Місто білих акацій
Сайт "Ранкове місто" надрукував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 104-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Тетяна Микитась.
Місто білої акації
Я люблю своє місто. Його не лише в Україні називають перлиною біля моря, а й у цілому світі. Та й як його не любити? Воно завжди привітне, усміхнене, доброзичливе своїми людьми. Над ним від краю до краю простирається блакитне небо, видивляючись у лазурову гладь моря. Його вулиці затінені широколистими платанами влітку, а в кінці травня залиті пахощами білої акації. Кожен клаптик вільної землі заквітчаний різнобарв’ям квітів. А які красиві вечори, коли стомлене сонце ховається в морську глибінь на спочинок! Не менш красиве воно й у осінньому золотому уборі парків і скверів. Тоді алеї просто розмовляють з тобою під легкий шурхіт опалого листя. Милуйся, радій, дихай на повні груди…
Але сьогодні ці милі моєму серцю картини навхрест перекреслені сусідом-ворогом, його чорними «шахедами», які ревуть над дахами щоночі й щодня. У блакить неба піднімаються чорні клуби димів від пожеж. Придивіться! То не птахи злітають з трав – то груддя землі розквітає чорними квітами в садах, парках і скверах. Прислухайтеся! То не святкові фанфари запрошують глядачів на перегляд циркових атракціонів – то сирени своїм виттям кричать-волають, тривожно закликаючи перехожих до сховищ: соловей-розбійник зі свого закаспію кинув нам балістичну стрілу-ракету і з садистським трепетом чекає на результат.
Коли в 2014-му році розпочалася війна, мені ледь-ледь виповнилося чотири роки. Чогось серйозного про той час не можу ні пригадати, ні сказати. Знаю, що тоді вдома й у дитсадку малював багато військової техніки, зброї – вигаданої й баченої по телевізору. Усе розфарбовував у синьо-жовтий колір: пів пістолета – синім, пів – жовтим, пів КРАЗа – синім, пів – жовтим. Порівну, по-справедливості. Ворожі танки й солдати були чорного кольору й усі горіли у вогні. Теж по-справедливості. Червоного олівця на них не жалів. Адже вони прийшли по наше, як говорила мама. Це відчуття справедливості переніс і на взаємини з однолітками: не забирай те, чим зараз граюся я. Запитай – і я поділюся. Інакше зразу ж кидався в бійку, за що перепадало й від виховательки, і вдома. Набагато пізніше я зрозумів, що можна домовлятися. А дорослий путін цього не розуміє й сьогодні? Атож, він не розуміє самого слова «справедливість». А ще війна ввійшла в моє життя разом із моїм, тоді єдиним, товаришем Денисом. Його батько, дядько Єгор, зразу ж зібрався й добровольцем пішов до лав АТО. Через деякий час повернувся ненадовго, підлікувався – і знову на досить тривалий час зник. Мама Анна ходила заплакана, а Денис із сестричкою – принишклі й смутні. Тож коли, весь у ранах, але живий, їхній тато нарешті приїхав додому, то щастю родини не було меж. Я щиро радів за Дениса. Цього разу його тато лікувався довго й важко. Але знову не говорив про бої нічого. Почув від нього, що вони, старші, відвоюють для нас мир. Дядько Єгор привіз нам з Денисом кілька гільз від набоїв. Хто й що б не говорив, а для нас, хлопчиків, то був найкращий, хоч і страшний, подарунок. У моїй дитячій уяві вимальовувались бої, відважні воїни-герої. Крім того, мені він ще й подарував справжню панаму військового – у ній він був на передовій влітку. Мені тут же заманулося мати вигляд, як у воїна-захисника. Мама купила мені плямисту курточку, футболку, замовила такого ж кольору шорти й штани. Я через силу дочекався, поки швачка виконала замовлення. Я, одягнувши уніформу, неймовірно гордий з того йшов містом. Ті гордощі змусили мене навіть вискочити на проїжджу частину вулиці (мама не встигла й оком моргнути) й похвалитися своєю формою перед постовим-регулювальником. Добре, що не було автомобілів у цей час, тож юнак-поліцейський засміявся й провів мене до мами. (А мама, звичайно ж, не похвалила – і була права!)
Ще трішки пам’ятаю День Прапора. Вулицею йшла така кількість усміхнених, радісних, святково одягнених людей, що, здавалося, цій колоні немає й не буде кінця-краю. Квіти, пісні, сміх… А над усім цим, скільки я міг бачити, – живе полотнище синьо-жовтого прапора. То піднімаючись, то опускаючись над головами, воно ніби дихало над нами, навівало таку приємну прохолоду. Слова пісень відлунювали від полотнища, і здавалося, що прапор співає разом з усім світом. А я, переповнений якоюсь незрозумілою тоді для мене радістю, бігав під ним, ловлячи в пригорщі то сині, то жовті зайчики. Щасливий п’ятирічний хлопчик, який так щасливо сміявся… Такий настрій не може залишити людей байдужими!
