Що за злодій вкрав велосипед?
На фото Олександр Антоненко
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 111-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Олександр Антоненко
Велосипед без лівої педалі
Не так багато ще Кость і прожив на цьому білому… Ой, як би це його назвати правильніше?.. Та й не придумаю щось. Ладненько, хай буде так, як уже люди раніше придумали, – на цьому білому світі. А Кость, тобто Костянтин за свідоцтвом про народження, це такий собі молодий меткий добродій, а точніше сказати, то це чорнявий хлопчина років дванадцяти, з вихрастим чубом, з вуглинками циганкуватих очей з під таких же чорних брів. Так і хочеться сказати про те, що з тих очей іскрами вилітає молода весела енергія! Усе це є – і енергія, і молоде, ще дитяче, захоплення світом, і допитливість. Як кажуть, очі – дзеркало душі! І от у його «дзеркалах» нема-нема, та й проглядала якась невимовна печаль-туга, яку лиш інколи можна побачити в очах літніх людей, доля яких склалася важче, ніж в інших.
Костик успішно закінчив шостий клас, і мама Настя, як і раніше, уже четвертий раз поспіль, відколи почалася сильна війна, відвезла його до своїх батьків у село. Усе ж у селі спокійніше. Хоч у цьому плані «пазли життя» склалися добре!
Настя жила й працювала в обласному центрі, село її батьків поряд з районним містечком, до якого двічі на день ходить електричка, то «від порогу до порогу» – не більше двох годин! Виняньчили їй батьки Костика, що і говорити! Та на цьому, мабуть, і зупинилося її жіноче щастя. Хоча – ні, чого там! Після школи раннє кохання до однокласника не завадило поступити в інститут, через рік провела коханого до армії. А ще через рік отримала звістку від «добрих людей», що її Вадим, якого залишили служити в сержантській школі, та й завів собі якусь любцю. Настя переплакала, та спересердя, зопалу, вискочила заміж за молодого лейтенанта з обласного гарнізону. Згодом отримали квартирку. Хоч і в декреті була, та інститут закінчила, пішла працювати. Батьки допомогли, особливо мама, яка вже вийшла на пенсію, тож разом підняли Костика. А чоловік…
Хороша людина, нічого сказати, а душами так і не зрослися… Усе віддавав службі, а потім його частину задіяли в АТО, тож взагалі вдома бував лише наїздами. Сім‘ю, гріх сказати, матеріально забезпечував, подарунки привозив. Ось перед самою війною, цією вже, великою (бо в Насті й Костика весь час була тривожна воєнна напруга в житті, тривога за чоловіка й батька їїдитини) привіз майор Черемша сину справжній дорослий велосипед. Німецького виробництва, якісний, дорогий. Ніби відчував.
– Ось тобі, сину, хоч він зараз тобі трохи завеликий, та швидше доростай до нього, буде тобі надовго пам‘ять про батька! Сказав – як у воду дивився! У перший же місяць десь у Харківській області й поліг… Вічна йому пам’ять!
То не питайте чому у загалом-то веселого хлопця затаїлася в очах ота стареча печаль-туга.
Ми з Костем заприятелювали здавна. Ще до війни. Справа в тому, що батьки моєї дружини проживають через хату від його дідуся й бабусі. То ж ми з дружиною частенько навідуємось до села, до наших стареньких. Від тещі всі сільські новини потрапляють до дружини, а на зворотній дорозі за п‘ятнадцять хвилин, у концентрованому вигляді, хочу я цього чи ні, від жінки вони вже втікають у мої вуха! От звідки я й знаю Костянтинову історію.
Дізнавався я її мимохідь і по частинам, у міру своїх приїздів до села, а цілком картина склалася вже потім. Почалося наше приятельство з Костем з того, що я покатав його на своїй машині. Та не просто покатав, а за селом зупинився, відсунув сидіння назад, щоб було більше місця, посадив перед собою – і дав порулити! Уявляєте, що це значить для хлопця! Він мені так довірився, що розповів, як він у школі в першому класі побився з третьокласником, бо той забрав у його друга збільшувальне скло. І хоч перший поліз і синець заробив, але той хлопець таки скло віддав!
