Унісекс для дорослих
До свого 85-річчя "Степ" готує читачам подарунок: книжку під назвою "Секрети сюжетів". У ній письменники представлять нові різножанрові твори, дозволять шанувальникам зазирнути в свої експериментальні лабораторії, а також зроблять те, чого більшість літераторів зазвичай уникає: прочинять двері у своє життя.
Ніна Даниленко
1. Що важливіше в оповіданні – зовнішні події чи внутрішній
монолог героя?
– Для мене – зовнішні події, які часто передаються в діалогах. Для
опису тривалих рефлексій героїв у коротких новелах (пишу поки що
тільки їх)просто немає місця. Лише оповідання «...Собакаgmail.com»
повністю побудувала на листуванні персонажів, дія рухається у їхніх
сповідях. Двоє писали їх у розпачі, третій – із цинічним глумом, а
приховані сенси виринули аж у заключному листі.
Взірцем філігранного гостросюжетного поєднання двох монологів
вважаю «Сойчине крило» Івана Франка. Один герой переживає давно
поховане минуле у розмові сам із собою, інша забуті події матеріалізує
у вогнисту пристрасть на папері, а читач поглинає все з наростаючим
калатанням серця.Чуттєво близький варіант – «Лист незнайомки»
Стефана Цвейга.
Тим часом не можу збагнути художньої цінності монологового твору
Михайла Коцюбинського «Інтермеццо». Його вже, певно, років сто
вперто заводять у шкільні програми як еталон чого? Не питайте, бо не
знаю. Якби вірила в конспірологію, то припустила б: снодійне
«Інтермеццо» змушують вивчати, щоб відвернути дітей від літератури і
скомпрометувати прозаїка найвищого рівня. Коцюбинський був би
вартий цього звання вже тоді, якби створив тільки «Що записано в
книгу життя».
Автор може застосовувати різні типи подачі тексту, але у
монологового формату більше шансів зсунутися в есеїстику, яку не
кожен читач сприймає як художню літературу.
2. Елемент непередбачуваності епілогу – чим для цього можна
пожертвувати?
– Нічим.Несподівана розв ’ язка твору, коли читач аж здригається:та як
же так, нічого ж не віщувало такого завершення – типова для
детективних і пригодницьких творів. Згадаймо, як ефектно Жюль Верн
у «Таємничому острові» лякає мандрівників речовими доказами
прихованої присутності людей, хоча все свідчило про неазаселеність
відсутнього на карті острова.
І в епічних творах неочікувані фінали не рідкість. «Розвіяні вітром»
Маргарет Мітчелл. Десять років Скарлетт була палко і безнадійно
закохана в Ешлі, абсолютно байдужа до всіх трьох своїх супутників
життя – і в одну хвилину відчула, що вже давно любить нинішнього
чоловіка Ретта і зовсім не збентежиться, якщо більше ніколи не
побачить Ешлі. В одну хвилину! Це сталося після смерті дружини
Ешлі. Її Скарлетт усе життя ненавиділа як суперницю – і теж в одну
мить збагнула,що насправді любила цю віддану душу і надійну опору в
житті.Так само негадано у цей же момент Ретт, що багато років
добивався любові Скарлетт, повідомив, що вона йому більше не
потрібна, і це було сказано цілком щиро.
Звісно, такі сконцентровані в стислому проміжку часу зміни в почуттях
є інструментальним прийомом Мітчелл. У реальному житті це скоріше
всього відбувалося б не одномоментно. Але ж ми говоримо тут про
художню літературу. Вона не повинна описувати все послідовно і
педантично, як документальна. Події та вчинки персонажів художня
література тасує, фасує та упаковує на смак автора.
Ще приклад. Френсіс Скотт Фіцджеральд, «Волосся Вероніки».
