"Явись мені сяйвом світанку сьогодні"
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 106-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Пам’яті Валерія Гончаренка (23.04.1942 – 09.06.2000)
Людмила Ніколаєвська. На відстанні часу
Згадую Валерія Гончаренка, і в уяві виникає картина: спекотний серпневий день. Сходами Кіровоградського обласного телерадіокомітету підіймається молодик у білому шикарному костюмі з неодмінною краваткою, кожен крок якого, здається, відлунює піснею. Стрункий, упевнений в собі, шляхетний, з витонченою поведінкою, що одразу привертає увагу. Це поет Кіровоградщини Валерій Гончаренко.
Він походив, як відомо, із бідної сім’ї і рано пізнав «смак тяжкої праці».
Пригадую рядки з його вірша:
Живу в ореолі слави,
В крилатому мареві днин.
Будова – моя держава,
А я – президент цеглин.
Отже, своє сходження до слави він починав з життя, якому не позаздриш. (з низів) Та згодом, коли я побачила його таким елегантним, подумала: що це – результат постійної праці чи генетика?
У характері Валерія Гончаренка була, на мій погляд, якась вроджена духовність та інтелігентність, не говорячи вже про його інтелект та талановитість.
Епізод, що так яскраво виник з тенет пам’яті, відбувся дещо пізніше. Уперше, коли зустрілася з поетом, чесно кажучи, я була приголомшена. Ця зустріч відбулася в редакції обласної газети «Молодий комунар», де я оволодівала журналістською професією й куди частенько забігав Валерій до своїх друзів, зокрема до редактора молодіжної газети Віктора Погрібного. Його прихід завжди був, неначе сполох феєрверку. Вітався Валерій досить емоційно з властивою для нього бравадою, усміхаючись і декламуючи уривок зі свого власного вірша. То був сплеск неймовірної енергії, що вражала присутніх. То була своєрідна манера самовираження.
Україні
Єдиній тобі, крик тамуючи в горлі,
Звіряюсь, неначе караюсь в борні.
В надії, у щасті і в лютому горі
Прибудь у мені.
Ти пісня найперша і та, що остання,
Яку не зміню ні на які пісні.
Тобі, всеземній, найсвятішій – осанна!
Лишись у мені!
Згодом, коли я вже працювала редактором в облдержрадіокомітеті й видавала щотижня півгодинну радіопередачу «Молодь Кіровоградщини», Валерій часто заходив сюди до своїх друзів: Евгена Железнякова та Анатолія Білика, з якими я ділила однин кабінет, тож мені пощастило ближче познайомитися з Валерієм. Саме тоді, прочитавши мої вірші, які друкувалися в «Молодом комунарі», Валерій запропонував мені відвідувати літстудію «Сівач», яку він очолював. Вона була своєрідним додатком до обласного літоб’єднання «Степ».
Творчі зустрічі молодих поетів мене зацікавили насамперед невимушеністю спілкування та дружелюбністю. І хоч я рідко знаходила час для таких цікавих і жвавих відвідин, після них настрій завжди був піднесений та оптимістичний: хотілося писати, з’являлися нові думки, ідеї. І нові друзі.
Пригадується моя перша участь у традиційному поетичному конкурсі, який відбувався в музичному училищі у квітні 1976 року під час свята поезії. Нас, учасників конкурсу, сфотографував відомий фотокореспондент Василь Ковпак. Я й досі зберігаю це безцінне фото. І не тільки тому, що на ньому завжди усміхнений переможець конкурсу Валерій Гончаренко. Мені, тоді ще невідомій молодій поетесі, пощастило опинитися між талановитими творчими особистостями, якими й досі пишається Кіровоградщина. Це Леонід Народовий, Віктор Ганоцький, Евген Железняков. На тій світлині ми всі молоді й натхненні. І коли я, на відстані років, дивлюся на цю світлину, то начебто повертаюсь у свою молодість.
Звичайно, на особливу дружбу з відомим співцем Кіровоградщини Валерієм Гончаренком я не претендую. Проте, творчі зустрічі, які відбувалися протягом нашого поетичного спілкування, переконують мене в тому, що він відчував мої літературні надбання. Якось, за звичкою завітавши до радіокомітету, подарував мені світлину, на який він молодий і привабливий. Я була здивована й горда, що така талановита особистість висловила мені свою прихильність.