Кость так мальовничо все оповів тоді, що я не втерпів і відразу ж написав щось на зразок гуморески. Спитав його:
– Костю, а бабуся й дідусь знають про це?
– Так, бабуся тоді в нас була, коли я прийшов із школи із синцем. Вона тоді «чуть сознаніє не патеряла»!
– Ага! Тоді можна! Тоді вона вже вдруге «сознаніє не паотеряєт»! Ось я віршик склав про твою пригоду, понесеш їм – нехай почитають та розважаться трохи!
Прийшов з школи малий Кость,
Під оком – синець!
У матусі і в бабусі
Перелякі стрес!
– Що ж це діється на світі?
Хто ж це наробив?
Так пускать самого в школу!
Хто ж тебе набив?
– Та Только це, третьокласник,
В щелепу ввалив!
Тут і батько нагодився:
– Ти хоч здачі дав?
А чи мовчки нахилився,
І подарував?
– Не хвилюйся, пам'ятаю,
Як мене ти вчив!
Дав я здачі!.. Ще до того,
Як він зачепив.
Я тоді ще, пам‘ятаю, від дружини наганяя заробив.
– Ти підтримуєш його цим віршем, він і надалі буде першим бійки затівати в школі!
– О! Так він же за справедливість, друга не дав скривдити! (Та хіба їй доведеш? У жінок інша логіка).
Кмітливий хлопець! Оце вже тепер розповів, як він восени допомагав бабусі й дідусеві картоплю копати.
– Дід Микола й бабуся Віра поважають один одного, але й люблять посперечатися. Буває, що нізащо, просто це їм, як для розваги. Дід – у минулому агроном, а бабуся – учителькою біології. От копаємо картоплю, копаємо, а воно ж таке скучне заняття. Завели вони спочатку розмову, а потім і суперечку, про колорадського жука. Спочатку я все розумів, а потім вони перейшли на наукові слова. Та все ж час якось непомітно пройшов, і ми досить швидко накопали денну норму – шість тачок. Бабуся таки дідові довела, що сучасна агрономія в погоні за прибутками своєю хімією скоро всю природу винищить, хоч жука стало менше, разом з тим і бджіл, і інших корисних комах поменшало – не витримують хімічного забруднення. Дід потерпів наукову поразку! Я розумів, що він цього так не залишить!
І ось возимо тачкою картоплю до льоху. Дід тягне за голоблі, бабуся допомагає, а я ззаду підпихаю! Важкенько йде городом!
Дід:
– Бабо, не тягни вбік!
– Та не тягну я вбік!
Дід знову:
– Бабо, та не пхни на мене!
– Та не пхну!
А дід не перестає:
– Та, бабо, ж! Ну не тягни вбік!
– Та що ти причепився, як та сльота! Не тягну я зовсім нікуди! Зовсім не тягну!
А діду тільки цього й треба було, тачку кинув, сміється, руками розмахує.
– Чув, внучку, чув? Сама сказала, що «зовсім не тягне»!
Ми тоді посміялися й весело закінчили роботу.
– Так, Костику, дідусеві за такий прикол – бонусне очко перед бабусею! А скажи, я ось помітив, чому ти на бабусю говориш «бабуся, бабуня», а на дідуся – «дід»?
– А! Та це так дідусь захотів, каже, вона жінка, то ласкаво треба, а я чоловік, то треба твердо, без «сю-сю»!
А це ось, на початку літа, з місяць тому, заїжджаємо до батьків, і я бачу: сидить Кость на лавці біля свого двору. Помічаю, що щось з ним не так. Очей здалеку не видно, а по фігурі – бачу. Похмура фігура. Привіталися з батьками. Питаю:
– А в Адаменків усе в порядку?
– Та, загалом, ніби в порядку… – обізвалася мама, – Та в Костика техніка підвела, ліва педаль у волосипеда відломилася.
Тесть продовжив:
– Тиждень шукав Микола по всьому селу, хоч якусь стареньку. Оська лопнула, прямо біля шатуна. Там мікротріщина була, може, від удару, може, заводський брак, хоча на німців це не схоже. Я йому допоміг, ми залишок оськи з шатуна викрутили, там ліва різьба. У вітчизняних педалях три типорозміри різьби на оськах – не підходять! Уже думали, треба шатун зняти, і щоб Микола поїхав до області, там точно в майстерні для імпортних велосипедів щось підберуть. Та зараз ніколи, весна – у господарстві пора гаряча. Час протягли, а воно й сталося…
– Що сталося?