Автор «довго запрягає», розмірено описуючи канікулярні розваги
дівчини, що приїхала в гості до кузини. Всі ці дрібні хлопчачо-дівчачі
флірти, замаскований булінг і майже безневинні жарти... Наприклад,
компанія умовила головну героїню відтяти розкішні кучері. Нова зачіска
нікому не сподобалася, і обстрижена дівична вирішила повернутися
додому, бо хлопці одразу втратили до неї інтерес. Здавалося б, ось
вам кінець історії і корисна мораль – нікого не слухай, коли йдеться
про твою зовнішність, довіряй лише собі. Проте автор не зупинився і
безжально «пожертвував» підготовкою читача до того, що героїня
захоче поквитатися з провокаторами. Жодних натяків на це не було. А
дівчина зробила два таких вчинки, що змушують мене невтомно
захоплюватися, як із тривіальної побутової історії письменник кількома
фінальними реченнями зміг зробити діамант.
Тому літератор, який закінчує твір несподівано і ніби невмотивовано,
нічим не жертвує, бо передає правду життя. А вона часом звалюється
на нас без жодних прогнозів, репетицій і застережних сигналів.
3. Що ви хочете, щоб читач отримав після прочитання ваших
творів: подив, розчуленість, замисленість, прозріння, розвагу,
інформацію?
– Інформацію – в останню чергу. Для інформації є стрічки новин,
шкільні підручники та наукові праці. Звісно, в художньому творі можна
знайти цікаві моменти з царини загальних знань. І мені подобається
іноді пошукати в словнику значення надибаних у оповіданні чи романі
незнайомих слів або подивится відео про згадані там місця. А от у
часовій перспективі і мої новели, і доробки інших письменників
нададуть прийдешнім поколінням, передусім історикам, саме
інформацію про нинішні соціальні реалії та коло інтересів наших
сучасників.
Розчуленості і лірики я , здається, транслюю мало, та йди знай, хто
як сприйме якісь рядки. Була спантеличина зізнаннями читачів, що
вони плакали над моєю новелою «Донька великого хама», бо події там
були викладені досить стримано. Але ж людей щось довело до сліз...
Саму мене скоріше зачепили б ( якби були не моїми) новели
«Самотня пасажирка», «Третя дитина» і «Чотири кімнати». Однак і там
я не ставила за мету писати зворушливо.Просто самі історії доволі
драматичні і ніхто б не хотів пережити те, що головні герої.
Чи хотіла б я розважити читача? Це вже ближче. Бо й сама часом
реготала, коли писала іронічні, саркастичні та гротескні оповідання. Не
прагнула до цього прицільно, воно саме так виходило.Почуття гумору
в мене не вроджене, у школі нічого такого за собою не пригадую.
Здається, здатність помічати в житті смішні моменти розвинулася на
першому курсі університету під впливом моєї подруги Світлани
Лаушкіної.Потім я писала веселі сценарії для корпоративів, жартівливі
привітання з днями народження, на основній роботі – у журналістиці
теж люблю покепкувати над певними явищами. І коли з приходом у
«Степ» стала писати оповідання інтенсивно(раніше – тільки час від
часу),то іноді аж била себе по руках: ну що ти робиш, ти ж працюєш
над серйозним сюжетом, не сповзай у хохми, рофли, лоли чи як там
ще називають словесні приколи. Коли ж фабула новели була
курйозною чи анекдотичною, то вже дозволяла собі глузувати над
героями скільки душа побажає. Так появилися «Європейське
полювання», «Жінка в соку», «Цяточка у зоні декольте», «Ключ від
ігрової кімнати», «Південний перон», «Одаліска з гарему».
З початком війни не могла писати взагалі нічого. Те, що згодом все ж
видобула із себе – то зроблено з великими зусиллями, заради участі у
колективних проектах «Степу». І там нема нічого навіть умовно
смішного...
А от подив, замисленість, прозріння – це вже більш-менш точно
передає можливу реакцію читача на мої твори. Я і цього не прагну,
пишу або для власного задоволення, або за завданням літстудії, проте
по факту воно так виходить. Про що вся художня література? Про
стосунки між людьми. У мене вони розвиваються здебільшого по лінії
хлопець-дівчина, чоловік -жінка, рідше батьки-діти, колеги-друзі. Всіх
моїх героїв читач застає у кризових чи критичних моментах і
спостергігає, як вони розкриються і як виплутаються із ситуації.
Спрощено кажучи, я зображую, якими можуть бути люди та події.