Отже, зустрічі з ним відбувалися досить часто: і на засіданнях обласного літоб’єднання «Степ», і на щорічних святах «Вересневі самоцвіти» в Арсенівці, де збирали «степівчан» на чолі з заслуженим журналістом України, письменником Віктором Погрібним, керівником літоб’єднання. Пригадую, як біля гранітного моноліту з меморіальною дошкою, присвяченою видатному класикові української літератури з театрального роду Тобілевичів – Іванові Карповичу Карпенко-Карому, щороку під час свята звучали вірші Валерія Гончаренка – піднесено, артистично, пафосно.
Незабутньо й те, як нас після свята пригощали варениками й українським борщем під не менш відомий вірш Валерія Гончаренка «Борщ».
*
Череп’яний стозвін тарілок,
Ллється ложок сталей дощ.
Добре діло, хороше діло –
Український гарячий борщ!
Пахне борщ цей осіннім степом,
Щось таке в ньому справді є,
Що від нього стає нам тепло,
Навіть весело всім стає.
Куховарка воркує мило:
«Їжте, їжте побільше». Що ж,
Добре діло, хороше діло –
Український гарячий борщ
Колись і мені пощастило на теренах Арсенівни прочитати власного вірша…
Звичайно, життя поета, до того ж талановитого, пов’язане з чималими проблемами й прикрощами.
Час поспішав. Інколи, уже тоді, коли я міцно увійшла до когорти телевізійних журналістів, коли чимало моїх телепрограм традиційної тематики виходили на всю Україну, за що постановою Національної спілки журналістів України мене нагородили «золотою медаллю української журналістики», мені довелося на черговому засіданні «Степу» відзняти зустріч Валерія Гончаренка зі «степів чанами». Ці теленариси, які сьогодні вже стали історією, я передала до архіву бібліотеки ім. Д.Чижевського.
Одного разу, зустрівши мене на вулиці, Валерій подарував мені свою чергову книгу, яка щойно вийшла з друку. Він зауважив, що надія, яку він покладав на мою творчість, виправдалася. Мені приємно було почути таку оцінку з вуст відомого поета.
Була й остання, знову таки несподівана зустріч з Валерієм Гончаренком. Пригадую, тоді він був у гарному настрої, адже це було на другий день жіночого свята 8 березня. Щиро запросив мене завітати в фойє обласної газети «Народне слово», де він останнім часом працював, і помилуватися привітаннями, яке він подарував своїм колежанкам-журналістам. Він в захваті розповідав, як це сподобалось жінкам. І справді, оригінальна поетична композиція, створена ним, була талановитою. Як і все, чого торкалося його небайдуже серце.
Але… через кілька місяців усі, хто його любив, були надзвичайно засмучені, довідавшись, що поет, яким пишалася Кіровоградщина, перейшов межу вічності…
Мені довелося бути присутньою на багаточисельному мітингові пам’яті, присвяченому відкриттю меморіальної дошки на честь В.Гончаренка. Сьогодні вона прикрашає приміщення колишньої газети «Кіровоградська правда», де пройшла молодість відомого поета. Пам’ятаю проникливий виступ Віктора Погрібного, міцна дружба якого не раз підтримувала поета в часи життєвих негараздів.
Валерій Гончаренко похований на центральній алеї Далекосхідного кладовища, де спочивають найдостойніші люди нашого міста.
Він залишив світлу пам’ять в серцях тих, хто шанує справжню поезію.
Валерій Гончаренко
Молитви на паперті двадцятого віку (цикл)
До України
Хай не буде тобі інших богів переді Мною.
Перша Божа Заповідь
Єдиній тобі, крик тамуючи в горлі,
звіряюсь, неначе караюсь в борні.
В надії, у щасті і лютому горі
пребудь у мені!
Всеславній тобі і знедоленій всує
вклонюся літами у чорний свій день.
До тебе майбутнє, мов свічку, несу я,
не згасла б лишень!
На паперті віку молюся тривожний:
підступну зневіру безсмертям рази.
Хай вічно ти будеш в билиночці кожній
і в краплі роси!
Ти – пісня найперша і та, що остання,
яку не зміню ні на які пісні.
Тобі, всеземній, найсвятішій, осанна!
Лишись у мені!
До справедливості
Не роби собі подобии Бога.
Друга Божа Заповідь
Земного життя душні ночі провів я
з примарами грішного дня наяву.
Тобою пронизаний, ніби промінням
безсмертного сонця, живу.
В пустелі безвір’я спинюся, бо де там
шукати для істини слова траву?
Тобою пронизаний. ніби багнетом
безжальної Правди, живу.
Ти – ліки мої і підступна отрута.
Не витворю більше молитву нову.
Дай силу мені у тобі перебути,
всіх чути, допоки живу.
До сумніву
Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.
Третя Божа Заповідь
Мене полиши у годину відчаю.
