ЦИТУЮЧИ БОНДАРЯ…
ЦИТУЮЧИ БОНДАРЯ…
Нещодавно натрапила на дивний допис:
Ось нарешті пролунали ті слова, які треба було сказати нашим російськомовним співакам, акторам, письменникам, які протягом тридцяти років незалежності невтомно будували фальшиві мости між Україною та Росією: у вас на руках, на серці й на душі завжди буде кров. Це сказала недавно молода 31-річна співачка-лемкиня Христина Соловій у розмові з Марією (Машею) Єфросініною. Я і такі, як я, про це думали роками, шукали відповідних слів і не знаходили, а ось юна красуня й розумниця їх знайшла й збурила соціальні мережі.
Василь Бондар, (читацький щоденник 2024 року, квітень )
Овва! Хто ж такі?
Киньмо оком на нашу провінцію: Ольга П., яка перекладала поеми Ліни Костенко російською; режисери Олег Н-й і В.Д-н, які ставили п’єси російською на кону театру корифеїв і педінституту; уродженець краю А.Кар-ий, що видав шість чи сім своїх поетичних збірок російською у Кіровограді; чи не всі співаки нашої обласної філармонії, які десятиліттями співали чужою для нас мовою (Сергій Д-н, Раїса В-ч), журналісти Валентина Л-о, Сергій Б-в, Валентина Б-н та газета «Украина-центр» з усією редакцією; хоровий диригент Юрій Л-ч, книголюб Сашко Ч-в і багато інших: на руках, на серці й на душі… І аж тільки тепер вони, хто живий, зрозуміли: та культура, яку вони нав’язували українцям – токсична, агресивна, убивча. Врешті, злочин цих русофілів навіть не в тому, що вони віддавали перевагу російській культурі (там справді були, є й будуть зразки високого), а в тому, що зневажали українське, утверджуючи домінування раші.
Я так розумію, що перша у майбутньому розстрільному списку.
Ось тільки чому переклад української літератури пан вважає зневагою до неї? Переклад – це розповсюдження і домінування саме тієї літератури, яку перекладають. Бо хто ж погане буде перекладати?
І навіщо було чекати стільки років? Василь Бондар мав можливість висловитися ще тоді, бо був членом журі, коли цей переклад 2007 року отримав премію Є.Маланюка… Пили разом після вручення… Я ж перша за 6 років існування премії отримала її в номінації «Переклад». І всі казали, що експансія української літератури в «руський мир» – це добра справа, місток для перекладу іншими мовами…
А міг би вискочити, вирвати диплом і відзнаку у формі степового орла з моїх рук і на весь зал заволати: «Убийте її! У неї руки в крові»!
Та нє… Тоді все було тіп-топ.
Ось цитата зі статті журналістки Світлани Орел, яку пан Василь дооообре знає і, мабуть, не буде суперечити дружині.
Даю мовою оригіналу:
Как сообщил председатель областной организации Союза писателей Украины Василий Бондарь, вопрос об исключительной украиноязычности номинированных произведений не рассматривался принципиально: и основатели премии, и члены жюри считают, что лауреатом вполне может стать и русскоязычный автор – все зависит от художественного уровня произведений, напряжения мысли и энергетики слова, подвластных ему. Кстати, в нынешнем году в номинации «Перевод» победу получила именно русскоязычный автор Ольга Полевина. Совершенство ее переводов поэм Лины Костенко на русский язык признали все. Валентина Бажан в своих комментариях замечает: «Едва ли Ольга попала бы в эту компанию, если бы переводила текст с английского». Бесспорно, не попала бы, если бы переводила с английского, скажем, на русский. Именно об этом в Положении сказано четко: только с украинского на иностранные или с иностранных — на украинский.
«Зеркало недели», 2007 рік.
Ось так. Стільки років хотів сказати… терпів, страждав, але таки спромігся!
Чи перевзувся? Як там у Дарвіна: принцип виживання — мінливість та пристосовність? Деякі речі стають атавізмами в процесі еволюції. У даному випадку – порядність і людяність.
Так що ж зі мною не так? Коли ж це я «зневажала українське»? У літоб’єднанні «Степ» – з 1992 року, у НСПУ з 2005 року, так би мовити – завжди поряд. На очах. Ніколи не прибивалася ні до якого «руського миру», хоча пропонували. Не драпанула в лютому 2022 року за кордон під маркою біженця. Пишу українською. Моє ставлення до подій читайте в колективній повісті «Чи бачать небеса котів?» («Can heavens see cats»), яка представлена на кожному книжковому ярмарку, де присутнє видавництво «НК-Богдан», і у нас, і за кордоном. І ось виявляється, що в мене на руках, на серці й на душі завжди буде кров.
І це пише людина, яка намагалася протягнути на здобуття премії ім. Є. Маланюка книжку про автора російських віршиків антиукраїнської тематики... Один, наприклад, під назвою «Мой друг – боец ЧК».
Так що ж там з «кров’ю» на різних органах? Виходячи зі шкали «закривавленості» Бондаря, пан мусить бути весь скупаним у крові, бо чого вартий мій переклад російською української поезії порівняно з його «бійцем ЧК»!
Книжку ту тоді, звісно, зняли з конкурсу. Був гучний скандал. Але з пана як з гуся вода. Залишається членом журі.
Я очікувала, що на тлі великої війни всі непорозуміння відійдуть на другий (сотий) план. Та нє. Василь Бондар продовжує шукати «ворогів» поряд.
Серед тих, кого особисто ненавидить.
А тепер риторичне питання: хто і що дає йому право так безпідставно, безпардонно й безкарно патякати? Невже 25 років керування обласним осередком НСПУ? (Когось це мені нагадує…).
Коли у 2004 році на засіданні обласного осередку спілки письменників приймали рішення, чи рекомендувати мене до НСПУ, пан Бондар – тоді голова – так щиро і переконливо казав: «Олю, якщо ти думаєш, що ми будемо забороняти тобі писати російською – то ти погано думаєш про нас»…І як не повірити, що всі письменники – люди «великого розуму і чистого серця»? (Ох, і наївна була дівчина…).
А ось тепер це зветься «кров на руках». І рука Бондаря, коли писав це, не відсохла.
А може, то є "свобода слова"?
Ну, то в мене вона теж є.
Ольга П.
м. Кропивницький