Може, хтось у моїх оповідях знайде підказку, як варто чи не слід
поводитися в тих чи інших обставинах. Власне, всі ми під впливом
художніх творів автоматично засвоюємо певний життєвий дросвід.
4. Логіка розвитку образів героїв – що це? Що таке жіноча
логіка? Чим вона відрізняється від чоловічої?
– Розвиток образу персонажа – процес, розтягнутий у часі. Його
легше реалізувати у великих формах – повістях і романах. У моїх
коротких оповіданнях дійові особи проявляють тільки окремі свої риси
у конкретних епізодах.
Найстисліше визначення терміну «логіка» : це «судження, що полягає
в отриманні висновку з набору припущень». Стосовно сприйняття
літератури слово «припущення» я б виділила як ключове. Читач(
подеколи і рецензент)часто вважає логічними тільки ті вчинки героїв,
котрі вписуються в його припущення. Тобто персонаж мусить
повестися отак і отак, бо так мені диктує моя модель світобудови. Все,
що мимо цього – неправдоподібно, нелогічно, притягнуто за вуха і
автор узагалі нульовий.Це дилетантське сприйняття, яке не враховує,
що моделей світу існує рівно стільки, скільки є на планеті населення. І
жоден автор фізично не може догодити всім.
Особливості жіночої і чоловічої логіки – це тема для психологів і
соціологів. Стереотипно ми вважаємо, що для жінок у пріоритеті
кохання, кокетство, догляд за собою, бажання опинитися під крилом
заможного чоловіка, невгамовне прагнення бути в центрі уваги, діти,
домашній затишок. Для чоловіка – кар ’ єра, політика, бізнес,
автомобілі, футбол, риболовля, бажання мати багато молодих
вродливих коханок, зручна невибаглива дружина, часто – пиво та
горілка. У ці схеми літератори часто оселяють своїх героїв. А читачі
відповідно до своєї біологічної природи та соціальної ролі обирають
те, що їм ближче. Думаю, що чоловік швидше почитає про звитяги
якогось полководця, а жінка – про кохання та родинні конфлікти,
бажано з хеппі-ендом.
Настрожує вживання в середовищі письменників та критиків терміну
«жіноча література» з негативною коннотацією. Можливо, автори-
чоловіки придумали це для приниження самих жінок-письменниць, а
не їхніх творів. Чомусь ніхто не гигикає зневажливо над
суперуспішними розробками жіночих тем авторами-чоловіками.
«Маніпулянтка» та «Між добрими людьми» Івана Франка, «Повія»
Панаса Мирного, «Театр» Сомерсета Моема, «Дженні Герхардт»
Теодора Драйзера, «Пастка» Еміля Золя...Окрім Мітчелл, одразу й не
згадаєш пані-літераторки, яка б занурилася в жіночі безодні так
глибоко. Ну якщо подумати... Ольга Кобилянська.Але вона однаково
фахово водить екскурсії і лабіринтами чоловічого світу.
Свої новели я б визначила як «унісекс» для дорослих.
5. Якщо творчість – гра, то від чого ви згодні відмовитися заради
неї?
– Гра це далеко не для всіх. Мені здається, що більшість авторів шукає
в в літературній творчості заробітків( в Україні наразі це утопія, бо
народ дуже мало читає і майже не купує книжок), або слави чи
принаймні популярності. З цим простіше. Інтернет стерпить усе, навіть
самопроголошення себе генієм. А колекція випрошених у фейсбучних
друзів солодких коментів, лайків та емодзі примусить автора і самому
повірити у власний винятковий талант.Від ігнору такі люди страждають
майже фізично.
Для мене література – не стільки гра(хоча люблю наші пустотливі,
але результативні тренінги на студії), скільки розвага, хобі,
entertainment. Причому, прошу зауважити – розвага безплатна! Генрі
Форд сказав: «Кошти, витрачені на розваги, не є змарнованими».
Довкола нас неміряно людей з грошима, які знемагають від нудьги, а я
одержую втіху від процесу без вкладання фінансів. Не відмовляюся від
інших задоволень заради літературної творчості, одне іншому не
перешкода.
6. Творчість автора – це те, чим він є. Відокремлюєте ви автора
від його творчості? Чи може людина з сумнівними моральними
якостями бути вагомим письменником? Якщо так, то які саме
якості особистості сприяють вагомості творчості?