Ще одне чітко закарбувалося в пам’яті: у порт зайшов військовий корабель зі США. Був він великим і надзвичайно грізним. Гармати їжачилися в усі боки. Бажаючим дозволили зійти на борт судна. Я ще мало тямив, де те США. Але стояти на клаптику чужої й таки ж дружньої країни було незвично і, не приховую, було приємно відчувати себе на бойовому кораблі, мати можливість доторкнутися до гармати. Жаль, що таких кораблів немає сьогодні на рейді нашого порту…
Далі почалася школа. У класі велися розмови про АТО, про допомогу бійцям, про тих, хто не повернеться вже ніколи. Серйозні розмови про все це були і вдома з мамою. Це вона розповідала мені про кіборгів, про Іловайськ, про добровольців доступними для дитини словами. Але ж попри всі незгоди ми були хоч і наївними, але ж дітьми, а тому був і футбол, і велосипед, і всілякі сварки з бійками, і кіно, і театр. Мама намагалася призвичаїти мене до культури. Дещо їй вдалося. Часом зустрічалися з Денисом. (Він ходив до іншої школи. Їхня родина проживала досить далеко від нас). Дядько Єгор влаштувався на роботу. Військкомат його не турбував через серйозне поранення та його наслідки. Війна продовжувалася, але незнайомий Донбас був десь далеко. Невидимі нам бої АТО теж були там. А тим часом мама (як я їй вдячний за все!) через знайомих знайшла заклад: «Музей цікавих наук». Це цілий комплекс, де діти різного віку могли доторкнутися своїми руками до чудес природи – дивитися фільми, брати прилади й проводити різноманітні досліди, читати, у віртуальному світі керувати фантастичними машинами, подорожувати світом. А при нагоді в одному з куточків комплексу відсвяткувати свій день народження з друзями, чим одного разу й скористалися ми з Денисом. Відвідали ми й океанаріум з дельфінами. Підкреслюю, ми були ще досить малими дітьми й потребували відповідного життя. Наші батьки намагалися хоч якимось чином уберегти нас від жахіть війни. У великій мірі їм це вдавалося. Була школа, були додаткові заняття, були розваги.
Ранок 24 лютого 2022 року. Я, мабуть, не зможу забути виразу розпачу на маминому обличчі. Місто обстріляли ракетами з моря (нашого моря!). На берег біля міста намагався висадитися ворожий десант (що йому тут треба?). Над узбережжям літають гвинтокрили (чиї?). У місті виють сирени (що робити?). Та за годину-дві все впорядковується. Ракети відбили, десант потопили, гвинтокрили патрулюють море. До сирен звикайте й за можливістю біжіть до сховища! Тоді мені тільки виповнилося 12 років. Того ж дня дядько Єгор узяв давно зібраний рюкзак і знову пішов на фронт. Ніхто вже не говорив, що це АТО. Розпочалася страшна битва за наше виживання. Та десь у другій половині 23-го року повернувся дядько Єгор. Весь у ранах, у тілі безліч дрібних осколків, руки й ноги з металевими вставками. Але живий! Я радію за їхню сім’ю. Вони вижили, вистояли. А сам Дядько Єгор для мене як уособлення нашого майбутнього миру. Тому стільки про нього говорю, адже тричі добровільно повертатися під кулі не кожен наважиться. Він герой!
З того часу так і живемо в режимі надзвичайного стану. Війна примусила мене швидше стати дорослішим, взяти на себе частину хатньої роботи. Мама щоденно на роботі, я ходжу до ліцею або навчаюся онлайн, що буває найчастіше. Недавно прилетіло майже поряд з ліцеєм. На щастя, уцілів. А от нашому улюбленому музею не пощастило: прямим попаданням ракети вся будівля зруйнована. А це ж був єдиний у своєму роді заклад на все місто! Як боляче стояти над його руїнами… Віднині розвіявся будь-який сумнів – «хороших руських» не буває. Жодного! Для путіна це була військова ціль, воєнний завод чи об’єкт, що підлягав обов’язковому й негайному знищенню? А Преображенський храм? Так, його вже відновили! Але ж там не було ні зброї, ні військових, як світові брехав путін. А сотні зруйнованих вулиць, будинків? Над ними в небо піднімаються й криком кричать душі невинно знищених дорослих і дітей. Кілька тижні тому прямим попаданням від даху й до шостого поверху зруйнована житлова висотка. А найстрашніший на сьогодні на землі вбивця єлейним голоском і з усмішкою говорить про якусь «двіжуху»-забавку. Ми з мамою теж проживаємо на останньому поверсі висотки. Часто без світла, без ліфта, без води. А де брати сил, коли доводиться разів три-п’ять за ніч спускатися східцями з рюкзаками вниз, бо сирена кричить невгамовно, і не знаєш, куди прилетить? А ще й нашу улюбленицю Кицю треба забрати з собою. (До речі, при перших звуках сирени наша Киця тут же мчить до ванної кімнати, звідки дуже важко її витягнути). У такі хвилини мені невимовно жаль маму. Їй набагато важче долати стільки східців. З вікон нашої квартири ми не один раз бачили й чули вибухи в зернових терміналах порту й пожежі опісля. Тоді наш будинок настигає хитавиця з досить відчутною амплітудою. Ворог жорстокий. Він століттями набивався нам у брати й виношував помсту за те, що ми інші, що наш символ – воля.
І ще про досить важливе для мене. Я навіть думки не допускаю, що вулицями мого міста може ходити ворог.
Чи ж можна усі ці жахи так швидко пробачити, забути? Ніколи! Я впевнений, що завжди житиму тут, у своєму рідному місті, яке яскравою перлиною виблискує на узбережжі Чорного моря.
P. S. Розмовляла з онуком Ігорем бабуся Тетяна. Онуче, нехай щасливим і вільним буде твій життєвий шлях на рідній землі!
13.02. 2025.
М. Кропивницький
