"Хмарно-жіночий профіль чомусь не зникав"...
Сайт "Ранкове місто" у чотирьох випусках літературної сторінки "Степу" "Стежина" надрукував повість Ольги Полевіної і Олександра Архангельського "Дочка гірських вітрів"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Дочка гірських вітрів
(повість)
Літак був схожий на хижу птицю. Гостроносий «дзьоб» і «очі» – кабіна пілотів. Вяземський мимоволі замилувався – щоразу він на мить зупинявся, щоб окинути поглядом диво-апарат.
Легке хвилювання перед польотом і – захоплення! – мить, коли літак відривається від землі, яка так швидко змінюється, що не встигаєш розгледіти крихітні будиночки внизу та клаптики зелених полів…
– Любиш ти, Івановичу, літати, – в очікуванні на виліт, скоса спостерігаючи за ним, сказав Семен, його штурман, стрункий двадцятисемирічний капітан.
– А то! – крекнув Вяземський. – Якби не війна, сидів би на дивані… А так знову з'явився шанс, адже вас, молодих та косоруких, поменшало…
– Ну, ми ж молоді й зелені, – сказав Семен, – а ви – досвідчені аси. Тільки збивають усіх однаково – що молодих, що старих.
– Тіпун тобі... – прикрикнув Вяземський, – перед польотом таке ляпаєш!
– Дрейфиш? – хихикнув Семен.
– Ні, кайфую! – відрізав Вяземський. – Нормальний льотчик завжди побоюється. Але адреналін лише все загострює та активізує.
– День який! Сонячний, теплий! Усе розквітає. А хмари які!.. Завжди милуюся, злітаючи!.. Дивись, он та схожа на жінку!
Хмари, коли летиш над ними, наче снігова рівнина з пагорбами, повітряна Антарктида. І одна, справді, нагадувала жіночий профіль.
– Ага… – кинув Вяземський. – Це вона, Повітруля…
– Хто-хто? – не зрозумів Семен.
***
…Віка стояла на першому поверсі в під'їзді та слухала.
На «ре-бемоль» заскрипіли двері на п'ятому поверсі. Це Софія Марківна збирається вигуляти свою Жужу. Скрип на «сі» малої октави – Вовка з другого поверху біжить на роботу. І справді, почувся веселий тупіт, і рудоволосий красень у льотній формі з'явився на майданчику.
– Маму чекаєш? – він хитро примружив очі.
– Ага, – кивнула Віка.
На четвертому поверсі рипнули двері – рідний скрип, на «фа», і застукали каблучки: це мама, струнка сорокарічна красуня, яка, навіть виносячи сміття, одягала ошатну сукню.
Льотне містечко з льотним училищем у центрі розташовувалося біля аеродрому. Віка засинала під рев моторів, не помічаючи його. Навпаки, коли з якихось причин вильотів було небагато, вона не могла заснути в тиші.
– Це який? – почувши гуркіт, питав батько.
– АН-24, – не відриваючись від книги, відповідала Віка.
– Точно. А цей?
– Як-40. Тату, ти ж знаєш, що я не сплутаю. У мене абсолютний слух.
– А в мене взагалі немає музичного слуху, але я теж не сплутаю.
– Тату, ти ж льотчик, як ти можеш сплутати? – усміхалася Віка. – Я теж літала б, та ти ж знаєш…
– Грай, як мама. Музика – це також «небо». Можна літати, не виходячи з кімнати.
Музика була завжди. Найдавніші дитячі спогади – мамині пісні. Ще не вміючи говорити, Віка намагалася співати. Мати безпомилково розпізнавала мелодії своїх колискових у звуках, які видавала однорічна донька. Власне, це й визначило її долю.
У льотному містечку в школі, у її класі, всі були дітьми льотного складу. Батьки працювали неподалік – або на аеродромі, або в льотному училищі. Але музикантів серед них не було, і в класі лише Віка навчалася музики. Для цього їй доводилося їздити в центр міста до музичної школи. У класі всі марили небом, хлопчаки не уявляли собі іншої долі, дівчата бачили себе стюардесами, приміряючи й інші льотні спеціальності.
А Віка грала.
Містечко було планетою чоловіків: гуртожиток льотного училища та клуб розташовувалися навпроти їхнього будинку. На вулиці перехожі всі або льотчики, або курсанти: синім-синьо від льотної форми.
Натомість музичне училище було дівчачим. На їхньому курсі навчалося всього два хлопці: високий, ніби грубо вирізаний із стовбура товстого дерева, з величезними лапами, веселий простакуватий Микола Каленський і тендітний, нервовий, тонкий, невисокий, горбоносий, дуже вередливий Сашко Литовський. Їх розділили: по одному в групу, «щоб не нудно було дівчатам», як сміялися піаністки, подруги Віки. Вона була рада, що в її групі саме Микола: він не псував біополя, не створював напруження – був просто веселим товаришем, а не предметом обожнювання.
Стиль гри в обох був різним, як і вони самі. Микола молотив по клавішах величезними лапами, і потужні акорди були для нього не проблема. Сашкова гра була іншою, дрібні бісерні пасажі вдавалися йому найкраще, і після Миколиного «грому небесного» здавалися спалахами блискавки – у всякому разі, так відчувала Віка, але вона ні з ким не ділилася своїми спостереженнями.
У кожного з них намітилося коло спілкування з дівчатами. Віка не потрапила до жодного. Однокурсниці, які навперебій намагалися привернути увагу таких рідкісних чоловічих екземплярів, глузливо поглядали на неї. Але на другому курсі ставлення змінилося: виявилося, що ця мовчазна дівчина із золотавим довгим волоссям живе в самому центрі чарівної планети – льотного училища, і з клубу після танцювальних вечорів натовп кавалерів іде в казарми повз її вікна.
На другому курсі дівчата-музики, як і решта дівчат цього міста, протоптали доріжку в клуб льотного училища, і в найвигіднішому становищі опинилася Віка: їй після танців не треба було їхати пізно ввечері додому через усе місто. І познайомитися з прекрасним льотчиком вона могла будь-коли, просто вийшовши з дому.
На другому курсі дівчата зрозуміли, що ні Микола, ні Сашко нічого не варті як майбутні чоловіки, і звернули увагу на чоловічу частину населення в льотному містечку.
***
Мати суворо оглянула Віку.
– Підбери волосся. Начальник любить охайних.
Віка на ходу заплела хвіст у косу і перетягнула її кольоровою гумкою.
Начальник виглядав так, як належить начальникові: у бездоганно білій сорочці з краваткою. Форма була ідеально відпрасована. Він поважно сидів за величезним столом. Указав жестом на стільці, і Віка з матір'ю присіли навпроти.
– Максиме Петровичу, це моя дочка Вікторія. Вона піаністка, перейшла на четвертий курс музичного училища. Як ви знаєте, Наталя Іванівна, мій концертмейстер, за кілька місяців піде в декрет, і я хотіла б, щоб саме Віка акомпанувала хору: вона грає добре, і я завжди можу її проконтролювати. Для роботи вона мені зручніша, ніж невідома нова людина.
Начальник училища глянув на Віку.
– А скільки років цій дитині? Вона така молода! Чи вистачить у неї сил грати, коли вся рота гаркне пісню? Та й врешті… – усміхнувся він.
– Скоро вісімнадцять. Нічого, вона вміє голосно грати. А щодо решти – я за нею наглядатиму…
– Тамаро Іванівно, я не проти. Якщо вам так зручніше, працюйте.
Вони вийшли у коридор.
– Ну от і все, – сказала мати. – Із жовтня приступиш. А поки що пограєш репертуар і походиш на репетиції – подивишся, що до чого… Ходімо, візьмеш ноти.
Мати мала невеликий кабінет з фортепіано: тут вона займалася з солістами, а репетиції хору проводила на сцені в залі.
На столі лежав стос нотних збірок. Мати швидко перебрала їх.
– Ось, візьми додому, пограєш. Потрібно, щоб ти добре знала репертуар, тож маєш лише два місяці на це.
Віка зітхнула і згребла зі столу збірки.
– Ну, я пішла! – виходячи, проказала вона.
Але мати вже не чула: вона сіла за інструмент.
Високі двері клубу важко відчинялися. Віка пригорнула до себе ноти і взялася за ручку. Але двері раптово відчинилися самі: на порозі стояв високий чорнявий хлопчина.
Від несподіванки Віка упустила ношу – і весь стос полетів на підлогу.
– Давайте я вам допоможу, – усміхнувся хлопчина. Вони обоє присіли, аби зібрати ноти, і зіткнулися лобами.
– Ноти? А я школу закінчив по класу баяна. А ви на чому граєте?
– На такому великому, чорному. Воно іноді на трьох ногах, а іноді – на коліщатах… – страшним шепотом проказала Віка, і вони обоє розсміялися.
– Моторошне чудовисько, – підтримав її жарт хлопець. – Не боїтеся його?
– Боюся, – чесно зізналася Віка. – Особливо під час сесії…
– Я вас побачу? – прикриваючи очі від сліпучого серпневого сонця, раптом спитав юнак.
Віка трохи розгубилася: їй ще не призначали побачень. Притиснувши до себе неслухняний стос нот, що так і норовив знову розсипатися, вона загадково відповіла:
– Неодмінно…
– Де і коли?
– У концертному залі – на репетиції… – і поспішила геть, спиною відчуваючи його погляд.
***
«Навіть не спитав, як звати, – невдоволений своєю раптовою зніяковілістю, Василь поспішив до бібліотеки. – Тоді ще й синця не було. От бовдур! Сторопів від несподіванки».
Він доторкнувся до ока, навкруг якого синіла чимала пляма.
«Із цією міткою ще довго доведеться ходити», – невесело подумав Василь.
І треба ж було статися тій бійці! А що було робити, коли їх п’ятеро, а вас двоє. Добре, що Сергій встряг у бійку, хоча це була не його справа. Він кремезний, погляд маленьких очей з-під лоба, голова трохи опущена, як у боксера. Мабуть, він боксом таки займався, бо руками махав вправно, тож та ватага швидко ретирувалася і здаля погрожувала, мовляв, іще зустрінемося. Та коли новий Василів товариш зробив кілька кроків у їхній бік, ті швидко зникли за дверима.
