"Мама читала з великої старовинної книги"...
Газета "Народне слово" продовжує публікувати розділи книги "Секрети сюжетів" авторів із обласного літературного об'єднання "Степ" ім. В. Погрібного до 85-річного ювілею організації.
Людмила Ніколаєвська
Знайти себе
Сьогодні, коли позаду велике цікаве життя і так багато часу для спогадів і роздумів, я часто замислююся, звідки в мені такий потяг до творчості, який, власне, і допоміг зробити мою долю щасливою. Погодьтеся, якщо людина знайде своє місце в житті, якщо те, чим вона займається, покликання – то справжнє щастя.
Своє місце в житті мені довелося шукати досить довго. Спочатку після школи я працювала на Кіровоградському агрегатному заводі контролером, хоча в цьому, відверто кажучи, нічого не розуміла. Потім – вступ до медичного технікуму і робота медсестрою, а от справжнє омріяне покликання, яке, очевидно, жило в мені змалечку, прийшло несподівано.
Скрутний час, повоєнний. Маленька білява дівчинка з захопленням слухає казку, яку їй читає матуся. Читає з великої старовинної книги, певно, виданої за часів існування її автора. Тоді ще не було дитячих книжок в яскравих обкладинках з гарними малюнками. Я навіть не уявляю, звідки в нашій родині з’явилася ця старовинна книга поезій і казок Жуковського. Але перша казка, римована казка, яку я почула, була «Ундіна», і вона справила на мене таке враження, що я, згодом навчившись читати, її читала й перечитувала. Пригадую, як моя мама, Валентина Софронівна Ростовцева, любила читати, сама писала вірші, як і мій дідусь Софрон. Вона, працюючи медсестрою, любила брати участь у самодіяльності. А як гарно вона виконувала партію Одарки з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»! Як декламувала поему Горького «Дівчинка і смерть»!
Моя мама була людиною обдарованою. На жаль, війна не дозволила їй отримати вищу освіту. Вона хотіла, щоб я, її донька, обов’язково навчалася і щоб її омріяне бажання втілила в життя.
Отже те, що закладається в дитинстві, – на все життя.
І ось нарешті її мрія здійснилася: я – студентка Черкаського педагогічного інституту. А біологічний факультет – перша сходинка до усвідомлення мого творчого покликання. Тут народилися мої вірші, які я називаю «першими пролісками». І здається, вони були вдалими, бо їх друкували в Черкаській обласній газеті «Молодь Черкащини». А в конкурсі молодих поетів-початківців я навіть отримала диплом переможця молодіжного літературного конкурсу «Сонячні кларнети».
Я часто згадую навчання в інституті і тепер розумію, що для мене то був великий шанс розвитку моїх творчих уподобань. Цьому сприяло багато факторів. Перший з них – пробудження любові до природи. Справді, я, яка народилась у степах Одещини, а потім зростала на теренах міста, уперше змогла милуватися дивовижними краєвидами природи Черкащини.
А наші студентські практики!.. Перша – подорож до Закарпаття, підйом на Говерлу, костри Ворохти та Яремчі, вивчення фауни й флори унікальних місць цього краю. Друга практика – знайомство с природою Криму. Уся краса, побачена мною вперше, не могла не пробудити потяг до творчості, що став покликанням усього мого життя.
А ще запам’яталися теплі зустрічі з учасниками літстудії, яка працювала при газеті «Молодь Черкащини», якою керувала поетеса Наталя Віргуш, член НСПУ. А відвідування студійцями могили видатного українського поета Василя Симоненка, до речі, мого улюбленого поета! А творчі зустрічі з поетом Петром Ліновицьким, який так цікаво розповідав про життя і творчість свого талановитого друга! Цього не забути.
Отже, п’ять років, насичених такими зустрічами, пронеслися непомітно.
І ось я знову зі своєю родиною в місті Кіровоград.
Але тепер мене вже не приваблює ані медицина, ані вчителювання. То де ж знайти своє місце в житті? Спасибі моєму татові, Павлові Амбросійовичу Денісюкові, який зрозумів мою схильність до творчості і, нічого мені не кажучи, відніс мої вже надруковані вірші в редакцію обласної газети «Молодий комунар». А Віктор Олексійович Погрібний, який тоді був головним редактором, прочитавши їх, побачив мої потенційні можливості і запросив мене на роботу, став, по суті, моїм «хрещеним батьком» у журналістиці.
Отже, спочатку газета, потім радіо й телебачення. А благословив мене на нього генеральний директор Кіровоградського облтелерадіокомітету Іван Михайлович Венжик. Я часто згадую його з величезною вдячністю, тому що професія тележурналіста, якою я одразу захопилася, стала для мене знаковою на все життя. У неї я прагнула вкладати не тільки інтерес та енергію – у неї вкладала душу. Недарма мене після виходу на пенсію ще 10 років тримали на роботі. Певно, тому, що підготовлені мною телепрограми зацікавили Українське телебачення й періодично виходили на всю Україну.