(Тобою, як терном. я душу квітчаю).
Про мене забудь у дорозі до цілі.
(Надія і розпач мої вже дозрілі).
…Мене зупини на стежині підступності.
(Назавше вкради у життя мого будні ці).
Затримай правицю, над братом занесену.
(Тобі помолюся останніми веснами).
Благаю, не сійся в мені безпричинно.
(Хай буде спокійною хвиля кончини).
До настрою
Пам’ятай день суботній (недільний),
щоб святити його.
Четверта Божа Заповідь
Розкрий уста мої усмішкою
на день грядущий у труді.
Життю молитимуся нишком я,
всю радість скриливши тоді.
Убий мій сум у лоні слова,
озвуч мембрани мовчазні.
Але не буйствуй празниково
на хижій оргії брехні.
У бран щоденної надії
візьми, бо як би не ішлось,
лиш той перемагати вміє,
хто сподівається на щось.
До матері
Шануй свого батька та матір свою.
П’ята Божа заповідь
Явись мені сном у хвилину відчаю.
Хай прахом розвіється проклятий яв.
Від берега смутку до тебе відчалю,
де згадки мені маяками стоять.
Явись мені сяйвом світанку сьогодні,
коли я катуюсь, огорнутий в ніч.
Упасти б обличчям в шершаві долоні.
Припасти б чолом до натруджених ніг.
Явись мені горлиці голосом, мамо,
як осінь вкриває дірявим плащем.
Відвертий в печалі, горітиму марно
опалого листя холодним вогнем.
Явись мені усміхом, тим сірооким,
що синню наповнює сонячну вись.
До тебе співають лункі мої кроки.
Явись – обернись… Зупинись… Подивись…
До розуму
Не вбивай!
Шоста Божа Заповідь
Допоки не канув у безвісті – каюсь.
Навіщо кайдани мені золоті
премудрості злої? Я – грішник. я – Каїн,
противився здавен сліпій доброті.
Був зрячий в підлоті підступній. Тому ось,
відводячи вбік затуманений зір,
тобою керуюсь, неначе кермуюсь
у морі спокуси, як загнаний звір.
Я сам, найсучаснішим варваром грубим,
заніс не над братом загострений ніж,
не Авель упав закривавленим трупом,
а совість сконала. І це найстрашніш.
Ітиму крутою вузькою стезею.
Благаю, мене ти на ній не покинь.
Лише над слабкою душею моєю
ніколи не властвуй. Амінь.
До зради
Не чини перелюбу.
Сьома Божа Заповідь
Страшуся тебе, як одвічно боїться
іржі ненажерної кована криця.
Тебе я жахаюсь, як протягу свічка,
як греблі боїться вузесенька річка.
Як поголос, щезни в дорозі до мене,
молюся прокляттям тобі достеменно.
Зречешся Іуди, повіриш в Ісуса –
і людство умре від отруйного вкусу.
Твій образ у німбі гадюк слизькотілих
тирани підступні на грудях носили.
У мене ж провина дитинно єдина,
що я – слабосильна звичайна людина.
Молюся прокляттям: сьогодні і завше
зі мною стрічайся, лиш ворогом ставши.
До злодійства
Не кради!
Восьма Божа Заповідь
Вкради боягузство, спесивість і лють,
будь злодієм вічним у мене, молю!
Натомість любові і щедрості замість
у мене вкради всеглитаючу заздрість.
Вкради бездуховність, байдужість і лінь
у мене і в пізніх моїх поколінь.
Крадучи зневіру в знедоленій долі
прошу, не давай супокою ніколи.
Полиш мене в злиднях, нагальній біді –
і щиро тобі помолюся тоді.
До олжі
Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.
Дев’ята Божа Заповідь
Тобою і небо безхмарно-рябе,
озвірені люди.
Хай щирий товариш не знає тебе
і ворог мій лютий.
Тебе проклинає мій впевнений крок,
що в’язне в намулі.
Як чорна вода у гарячий пісок,
сховайся в минуле.
До любові
Не заздри!
Десята Божа Заповідь
Замру на віки в несказаному диві,
хоч маревом райдужним світло приплинь.
Хай буде суперник наївно-щасливим
і я поруч нього – як радісна тінь.
Ти – мить і століття, негаснуче свято,
що полум’ям в темряві смутку сія.
Хай будеш для іншого ніжно співати,
але щоб цю пісню послухав і я.
Не зникни у згуках лайливого слова,
летить за тобою крилатий мій кінь.
Візьми мене в бран своїх стріч загадкових,
Лиш тільки на волі розлуки не кинь.