– «Діди»… Вирішили новачкам влаштувати «прийняття присяги». А ти молодець, не здрейфив, один проти п’ятьох… Хоча синця тобі поставили класного.
– Хто вони? – спитав Василь.
– Другокурсники. Теж мені – «діди» знайшлися!.. У моїй частині теж бикували, та ми їх швидко поставили на місце. КМС з боксу, як-не-як.
– Ти служив?
– Так, пів року. А потім набридла піхтура, то я й попросився в училище.
– Від землі в небо потягло?
– А чому б і ні? Інші ж літають – і я політаю.
– А іспити як склав? Мабуть, важко було без достатньої підготовки?
– Та я ж армієць, тож мені – аби на трієчки… Головне – здоров’я. А в мене його – ого-го! Чуєш, уже віршами заговорив.
– Якщо так піде, то ще й не те буде.
– Авжеж. Давай знайомитися. Я – Сергій Вяземський.
– Із князів?
– Та де там! Хоча…
– А я – Василь Гнєдаш.
– Що за прізвище таке? Хохол? У вас, хохлів, такі чудернацькі прізвища. У нас у частині були Придибайло й Нетудихатка.
– Старовинне, козацьке. І не хохол я, а українець. Я ж тебе не назвав «кацапом»
Сергій насмішкувато скосив очі.
– Ти диви, козак… Уперше бачу живого козака.
– Ну то подивися. До речі, ті двоє теж, мабуть, родом із козаків.
– Хай буде так! А якщо назвеш кацапом, не ображуся. На Вкраїну ж приїхав кацап.
– Сергію, в Україну.
– А що, є різниця?
– Є. І ти це скоро відчуєш.
– Ти диви…
І, потиснувши один одному руки, обидва весело розреготалися.
«Ого, яка рука», – ледь не скривившись від болю, подумав Василь.
– Ти з якої роти? Я з першої.
– І я теж.
– А раніше ніби тебе й не помічав.
– Та я ж не один в роті. Тепер помічатимеш?
– За міткою під оком упізнаватиму.
– А я тебе – за рукостисканням. Не рука, а лещата.
– Ще б пак. Їм за двох!
– І працюєш за двох?
– Та ні. Звик пасти задніх. Мені б у спортзал…
– А мені б – у бібліотеку та в клуб.
– Бібліотека – це добре. А давай так: ти – за знаннями, а я тебе прикриватиму.
– Це ж як? Я – ведучий, а ти – ведений? «Щит героя»?
– В аудиторії на заняттях – згоден, але не в небі. Там мене ніхто не перелітає. Там, як і в спортзалі, я себе покажу!
– Подивимося. А щодо занять – згоден. Можеш на мене розраховувати.
– А я тобі «фізику» підтягну. Будеш таким же міцним, як я. Хоча… таким не вийде, статура не та. Прийомчики покажу. За себе постояти зможеш. Бачу, що характер маєш!..
***
– Завтра після занять усім до клубу, – на перерві оголосив староста.
– Навіщо? – пролунало у відповідь.
– Будуть відбирати голоси в хор.
– Що за хор?
– Така співоча традиція: кожна рота – своя хорова капела.
Василь аж смикнувся: завтра він побачить ту золотоволосу дівчину, яку ніяк не може забути. Завтра!..
І раптом осів: із синцем під оком? І що вона про нього подумає? Ні, у такому вигляді він їй на очі не покажеться.
Василеві й на думку не спало, що дівчина взагалі його може не помітити, а якщо й помітить, то не згадає їхню випадкову зустріч.
– Віталію, можна завтра в наряд? – спитав він старосту.
– Так ти тільки-но був! Що, хочеш від хору відмазатися?
– Не те що хочу… Ну, то як?
– Гаразд, умовив. Мені не шкода. Заступай з ранку.
***
…Репертуар хору був нескладний для Віки, до того ж усі ці пісні вона чула на концертах у минулі роки.
– Поки що будеш перегортати сторінки, подивишся, що до чого – сказала мати, збираючись на репетицію.
– А то я не була в тебе на хорі! – хмикнула Віка, закручуючи волосся у високу зачіску. Сьогодні хотілося бути особливо привабливою – вона мимоволі очікувала щось незвичайне від репетиції.
Коли вони з матір’ю зайшли до зали, там уже сиділа рота курсантів. Балачки вщухнули, коли мати підійшла до фортепіано.
Віка фізично відчула, як десятки пар очей розглядають її.
– Сьогодні ми повинні визначитися, який у кого голос, – сказала мати. – Прошу підходити до інструмента по одному, решта чекає. І прошу не заважати.
Концертмейстер ще не прийшла, тому Віка сіла за фортепіано.
Перший хлопець був кремезний блондин. Він весело дивився на Віку, але мати швидко розвернула його до себе.
– А-а-а, – проспівала вона, – повтори!
Віка торкнулася клавіш, допомагаючи хлопцю проспівати.
– Ги-а-а… – заричав він фальшиво. Усі гримнули реготом.
– Не відволікайся, – суворо сказала мати, – повтори ще раз.
Віка дивилася йому в очі і ледь не підказувала. Хлопець протягнув звук майже правильно.
– Молодець! – похвалила його мати, – трохи вище! Віко, ре-мінор!
Віка натиснула акорд…
– Добре. Іди в баси. Наступний!
Худорлявий верткий юнак підскочив до фортепіано і, майже помираючи від сміху, проспівав вправи дзвінким голосом.
– Так, тенор уже є. А може, і соліст!
– Ну, Ромко, ну, артист! – вигукнули із залу.
Хвилин за сорок мати розділила натовп за голосами й поставила всіх на сцені. Сама стала перед ними й підняла руки.
– По руці! – зауважила вона. – До, ре, мі…
Віка замилувалася її стрункою статурою і тим, як владно вона управляла хором. Рухи були чіткими, точними, зрозумілими. Натовп поступово ставав хором. Спочатку – гул, майже виття, але через деякий час музичний стрій з’явився, і простіші вокальні вправи усі заспівали майже точно. У той час прийшла концертмейстер, і Віка сіла поряд з нею, перегортаючи ноти.
Мати працювала владно, строго, переключаючи увагу з однієї групи голосів на іншу. Хлопці тепер не відривали погляду від диригентки і якось одразу зрозуміли, що означають ці рухи: коли взяти дихання, коли замовкнути, коли тягнути звук…
«І як у неї все виходить – думала Віка. – Тендітна жінка, але воля залізна. І цей великий гурт за якусь годину перетворився на слухняних котиків, які муркотять за її жестами!».
– Молодці! Зустрінемося в четвер. Через два місяці конкурс хорів між ротами, сподіваюся на ваше перше місце!
Хлопці розбрелися залом. Кремезний курсант підійшов до Віки. Вона згадала його – він був першим і співав найфальшивіше. Віка навіть подумала, що мати звільнить його від обов’язкового ротного хору…
– Ти будеш нам грати? – запитав він Віку.
Вона кивнула.
– Тоді я нізащо не пропущу заняття!.. Зустрінемося в суботу?
– У суботу вона зайнята, – відрізала мати, яка непомітно підійшла й почула розмову.
– Це ваша дочка? – здогадався «співак».
Віка посміхнулася йому, знизала плечима й пішла за матір’ю.
Рота вийшла на вулицю і строєм рушила в казарму. Мати почекала, і коли вони відійшли з десяток метрів, сказала Віці:
– Будуть залицятися – не звертай уваги. Це перший курс, я їх ще не знаю. Подивимося, хто є хто.
– А я й не збиралася, – відповіла Віка.
Вона не збрехала: з цим на побачення не пішла б. А того, який допоміг їй зібрати ноти, не було…
І це підсвідомо засмутило її.
Невже чекала?..
***
Василь повернувся до казарми, стомлений від цілоденної біганини.
– Що там, на хорі? – спитав він у Сергія.
– Співаємо до-ре-мі. Я в басах. Гужу, мов джміль. А Ромко виспівує, наче соловей, усіх перекрикує Таке мале, а таке голосисте! А там ще й солістом стане. А ти чого не пішов? Ти ж з музикою дружиш.
– Та якось не до музики.
– Та й мені вона, ця музика… А надто – із моїм слухом. А от дочка керівниці – інша справа. Буде нам акомпанувати. Ух і дівчина!.. Я такої краси ще й не бачив. Струнка, очі, як два блюдця, а волосся!.. Золота хвиля. Так і хочеться пірнути в неї.
– Повітруля… – проказав Василь.
– Що ще за труляля? Кажи ясніше.
– Сергію, не труляля, а Повітруля. Така міфічна дівчина із золотавим волоссям і з крилами. Уся у квітках.
– Золоту хвилю бачив, квіти теж – у вазі стояли, а крил щось не помітив.
– Та не кожен їх може помітити. Для цього особливий зір треба мати.
– Що ти хочеш цим сказати? Що в мене вади зору? Та в мене двохсотвідсотковий – читаю нижній рядок!
– Не в рядках справа, Сергію. Серце має підказати, чи є в дівчини крила.
– Василю, не каламуть воду. У птахів є, у комах – теж, у літаків – зазвичай. А в дівчини… Хоча… сподіваюся обмацати цю кралю як слід. Якщо знайду крила, то швидко обламаю.
– Дивися, аби дівчина та її мати із сестрами тобі не пообрубували крила. Бо вони такі. Хто посестру образить, тому буде непереливки. Повітруля лагідна, поки до неї ставишся з любов’ю й повагою.
– Василю, немає ніяких повітруль. Не забивай собі й мені голову. Є звичайна дівчина – з ногами, з руками…
– …з головою, з очима, з ротом…
– Та годі вже про неї. Давай за науки братися. Ти виконав завдання?
– Я тільки що прийшов з наряду!
– От і сідай за книжки. Мені без тебе ніяк.
***
– Василю, чому знову не був на хорі? – суворо спитав староста. – Тамара Іванівна питала про тебе. Мовляв, кажуть є в роті здібний до музики курсант, але він чомусь ігнорує заняття.