Це «Слава солдатська», «Інтерклуб», «Доброго вам здоров’я». Та найбільшим попитом на УТ користувалися телепередачі «Народна творчість», «Народні таланти» і «Камертон душі».
Мені ніколи не була байдужою культурна спадщина мого народу. Можливо, це ввійшло в мою свідомість з народженням у селі, з любов’ю моєї бабусі Килини, яка доглядала мене в роки війни, або ж із відвідуванням рідного села на канікулах, коли я могла знайомитися з побутом односельців, слухати їхні пісні, бачила, як після важкої праці молодь сходилася до клубу, і курява від танців здіймалася аж до неба, спостерігала, як справляли свято Івана Купайла…
Мене завжди захоплювала краса й мелодичність українських пісень, своєрідність обрядів і звичаїв, талановитість українських народних ремесел від гончарства до вишиванок. І певно за таку мою прихильність мене і нагородили Золотою медаллю української журналістики. Я пишаюсь, що мою скромну працю визначили.
Пригадую, якою радістю для мене було відкриття талантів-самородків, як я намагалася дати їм шанс для подальшого творчого зростання. Як я раділа людям непересічним, талановитим, чия творчість надихала! Як я прагнула підтримати їх, знайти й відкрити краще в їхній творчості! А небайдужість до їхньої творчості допомагала знайти з ними спільну мову. І коли між нами виникала довіра, розмова ставала щирою, невимушеною, відвертою. Тоді мої герою почували себе спокійно перед камерою, відкриваючи свої найпотаємніші задуми й сподівання. Певно, тому серед героїв моїх телепередач чимало тих, хто досяг великих творчих успіхів.
Спілкування з такими людьми завжди було взаємнокорисним. Скажімо, від спілкування із заслуженим журналістом України, відомим письменником Віктором Погрібним, моя вдячність якому безмежна, з яким я часто працювала і в його рідній Матусівці, і в місцях, знакових для нашої Кіровоградщини – у Арсенівці й Веселівці, – якими так віддано опікувався цей подвижник добра й справедливості, я запозичила багато найкращих людських якостей – любов до природи, любов до спадщини свого народу, доброзичливість, небайдужість, відданість улюбленій справі.
З Ольгою Полевіною, нині гідним продовжувачем кращих традицій обласного літературного об’єднання «Степ», що зараз носить ім’я Віктора Погрібного, які вона зберігає і примножує, теж за час моєї праці на обласному телебаченні створено кілька телепрограм про її літературну творчість.
Проте, чомусь найбільше запам’ятався наш перший «Камертон душі». Ми з нею навіть не були знайомі, і я не здогадувалася про її творчість. У роботі журналістів іноді трапляються такі непередбачувані ситуації, коли завтра зйомка, а герой з якихось причин відсутній. Що ж робити? До того ж, мій улюблений телеоператор Юрій Мирошник теж несподівано захворів. Це не проблема – його замінять іншим, не менш досвідченим. Але як же знайти героя?
Починаю шукати. Обдзвонюю друзів, хвилююся. Аж ось дзвінок: «Пропоную Ольгу Полевіну. Музпрацівник, пише гарні вірші».
І ось ми з телеоператором Анатолієм Ужвою на порозі Кіровоградської музичної школи №4. Нас зустрічає молода гарна жінка – і на душі одразу ж полегшало. Помічаю, що наша героїня злегка хвилюється, бо це ж перша в житті зйомка. І прийшла думка: слід починати з музики. Дівчинка-учениця сідає за фортепіано й виконує якусь дивну мелодію, поруч – викладач, пані Ольга, а за кадром на фоні музики голос ведучої, яка вводить глядача в суть справи. І ось уже в кадрі героїня нашої передачі, вона читає власного вірша. А почала Ольга Полевіна з вірша «Я – жінка», який потім став наче її візитною карткою. У мене одразу ж виникає безліч питань, телеоператор, забувши про свої недоречні жарти, поліз цілувати руку героїні, зрозумів, що вона не просто красива жінка, а й поетеса.
Пізніше, коли вийшла перша книжка Ольги Полевіної «Изнанка счастья», саме цей вірш уподобало чимало читачів.
Отже, передача була врятована, і я стала більш спокійнішою, почався цікавий діалог. Тобто, знайомилися перед камерою.
Передача була справжнім експромтом, до того ж вдалим.
Можливо, тому, що між нами виникла атмосфера довіри й захоплення, про яку Ольга Полевіна згадувала у своєї книжці «Повість про людей і про себе».
Приводжу її слова: «Є таке відчуття – сприятливе біополе. Воно або є, або його немає. Певна атмосфера. Якщо є – усе виходить. У Людмили Павлівни виходило його створити».
Так поетеса Ольга Полевіна вперше заявила про себе.
Мене часто запитують: як ви уявляєте собі ідеал жінки?
Відповідаю. Жінка має бути гарною, упевненою в собі, і разом з тим слабкою. Вона повинна мати сильний стрижень мудрості, доброти й чуйності. І обов’язково бути творчою. А ще – цінувати справжню дружбу й відданість.
