"Я діагностувала в сонеті кораловий вірус"
Стати лікарем я вирішила, коли після восьмого класу поїхала в Запоріжжя вступати до музичного училища. Прослуховування відбулося, мене навіть похвалили як сільську дівчинку, яка освоїла програму, але мене вразило дещо інше.
Музичне училище було розташоване майже в одному подвірʼї з медичним інститутом. Я побачила студентів, майбутніх лікарів, які в білих халатах і в шапочках, поодиноко і групами, ходили поміж корпусами інституту, спішили на лекції чи в аудиторії. Мені здалося, що я наче зазирнула в своє майбутнє. Серце моє тріпотіло і мліло, я зачаровано вдивлялась в те, що відбувалося на території інституту і зрозуміла, що я маю робити далі.
Після закінчення десятого класу мені вдалося вступити до медінституту і я подовжила сімейну традицію – мама акушерка, сестра фармацевт. Тато ж був головою колгоспу. На превеликий жаль він помер, коли мені було лише шість років. Я народилася 30 квітня 1953 року в селищі Комишуваха Запорізької області, і цього ж року тато був нагороджений на ВДНГ за високі врожаї пшениці. Згодом стали надходити директиви – вирощувати кукурудзу. Кукурудза в нашій місцевості вище коліна не виростала, і тато не виконував директив, сіяв пшеницю. Це було небезпечно. Кожного вечора мої батьки прощалися навіки, бо кожної ночі міг приїхати «чорний ворон».
Маленькою я хотіла грати на піаніно, барабанила пальцями по намальованій на столі клавіатурі. Мрія збулася в шостому класі, коли в наше село почала приїжджати вчителька-піаністка із Запоріжжя. Ще я любила сидіти в саду під старезною крислатою грушею і вчити, глава за главою, «Євгенія Онєгіна» та «Анну Снєгіну». І запоєм читала романи.
Здавши, як і належить студенту-медику пʼятдесят вісім іспитів, отримала направлення на посаду головного лікаря дільничної лікарні на 25 ліжок у Токмакському районі. За перші два дні мого головування в лікарні розвалилася вся робота. Кочегар запив, і труби опалення розмерзлися. У лікарні холодно, через мороз хліб не привезли; чистої білизни не виявилося. Прачка працювала вдома, у сусідньому селі, і заявила, що прати не буде, доки не одужає її дитина. В однієї хворої сталась ниркова коліка. Усе, що було в тих можливостях, зробили, а біль не вщухав. Потрібно було везти до районної лікарні – там є апаратура УЗД, урологи, та водій швидкої відмовився іхати, бо машина потребувала заміни мастила, а в його нема. На огляд лікаря чекало 25 хворих, і тільки це було тим, чому мене навчали. Протрималася там чотири місяці, доки не знайшовся лікар, якого цікавили тамтешні житлові умови. Потім була робота в терапевтичному відділенні районної лікарні без реанімації – це як у вогні. Коли через два роки, через заміжжя, почала працювати в Кіровограді, то робота за графіком здалася мені раєм.
Мій чоловік, Чичкан Леонід Станіславович, працює кардіологом. Ось уже 42 роки ми разом, виростили трьох дітей. Вони працюють за фахом. Ярослав і Станіслав – айтішники, Вероніка – піаністка, закінчила і училище, і консерваторію, працює викладачем по класу фортепіано. Маємо пʼятеро онуків.
Якось чоловік приніс мені роман Ольги Полевіноі «Санта Лючія». Я його прочитала за вечір і відчула, ніби мене з любовʼю і ласкою обгонули пухнастим пледом. Щемливе й бентежне щастя героїв, описаних у романі, стало часточкою мене. Мені захотілося написати авторові листа, подякувати за прекрасний роман, розповісти про себе, про те, що я також пишу, показати свої вірші. Я їх час від часу писала у залежності від пережитих вражень, але нікому не показувала, помилково вважаючи, що спершу треба вмерти, щоб опублікувати. Я розхвилювалася, кілька днів обмірковувала кожну фразу – і трапилося диво! Це ж як потрібно було попрацювати ангелам і наставникам, щоб ми в черзі на прийом до хірурга ми зустрілись віч-на-віч. Я спитала: «Ви – Ольга Полевіна? А я вам пишу листа». Так ми познайомилися. Вона запросила мене на засідання літературного обʼєднання, там мене вислухали, деякі вірші відібрали для публікації в «Стежині», а згодом – і в журналі «Степ».