– Та я ж був у наряді. Скажи, що наступного разу прийду.
– Якщо знову не вигадаєш якусь причину? Ох, дограєшся…
Наступного разу Василь прикинувся хворим настільки, що в медчастині дали навіть звільнення від занять, аби вилікував горло. Вони не знали, скільки Василеві довелося випити крижаної води з холодильника, бо синець ніяк не зникав. Хоча вже позеленів, але все одно був помітним.
***
– Василю, ти знову хор просачкував? – спитав Сергій якось після репетиції. – Керівниця знову питала про тебе. І навіть Віка!
– Віка – це хто? – у Василя тьохнуло серце.
– Ну, труляля, чи як там ти її ще обзиваєш.
– Повітруля. Називаю.
– Хай буде так. А я свого доможуся, на свіданку її виманю, от тоді й побачимо, хто з нас труляля.
– Ти і є труляля, – спересердя бовкнув Василь, та так, що Сергій аж здригнувся.
– Що ти сказав? Ану, повтори!
– Та годі вже тобі…
(далі буде)
Побачив світ 98-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Дочка гірських вітрів
(повість)
(Продовження. Початок у №97)
***
– Віко, у суботу підемо на танці? – запитала Олена.
Від дому Віки до клубу – сім хвилин ходу, локони не встигнуть розкрутитися на вологому осінньому повітрі, шапочку можна не вдягати, якщо немає дощу, то можна в туфельках добігти холодним осіннім вечором. Головне – потрапити на «бал», а потім вже Попелюшка якось добереться додому. Головне – бути гарною на початку вечора…
– А якщо запропонує прогулянку? Танці до десятої, а відбій – об одинадцятій. Цілу годину в туфельках і без головного убору – нежить, як мінімум, забезпечений! – сміялася Віка.
– Хай тільки покличе на прогулянку! То вже не змерзну! – сміючись, відповідала Олена.
Подружка залишалася на ночівлю у Віки після «танців». Її мати дозволила: спокійніше, що донька не їде через усе місто додому о півночі…
– Щаслива ти, Віко! – казали подружки. – Майже у своєму дворі маєш таке!.. Я б вже й заміж вийшла на твоєму місці…
– Устигну заміж. Ще не знайшла того самого, – посміхалася вона.
– Тобі мати не дозволяє, – здогадалася Олена. – Вона ж завжди поряд, і всі курсанти її знають! Хто ж до тебе підійде? Вони ж її бояться…
– Вони її люблять. Телефонують роками. Пам’ятають. А якщо її дочку хтось образить, то йому буде лихо! – сміється Віка.
***
Аби відволіктися від невеселих думок, Василь намагався читати підручник. Та це в нього не надто виходило. Хлопці збиралися в клуб на танці.
Це був перший вихід «гусарів» у світ. Усі готувалися, як на парад. Прасували форму, а надто – брюки. Здавалося, що намагалися довести стрілки на штанях до гостроти бритви. Чистили взуття, пахтилися одеколоном, тож приміщення скоріше нагадувало не казарму, а якийсь салон – чи то перукарський, чи то взуттєвий.
Василь із заздрістю спостерігав за товаришами. Йому ой як кортіло теж піти, але… Той клятий синець ніяк не сходив. Тож хіба до танців із бланшем під оком? Що подумають про нього дівчата? А якщо там з’явиться Віка? Ні, краще вже зобразити заклопотаного науками курсанта, який нехтує розвагами.
– Василю, а ти чого не збираєшся? – Сергій торсонув його за плече, та так, що Василь ледь не злетів зі стільця.
– Не хочу.
– Хм… Ну, то як знаєш. А я сподіваюся якусь дівчину зняти та весело з нею провести час. Давно вже з жінкою не був. Так кортить, що хоч на стіну лізь.
– Ну, то й лізь, як кортить.
– Та краще не на стіну…
***
Вересневі вечори – уже не літні. Прохолодно. Але не дівчатам і хлопцям! Біля каси черга за квитками. У гардеробі теж черга – дівчатка здають свої курточки. Музика грає, зал переповнений. Відчуття свята.
Віка й Олена знайшли собі місце в кутку.
– Он, дивись, який гарний! – шепоче Олена.
У неї план: вийти заміж за льотчика. Саме – за пілота. Диспетчера не треба.
– А на хорі хто? – питає Олена. – Пілоти чи диспетчери?
– Не знаю. Мабуть, пілоти, – байдуже відповідає Віка.
– Ну, яка ж ти!.. – ображається Олена. – Навіть у мами не спитала…
– Навіщо? Я ж не розвідниця – збирати інформацію.
– Для мене збирала б. Я прийду до тебе на репетицію – ноти перегортати. Можна?
– Поки що ноти перегортаю я – концертмейстер ще працює. А через місяць приходь, її не буде, а мені потрібна допомога…
Жвава музика покликала в коло. Швидкий танок. Олена потягнула Віку на середину залу. Щоб помітили.
Помітили! Наступний танок був повільний, і до Олени підійшов той самий красень, якого вона розглядала. Вони пішли танцювати, і Віка залишилася сама
– Танцюєте? – почула вона голос позаду і повернулася до юнака.
– Танцюю, – відповіла вона, упізнавши його: то був той курсант, який фальшиво співав на прослуховуванні.
Він упевнено поклав їй руки на талію, майже притискаючи до себе. Вона відсторонилася, але в тому натовпі неможливо було ухилитися від нього. Світло зменшили, і в напівтемряві пари майже не сходили з місця, легенько погойдуючись, тісно притиснувшись одне до одного, – і це називалося «повільним танком»…
– Мати тебе відпустила? – глузливо запитав він.
Віка відсторонилася. Їй було неприємно.
– Мене звати Сергієм, – сказав він.
– Я знаю, – відповіла Віка. – Сама писала список басів і тенорів…
– Може, підем звідси? – запитав він. – Погуляємо в парку.
– Я з подругою, – відказала Віка.
– Он з тією? – посміхнувся він. – Та вона вже забула про тебе! Іван її буде розважати до відбою. Я його попросив, аби він її запросив на танок.
– Навіщо? – здригнулася Віка.
– Щоб погуляти з тобою. А то вона від тебе не відчепиться.
– Вона в мене ночує. Я не можу піти без неї.
Сергій глузливо подивився на Олену, яка танцювала недалеко, майже повиснувши на кавалерові.
– Вона вже нізащо не відпустить Ваньку. Піде з ним гуляти, аж поки «зорю» не програють. Скажи, щоб чекала тебе біля дому, і ходімо погуляємо. Тут дуже жарко.
У залі таки було парко від десятків гарячих молодих тіл, які після бравих швидких танців починали пахнути потом.
– Я ще хочу танцювати, – спробувала відмовитися Віка, але він вже вів її до виходу. Підійшов до Олени і проказав:
– Віка тебе чекатиме об одинадцятій біля під’їзду.
Дівчина не одразу зрозуміла, що й до чого.
На вулиці вітер охолодив її обличчя. Місяць і зірки, ясне небо, свіже повітря…
– Добре, що пішли, – проказав Сергій, – танці – лише привід до знайомства. Чи ти гадаєш, що дівчата з усього міста приходять саме щоб потанцювати? Вони приходять познайомитися з майбутніми льотчиками, хіба не так?
– Не так. Я можу познайомитися й без танців.
Він зупинився, захоплено роздивляючись її.
– Ти – можеш. Тобі цього не треба. Тобі досить пройти вулицею – і ціла рота штабелями ляже біля твоїх ніг.
Віка, уявивши цю картину, розсміялася.
Парк був темним, непривітним. Дерева й кущі ще не скинули листя.
Біля великої тополі він притис її до стовбура.
– Яка ти гарна, – прошепотів, важко дихаючи і намагаючись поцілувати її.
Вона ледве вирвалася.
– Ще не час? – відпускаючи її, ображено процідив він.
– Краще розкажи про себе, – примирливо сказала Віка, прямуючи до виходу з парку.
– А що – про себе? Молодий, красивий, здоровий, буду пілотом, зароблятиму багато грошей.
Він на хвилину замовк, а потім тихо промовив:
– Ти мені дуже подобаєшся. Якщо запросиш на чай – не відмовлюсь. Ось і все, що тобі потрібно знати про мене.
– Це я й сама бачу, міг би про це не говорити, – посміхнулася Віка. – А ще бачу, що ти вже маєш досвід спілкування з дівчатами і не любиш, коли тобі відмовляють. І тобі на думку не спадає, що дівчина може не бажати того, чого хочеш ти. Ні, не так – тобі байдуже, що думає дівчина.
– І що ж думає ця дівчина? – запитав він.
Вона відчула, що він образився і намагався приховати це, обернути все на жарт.
– А ти впевнений, що твій друг з Оленою? Може, пішов собі, а вона мерзне біля будинку?
Сергій розреготався.
– Гадаю, він її не відпустить. Вони вже десь у кущах цілуються. Це тільки ти боїшся мами й прикидаєшся незайманою.
Вони вже підходили до її будинку.
– Ну, то й залиш мене, раз я така. Дівчат багато, хтось, може, і погодиться цілуватися з тобою попід огорожею…
– Погодиться, будь упевнена. Ще не народилася така спідниця, яку я не зміг би задерти.
– Бажаю успіху, – посміхнулася Віка. – Тільки більшість дівчат зараз у штанях ходить, задерти не вдасться…
Він зупинився.
– На добраніч, недоторко! Як заміж виходити збираєшся? Так і будеш на танці бігати, допоки тридцятник не стукне?
Вона, попрямувавши до дверей, не відповіла.
Олена з’явилася близько одинадцятої. Віка, чекаючи її, уже встигла змерзнути. Добре, що іще вересень, а не грудень.
– Ти де так довго була? – обурено спитала вона подругу.
– Ой, Вікусю, таке було… – схвильовано сказала Олена, – там лавочка є – за клубом, за кущами… Ми і завтра домовилися зустрітися.
– Рада за тебе. А тепер мерщій додому, чаю хочу. Змерзла, як цуца.
– А твій що? – збуджено запитала Олена.
– Який він мій? Нахаба. Цілуватися ліз. Ледве вирвалася.
