" Летить душа туди, де вже не зіб’ють"...
Сайт "Ранкове місто" опублікував чергову літературну сторінку "Степу"
Побачив світ 103-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
*
«Соль-дієз» над всією моєю країною…
Ольга Полевіна
…знов рев сирен – незмінний атрибут
війни, яка вгамує власний бунт
й знеможе враз від злісного виття…
…Ми виринатимем із забуття
і витимем, як навісний ревун.
Той камертон, лихих часів пустун,
наладив не на «ля» – на «соль-дієз».
І в унісон скрипітиме протез…
*
Пам’яті пілотів,
що жертвують життям заради нас
Знов Джус і Мунфіш разом… в небесах…
Любили їх крилаті донезмоги.
Наблизили годину перемоги –
і залишились з Богом сам на сам…
Стихія їх – політ і висота.
Оця війна триватиме, допоки
з небес вогонь не ринеться потоком
як помста за зруйновані міста.
Летить душа туди, де вже не зіб’ють,
де ярлика на лоба не наліплять,
не піділлють отрути у бокал.
В постелі умирати їм не личить.
Попереду у них не мить хистка –
безмежний простір й неосяжна вічність.
999-й день війни
…а місто гуде стоголосо –
не з розпачу – грізно гуде.
Сусіду, що дивиться косо,
від кари не дітись ніде.
У відповідь рикнемо грізно,
що й в п’яти заб’ється душа.
Покайтеся, поки не пізно,
в ферзі не пролізе пішак!
Ми знаєм, що мститись не личить,
проте їх розносимо вщент…
…Нікчемний малий чоловічок
доводить, що не імпотент.
До третьої річниці Великої війни
Страшні часи. Руїна. Розпач.
Розлука, може, на віки.
І ворог нашу землю топче.
Та, попри все, у вояків
тверда рука і гостре око,
звитяга й мужність, сила й лють.
У нас усе гаразд, нівроку,
то воріженьки крівцю ллють.
Хоча, хіба ж то кров? Отрута.
Тваринна сутність прогляда.
Навіщо їхня нам спокута?
Хай галич очі виїда!
ОЛЕНА ТРИБУЦЬКА
*
А ми живі, ми все-таки живі,
Хоча щодень оплакуєм й ховаєм…
І наші сльози – роси на траві,
Що крізь нещастя стрімко проростає.
Трава жила вже тисячі праліт,
Ховалась в землю, стогнучи під льодом,
А веснами в обійми брала квіт
І пахла восени живлющим плодом…
А ми, покірні голосу трави,
Берем наснагу й тягнемся до неба.
І заростуть траншеї і рови,
Підвладні пружній міці ярих стебел.
Стужавіє в стеблі зелена кров,
І ляже тінь на трави, мов розп'яття,
Й розчиняться у шепоті дібров
Війни цієї молитви й прокляття…
*
Я стою на семи вітрах
У полях, що навкруг крижаніють,
Наді мною приручений птах –
Тихо кряче крізь сиву завію.
У цей вільний від Бога світ
Знов прийду, відродившись із праху,
Після себе залишу слід,
Може, воїна, може, монаха.
Небеса хай від долі спасуть,
Хто в личині цнотливо-лукавій
І у кого лихварська суть,
Хто купається в злоті кривавім.
Ну, а поки ревуть вітри
І зривають із плеч одежину,
Як же поле оце перейти,
Як в снігах віднайти стежину?..
І уже відійшла в далечінь
Та, що стежку мені торила.
Обернулась на чорну тінь,
Поламавши натомлені крила.
Я стою на семи вітрах…
Все мете і мете завія…
Наді мною приручений птах –
Сумно кряче про давні мріі.
Зречення (диптих)
1
Засніжений квітневий день
Холодним віяв вітром.
А сонце немічне, бліде
Скупим мигало світлом.
Над нашим зреченням гірким,
Зрадливим і безжальним,
У небі плакав херувим
З лицем ясним, печальним.
2
Ще кожен доторк – одкровення,
Ще в кожнім слові – таїна,
Та вже начертані знамення,
Навкруг – стихія вітряна.
У небі сонце догорало,
Сніг витанцьовував фокстрот,
А боса, згорблена, помалу
Любов ішла на ешафот…
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
(Уривок з роману «Чорні перли Аматерасу»)
Коли вона підійшла, Анатолій уже стояв на зупинці. Було вітряно, тож він підняв комір і зіщулився.
– Давно чекаєте? – подаючи руку, запитала вона. – Я начебто не запізнилася.
– Хвилин п'ятнадцять... Усе нормально. Тут є кафе – не заперечуєте? Там ми зможемо поговорити.
Вони спустилися в кафе. У напівтемряві за столиками сиділо кілька людей. Анатолій повів її в кінець залу, де нікого не було.
– Я прочитав ваші вірші, – почав він, і Лара затамувала подих. – Дуже дивно... Ви така юна, а пишете, ніби зріла жінка. Звідки це у вас?