– Та що! Учора вночі собака в них, ніби оскаженіла! А на ранок Микола вийшов, а велосипеда в повітці немає! Зроду-віку на нашому краю крадіжок не було…
Отакої!
Мама здихнула, потім якось загадково додала:
– Та то ще так… А баба Степанида каже, хоч вона від старості з розуму вижила, а каже, що бачила серед ночі, як проти ліхтаря вулицею, за кущами, хтось прокотив велосипед. І цей «хтось» підшкульгував. А в нас у селі тільки Вадим Захарченко підшкульгує, його з армії комісували після поранення. Шкандибає, а фізкультуру й військову справу в школі викладає.
Тесть перебиває:
– Та слухайте ту стару Бабу Ягу, у неї вже взагалі шарики за ролики! У чоловіка військова пенсія, працює! Нащо йому той велосипед красти?
Теща:
– Ага! А може, за старе взявся? Як він тоді учинив Адаменкам, коли Настя заміж вискочила? І досі сім’ї ворогують і не вітаються!
Я не дослухав розмову, вибачився й поспішив до свого малолітнього друга. Костик сидів на тому самому місці й у тій самій позі.
– Привіт, Костяне! Кость – хлопець гвоздь! Слухай, забий! Ти ж уже дорослий хлопак! Жаль, звичайно, але життя так влаштовене, що знахідок і придбань у ньому менше, ніж утрат. Один мудрець сказав: «Знайшов – не радій, загубив – не плач». Особисто я вважаю, що коли щось знайшов, тобто своїми трудами знайшов, чи зробив, чи відкрив нові знання, то радій, а коли щось загубилося чи від тебе пішло, то постарайся перебороти цю прикрість і не розкисай! Я знаю, що твої тутешні друзі збираються у дводенну велосипедну мандрівку до Солоного озера, а з ними їдуть вчитель фізкультури і декілька дорослих. Давай і я з вами поїду. У мене є два велосипеди, обоє на ходу, один стоїть без діла. Я його тобі привезу, щоб ти до нього звик.
– Та он дідусь позичив у знайомого, а він такий тугий у ходу…
– О! А в мене – легкий, баба Юля на ньому їздила. У ньому задня зірочка велика, тож під любу гору виїдеш! Домовилися? – я простягнув хлопцю руку. – Тримай краба!
Він несміливо простягнув свою:
– Що, справді?
– Атож! У нас ще час є, я його підлампічу, і через день-два привезу! А з нами може ще поїде й моя внучка, у неї свій велосипед є. Вона вже досвідчена велотуристка, ми втрьох з її батьком їздили у п‘ятиденний велотур місцями козацької слави: Знам‘янка – Чигирин – Суботів – Медведівка – Мотронин монастир – Холодноярські місця – Олександрівка. Спали в палатці, кашу на кострику готували, одного разу навіть борщ зварили! Гасло собі придумали: «Нам не личить спочивать на лаві – кличе нас у путь козацька слава!». А імена собі придумали, як у американських індіанців!
– Ух ти? А які? – Кость повеселішав.
– Ну-у… Я собі взяв ім’я «Білий Орел», бо я вже сивий і найстарший. Мій син Володя – «Прудконогий Олень». Тут і думати не було чого, бо він їздить на різні змагання з марафонського бігу, уже вся стінка в медалях.
– А Лера, Лера?
– Та що – Лера! Я їй пропонував і «Біла Хмаринка», і «Молода Газель» – щось крутила носом, а тоді визначилася й сказала: «Я буду «Фіолетова Лань»! Я її умовляв – фіолетових звірів взагалі не буває! А вона все одно: «А я буду першою! Так і залишилася! Педалі справно крутила, хоч ми й не давали перевтомлюватися. Та все ж проїхали 140 кілометрів маршрутом!
Здавалося, що мені вдалося розвіяти його сумний настрій. Довго ми ще з ним говорили і до подробиць спланували майбутню подорож.