– Ой, прямо!.. Ну й цілувалася б…
– Від нього погано тхне.
– Чим? – не зрозуміла Олена.
– Не знаю. Може, нічим. Просто коли він до мене нахилявся, мені ставало гидко. Не можу пояснити. Не хочеться з ним цілуватися.
– Яка ж ти привереда! Молодий, гарний, майбутній пілот…
– О, і він так казав. Але ж, мабуть, чогось не вистачає…
Рота встигла повернутися в казарму до відбою.
«Дисципліновані… – подумав Василь. – Ще прийде ваш час бігати в самоволку. А може, й мій не забариться?..».
Сергій був насуплений, неговіркий. Мовчки роздягнувся, заліз під ковдру, ліг на бік і згорнувся калачиком.
Василь почекав кілька хвилин, та таки не стримався, спитав у товариша:
– Ну, як там, на танцях?
Сергій зробив вигляд, що спить. Але потім засовався, перевернувся на спину і, заклавши руки за голову, промовив:
– Як на танцях? Та як завжди. Набилося людей, що й яблуку ніде впасти. І всі очима так і стріляють, а вигляд роблять, що ми їм ні до чого.
– А ви?
– Вибір ого-го який! Та я свій одразу зробив. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про дівчину, яка нам акомпанує. Ну, її матір керівниця хору. Віка. А, ти ж на хор не ходиш… – Сергій замовк, утупивши зір у стелю. – І вона прийшла…
– Хто? Керівниця? – не своїм голосом мовив Василь.
Він відчув, як жар вмить охопив усе тіло.
«Що це зі мною? Невже так діє спогад про Віку? Ну, то й що, Сергій не має права теж про неї думати? А що, він – хлопець хоч куди. До того ж – досвідчений. Не те що я – ні те, ні се. Ще жодної дівчини не поцілував. Подобалася однокласниця, та хіба до неї можна підійти? Вона гарна, горда, неприступна. Тож і не намагався залицятися. Не знав, як. То в книжках і в кінофільмах усе просто, а в житті… Як підступися до цих неземних створінь? Ні, я, мабуть, несучасний, не схильний до швидких дій. От якби вона перша!..».
Голос Сергія відволік від гірких думок.
– Ей, ти чого замовк?
– Я – нічого.
– Віка прийшла!
– Сама, без мами?
– З подругою. Я Іванові запропонував з нею потанцювати і провести додому.
– Із Вікою?
– Василю, ти чого гальмуєш. Із подругою!
– А ти?
– А я – з Вікою. Ото вже відірвався!
– Та по тобі видно – прийшов засапаний, потом тхне за кілометр.
– Натанцювався!.. А Віка з мене очей не зводила.
– А ти?
– А я ніби й не помічаю – то з однією, то з іншою.
– А вона?
– Вона? Постояла – та й пішла. Сама. Ні з ким не схотіла танцювати.
– А ти з нею танцював?
– Так, один повільний танок. Вона так до мене притискалася, так притискалася…
– А ти?
– А я грав такого собі холодного хлопа. Аби заінтригувати.
– Заінтригував?
– Ще б пак!
– Сергію, брешеш ти все.
– Звісно, що брешу, – Сергій задумливо підвів очі. – «Звісно, що брешу, Василю. Закохався я в неї.
– А вона?
– Відшила мене. Я повівся, як останній йолоп – розпушив хвоста, мовляв, таких, як вона, у мене було-перебуло. Таких не було. Були – давалки. А до цієї потрібен інший підхід. А я на це, мабуть, не здатен. Тож спересердя повернувся до клубу – і там уже відірвався по повній!.. Із однією чорнявкою – на вихід – і в кущі. Ця не ламалася, вигиналася, як гілка в бурю. Та що мені з того? Не Віка… Гидко мені, розумієш?
Сергій, умощуючись зручніше, засовався на ліжку і раптом голосно захропів.
Василеві відлягло від серця – він все зрозумів. Йому навіть стало шкода товариша. І водночас він відчув гордість за Віку.
«Вона не така, як усі. Та я до неї підхід знайду! Недарма вона так дивилася на мене тоді, біля дверей! – Василь відчув, як усе його єство наповнилося радістю. – Віка не така! І не треба докладати зайвих зусиль, вигадувати щось надзвичайне. Треба просто подивитися їй у вічі, узяти за руки, а краще – на руки – і понести в поки що незвідані світи. І це неодмінно станеться. Станеться… станеться... неодмінно…».
І Василь із блаженною посмішкою на вустах поринув у сон…
***
Олена й Іван почали зустрічатися, і Віка втратила інтерес до «танців». Вона залишилася сама. З іншими дівчатами не товаришувала, а одній іти не хотілося. Василь даремно чекав її в клубі по суботах.
Сергій теж чекав на неї. На репетиціях вона не з’являлася, бо вагітна піаністка ще не пішла в декрет, тож побачити дівчину ніхто з друзів не міг.
***
– У нас такий баритон з’явився!.. – сказала мати після чергової репетиції. – Не було його три тижні, і тільки зараз привів старшина. Мабуть, щось не те було із обличчям. Високий, чорнявий. Я перевірила – такий голос!.. Солістом буде. Я вже пісню знайшла. Хор тільки приспів заспіває. Та з ним треба попрацювати окремо.
Віка відчула, як зашарілися її щоки. Мати це теж помітила.
«Доню, доню… І коли ти встигла вирости?..» – подумала вона.
– До речі, про тебе питав один з курсантів.
– Хто? – із трепетом у голосі спитала Віка.
– Здоровань. Вяземський. Це той, який так фальшиво і голосно волає. Думала, покине хор, але ж ні!
– Знаю. Він мені не подобається.
– Мені теж. Якийсь він… фальшивий. Начебто й чемний, стриманий, але ж… Я не зраділа б такому зятеві.
– Ну, мамо, який зять!.. Такі не одружуються. Їм подружка потрібна, а не дружина.
Мати з посмішкою подивилася на Віку.
– Звідки знаєш? Спілкувалися?
– Ти ж бачила… – перевела Віка розмову. Ще не вистачало розповідати матері про сцену в парку!
– От і добре. Запам’ятай: я проти того, щоб ти виходила за льотчика. Усе життя будеш хвилюватися, чекати з польотів. Мало нам батька? Заробив собі хворобу серця, тільки й радості, що вже не літає! Я стільки років його чекала, що й в мене вже серце не витримує. А якщо ще й зять такий буде!.. Ні, Віко, виходь за музиканта!
– Де ж я його тут знайду? – похмуро відповіла дочка.
– У консерваторії. Ти що, вже передумала навчатися далі? Поїдеш у велике місто, тобі сподобається…
***
– Ну, що, Василю, синець уже майже зійшов? Тож не викручуйся, гайда на хор, – староста був невблаганним, тож Василеві не було за що зачепитися, аби знову пропустити заняття.
«Здогадався. Мабуть, усі розуміли, що з таким знаком під оком не надто закортить з’являтися перед красивою дівчиною».
За цей місяць Василь дівчат бачив лише здалека, коли рота строєм ішла у справах. Та ще в їдальні. Але кухарки й рознощиці були якимись буденними, а надто – у своєму білому вбранні з чудернацькими ковпаками.
Василь зібрався і навіть у дзеркало не глянув на себе. Урешті-решт, що їй до нього? Мабуть, і не впізнає. Та якось він потроху й сам перестав думати про неї. Було не до цього. Теоретичні та стройові заняття відбирали сили. Їх так муштрували на плацу, ніби готували не для польотів у небі, а для параду перед найвищим керівництвом.
Цивільній людині невтямки, для чого вся ця муштра. До військових тільки згодом приходить розуміння, що все це для того, щоб вибити найменшу думку про можливість невиконання наказу. Пруська школа! Раз-два, ліво-руч, право-руч, кроком – руш, на місці – стій, раз-два.
Розуміння, що практика ходити строєм ще знадобиться для злітаності, прийде пізніше.
Те, що вони вже не цивільні, проявилося в одному випадку. Якось рота була чергова по кухні. Треба було начистити гору картоплі назавтра, тож довелося затриматися до пізньої ночі. Зморені, вони вийшли на двір. Містечко вже давно спало, нікого з начальства не було, але вони мимоволі вишикувалися в колону по два й дружно, в ногу, пішли до казарми.
Усе, рефлекс поставлений, як у собак Павлова!..
Рота строєм увійшла до клубу. Василь із замиранням серця очікував, що побачить Віку, але замість неї біля роялю сиділа інша жінка. Її плаття, що вільно спадало, не могло сховати великого живота.
«Отже, піаністка ще не пішла у відпустку. А може, Віка таки прийде? – із надією подумав Василь, але потім навіть зрадів, шо Віки не було.
– У нас новенький? Ходи-но сюди, хлопче! Послухаємо, на що ти здатен. Бо товариші казали, що спокою не даєш, усе виспівуєш у казармі.
Керівниця підвела його до роялю. Піаністка навіть не глянула на нього. А навіщо? Вона що, не бачила таких хлопів? Ну, високий, ну, чорнявий, ну, має виразні очі й повні, гарно окреслені губи? І що їй з того, коли дитина в животі штовхається й перевертається, ніби проситься швидше назовні?
Акомпаніаторка байдуже взяла кілька нот. Василь їх чітко повторив. Вона зіграла арпеджіо. Він теж його відтворив.
Василя охопив грайливий настрій – і він, як на розспівуванні, знизу вверх і зверху вниз, переходячи з тону на тон, проспівав:
– А-а-а-а-а-а-а-а-ааа. І-і-і-і-і-і-і-і-ііі.
Він хотів співати й далі, але керівниця, не моргнувши оком, владним жестом запинила його рулади.
– Досить, умієш. А тепер заспівай пісню.
Василь скосив очі на товаришів, які сиділи в залі і якось розгублено спостерігали за тим, що відбувається на сцені.
А він завівся не на жарт! Узагалі, це не схоже було на завжди стриманого Василя, який звик контролювати свої емоції. Мабуть, це була реакція на довге очікування бажаної зустрічі, яка так і не відбулася.