– Моя присутність як автора у моїх новелах найбільше проявляється
в свідомому уникненні деяких тем, які для мене дошкульні і зайвий раз
не хочу в цьому борсатися та переживати. Автобіографічні моменти і
світоглядні позиції, звичайно ж, проявляються то тут, то там. В
оповіданні «Шлях до Іонічного моря» відтворила напад на мене
собаки, пережитий жах і реакцію мого супутника. Інколи використовую
історії, яким була свідком, або почуті від знайомих. Думаю, що
літератор може писати і про себе, і про інших, і все повністю
вигадувати. Головне – як це скомпоновано, якими мовними засобами,
на чому зроблено акценти. Реально не люблю романів, де героями
виступають історичні особи під своїми іменами. Бо нерідко це байки,
які супречать реальним біографіям цих людей.Так іноді кортить
спитати автора: а ти що, 200 років тому сам це бачив, раз так смачно
змальовуєш? Може, літератори таким чином хайпують на персонах,
котрі на якийсь час ставали популярними – на зразок Роксолани.
Про моральні якості письменника найкраще уявлення дає близьке
знайомство з ним чи принаймні уважне вивчення його життєпису та
свідчень сучасників. Еріх Марія Ремарк. Його перша дружина Ільзе-
Ютта у романі «Три товариші» стала прототипом Пат – ніжної і лагідної
дівчини, що безмежно кохала Роберта і вмерла на його руках. Жоан
Маду з «Тріумфальної арки» списана з актриси Марлен Дітріх, з якою у
Ремарка був багаторічний роман. Останній подих Жоан також зробила
в обіймах Равіка і зізналася, що любить його, незважаючи на свої
зради.У житті все було навпаки. Стосунки завдали письменникові
багато страждань, розставання були болісними і він ніби помстився
своїм жінкам (обидві, до речі, пережили автора), відправивиши їхні
прообрази на той світ. Як це розцінити? Ремарк вчинив етично чи ні?
Морально чи ні? Може, і ні, але ж у підсумку маємо два блискучих
романи!
Аморальні якості в літературному середовищі проявляються, як можу
судити, у заздрощах одних авторів до інших, у тролінгу конкурентів та
активному піарі нездар назло авторам здібним, але з чужої компанії.
При цьому сам такий літературний ревнивець не обов ’ язково
графоман. Він може писати і не гірше від тих, кого шеймить, але
нездатен пережити, що на небосхилі ще хтось має нахабство
мерехтіти у той час, коли там єдиною зіркою(а краще повним місяцем)
повинен сяяти лише він.
Вагомість письменницького ужинку для мене не визначається
кількістю дипломів, призів та конвертів з кешем, які автор одержав за
певний твір. Ернест Хемінгуей(чи як іноді стали писати, Гемінгвай) має
Нобелівську премію за «Старий і море». А мені здаються сильнішими
його ж «Недовге щастя Френсіса Макомбера» та «Сніги
Кіліманджаро».
Читаю рейтинг телерадіомовної корпорації ВВС «100 найкращих
британських романів», не знаходжу там і згадки про Арчибальда
Кроніна – а його «Замок Броуді», «Цитадель» та «Зірки дивляться
вниз» досі бестселери у читаючої публіки .
Деяке знайомство з алгоритмами розподілу літературних нагород дає
підстави вважати, що визначення(призначення) переможця може
залежати від складу журі. Від його заангажованості. Від мінливих
тенденцій у соціумі та інших випадкових чи обумовлених(«Ми дамо
премію твоїй людині, а завтра твоє журі хай відзначить
нашу»)чинників.
Це не тільки в літературі так. Щороку пишу рецензії на оскарівські
фільми і бачу, що продукція переможців заслуговує золотих статуеток
через раз...Там журі часом остерігається «образити» авторів чи героїв
фільмів за етнічною, расовою, географічною, гендерною(чи
трансгендерною)принадлежністю. У підсумку стрічки деяких
переможців і до половини додивляєшся через силу. Порівняйте,
скажімо, відносно недавні «Форму води» і «Паразитів» – небо і земля.