Так я потрапила в середовище поетів, прозаїків, таких, що вже по кілька книжок видали, і аматорів. Керівниками проводився детальний аналіз і того, що було написане нами, і тих творів, які виставлялися на літературні конкурси.
Чому люди пишуть? Це така життєва необхідність. Кожному виду творчості, музичному стилю відповідає рівень вібрацій. Коли тонкі тіла людини досягають певного рівня вібрацій, вони невідворотно починають діяти у зворотньому напрямку. Потім вони, кожен своїм шляхом, як магнітом, притягуються, обʼєднуються, і в них почувають себе комфортно в спілкуванні і в співпраці.
На засіданнях студії давали різні завдання. Наприклад, усім написати сонет за одним заданим рядком чи зробити переклад одного вірша.
Сонет – це дивовижний поетичний твір. Мені здалося, що всі, кому подобається порпатися з римами, пробують свої сили в написанні сонету. Закон, канон, за яким пишеться сонет, прийнятий ще в дванадцятому столітті, а їх пишуть і сьогодні. Ще б пак! У чотирнадцяти рядках шестистопного ямбу потрібно вмістити сюжет і замкнути сонетним замком, зробити висновок. Сонети найчастіше про кохання, та життя вносить корективи, я написала про сучасні події.
Сирени виють в унісон,
Мов пси скаженні, дикі, ниці.
Шкода, це не жахливий сон,
В якому зайві українці.
Йде вал вогненний по містах –
Іде зачистка територій.
Зʼявилось безліч неспроста
Таких гірких людських історій.
Чуттів давно уже нема –
Вони ущент перегоріли
Лиш мрія тліє, щоб війна
Понадривала швидше жили.
Душа у пломені ізнов.
Тож і сонет не про любов.
А вінки сонетів – це справжнє поетичне мереживо. Якщо поміж рядками головного вірша-магістралу клікнути мишкою, то розкриваються нові грані образу, діамант сяє новими гранями.
Як лікар я в сонетному жанрі діагностувала «вірус». Це словосполучення «коралові губки». Вірус почав циркулювати ще за часів Шекспіра. Словосполучення виявилося таким живучим, що дійшло до наших днів і зустрічається мало не в кожного автора. Часи змінилися. Тільки в одному з каталогів Ейвон окрім коралового є кілька десятків різних кольорів губних помад.
Мені пощастило побувати на Червоному морі. Що там насправді червоне, маково червоне – так це рибки. Коли пливеш підводним човном, то бачиш справжнє фантастичне видовище. Коралові зарості, вони, як дивовижні квіти неймовірних візерунків та форм, але вони сріблясті, сірі, білуваті, фіолетові. Біля берега – сіро-коричневі, колючі, ногою не наступиш, голіруч не відкладаєш, близько не підпливеш, бо чи хвилею притисне, чи кусюча рибка нападе. Уже потім, вийнята з природного середовища, мертва, коралова гілочка набуває червонуватого забарвлення, звідки й назва.
Вивчали ми не тільки поезію. Разом написали повість. Кожному потрібно було написати одну главу, в якій відома перший і останній рядок. Потягли жеребки. Цей світ не без чудес. Мені дістався період інтернатури молодого лікаря. Як же це все мені було відоме, а враження незабутні! Усі зачитували свої глави, і я зачитала свою й отримала оцінку «блискуче!», чим і сьогодні пишаюся.
Зрозуміла й помилки у віршуванні, збої наголосу і принципову відмінність вірша від прози. Вірш – це не заримоване оповідання, а сплав енергій, емоцій, почуттів.
«Степ» почав видаватися книжки, написані у співавторстві, із них пʼять за моєї участі. А в моєму житті, мов прекрасна музика, зʼявилися нові слова: «публікація», «презентація», але головне – це сам процес творчості, бо саме цього чекає від нас Всесвіт.
Найголовніше в вірші – мить.
І ось коли приходить рима,
Вона збагачує весь зміст,
Як вітер надима вітрила.
В житті найголовніше – шлях
До щастя, до мети, до цілі.
Тому, хто йде, він силу дасть,
Аби розправить дужі крила.