– Будь ласка, «Смереку». У мі-мінорі, – проказав він до піаністки. Та здивовано підвела на нього очі. – Ну, із репертуару Миколи Гнатюка! – і він наспівав фрагмент пісні.
Вона нарешті зрозуміла, про що йдеться, трішки тихенько пограла, підбираючи акорди до мелодії сучасного хіта. Потім бадьоро вдарила по клавішах, махнула головою – і Василь заспівав!
Поки він виводив заспів, керівниця незворушно мовчала, а, коли перейшов на приспів, сама почала вторити густим альтом і, повернувшись до зали, жестом заохотила курсантів долучатися до співу.
Василь соло проспівав ще кілька куплетів, навіть ті, які чув, коли з батьками був у Карпатах, а зал разом із керівницею підхоплювали приспів. Василь підстроював голос до партнерки, артистично повертаючись до неї. Та, весело поглядаючи на нього, підігрувала, тож здавалося, що вони вже давно співали дуетом.
Коли пісня закінчилася, звиклий до сцени Василь, увійшовши в роль справжнього співака, галантно розшаркався й поцілував руку керівниці, а потім – піаністці. Вийшовши на середину сцени і вивівши за руку Тамару Іванівну, розкланявся, притискуючи вільну руку до грудей. Хлопці підхопилися з місць і в захваті почали аплодувати.
– Тамаро Іванівно, просимо на біс! – закричали із залу.
– На сьогодні досить. От і соліст відшукався. І такий талант ховався десь у казармі! – Вона уважно поглянула на Василя, розгледіла жовтаву пляму під оком – і її губи скривилися в ледь помітній посмішці. – Прошу всіх на сцену.
– Віки знову не було… – невесело промовив Сергій, сідаючи за стіл у їдальні.
– Чому? Може, передумала грати?
– Та ні, мабуть, зайнята, а піаністка все ніяк не піде в декрет, хоч у самої пузо вище носа.
– Сергію, навіщо ти так про вагітну жінку? Їй, мабуть, нелегко ходити на роботу.
– Мабуть, не легко, – механічно промовив товариш, думаючи про щось своє.
***
…Піаністка пішла в декрет перед самим концертом на жовтневі свята. Мати призначала репетиції майже кожного дня, і Віці довелося побігати на роботу.
Першого разу вона примчала, коли хор уже стояв на сцені.
– Де ти ходиш? Швидко за рояль!
Рояль викотили на край сцени перед хором. Віка поспіхом розгорнула ноти.
З сцени легко зіскочив хлопець, у якому Віка впізнала, того, з ким зіткнулися лобами, на якого так давно чекала. Вона узяла вступні акорди.
Василь зашарівся, зніяковів і своєчасно не вступив.
– Курсанте Гнєдаш, будьте уважнішим, вступайте по руці, – ніби через якусь перешкоду долинуло до вух Василя.
Він намагався бути уважним, але якось не виходило. Із горем пополам він закінчив заспів. Після приспіву у виконанні хору справи пішли краще. Він майже оговтався і вже не так хвилювався.
– Курсанте Гнєдаш, залиштеся після репетиції – треба попрацювати окремо з акомпаніатором.
«Мати права, голос у нього чудовий! І як виразно виспівує! Йому легко акомпанувати. Ну, усе, тепер мати від нього не відчепиться – він так і буде співати всі роки навчання. З ним кожна пісня – овації. А хор – підспівує. Досить вивчити з ними приспів, і номер готовий».
Після репетиції вона чекала, що він підійде до неї, аби ближче познайомитися.
Але він якось швиденько зник.
Замість нього підійшов Сергій…
Василь раптом побачив, як Сергій рушив до Віки, і вони почали про щось жваво розмовляти. Краєм вуха він розчув, що йшлося про вибачення. Віка поблажливо посміхалася.
Василь прожогом зіскочив зі сцени й загубився серед товаришів, які гуртом виходили із залу.
«Із Сергієм працюйте індивідуально. Мені це непотрібно. Я й так заспіваю, коли настане час», – із гіркотою подумав він.
– Ти на мене образилася? – спитав Віку Сергій. – Не треба. Я був тоді не в гуморі, вів себе, як бовдур. Вибач. Може, ще зустрінемося?
– Я тепер двічі на тиждень буду бачитися з тобою! – посміхнулася Віка.
Він хотів щось відповісти, але підійшла мати.
(продовження у наступному номері)
Побачив світ 99-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Дочка гірських вітрів
(продовження. Початок у №№97-98)
Напередодні концерту в усіх був піднесений настрій. Ще б пак, тільки-но в черговий раз переглянули стрічку «У бій ідуть лише старі». І всі бачили себе учасниками хору зі «співочої» ескадрильї. А Василь – солістом.
Перед концертом за кулісами всі метушилися й нервувалися. Тамара Іванівна була зібрана, напружена, чітко віддавала накази, керувала підготовкою. Віку вмовили оголошувати номери. У довгій сукні з високою зачіскою вона стояла за лаштунками й передивлялася програму.
– Коли наш номер? – почула вона чийсь голос.
Василь. Невже хвилюється?..
– Ми в кінці, – прошепотіла вона.
– А ти мене пам’ятаєш? – спитав він. – Ти тоді ноти впустила…
– Ми ж тобою ще й лобами стукнулися…
– Я ж тобі сказала, що на хорі зустрінемося. А ти не приходив…
Вона була така гарна у довгій концертній сукні, із високою зачіскою, у туфлях на високих підборах!
Василь мимоволі замилувався нею.
– Ти добре співаєш. Мама дуже задоволена твоїми успіхами. Пробач, але мені пора. Іще побачимося.
Василь зашарівся. Відчув поштовх у самісіньке серце. А вона знає, що сказати перед виступом! З яким натхненням він тепер буде співати!
Він хотів відповісти, але починався концерт, і всіх попросили зі сцени. Лаштунки розсунулися, і Віка вийшла на авансцену, уся осяяна рампою й ліхтарями, наче королева…
Василь раптом відчув, як в нього ніби крила розвернулися. Вона ж дивилася йому в очі, наче старому знайомому! І він зараз не міг збагнути, чому стільки часу проґавив з тим бланшем. Міг би вже два місяці бачити її! Яка вона лагідна й усміхнена! Василь не дуже пам’ятав, як усе біло. Він якось автоматично виходив на сцену, співав, скошуючи очі то на Тамару Іванівну, то на Віку, кланявся і йшов зі сцени, потім повертався й знову співав на біс.
Хору теж довелося співати на біс. Коли Віка знову заграла вступ до пісні, Василь подумав, що це найщасливіший день: свято, музика, і ця дівчина за роялем…
А у вухах бриніли слова Віки: «Іще побачимося…».
***
Звісно, бачилися. Двічі на тиждень. На репетиціях. Але поряд завжди була Тамара Іванівна. Вона не залишала Віку наодинці ні з ким. А бажаючих було багато! Юрба курсантів оточувала фортепіано й просила Віку зіграти ту чи іншу мелодію. І завжди поряд з нею намагався бути Сергій. Він майже відштовхував хлопців, хоча Віка не спілкувалася з ним більше, ніж з іншими.
Василь дивився на все це збоку, не підходячи ближче. Тамара Іванівна, бувало, викликала його окремо на репетицію, але тоді взагалі неможливо було поговорити з Вікою: мати працювала з ним, а Віка слухняно акомпанувала, і навіть перекинутися кількома фразами було незручно.
Василь відчував, що мати робить це навмисно: не хоче, аби дочка зустрічалася з кимось із них. Може, вичікує, придивляється до першокурсників, може, боїться, що хто-небудь образить доньку?
На новорічному концерті Василь теж солірував. Тамара Іванівна використовувала його голос на повну!
Сергій перестав ділитися з товаришем своїми думками. Василь бачив, що той наче полює на Віку, але поки що ні мисливець, ні здобич не зробили й пів кроку назустріч одне одному. Між ними – і Василем теж! – постійно стояла її мати.
***
Олена поринула з головою в нові стосунки. Її постійно не було вдома, і Віка бачилася з нею тільки на заняттях. Вона нічого не розповідала подрузі, і та тільки здогадувалася, що весь вільний час подруга проводить з Іваном.
В останній день зимових канікул, коли курсанти роз’їхалися по домівках, Олена нарешті прийшла до Віки.
Вона сіла в крісло й розплакалася.
– Що трапилося? – злякалася Віка і прикрила двері, щоб мати не почула їхньої розмови. Олена довго не могла заспокоїтися.
– Він поїхав і не телефонує… А в мене для нього є новина! Чи може твоя мати знайти його адресу?
– Так вони ж скоро приїдуть – канікули майже закінчилися! – здивувалася Віка. – Приїде твій Іван і прибіжить – скучив, мабуть…
– Віко… я вагітна… – прошепотіла Олена.
Віка ледь стримала зойк.
– Боже мій!.. Що ж робити? Ти впевнена?
– Уже три місяці… Я не знаю, як бути…
– Удома сказала? – обережно запитала Віка.
– Ти що! Мене мати вб’є… Спочатку скажу Іванові. Але ж ці кляті канікули… А якщо він від мене відмовиться, може, твоя мати піде до… начальника училища?..
– Почекай, а що начальник може зробити? – не зрозуміла Віка.
– Як що? Вижене, якщо він не захоче одружуватися…
Віка тільки тепер зрозуміла, чому мати не відходила від неї…
– Не знаю… Навряд чи вона піде… Спробуємо поки що самі поговорити з Іваном. А може, він буде радий? – обережно запитала Віка.
– Чому? На першому курсі стати батьком?.. Ой, Віко, що ж тепер буде?..
Але лиха не сталося. Мабуть, Іван таки прикипів до Олени, хоча спочатку не горів бажанням познайомитися… А може, Олена сказала йому про запланований похід до начальника, і бідолаха подумав, що краще вже одружитися?
Як би там не було, але в березні Віку запросили на весілля дружкою…
***
– Хлопці, ну, я й попав!.. – Іван напівпошепки виклав своє чи то горе, чи то радість, коли вони повернулися з канікул. – Олена вагітна!