Я ще й досі, незважаючи на поважний вік, не розлучаюся з творчістю. Відвідую наш рідний «Степ», пишу вірші, звичайно, антивоєнного звучання. Час такий, і ніхто не може залишатися байдужим. Вірші друкуються і в чергових книжках, які видає наше літоб’єднання, і в обласних ЗМІ, і в Інтернеті. Пишу есеї про творчих людей, з якими спілкувалася. Нині, коли ми переживаємо такий скрутний час, нас, «степівчан», підтримує і об’єднує наше літоб’єднання. Його керівництво – голова Ольга Полевіна та редактор альманаху Олександр Архангельський – намагаються тримати нас «у тонусі», не дають «почивати на лаврах», розуміючи, що зараз, підчас рашистської агресії, поетичне Слово набуває особливої ваги, стає справжньою зброєю, вселяючи віру в нашу Перемогу.
Про наш внесок свідчить серія книжок, виданим літоб’єднанням за рік війни, публікації в пресі, виступи перед читачами під час зустрічей та презентацій. Завдяки надзвичайній енергії та постійному експериментуванню, до якого нас залучає Ольга Миколаївна, у нас з’являться нові форми поетичного мислення, нові прозові твори. До ручі, я, яка все життя дотримувалася традиційних поетичних форм, завдяки вінкам сонетів Олександра Архангельського та Ольги Полевіної, на 80-му році життя спробувала оволодіти цією складною формою. Перший вінок сонетів був для мене найскладнішим. Цей вінок про осінь, найпрекраснішу пору року, про яку писали найкращі творці минулого. Мені хотілося розповісти про красу природи якось по-своєму, пов’язуючи осінь зі своїми власними почуттями.
Наступні два вінка сонетів писалися вже набагато легше. В результаті всі три «новонароджені» вінки сонетів надруковані в альманасі «Степ», а також у моїй новій книзі поезії «Життя – незакінчена повість», яка вийшла н день мого 80-річчного ювілею. І все це – результат навчання у нашому «Степу». Завдяки йому ті, хто раніше писав тільки вірші, опанували прозові форми і створюють досить вдалі оповідання і повісті.
Мене запитали, чому я не пишу прозових творів. Певно, тому, що в моєму віці – а мені вже пішов 83 рік – уже не вистачає сил і енергії для того, щоб яскраво написати хоч маленьке оповідання, не говорячи вже про велику форму. До того ж я все життя працювала журналістом, а ця професія має певну специфіку, і це накладає відбиток на творчість. Журналісти покладаються на конкретику, на факти. У письменників інший підхід. Відштовхнувшись від фактів, вони прагнуть зануритися у внутрішній світ своїх героїв, включаючи фантазію і філософське осмислення обраної теми. А мені не хочеться, щоб мої прозові твори були невдалими, бо все життя я писала поезію.
Пропоную зустрічне питання: чому б тим, хто все життя писав прозу, не спробувати писати поезію? І ви, певно, почуєте щиру відповідь.
Я, на жаль, а може, й на щастя, пишу лише те, що мене хвилює, що не дає мені спокою, чого прагне моя творча душа. І хоча я не досягла якихось омріяних висот (для цього, я гадаю, були об’єктивні причини), відчуття поетичного слова, яке супроводжує мене все життя, ніколи не зраджувало мені, завжди було зі мною. І тоді, коли я лише прагнула відкрити цікавих представників свого покликання, і тоді, коли отримувала перші літературні визнання, і тоді, коли вже творчо працювала над словом, і навіть зараз, коли, здавалося б, час уже заспокоїтися.
Безмежна вдячність моїм батькам, які змалечку намагалися виховати в мені любов до творчості. Вдячна людям, які підтримали мене та поділяли зі мною таке неймовірне прагнення до самовдосконалення. Вдячна долі, що привела мене в журналістику і зробила моє життя щасливим.
Поетичне Слово допомагало мені жити попри всі незгоди й негаразди, що трапляються в житті кожної людини, воно окрилювало мене, допомагало вкладати і сили, і енергію, і натхнення тільки в добрі справи. Тож бажаю всім, хто володіє Словом, великої наснаги й творчих успіхів!
Посвята тим, хто володіє словом
Співа душа. Спинить несила.
Хоч біль і відчай на порі.
Співа душа, бо має крила.
Той спів – від болю оберіг.
Приборкати її, мовчати,
Ніхто не в змозі, навіть в сні.
Вона міцні зламає грати,
Чимдуж лунанимуть пісні.
Співа душа про радість й горе,
Про найщиріші почуття.
Про те, що вражий смерч не зоре
Землі, яка дає життя.
Співа душа. Нема їй спину.
Не зупинити слів політ.
Про рідну неньку Україну,
Її козацький родовід,
Що надзвичайну силу має,
Безмежна шана й вдячність їм.
Синам, що волю захищають
Звитяжним подвигом своїм.
Співа душа, бо має крила
Той спів – мов переможний клич.
Співа душа. Дає їй сила
Снага нескорених сторіч