Так би все й було. А сталося інакше! Буквально через день, уранці, дзвонить теща і, аж захлинаючись, розповідає, що сталося якесь чудо – Костиковий велосипед знайшовся! Отак! Уночі знову зайшлася гавкотом собака в Адаменків, Микола вискочив в одних трусах, але з рушницею в руках – нікого немає, а під повіткою стоїть велосипед! Отак! А на велосипеді нові педалі! Отак! Є Бог на світі!
А на Солоне озеро ми таки з внучкою поїхали. У компанії з Костем і з його класом під керівництвом учителя фізкультури. Гарна молодь росте. Я довго придивлявся до хлопців і дівчат, до їхніх батьків, ще геть молодих проти мене. Пам‘ятаю себе в такому підлітковому віці. Чому вони не такі? У чому – «не такі»? Уже пізніше зрозумів. Стало холодно і боляче десь там, усередині, від думки: «Вони – діти війни. І ця проклята війна рано зробила дітей дорослими».
А з Вадимом Захарченком, учителем фізкультури, ми в поході добре зазнайомились. Уночі, коли всі в палатках поснули, ми ще довго сиділи біля вогника. З його оповідки та з того, що дійшло до мене від «жіночого радіо» через тещу й дружину, і склалася цілісна історія, яка закрутилася навкруг велосипеда без лівої педалі.
Ось «пазли», яких не доставало в цій історії. Після школи в колишніх однокласників Вадима й Насті виникли сильні почуття. Бачилися зрідка, бо вона поїхала навчатися в інститут, а він залишився в селі. Призвали до армії, потрапив у школу сержантів, мав хороші здібності в спорті. До того ж добре давалися військові науки й сама служба. Залишили в цій же школі на сержантській посаді. Був вимогливим і до себе, і до підлеглих. Знайшовся один такий, що захотів йому насолити. Той пронира потайки прочитав його листи від Насті, написав їй, що у Вадима є коханка. Настя перестала відповідати на листи Вадима й на дзвінки. Лише після демобілізації, уже повернувшись додому, він дізнався, що Настя виходить заміж. Далі за класикою: з горя залив душу горілкою, підговорив товариша й уночі вимазали три банки солідолу на ворота Настиним батькам. Поїхав з дому, спочатку працював у місті на будівництві, потім по старих зв‘язках з армійськими командирами й за їхніми рекомендаціями поступив у військове училище. Одружився, але не склалося, дітей немає. Був офіцером в АТО, потім перші бої в Харківській області, поранення. Комісували за непридатністю до військової служби. Повернувся в рідне село. Дізнався про долю Насті й про те, чому вона так вчинила. Наводив довідки, як загинув її чоловік. Виявилося, що воювали на одній ділянці, разом потрапили в «котел», але Вадимові поталанило більше – лишився живим. Коли дізнався від хлопчаків про поломку велосипеда в Костика, вирішив діяти отаким «партизанським» шляхом, бо й досі було соромно перед Настиними батьками за оту парубоцький вчинок. Вирішив викрасти велосипед і відремонтувати. А вийшло, що одна дурість потягла за собою другу. Настин батько, дядько Микола, таки здогадався, хто той «велосипедний злодій-механік». Коли Настя приїхала на вихідні до них, він дав їй гроші й строго наказав «піти до того хулігана й відшкодувати йому поїздку до області, вартість педалей і ремонту, бо мій онук не потребує нічиїх подачок».
(Слід зауважити, я вірю, що дядько Микола так і сказав, але що він насправді думав у цей час, то тільки він знає).
Настя пішла, Вадим грошей не взяв. Вони довго розмовляли. Про все. Вадим розповів також і про те, що саме він дізнався про останній бій підрозділу, яким командував її чоловік.
Коли Настя повернулася додому й зі словами «не взяв» поклала перед батьком ті гроші, які він їй дав «за педалі», дядько Микола пильно подивився на дочку, побачив якісь блискітки в її очах, потім якось аж по-молодецькому, розправив плечі, повернувся.
– Гей, бабо, а чи не пора нам вечеряти? Ану, накривай на стіл! Та цей, ну, там, теєчки,.. грахвинчик прихопи!
Аж ген потім я дізнався, що сталося так, як раніше й подумалося. Може трохи й патетично скажу, війна забрала в хлопця батька, а велосипед без лівої педалі…
Ну то й що, коли не однієї крові?..