– А ти думав, що проскочиш між крапель? Сам капнув, то й розгрібай, – Сергій мовив вельми серйозним тоном.
Він якусь хвилину помовчав, посопів, покліпав очима і, раптом, хижо ними блиснувши, таємничим голосом спитав:
– І що збираєшся робити?
Василь уже знав, що така реакція Сергія свідчить про прийняте рішення. Сергій завжди так вчиняв, коли треба було терміново щось робити.
«Самурай приймає рішення, сім раз моргнувши. Так і я: масажую очі, аби стимулювати думку», – якось признався Василеві товариш.
У Василя тьохнуло серце: Сергій, мабуть, уже прорахував майбутні ходи. Але звідки такий неспокій?..
– Не знаю, Олена плакала, казала, що аборт робити не хоче. А якщо не одружуся, то доведеться розпрощатися з училищем, бо її батьки настроєні рішуче. Я їх знаю, вони й до начальника училища підуть. Сергію, порадь, ти ж горобець стріляний!
– Та так-то воно так, але…
Сергій помовчав, а потім спитав:
– Іване, ти кохаєш Олену?
– Так, але ж мої батьки…
– Тоді не роздумуй. одружуйся!
Василь знову піймав хижий погляд звужених Сергієвих очей.
І раптом він зрозумів причину своєї тривоги. На весіллі, скоріш за все, Сергій буде шафером, а дружкою, зрозуміло, Віка. А що буває між шафером і дружкою, коли вони підіп’ють і на вимогу п’яного натовпу – «шаферові й дружці – гірко!» – змушені будуть цілуватися. А потім…
– Сергію, друже, дякую! Саме твоєї поради мені й не вистачало. Усе, весіллю бути! Шафер у мене вже є, батьки поскриплять, поскриплять – та й згодяться. А там онук з’явиться – буде їм розрада.
– Чи онука… За шафера – дяка, – Сергій примружив і так маленькі очі та від задоволення розплився в усмішці. – З весіллям не затягуй, а то жодна сукня не сховає великого живота нареченої.
Уперше Василь з ненавистю подумав: «Очі, мов у свині, та й сам він схожий скоріше з кнуром. Кремезний, а радше, товстий, шия коротка, руки й груди вкриті густим білим волоссям, на голові ріденьке волосячко скоро випаде й проступить гидка лисина».
Мабуть, у погляді Василя було щось, що штрикнуло Сергія.
– Василю, а ти чого мовчиш? Обмірковуєш ситуацію? Переживаєш, що не тебе Іван бере за шафера? Теж на Віку око поклав? Я помічаю, як ти на неї дивишся. Та й вона теж очі опускає при зустрічі з тобою. Гляди-но, друже, за Віку порву.
– Рви, чого чекаєш?! Ще ні сіло ні впало, а ти вже в позу.
Василь прямо дивився на Сергія, і в його погляді не було ні страху, ні зніяковілості. Сергій теж ще якийсь час упритул дивився на Василя, та раптом розсміявся:
– Служили два друга… – лагідно промовив він.
«Мов кіт, який грається з мишею, але впевнений, що та так чи інак опиниться в його шлунку. Та я не миша, ще подивимося…». А сам удавано миролюбно підхопив Сергієві слова:
– …в одному полку.
***
Весілля грали в студентській їдальні недалеко від гуртожитку. Приїхали батьки нареченого, і – о диво! – майбутня невістка їм сподобалася. А може, вирішили, що так буде краще: син уже не сам на чужині, теща не дасть померти з голоду в казармі, молода дружина не пустить на пошуки пригод, тож можна за нього не хвилюватися. Навчатися ще три роки, а там… Побачимо…
Віці купили нову сукню на цей випадок – рожеву, з мереживом.
А за день до весілля вона дізналася, що свідком Івана буде Сергій…
– Весілля – як весілля, – розповідав Василеві Сергій. – Ти даремно не пішов. Хоча… Спочатку всі сиділи, мов на похороні, потім дружно напилися – і пішли танцювати. А чого сумувати? Життя йде, і воно виставляє свої умови. Батьки наречених пили на брудершафт, цілувалися, робили вигляд, що милуються молодятами. Ті сиділи, мов привезені. Іван майже нічого не пив, а Олена й поготів. Із наших нікого, окрім мене й тебе, Іван не запрошував. Оленині подруги чіплялися на мене, мов іграшки на новорічну ялинку. Та я не реагував… Бо в мене була на думці одна Віка. Ой, Віко, Віко, що ж ти зі мною коїш?.. Коли, як я й передбачав, натовп заволав дурними голосами – «шаферові й дружці – гірко!» – я подивився на Віку і розгледів у її очах такий відчай, змішаний з відразою, що… й цілуватися не захотілось. Я нахилився до неї і… ледь торкнувся її вуст. Вона інстинктивно відсахнулася, а коли побачила, що я не наполягаю на справжньому поцілунку, із вдячністю глянула на мене. І мені стало ясно: моя карта бита. Або брати її силою, або відступитися… У мене вийшов заступ – стрибок не зараховано…
Сергій надовго замовк, але Василь не поспішав спонукати його до розповіді. Захоче – сам усе викладе, а не захоче…
«Та він ще й шляхетним може бути. Але чому б це? Може, справді з князівського роду, гени проявилися? Хоча, звідки взятися шляхетності в цих москалів? – Василь уперше протиставив себе Сергієві за національною ознакою – так на нього вплинула розповідь приятеля про те, що відбулося на весіллі. – А чи проявляється ця сама шляхетність в мене самого? Дід розповідав, що наш рід бере початок від реєстрових козаків, тобто, шляхтичів. Та скільки вже води спливло з тих лицарських часів…– Василь зловив себе на думці, що заговорив майже віршами. – І що було – те відбуло, життя змінило всіх. Часів, усіх – а чи ж рима? Та годі вже про рими. Ти диви, на поета перетворююся! Та головне, що всередині якось відлягло».
***
Усі ці місяці Василь жодного разу не зміг залишитися з Вікою віч-на-віч, хоча вони постійно обмінювалися відвертими поглядами. Увесь час поряд з нею був або Сергій, або Тамара Іванівна.
Василь губився і ніяк не міг зробити рішучих кроків. Його, з одного боку, стримував внутрішній обов’язок перед другом, який, мабуть, мав вельми серйозні наміри щодо Віки, а з іншого – внутрішнє хвилювання. Що він може запропонувати Віці? Одружитися? Хіба це можливо в цей час? Просто морочити голову дівчині? Та вона скоро закінчить навчання, і їй вже час думати про створення сім’ї.
Те, що вона саме цього прагне й не націлена на швидкоплинні зв’язки, було видно по всьому. Інакше вона так рішуче не відшила б Сергія. Та й мати її берегла від необдуманих вчинків…
***
У навчальному корпусі на стенді, присвяченому випускникам училища, Героям Радянського Союзу та загиблим, з’явилася вже третя за останній час фотографія в траурній рамці. На ній бравий молодик з вусами з погонами капітана прямо дивився на оточуючих, ніби питав, чи готові вони теж умерти, якщо батьківщина кине їх у «гарячу точку»? Війна в Афганістані палахкотіла не на жарт, тож потребувала дровець, аби підтримувати жар. А що ще так горить у жертовному вогні, як не людська плоть і кров?
«Скоро місця не вистачить, якщо так і надалі підуть справи, – невесело подумав Василь. – Не минуло й чотирьох років з дня закінчення училища, а цей кеп уже на небесах».
Їхню роту разом з іншими вишикували у великому холі. Начальник училища, генерал-майор, вичавлював із себе скорботні слова, аби якось утішити вагітну вдову та матір загиблого і підбадьорити курсантів, аби ті передчасно не вішали носа. Та все виходило якось сумно.
Може, уперше Василь, як і його товариші, відчув, наскільки небезпечну професію він обрав. І романтика злетіла з нього, мов сухе листя з дерев під холодним осіннім вітром…
– Василю, пам’ятаєш, як замполіт розповідав про збиття південно-корейського «Боїнга» над Сахаліном? Ти натис би на гашетку, аби був на місці пілота? – Сергій дивився прямо в очі товаришеві, ніби вимагав негайних рішучих дій з його боку.
– Я не на його місці. Мені бракує відомостей, чи визначилося керівництво, яке віддавало наказ на знищення борта, з його типом. Чи все зробили для відвернення катастрофи?
– Ти диви! Йому повний звіт подавай! А чи не вистачить лише наказу?
– Не знаю.
– А ти подумай.
– А ти сам беззаперечно виконав би наказ, навіть, якщо він злочинний?
– Злочинний – не злочинний… Хай начальство розбирається. По моєму, отримав наказ – виконуй. Я так розумію: ми – добре відточений клинок шпаги. А йому не до роздумів. Ось груди – бий!
– Клинок, шпага… А про руку й голову думати не треба?
– У бою не до роздумів. Якщо почнеш думати, буде пізно. На те вона й війна.
– Сергію, яка війна, із ким війна? Із цивільним літаком?
– А звідки той пілот знав, що літак цивільний?
– Гаразд. І як тепер йому з цим жити?
– Щось не те ти говориш, друже. Якась гнилинка в тобі сидить.
– А може, у тобі? Натура загарбника заговорила?
– І кого ж то я загарбав? Ти говори, та не заговорюйся!
– Що, до замполіта побіжиш?
– Ні, не побіжу, але розмову цю запам’ятаю.
– Запам’ятай! От, якщо на мою землю прийдуть, та ще й із хижими намірами…
– А Сахалін – не твоя земля? Чи далі своєї Вкраїни нічого не бачиш?
Василь на це нічого не відповів, та й Сергій теж замовк.
«Ні, я сліпо накази виконувати не буду. Треба слухатися розуму й сумління. Та все ж безглуздо гинути в двадцять шість років на невідомо кому потрібній війні. – Василь для себе вирішив, будь-що не втручатися в неправедну бійню. Навіть, якщо доведеться попрощатися з небом і постати перед трибуналом. – Боже, позбав мене такого вибору!..».
***
Занять хору не було майже два місяці. Говорили, що через хворобу керівниці. А коли заняття поновилися, на місці акомпаніатора сиділа огрядна, жінка, у якій важко було впізнати піаністку, яка пів року тому пішла в декрет. Та це була саме вона.
