що втримали його на краю провалля, у яке ось-ось могло зірватися їхнє сімейне життя... А син, може, щось уже тоді розумів, і тому й досі якийсь насторожений і з нею, і з Іваном. З батьком разом працюють, то, може, і тісніше спілкуються, а їй майже нічого не розказує про свої справи, на всі питання відповідь як у їжакуватого підлітка: «Нормально». Ото більше від невістки та малих дізнаєшся, що там у них удома. А чого б то він такий? Виріс же з батьком та матір'ю. Хоча в неї було моральне право змінити своє життя, було! Бо Іван зрадив перший і так довго її мучив. А в сина, бач, незагоєна образа на обох батьків. А в цих малих? Батько з дідом розказали їм те, чого краще не знати й дорослій душі, дитячій же — і поготів. І ці малі потайки в неї за спиною змовлялися. Чи все в поїзді було саме так, як оце розповів Назар? Які ще свої припущення вони приховують? Якби не той музей, то й не призналися б...
— Бабунечко, не плач, не переживай, ми будемо з тобою завжди, — твердо пообіцяла Улянка, а Назар сховав очі, ніби боявся, що в них іронічно зблисне вже доросле розуміння неправди тих слів.
— Ба, я піду винесу сміття, — хлопчик метнувся в кухню, повернувся і за мить зупинився в коридорі.
Пів секунди — запитання в його очах.
Ще пів секунди — відповідь у її погляді.
Друга секунда — і вже не чорно-білі, а сіро-сірі від часу й подій хлопець та дівчина у фігурній рамці, не відводячи погляду від невідомої і недосяжної далечіні і не розмикаючи пальців, удвох нерозлучно летять у відро. Назар енергійно притиснув його опуклу кришку, ніби хотів її вирівняти, і вже на виході без жодних інтонацій промовив:
— Я прочитав у Інтернеті, що у Високих Татрах після хуртовини загубилися лижники разом з інструктором. Там бояться, що їх могло накрити лавиною.
Ніби лезо проткнуло наскрізь лівий лікоть. Давня травма не нагадувала про себе років двадцять, а тепер біль від руки потік усім тілом, лице наче обдало полум'ям, у груди як пригорщу перцю сипонули — але все швидко минулося. Минулося навіть раніше, ніж Улянка повідомила:
— По телику показали, що там виглянуло сонце, і їх усіх викопали зі снігу. Вони зовсім живі, тільки відморозили руки, ноги, і ти знаєш, бабусю, я так думаю, що й вуха.
м. Кропивницький, 29 березня 2025 року