– Не зрозуміла…
– Юні пишуть по-різному, але є одна загальна особливість: максималізм. Любов – трагічна. Туга – всесвітня. Незадоволеність – повна. Зарозумілості – хоч греблю гати. Досвіду – нуль, а висновки роблять категоричні, – спробував він пояснити. – Ви пишете про інше. І дуже мало – любові. Усе більше – про розчарування, але якось м'яко, без трагізму... приречено. Прозирає вміння радіти малому. Це точно ваші вірші?
– Ось ви про що... – Лара усміхнулася і опустила очі. – І це вас дивує?
– Звісно! Жінка має писати про кохання. Інакше яка вона жінка? Це – найголовніше в жіночому житті, до речі, як і в чоловічому. Тільки тоді все по-іншому виходить. Ви пишете так, наче всю відпущену вам долею любов ви вже випробували.
Він допитливо заглянув їй в очі.
– Ви така юна, майже школярка, звідки ви це знаєте?..
– Та нічого я не знаю, – відмахнулася вона.
– Для дівчини чоловік – ах! Якщо не ідеальний, то пішов геть! Якщо зрадив, – ах, негідник! Нікчема! Ти вбив мене! Ніколи не прощу! Стільки експресії та наївності! Безкомпромісності. Дикої гордості...
– А в мене немає гордості? – здивувалася Лара. – Це якось прочитується?
– Не те... У вас гордість – диявольська... Але... У вас тонке розуміння світу: ви його сприймаєте таким, яким він є. Розуміння, що в людині намішано стільки всього, що й не розбереш, диявол вона чи ангел... У різні моменти життя людина може бути і тим і іншим, іноді – одночасно...
– Я не зовсім розумію... Вірші хороші? Ви їх будете друкувати?
Він немов прокинувся.
– Ви про це?.. Звичайно, буду. Вірші хороші. Я міг би просто сказати по телефону, що вже зробив добірку, і вона вийде в наступному номері. Але мені хотілося з вами зустрітися, подивитися в очі. У мене сумнів – чи ваші ці рядки. Може, доросла жінка писала? – вкрадливо знизив голос і взяв її за руку.
– Ви мене ображаєте! – спалахнула вона. – Мені не треба запозичувати чужі думки – своїх достатньо, з надлишком.
– Ось це я й хотів почути! І побачити, як ви це скажете.
Він задумливо дивився на неї.
Гарна. Свіжа. Юна.
– Вам не подобаються вірші юних? – тихо запитала вона.
– Як вам сказати... Подобаються, якщо хороші. Але... у мене з юними немає ніяких точок дотику. Це – terra incognita для мене. Вони інші. Мені з ними немає про що говорити. Ось так я втратив контакт з дочкою, коли вона виросла. Їй нічого мені розповісти. Мені нема про що її запитати. Що не спитаю – усе невпопад...
– Я теж не змогла знайти спільної мови з батьками. Вони мене не розуміли. Ні, любили, піклувалися, але моя душа для них була закрита повністю... Вони мені не повірили – у головному. І тоді все інше спілкування втратило сенс...
Кава охолола. Невідривно дивлячись один одному в очі, вони не доторкнулися до чашок.
– Чому так відбувається? Батьки і діти? Вічна проблема? Моя дочка прекрасно спілкувалася з матір'ю – яку шубку вибрати, які туфлі... Жінкам простіше, ви згодні?
– Не знаю... Мені легше було з батьком. Він менше вникав.
– Ви були закохані? – запитав він.
– Була... Але сказати про це матері – ні-ні! Це було щось таке... ефірне, трепетне, нематеріальне... Сказати вголос – порушити зачарування. Убити. А почути коментарі типу – не ходи пізно, не піддавайся, бо оббрюхатить. Це немислимо...
– Але ж це правда, – винувато посміхнувся він, – мама повинна попередити...
Лара опустила голову. Що попереджати, коли найстрашніше тоді вже сталося?..
– Дочка теж нічого не хотіла слухати. Була впевнена, що все знає краще від мене... Коли була маленька – не так було. Я знав кожну її думку. А потім вона якось відразу закрилася.
– Коли з'являється чоловік, виникає стіна. І ні батьки, не діти не можуть її подолати. Діти миттєво дорослішають і перестають потребувати опіки.
Він заворожено дивився на неї і не вірив своїм очам.
– Але чому – не можуть?! Хіба я став менше любити дочку? Хіба вона менше любить мене?
– Вона любить вас – «як повелів обов'язок»... Але вже не потребує підживлення енергією – у неї є від кого її брати. І ніколи ви не заміните їй чоловіка, з яким вона пізнала любов. Без вас вона зможе жити, без нього – ні. І це не її вина. Так розсудила природа.
Офіціант нечутно підійшов, подав рахунок. Анатолій неуважно дістав гроші, розплатився.
– І що ж робити батькам? – гірко запитав він.
– Змиритися. Відпустити. Жити своїм життям. Не потребувати її уваги. Не допитуватися. Не чекати прояву любові – тільки прояви обов'язку...
Він мовчав – довго мовчав...
– Отже, це ваші вірші... Тепер я в цьому впевнений.
Коментарі
Дописати коментар