Тамара Іванівна мала хворобливий вигляд, але трималася майже так само впевнено.
Про Віку ніхто її не розпитував, бо все й так було зрозумілим.
Ні Сергій, ні Василь не робили спроб, аби вивідати, де й чим займається Віка. Ясно, що готується до державних іспитів. На танцях вона теж не з’являлася. Не прийшла й на хрестини сина Олени та Івана.
Іван тепер мешкав у тещі з тестем, на домашніх харчах наїв добрячу пику, то ж хлопці жартували, як він залізе до кабіни літака.
***
Курсанти поступово з аудиторій перебралися на летовище. Почалися польоти. Спочатку з інструктором, а потім і самостійні.
Непомітно настав час одягати лейтенантську форму. Під звуки «Маршу авіаторів» отримали погони з рук командувача округу, але вже не Радянського Союзу, а самостійної України, бо надворі був 1992 рік.
Сергій отримав направлення на Далекий Схід – він твердо відкинув пропозицію залишитися в Україні. Там він бачив перспективу зростання в чинах. Та й бажав набратися досвіду, літаючи на нових літаках, яких в РФ було вдосталь.
Василь, навпаки, не збирався покидати батьківщину, тож присягнув їй на вірність.
– Друже, що ти тут будеш робити? Літати на «мігарях», які старітимуть на очах? Гасу не вистачить у твоєї Вкраїни, аби ви могли себе проявити. Давай зі мною, будемо на пару америкосам під хвіст давати!
– Сам давай. Вони мені нічого поганого не зробили. До речі, як і тобі.
– Це поки що не зробили. Ще зроблять, почекай. А хочеш – поб’ємося об заклад: я на пенсію вийду полковником чи генералом, а ти вище капітана не стрибнеш!
– Не хочу, мені й капітана вистачить, аби…
І він пригадав того, із фото в чорній рамці. І його вагітну вдову.
«Мабуть, їхній дитині вже четвертий рік пішов, – автоматично подумав Василь. – Як і нашій розлуці з Вікою. Дурнем був, дурнем і залишуся – таку дівчину упустив!..».
І раптом його, мов блискавка, пронизала думка:
«А якщо спробувати її розшукати? Може, ще не все втрачено?».
Знайти Тамару Іванівну не становило великих труднощів.
– О, лейтенанте!.. Як Вам личить офіцерська форма! Лише кортика та аксельбантів не вистачає. Та й без них – орел! Ходи-но сюди, соловейко ти наш, дай тебе обійму по-материнськи!
Тамара Іванівна тепло обійняла Василя і пильно подивилася йому в очі.
– Пробач мені, це моя провина, що ви не разом із Вікою. Скільки сліз вона пролила в подушку!.. А все через мою зарозумілість. Аж занадто опікала її.
– Де вона? – ледь вичавив із себе Василь.
– Навчається в консерваторії. Закінчує третій курс. Я наполягла, аби вона поїхала подалі від вас, смертників. Я зареклася, що моя дитина не повторить мою долю – увесь час із трепетом чекати чоловіка з польоту.
– Та з Вашим нібито все гаразд!
– Так, через хворобу серця списали з авіації, а то усяке могло б трапитися.
– Хвороба, мабуть, через переживання за вас із дочкою, – бовкнув Василь – і тут же почувся ніяково за свій недоречний жарт.
– Нічого. Я не ображаюся. От матимеш дружину й дітей, тоді взнаєш, як болить серце.
– Та воно й так болить, але через інше.
– Ну, тоді записуй адресу Віки.
(далі буде)
Побачив світ 100-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
ОЛЕКСАНДР АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Дочка гірських вітрів
(Закінчення. Початок у №№97-99)
Для льотчика, а надто винищувача, їхати поїздом – ще те випробування!
Старий вагон скрипів усіма суглобами, розгойдувався на розбитих рейках, а, розігнавшись до неймовірних сімдесяти кілометрів на годину, так труснув пасажирів, що, здавалося, це не вагон, а батут.
Василь не захотів лягати на вологу, погано випрану постіль. Так і просидів усю ніч.
Він розумів, що училище – це лише початок, де дали ази льотної справи. Справжня майстерність має прийти з роками наполегливої праці. І за умови міцного тилу. Таким тилом Василь вважав люблячу дружину і дім, наповнений дитячим гомоном.
Із цими думками, сповнений райдужних надій, він їхав до тієї, на зустріч з якою так довго чекав…
Виявилося, що знайти консерваторію нескладно.
Гарний лейтенант у новенькій військовій формі, до того ж – із букетом троянд, не міг не привернути уваги дівчат, які зграйками пробігали коридором, та патлатих юнаків, які вдавано зневажливо оглядали це новоявлене в їхніх пенатах видовище. Але Василеві все було байдуже.
Він швидко знайшов аудиторію, у якій саме в цей час Віка складала іспит. Довго чекати на неї не довелося. Двері розчинилися – і на порозі з’явилася вона…
– Повітруля… – мимоволі вихопилося у Василя.
Заклопотана Віка, не зразу зрозумівши, що й до чого, пройшла мимо. Лише зачувши до болю знайомий голос, обернулася – і заклякла на місці.
– Віко, це я, Василь!.. – із якимсь присвистом мовив той.
Вона постояла ще якусь мить – і раптом кинулася назустріч.
– Василю, невже це ти? Я так довго тебе чекала… так чекала… Де ти був увесь цей час?
– А ти де була? Куди поділася? Чому стільки років мучила мене, чому кожну ніч приходила лише в сни?
– А ти чому мене не шукав? Через Сергія? Він щось тобі про мене наговорив?
– Ні, він виявився справжнім лицарем, повівся шляхетно. А може, і не надто хворів тобою. На відміну від мене.
– А ти вже вилікувався?
– Не надто. От як вийдеш за мене, тоді зовсім одужаю. Віко, виходь!
Віка помовчала якусь мить і раптом рішуче проказала:
– А от і вийду!..
Навкруги збирався натовп, бо не кожного дня побачиш таке видовище. Бравий лейтенант, стоячи на коліні перед стрункою дівчиною з довгим золотавим волоссям, яке чи не в кожної подруги викликало заздрощі, а в хлопців – бажання зануритися в нього, простягає їй букет квітів, коробочку з ювелірною прикрасою, а потім цілує, бере на руки і несе її до виходу.
– Ти диви, наша тихоня якого красеня відхопила! І не пручається. Цей швидко їй кільце надіне, то ж наша пташка й полетить від нас, – промовив хтось із натовпу.
– Полетить він. На крилатому літаку. А мені ще рік тут пальцями бити по клавішах, – кинула Віка і залилася щасливим сміхом.
***
– Про Сергія нічого не чути? Де він? Як поїхав – ніби у воду канув. – Віка готувала святкову вечерю на честь десятиріччя їхньої дочки.
Мали приїхати їхні батьки й куми. Сьогодні була нельотна погода, тож Василь зумів раніше прийти додому.
Софійка з подругами вже прийшли з кафе, де відсвяткували перший ювілей і тепер сиділи в її кімнаті.
– Від нього ні слуху ні духу. Чув, що вже отримав підполковника. Десь геройствує в Чечні.
– А дружина, діти?
– Нібито був одружений. Розлучився. Має сина. Вона залишилася на Далекому Сході. а він перевівся поближче до своєї малої батьківщини.
– До Смоленська?
– Точно не скажу, але десь поблизу. У полку ближніх бомбардувальників, на Су-24. Літає бомбити чеченців.
– От шибайголова!.. А якщо зіб’ють? Чи буде кому заплакати?
– А ти не заплачеш?
– Ні.
– А за мною?
– Василю, тіпун тобі… Ти ж при мені, а я – Повітруля. Ти ж сам казав, що хто до неї лагідний. у того в усьому буде порядок.
– Казав. Про неї мені дід розповідав.
– Та в тебе він – усім дідам дід!
– Він такий! Я від нього багато що перейняв.
– А надто – козацьку вдачу і звитягу.
Василь уважно подивився на Віку.
«Віка без віку, – подумав він, милуючись дружиною. – Усе при ній. І вродлива, і привітна, і талановита. І в постелі – кращої не треба. І чуйна мати, і любляча дочка. А чи не перебільшую? Ні, нівроку. На таку можна чекати усе життя».
***
– Усе. Відлітався сокіл. Набридло на аеродромі штани протирати. Я – льотчик, моя стихія – небо. А в частині дай боже налітати тридцять годин – і не за місяць, а за рік.
– Тебе давно кликали інструктором в твоє училище, тож переходь.
– Та так і зроблю. Капітан – то й капітан. Добре, що не побився об заклад із Сергієм.
– Що за заклад?
– Він пропонував парі, що піде на пенсію полковником чи навіть генералом, а я й до майора не дослужуся. Так і вийшло.
– А він що, уже на пенсії?
– Ніби так. Полковник. Із замкомполка турнули. Сам би нізащо не пішов, повітряний вовк.
– Щось накоїв?
– Розбив літак. Полетів на новій моделі, а допуску до польотів не мав. Незважаючи на заслуги і нагороди, витурили з тріском. Ще й судили, не посадили, але примусили частково покривати збитки.
– Добре, хоч частково, а то і його онуки-правнуки відшкодовували б...
– Не буде в нього ні онуків, ні правнуків. Син наркоман, минулого року помер від передозування.
– Ой, а ти мені нічого про це й не розповідав.
– Не було нагоди. І сам нещодавно про це довідався.
***
«Виявляється, жити можна й на пенсії. Та який з мене пенсіонер у неповні п’ятдесят два? І небо зі мною, бо курсанти ще не перевелися, а хтось же повинен їх ставити на крило? У мене теж був інструктор, і не один. Тільки чомусь тривожно на душі. Ніби все, як годиться. Живемо у військовому містечку разом із тещею. Шкода, що тесть помер, немає з ким часом чарчину хильнути. З моїми дівчатами не дуже розженешся. Тамара Іванівна, незважаючи на поважний вік, ще й досі працює в училищі. Бадьориться, та роки беруть своє. Софія вже заміжня, уже й онукою порадувала. На честь бабці Тамарою назвали. Хоч і мешкаємо в різних містах, та бачимося досить часто. Тамарочці восьмий рік пішов, уже в другому класі. Куди спливли роки?.. Ой, хоча б не почали ті кляті друзі з півночі. Місто враз стане прифронтовим. Чи вистачить сил і наснаги в наших пілотів, аби втримати небо? Ох, мене б до них…».