Будь моя воля, я б «Форму...»і до участі не допустила б, а «Паразити»
– справді кіношедевр.
Буває, що «вагомість» літературних творів сучасників , як м ’ язи
культуриста стероїдами чи губи інстамоделей силіконом, накачується
піаром і метушнею авторів та їхньої свити. Тим часом талановиті й
цікаві твори можуть залишитися непоміченими. Є такий бізнес –
видавати збірки, де автор спочатку мусить заплатити за те, щоб його
твір надрукували, а потім ще й викупити саму книжку. Потрапили мені
до рук три таких збірки. Читаю і бачу: за відсотків 85 контенту треба
було б узяти втричі більше грошей за моральні збитки від прочитання
цього безпорадного, а подекуди й нецензурного набору слів. І
паралельно в усіх книжках виявляю по 3-4 оповідання, за які авторам
не гріх і видати гонорар. Якби у нас існував попит на художню
літературу, то видавці б на продажу цих творів ще й заробили б.
Майже всі автори цих майстерно зроблених оповідань – не
«розкручені» люди, іноді з міст і сіл, про які ми ніколи не чули, не
увінчані жодними лауреатськими лаврами і не нагороджені навіть
наштампованими на принтері грамотами.
Вагомості творів у моєму розумінні сприяють природні нахили до
літературної творчості, бажання писати, грамотність(чи принаймні
нескупа платня професійним редакторам), володіння канонічними
формами художніх творів, широка начитаність, можливо, авантюрна
акцентуація характеру і неодмінно працьовитість. Скажімо, Жорж
Сіменон(який запевняв, що мав інтим із 10 тисячами жінок), у перервах
між цими ресурсновитратними заняттями якось спромігся писати по 80
сторінок щодня, видати 72 томи різножанрових романів і утвердитися в
категорії видатних письменників.
Я в цьому інтерв ’ ю часто посилалася на класиків, бо вважаю, що
орієнтація на зразки літератури, які не загубилися у часі – теж для
письменника один із головних шляхів до власного літературного
вдосконалення.
Ніна Даниленко
Творча біографія
...До чотирьох років я жила у бабусі Катерини, маминої мами, у селі Дібрівці (колишньому польському військовому поселенні Рейментарівка). Тепер це Новоукраїнський район Кіровоградщини. Мама Парасковія Григорівна Григораш і тато Ксенофонт Федорович Коломієць до нас тільки навідувалися. І добре пам'ятаю, як вони читали мені велетенську(чи то в дитинстві так задавалося?) книгу українських казок із барвистими малюнками.Досі виринають у пам'яті дивовижні птахи з пишними химерними хвостами...
Потім батьки, шкільні вчителі, забрали мене до себе. У них була власна бібліотека, що наполовину складалася з подарованих учнями книжок, а також багато газет і журналів. Обоє постійно щось читали і обговорювали, і я навчилася читати років з п'яти. Принагідно не погоджуюся з думкою, що в дітей виникає інтерес до художньої літератури тільки за прикладом дорослих. Моя подруга жила з мамою дуже бідно, вдома там не було жодної книги, але згодом у школі наввипередки зі мною бігала до двох бібліотек.
Школа містилася в колишньому маєтку польського поміщика Красінського, а навпроти неї стояло довгасте приміщення на два входи – можливо, колишній флігель для прислуги чи гостьовий будинок. Там були квартири вчителів. У дитсадку я пробула всього один день і не пригадую, чому більше не захотіла туди йти.Можливо, тому, що того дня з дитсадка дременув один хлопчик і ми з пісочниць пів дня спостерігали, як він блукав по довколишніх пагорбах і зухвало зиркав на нас. Може, я підсвідомо вирішила, що з хорошого місця не тікають, отож нічого тут залишатися...
Батьки й не наполягали, бо водити мене в садочок і забирати було далеченько. Простіше зачинити мене вдома і приходити на перервах чи коли траплялися «вікна» у розкладі. Від сусідньої квартири нас відділяли замкнені двері, що нещільно прилягали до підлоги. За стіною шестикласник Шура, який навчався в другу зміну, іноді з нудьги перемовлявся зі мною і підсовував під двері трубочки з манною кашею і свої малюнки, де були зображені коти.Він давав їм імена, розказував, як вони живуть у нас на горищі, як ходять у школу, гуляють і таке інше. Потім він втратив інтерес до цього заняття, а я навпаки – стала сама придумувати історії з тими котами і неабияк набридала батькам малюнками та розповідями про вигадану котячу колонію.