З такими невеселими думками Василь ішов додому після тренувальних польотів.
А на ранок сталося те, що сталося…
– Що, у свою частину? А чи приймуть? – з тривогою в голосі промовила Віка.
– Не можуть не прийняти. Як же без мене? Хто вас захистить?
– Та ти ще той відчайдух!
– Ще б пак! Там же половина моїх колишніх курсантів. Я ж маю їм клас показати в повітрі.
– Та вони вже краще від тебе літають.
– Подивимося, чи краще. Чекай. Буде можливість – зателефоную. А коли щось… і так дізнаєшся.
– Василю, забудь оте своє «коли щось». Я ж Повітруля, захищу тебе, прикрию своїми крилами, а тих, хто тобі захоче принести нещастя, порву на британський прапор.
– Добре, моя Повітруле. Чекай і сподівайся. Сподівайся й чекай…
***
…Літак був схожий на хижого птаха. Гостроносий «дзьоб» і «очі» – кабіна пілотів. Вяземський мимоволі замилувався – щоразу він на мить зупинявся, щоб окинути поглядом дидо-апарат.
Легке хвилювання перед польотом і – захоплення! – мить, коли літак відривається від землі, яка так швидко змінюється, що не встигаєш розгледіти крихітні будиночки внизу та клаптики зелених полів…
– Любиш ти, Івановичу, літати, – в очікуванні на виліт, скоса спостерігаючи за ним, сказав Семен, його штурман, стрункий двадцятисемирічний капітан.
– А то! – крекнув Вяземський. – Якби не війна, сидів би на дивані… А так знову з'явився шанс, адже вас, молодих та косоруких, поменшало…
– Ну, ми ж молоді й зелені, – сказав Семен, – а ви – досвідчені аси. Тільки збивають усіх однаково – що молодих, що старих.
– Тіпун тобі... – прикрикнув Вяземський, – перед польотом таке ляпаєш!
– Дрейфиш? – хихикнув Семен.
– Ні, кайфую! – відрізав Вяземський. – Нормальний льотчик завжди побоюється. Але адреналін лише все загострює та активізує.
– День який! Сонячний, теплий! Усе розквітає. А хмари які!.. Завжди милуюся, злітаючи!.. Дивись, он та схожа на жінку!
Хмари, коли летиш над ними, наче снігова рівнина з пагорбами, повітряна Антарктида. І одна, справді, нагадувало жіночий профіль.
– Ага… – кинув Вяземський. – Це вона, Повітруля…
– Хто-хто? – не зрозумів Семен.
– Фея така, з їхнього фольклору. Дочка гірських вітрів.
– Ти, бачу, лірик! – хмикнув Семен. – Звідки знаєш?
– Та я ж тут навчався, літав, коли тебе ще на світі не було... Це ж місто моєї юності, те, куди ми летимо... Знайома дівчина була, гарна-прегарна, а хода, ніби летить. Вона мала прізвисько – Повітруля. Ми з другом за нею... Вона друга вибрала, вийшла заміж за нього... Після училища я з ними не спілкувався.
– Яка романтична історія... – пробурмотів Семен.
– Уяви собі!.. У нас там була художня самодіяльність, хор у кожній роті. Керувала хором її мати, а Повітруля нам акомпанувала на роялі. Уявляєш – концерт, мати її – теж гарна, струнка, ще молода, виходить перед хором, а вона – слідом, до рояля… Ошатна, у концертній сукні… А ми всі – очима б її… Ох, і співали! Як старалися! Ніхто репетицій не пропускав...
– Ти диви!.. – усміхнувся Семен, скоса розглядаючи Вяземського: кремезний, невисокий, уже плішивий, хоча ще не надто старий… Він намагався уявити його закоханим курсантом. Поки що погано виходило.
– Тільки-но вона з'являлася – рядами шепіт: «Повітруля йде!». Нам так подобалося це її прізвисько! У неї волосся було – до пояса! Легке, золотаве, пухнасте! Так і хотілося торкнутися його… У клубі льотного училища щосуботи були танці, і з усього міста збігалися дівчата. Але кращу від неї я не зустрічав…
– То ти там усе знаєш?.. І де які аеродроми? – раптом сказав Семен.
– Аякже! Їх кілька. На одному – старі літаки стоять. Ось ці координати нам і надали. Бомбили-бомбили, а вони все одно злітають. Бо це не той. На сьогодні всі машини роззсереджені, замасковані.
– Училище й досі існує? – поцікавився Семен.
– Так. А її мати ще продовжує працювати. Мені однокурсники нещодавно розповідали. Стара вже. Але такими кадрами не розкидаються. Та й деякі інструктори, яких я особисто знав, ще там…
– Івановичу, то це... Ми маємо летіти бомбити місто твоєї юності? – обернувся до нього Семен.
– Краще карту польотів уважніше вивчай! – зло зупинив його Вяземський.
– Знаючи тебе, можу сказати, що нічого живого там не залишиться, – вів далі Семен. – Це ж ти зі своїм колишнім штурманом, царство йому небесне, бабахнув укриття, де тисячі людей ховалися?
Вяземський зневажливо посміхнувся:
– Місто було зовсім зруйноване, ми не знали, де вони ховаються. А вони – уявляєш, дурість яка? – написали на асфальті величезними літерами: «Діти». Ніби я міг у польоті щось розгледіти. Безпілотники дали координати, ну я й влупив туди весь заряд.
– А якщо й справді там були діти? – обережно сказав Семен.
– Звісно, були. Це – вороги. Їх треба вбивати, доки не виросли, а то потім буде складніше, – весело відповів Вяземський. – А ти чого цікавишся – сповідник, чи що?
– Просто спало на думку, що – ось дивні повороти долі! Ти летиш бабахнути свою альма матер...
– Ну, давай розплачемося, не полетимо або з повним БК повернемо назад! Або все висадимо по копиці сіна в чистому полі. Скажемо, що не змогли виконати наказ тому, що нас турбували сентиментальні почуття… Знаєш, скільки тут навчалося? У нас у роті навіть із Сахаліну були хлопці. А негрів скільки!.. Добре нас навчали, досвідчені були викладачі...
– Хороші учні, нічого сказати… – чи то з повагою, чи то зі зневагою промовив штурман. Нарешті йому стало зрозуміло, чому командир так ненавидить укрів. Для Семена це була просто робота.
Вяземський тільки зло блимнув на нього…
…Хмари густішали, темнішали. Хмарно-жіночий профіль, який уже був під ними, чомусь не зникав, стаючи величезним, займаючи весь простір. Здавалося, хмара простягає руки до літака і обіймає його, затягуючи всередину. А той, маленький, верткий, пронизував наскрізь хмару, намагаючись вирватися з її обіймів. Рев двигунів тонув у просторі, що обволікав корпус літака.
– Погода псується... Але ми майже досягли цілі, – не відриваючись від приладів, сказав Вяземський.
Раптом літак струснуло.
– Що це? – скрикнув Семен.
Скрипучий жіночий голос, який діставав до печінок під час занять на тренажерах, – і чому використовують такі тембри? – промовив:
«Борт – номер – один – шість – пожежа – лівого – двигуна – увімкніть – вогнегасник».
– Підбили, наволоч! – закричав Вяземський, – курс? Семене, курс?
«Борт – номер – один – шість – пожежа – правого – двигуна – увімкніть – вогнегасник».
«Борт – номер…» – невгавав голос.
– Я збитий... я збитий ... – кричав по рації Вяземський, – усе, тихо, тихо, курс який?
«Борт – номер – один – шість – відмова – СДУ – створи – умови – катапультування».
– Семене! Смикай! Сіпай!.. А-а-а!..
Хмари білі-білі, ніби пухова перина. Вяземському здавалося, що він зараз упаде в цю піну, і вона його втримає, огорне, врятує... Йому здавалося, що жінка-хмара, яка враз посвітлішала, підставляє йому свої руки, щоб упіймати і врятувати його.
Але це тривало лише коротку мить.
Він пролетів крізь омріяну перину, – і внизу раптом виразно побачив землю. Вона була, як на картинці, – з тонкими прожилками доріг, синіми венами річок, крихітними будиночками… Але коли він розрізнив на дорозі автомобілі, то зрозумів, що стрімко падає вниз, і над ним немає купола парашута. Він, мимоволі озирнувшись на всі боки, пошукав поглядом парашут Семена. Але небо було бездонне й безлюдне.
«Невже і нас?.. Невже це правда – про парашути?.. Невже списали?..».
Дорога швидко наближалася. Машини ставали дедалі більшими.
Думок уже не було. Він закричав від жаху.
Земля стрімко наближалася – усе ближче… ближче… ближче…
– «Земля», «земля», я «десятий», завдання виконав, «пташку» приземлив, повертаюся.
– «Десятий», «десятий», я «земля», згода, повертайся.
Після приземлення Василь Гнєдаш зайшов до КП, аби доповісти про політ.
Черговий сказів:
– Телефонувала дружина, турбувалася.
– Ти передав їй моє прохання, щоб ні вона, ні її матір не нехтували повітряними тривогами? Кажуть, що русня поповнилася старими кадрами, а ті добре навчені, свою справу знають.
– Та й ви не гірші від них.
– Чому – не гірші? Кращі! Ми ж свою землю боронимо! Є ще порох у порохівниці!
А в мізках «десятого», мов на магнітофоні, прокручувалася складена про них байка часів новітньої війни:
««П’ятий», «п’ятий», я «земля». У небі «Привид Києва»».
««Земля», «земля», я «п'ятий». Що робити?».
««П’ятий», «п'ятий», я «земля». Повторюйте за мною: «Отче наш, нині сущий на небесах...»».