Про того Шуру знаю тільки, що він учився в Києві, і чомусь думаю, що він не став ні художником, ні письменником...
Друга хвиля літературної творчості, цього разу усної, накотила на мене класі в шостому, коли під впливом якогось роману чи фільму я стала лякати меншого двоюрідного брата байками про те, що тут у нас є шпигуни. І навіть показала йому на вулиці сутулу жінку і повідомила, що вона дуже підозріла і треба б за нею простежити. Потім під враженням картинок у дитячому журналі придумала і проілюструвала казочку про пінгвінів. Вона дуже сподобалася мамі і вона зберегла цей твір. Разом з подругою написали замітку в газету про шкільне життя, але не пригадую своєї ейфорії від того факту, що ось яка я, мене надрукували!
Закінчила філфак тодішнього педінституту в нинішньому місті Кропивницькому(тепер Центральноукраїнський університет ім. В. Винниченка), та нахилів до педагогічної діяльності не відчувала ніколи. Надивилася на батьків. Вічно зайняті то зошитами, то підготовкою планів уроків, то ремонтами школи, то ученицями, котрі в сьомому класі зібралися заміж, то... Я знала: якщо батьки сваряться, то це означає, що вони вихлюпують напругу від очікування перевороту всього шкільного життя на 180 градусів. Бо на беззахисну систему освіти насувалася чергова реформа...
Удома в шухлядах уперемішку з косметикою, біжутерією, запасними гудзиками та нитками завжди лежали таблетки від головного болю. А десь через рік після того, як мама залишила роботу в школі, вона одного разу здивовано вигукнула:"А я й не помітила, коли в мене зовсім перестала боліти голова!"
У школі та профтехучилищі(там подобалося
Більше після того про себе писати не хотілося...
А в основі найпершої, якщо не помиляюся, новели була пригода з моїм родичем. Вони з другом закохалися в однокласницю з будинку навпроти, вона ж була байдужа до обох. Почуття до однієї дівчини не зробили хлопців ворогами – вони об'єдналися і вирішили відплатити їй за відсутність взаємності. У кількох газетах(Інтернету ще не було) розмістили оголошення про продаж собаки цінної породи, вказали телефон цієї дівчини, адресу, зазначили, що можна приходити в будь-який час – і з балкона моїх родичів невимовно тішилися потоком людей, що безперервно сунув у під'їзд нещасної жертви. А у класі зловтішно насолоджувалися її наріканнями на непроханих візитерів і скандали з ними. Адже ніякої собаки у її родині ніколи не було...
Я вигадала фінал, де фігурували вже дорослі герої. Оповідання називалося «Продається доберман-пінчер». Рукопис не зберігся, але вже й з урахуванням нинішнього досвіду оцінюю те оповідання як вдале.
Під час тривалої роботи на телебаченні писала тільки сценарїї, потім знову була газета. Там на останній сторінці для розваги розміщувала оповідки, сюжетом яких стали випадки з життя. Їх розказував мій знайомий. Оскільки у деяких із цих новел розповідь велася від першої особи-чоловіка, то додавала до них примітку «Із блогів В'ячеслава Карєва». Бо той мій постачальник сюжетів мав ініціали В.К. Згодом «В'ячеславами» стали й головні персонажі історій, які чула від різних людей.
А за кілька років у літоб'єднанні «Степ» написала стільки оповідань , що вистачить на дві книжки. Студійна атмосфера сприяла. Інші пишуть, а я що?
Моя літературна територія має демаркаційні лінії, які накреслила сама і не переступаю їх.
За принципом «Не чіпай лихо, поки тихо» не пишу про смерть та загибель героїв і про невиліковні хвороби. Дія в моїх новелах займає короткий проміжок часу, який дозволяє героям зостатися в живих.
Я людина нерелігійна, але не на всі 100 відсотків, оскільки не можу відповісти на питання, хто створив світ і з якої субстанції виник сам творець. Проте питання віри в своїх творах оминаю. Хоча тут неоране поле сюжетів, але собі дорожче мимоволі «образити» апологетів якоїсь конфесії.
Через відразу до забобонів не пишу нічого, пов'язаного з езотерикою, нумерологією, закляттями, гороскопами, ворожіннями, конспірологією,чорними котами, страхом перед вакцинами і фанатичною переконаністю в отруйності майонезу та кока-коли.
Не включаю до оповідань описів сексуальних маніпуляцій. Тут орієнтуюся на поважних класиків. Вони інтимні деталі передавали стисло і зосереджувалися на описах почуттів героїв до і після.У переважної ж більшості не дуже маститих авторів еротика причеплена до твору білими нитками і теліпається в сюжеті як чужорідний елемент. Органічно подібні речі вмонтовуються в твір вкрай рідко.
У моїх текстах немає нецензурних слів. Цей пункт маю намір не порушувати ніколи. Щодо інших табу не скажу – може, згодом захочеться взятися і за щось зі щойно переліченого.
Взагалі вважаю, що письменник може братися за будь-яку тему. Звісно, безпечніше описувати середовище, у якому автор добре орієнтується. Бо якщо зануритися в незнайомі царини, легко можна припуститися фактичних помилок, що замінусує враження від твору.
Уникаю у своїх текстах авторського(героям у прямій мові дозволяю)ідеалізму, пафосу, прямолінійності, декларацій, закликів. Не люблю цього в художній прозі взагалі , це поетична і публіцистична манера.
Не терплю бюрократизмів. То згуба для художнього твору. Ці підступні зловмисники прокрадаються в тексти непоміченими і витруювати їх буває так само складно, як тарганів та блощиць із заяложеного мотелю.
Не сприймаю диктату «Літератор повинен». Він повинен тільки своєму замовнику, якщо такий є і фінансує видання твору.Не обтяжений зобов'язаннями письменник може писати як завгодно і що завгодно, бажано з урахуванням вимог чинного законодавства. Кому не подобається – хай не читає.
От що письменник неодмінно повинен, так це писати грамотно.Недовчився в школі сам – дай текст фахівцеві, щоб відредагував.
Слабкою стороною своїх творів вважаю недостатню ліричність і образність мови.Те, що зазвичай називають здатністю змусити звучати душевні струни. Це більш характерно для поезії, але й прозі часом не зашкодить.
Вірші я трохи придумувала в університеті. Зберігся один, написаний після концерту студента музучилища, який мені подобався (він про це не підозрював). Читаю сьогодні...По передачі почуттів – ганьба!Хоча (чому себе й не похвалити за реальне досягнення) технічно правильно. Рима і ритм дотримані, лексика барвиста, усі букви на своїх місцях, речення скомпоновано грамотно. А в цілому – почервоніла б за цей опус, якби вміла.
Я й сьогодні можу написати вірш(не з натхнення, а в рамках студійного завдання ) з виконанням усіх формальних вимог до поезії, одначе результат мені не подобатиметься відсутністю тих глибоких емоцій, які обдарованим поетом вдається викликати в читача кількома простими словами.
Від них бринить і стискається серце...
Дев’ять день душа ще пручається,
а тепер вже десь призвичаїться.
Ту морквиночку, тую ж квітоньку
не прополеш із того світоньку…
(Ліна Костенко)
Ще коротше:
Схаменешся:«Мамо!»
Та вже пізно – мармур.
(Василь Простопчук)
Довічний біль від безповоротної втрати найдорожчих людей у прозі так тремтливо передав хіба що Рей Бредбері у «Третій експедиції», «Марсіанині», «Довгих роках» . Це глави з «Марсіанських хронік», які письменник створив десь у 27 років...
Я таких слів знайти не можу. А може, не хочу. Бо це боляче. А я себе жалію. Я вже якось так, черговим белетристом перебиватимуся.
Тим часом дехто вважає, що письменникові вдається дійти до серця читача тільки тоді, коли він сам переживає те, про що пише. Кіно- і театральні рецензенти стосовно акторів називають це «жити роллю, а не виконувати її». Вірогідно, що в певних випадках це відбувається саме так. А знайомий досвідчений режисер висвітлив тему з іншого ракурсу: «Наївні люди думають, що коли артист застосовує свої інтонації, рухи та міміку, щоб довести до сліз глядача ( а письменник своїми засобами читача – Н.Д), то він він пропускає роль через своє серце. А він у цей час може зі щемом у грудях мріяти, як у антракті смачно зажує пиво сендвічем з лососем. Він просто профі, що ретельно виконує свою роботу».
Переконливість образів і проникливість тексту – наслідок не тільки таланту чи тонкої душевної організації, а й відточеного до автоматизму володіння ремеслом. Технічної майстерності, якщо хочете.
І в мене краще(на мою думку, звісно) виходить, коли я пишу раціонально, виважено, спокійно, зосереджуючись тільки на компонуванні фабули, конструюванні характерів і підборі літературних засобів. Банальна паралель: у хірурга при операції має домінувати не співчуття до пацієнта, а його теоретичні знання, максимальна концентрація на конкретному завданні і віртуозне володіння інструментами.
Починаю новелу тільки тоді, коли в мене в уяві вже є готовий фінал.Можу навіть писати з кінця до початку.
До сильних своїх сторін зараховую динамічність сюжету, несподівані його зигзаги та круті віражі, вивертання назовні внутрішнього світу персонажів із різних соціальних верств, гумор (там, де він доречний) і різнобічне дослідження вічнозеленої теми всіх часів і народів – стосунків чоловіка й жінки.
Не раз спостерігала хворобливу вразливість деяких авторів до редактури. Навіть незначну правку вони сприймали як особисту кривду і навіть відмовлятися від співробітництва з цим редактором.
Якби ці люди бачили, що я роблю зі своїми власними текстами, як жорстоко шарпаю їх, розпорюю та перешиваю, як підстригаю чи доточую, як розпеченим залізом випалюю повтори та трюїзми, то вони б на колінах благали тих редакторів прийняти їх назад, щоб не потрапити в мої пазури.
Безжальність до себе в редагуванні, робота зі словниками, консультації з колегами чи потенційними читачами з приводу доцільності вживання тієї чи іншої фрази – то важлива запорука того, що твір вийде як мінімум пристойним.
Почуваюся дискомфортно, коли людину картають за те, що вона себе називає поетом чи прозаїком – мовляв, не доріс ти ще до цього звання. По факту ж це не титул і не ранг, а тип творчої діяльності.
Я прозаїк, та це не основна моя сутність. І журналістика не головне. То хоч і в радість, та більше «по роботі». Першорядно ж єством я на даний час – турист.То найбільша втіха. Рюкзак на плечі – і за місто пішки по лісах, ярах, плавнях,балках, полях, курганах. Або до війни кудись далеко, найкраще потягом. Щоб на вулицях, екскурсіях та в музеях знайомитися з історією, архітектурою, краєвидами і атмосферою незвіданих країв. Оповідання « Перша дощлюбна ніч» виникло після інциденту з автобусом, що зламався на краю географії без зв'язку з зовнішнім світом.
Якщо мене поставити перед дилемою – вирушити в спонтанну мандрівку чи завершити оповідання, яке пишеться з натхненням – я піду в подорож!
Оповідання вибрала б тільки тоді, якби за нього точно можна було б отримати гонорар.Та чи багато літераторів живуть лише з письменницької праці? В Україні про таких мені практично нічого не відомо, а у світі…ну, «мама» Гаррі Поттера Джоан Роулінг чи «тато дітей кукурудзи» Стівен Кінг. Може, Ерік -Емманюель Шмітт чи ще хтось, кого не знаю.
«Тоді навіщо ти і твоя компанія щось там пишете і кого це цікавить?» Такі питання частіше чую від людей, що взагалі не читають художніх творів( я таких аж побоююся). Відповідаю так:пишу, бо іноді хочеться. Той, хто байдужий до художнього слова, проігнорує навіть літературні шедеври. А люди, які не уявляють життя без книги(паперової, електронної, звукової), колись можуть прочитати і нас.
